ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Населення країн Магрибу
         

     

    Географія

    Населення країн Магрибу

    Велика увага приділяється країнам Сходу, у тому числі Арабським країнам на південно-африканського узбережжя Середземного моря. Величезна кількість статей присвячені культурі і економіці цих країн, але дуже мало робіт, які висвітлюють проблеми народонаселення цього регіону. З точки зору економічної географії це не зовсім правильно. Не можна зрозуміти економічні та соціальні процеси, не знаючи закономірностей розвитку населення. Адже, як відомо добробут країн безпосередньо пов'язано з демографічними аспектами. Вирішуючи проблеми народонаселення, ми покращуємо економічну і соціальну ситуації усередині держави.

    Мета даної роботи - аналіз населення країн Магрибу (мова піде про населення класичного Магріба).

    Аль-Магриб. З цією назвою пов'язаний цілий ряд північноафриканських країн: Туніс, Алжир, Лівія і Мавританія. Назва Аль-Магриб ці держави отримали в період завойовницьких походів арабів. У перекладі з арабської Аль-Магриб - "країна, де заходить сонце" чи "Захід".

    Протягом багатьох століть народи країн Магрибу вели боротьбу з завойовниками, відстоювали свої політичні та економічні інтереси. Бербери, римська окупація, романізація, вандали, Візантія, араби, турки, французьке колоніальне панування - все це сторінки тривалої і складної історії цього краю. Здобуття незалежності країнами Магріба відкрило новий етап у розвитку цих держав. У лютому 1989р. керівники Алжиру, Марокко, Тунісу, Лівії та Мавританії підписали договір про створення Союзу Арабського Магріба (САМ) - нової регіональної політико-адміністративної організації.

    Бурхливе економічне і політичне піднесення в країнах Магрибу викликав необхідність детального вивчення цього регіону. Один з напрямків цього вивчення - народонаселення.

    Демографічна характеристика

    НАСЕЛЕННЯ

    Загальна чисельність населення трьох країн Магрибу дорівнює 63 міл. 925 тис. чол., Тунісу - 8 міл. 905 тис. чол. та Алжиру - 28 міл. 38 тис. чол. За розрахунками фахівців Світового банку чисельність цих трьох північноафриканських країн до 2000р. становитиме 73 міл. чол., Алжиру - 33 міл. чол., Марокко - 30 міл. чол. і Тунісу - 10 міл. чол. Середні темпи приросту населення за 10 років (з 1985 по 1995 рр..) Мають таке значення: Марокко - 2,3%, Алжир -- 2,8% і Туніс - 2,4%. За ці десять років спостерігається незначне зниження темпів приросту населення в Алжирі (з 3,2% у 1985р. До 2,2% у 1995р.) І в Марокко (з 2,4% у 1985р. До 2,0% у 1995р.). Це пов'язано з цілим рядом економіко-демографічних чинників: підвищення культурного та освітнього рівнів, велика зовнішня міграція населення, відносне зниження народжуваності і так далі.

    Коефіцієнт смертності (оцінка фахівців Світового банку на 1995 р.) по всіх трьом країнам приблизно дорівнює 9,3, у Марокко - 10, в Алжирі - 9 і в Тунісі - 9 проміле. Як і в інших країнах, що розвиваються, коефіцієнти смертності в останні десятиліття неухильно знижувалися. Так в Марокко за період з 1972р. по 1986р. загальний коефіцієнт смертності знизився в 1,6 разів.

    У країнах Магрибу має місце значні коливання в рівнях смертності серед різних груп населення - міського та сільського, тому що Цей поділ приховує відмінності в соціально-економічному становищі населення, культурний рівень, санітарний стан і т. п.

    Порівняно невеликий коефіцієнт смертності в країнах Магрибу обумовлений молодістю населення цих країн. Фактично смертність в державах Магріба в 1,5 разів вище, ніж у розвинених країнах.

    Як і в інших державах, що розвиваються, скорочення смертності в країнах Магрибу було викликано не стільки загальним прогресом цих країн, скільки поширенням сучасних засобів санітарії. Факт зниження смертності супроводжується суперечливими моментами: мало змінилися, сімейно-шлюбні норми, традиційно високий рівень народжуваності ведуть до збільшення чисельності населення, а також до домінування у всьому населенні частки осіб до робочих віків, що, у свою чергу, негативно позначається на темпах розвитку країн.

    Для всіх трьох країн Магрибу сімейно-шлюбне стан характеризується раннім вступом у шлюб жіночим населенням. Так як в 50 - 60-е рр.. Цей показник має тенденцію до зниження, тому в 1964р. Туніс законодавчо підвищив мінімальний шлюбний вік до 20 років для чоловіків і 17 років для жінок.

    Висока частка заміжніх серед жінок, починаючи з самих ранніх дітородних віку, при недостатньо поширеній практиці внутрісімейного планування числа дітей веде до дуже високої народжуваності і плідності. Коефіцієнт народжуваності в Марокко дорівнює 33 проміле, в Алжирі -- 40 проміле і в Тунісі - 32 проміле.

    Якщо коефіцієнти смертності значно скоротилися за останні роки, то цього не можна сказати про коефіцієнти народжуваності. Навпаки, зі зменшенням віку вступу в шлюб магрибський жінками (виняток становить Туніс після 1964р.), Поліпшенням здоров'я населення, зменшенням ймовірності овдовенія і т. д. коефіцієнти народжуваності навіть дещо зросли.

    Як і народжуваність, плідність в країнах Магрибу знаходиться на дуже високому рівні. Коефіцієнт загальної плідності жінок у віці від 15 - 49 років в Марокко в 1990 склав 113 проміле, в Алжирі в 1990 - 105 проміле і в Тунісі в 1990 - 98 проміле, максимальний рівень плодючості спостерігається у віковій групі від 25 - 29 років і дорівнює, відповідно, 140, 148 і 150 проміле.

    Висока плодючість обумовлює дуже велика кількість дітей в магрибський родині. У середньому на сім'ю, яка закінчила своє формування припадає 5 - 6 живонароджених. У сільській місцевості плодючість вище ніж у міській на одне живородіння.

    Висока плодючість магрибський жінок веде до того, що заміна поколінь здійснюється за дуже короткий термін. Залежність плодючості сімей від соціального стану подружжя, матеріальної забезпеченості, освітнього рівня і т. д. вкрай суперечлива і складна. Ряд досліджень показує, як не дивно, що плідність дещо вищий у більш забезпечених і більш освічених сім'ях, за винятком дуже нечисленної групи найбільш забезпеченого і освіченого населення.

    Традиційно висока народжуваність при різко скоротилася загальної та, особливо, дитячої смертності зумовила молодість населення країн Магрибу. По віковій структурі населення Алжир - наймолодший у світі. У Тунісі у 1990р. частка дітей у віці від 0 - 14 років у всьому населення склала 38,1%, частка вікової групи 15 - 64 роки - 57,8%, частка осіб старше 65 років - 4,1%.

    Статева структура населення країн Магрибу в цілому по кожній країні близька до норми, однак значна міграція в першу чергу з сільських місць в міста, з міст в країни Західної Європи викликає диспропорцію у співвідношенні статей в тих чи інших вікових групах.

    Молодість населення Магріба, велику вагу в усьому населенні осіб до робочих віку ставить певні труднощі на шляху соціально-економічного розвитку країн Магрибу.

    Існуючий тип відтворення населення в цих державах є "дуже" розширеним. Так, нетто-коефіцієнт відтворення населення Алжиру в 1995 р. склав 2,1 іншими словами, дочки, заміщаючи своїх матерів, переважали останніх за чисельністю в 2 рази.

    За прогнозом ООН (середній варіант), чисельність населення трьох країн Магріба до 2005р. повинна скласти 78,9 мил. чол., до 2010р. - 85,2 мил. чол. і до 2025г. - 103,6 мил. чол., тобто за майбутні 26 років чисельність населення Магріба зросте на 38,02 міл. чол., або 1,5 рази. Настільки швидке зростання чисельності населення поставить перед країнами Магріба цілий комплекс складних економіко-демографічних проблем.

    Коефіцієнт народжуваності, в теперішній час, знаходиться на високому рівні. Однак не слід чекати в найближчі роки різкого зниження коефіцієнта народжуваності. Аналіз плодючості показує, що до тих пір, поки населення не перейде певний рубіж культурного розвитку зниження і цього показника в найближчі роки не очікується.

    Сучасний стан природного руху населення Магріба обумовлена низьким рівнем розвитку самого цього населення. З іншого боку, природний рух, в тих параметрах, в яких воно здійснюється в теперішній час, є певним гальмом на шляху підвищення якісних характеристик населення Магріба. Єдино можливий вихід з цього кола - прискорений розвиток населення, для чого необхідно радикальні соціальні перетворення.

    ЯКІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НАСЕЛЕННЯ Магріба

    Про відносно низькій якості населення Магріба дає уявлення рівень його загальноосвітньої підготовки: на початку 80-х років в Тунісі 57% населення були неписьменні. Природно, що при такому положенні і професійна підготовка, культурний рівень, здоров'я населення не можуть бути задовільними. Матеріальна база підвищення якісних характеристик населення - його доходи -- щодо вузька. Основна частина доходів населення йде на харчування і предмети найпершої необхідності. У Марокко частка витрат на харчування в усіх витратах становить 70%. Незважаючи на це, населення Магріба живе в стані прихованого голоду, причому середньодушове споживання продовольства в минулому десятилітті скоротилося: в Алжирі на сьогоднішній день на душу населення споживається щоденно 1870 калорій, протеїнів тваринного походження - 6,4 гр. на день; в США, для порівняння, - 3200 калорій і 68,6 гр. протеїнів тваринного походження на день.

    Крім низького рівня доходів і низького рівня споживання, яке показують середні цифри, слід враховувати нерівномірний розподіл фонду споживання між різними верствами населення в силу соціальної нерівності. У Тунісі половина населення має у своєму розпорядженні тільки 1/4

    доходів, тоді як 10% найбільш забезпеченого населення має у своєму розпорядженні 1/3 доходів.

    Незважаючи на значне поліпшення здоров'я населення Магріба до цих пір там широко поширені захворювання, які в розвинених країнах майже не зустрічаються. Поширені такі хвороби як туберкульоз, проказа, ендемічний зоб і т. д.

    Особливо гостро в північноафриканських країнах стоїть проблема зайнятості. Так у 1994р. чисельність економічно активного населення Магріба склала 18 міл. 46 тис. чол., Або 28,8%. Питома вага зайнятих у сільському господарстві у всьому зайнятому населенні становить на 1990р. - 44,7%, в промисловості - 24,8%, у сфері послуг - 30,5%. Жіноча працездатне населення Магріба майже виключно зайнято у домашньому господарстві.

    Безробіття в країнах Магрибу носить хронічний характер. 43% безробітних ніколи не мали оплачуваної роботи, особливо страждає від безробіття молодь.

    Аналіз зайнятості населення Магріба показує, що нераціональна структура зайнятості та величезна армія безробітних і полубезработних є наслідком соціально-економічної структури суспільства, успадкованої від епохи колоніалізму. Ліквідувати поки все ще зростаюче безробіття можна тільки шляхом втручання держави в економіку для забезпечення максимальних темпів економічного розвитку за допомогою проведення політики прискореної індустріалізації, радикальних аграрних перетворень і мобілізації наявних трудових ресурсів трьох країн.

    етнічний склад населення Магріба.

    Корінне населення країн Північної Африки складається головним чином з арабів і берберів. До складу населення цих країн входять також переселилися сюди в 19 - 20 ст. Французи, іспанці, італійці.

    Основна мова величезної більшості населення всіх країн Магрибу - арабська. На другому місці за поширеністю стоїть група берберських мов з численними діалектами.

    У Марокко число говорять по-арабському, включаючи також населення, яке говорить на двох - одному з берберських та арабською мовами, становить 75%, в Алжирі - понад - 80%, в Тунісі - понад 90%.

    Не можна встановити показники чисто арабського і чисто берберського типів. Т. к. Насправді араби, які прийшли з Аравії, складали незначну частину корінного населення країни, розчинилися в основній масі берберського населення, але при цьому арабізованих більшу його частину. Деякі берберські племена прийняли іслам ще в 8 - 9 ст., А інші були арабізованих пізніше. Тепер більша частина населення Північної Африки говорить по-арабському, одягається по-арабському, сповідує іслам і вважає себе арабами. Були спроби виявити арабська і берберська типи за допомогою антропології. Але масові антропометричні вимірювання також нічого не дали. Більш того, групи, що вважалися антропологічно "найбільш берберськими", у расовому відношенні не відрізняються від груп "найчистіших арабів". За економіці і релігії берберські племена також не відрізняються від арабів. А таке джерело як перекази племені про своє походження не надійний, тому що багато арабських і берберські племена часто включають в число своїх предків відомих мусульманських святих або вважають своїми прабатьками або біблійних патріархів, або членів сім'ї пророка, або його найближчих родичів. Історична цінність більшості всіх цих генеалогій не велика, і рідкісні перекази виявляються старше 17 - 18 ст.

    Однак за своїм походженням лише незначна частина населення - справді нащадки арабів, які прийшли в Північну Африку з Аравії в 7 - 8 ст. Майже все корінне населення Магріба складають нащадки давніх поселенців країни - найдавніших лівійців, гетулов, маврусіев і багатьох інших, названих спільним ім'ям бербери. У побуті араби Магріба зберегли до цього часу багато звичаї та обряди, чужі доісламські арабам, але існували в народів Північної Африки задовго до арабського завоювання. Вони збереглися головним чином у землеробських районах. Можна відзначити, що іслам Магріба різко відрізняється від ортодоксальних мусульманських вірувань - ісламу стародавньої Аравії

    (культ Марабут, віра в бараку - "благодать" і т. д.). Все це доводить, що основу сучасного арабського населення Магріба складають нащадки до арабського автохтонного землеробського населення. Лише населення деяких областей, наприклад, центральна частина Марокко, складають нащадки арабських племен, які прийшли з більшістю арабів у 11 ст. і поселених марокканськими феодалами у своїх володіннях. Істинне населення втримало свою мову і свою колишню доісламські культуру лише в деяких ізольованих гірських районах Атласу і у віддалених оазисах. Тільки цю групу населення прийнято називати берберами.

    Таким чином, в основі відмінності між берберами і арабами лежить суто суб'єктивне поділ - мовне, але не етнічне, тому що основна маса арабського населення Північної Африки має єдине походження.

    МАРОККО

    Корінне населення арабо-берберські становить 95% від усього населення, 3% - євреї та 2% європейці (французи, іспанці й італійці).

    Марокко населене нерівномірно, залежно від рельєфу місцевості і родючості грунту. Найбільш густо населені рівнини західного Марокко між масивом Джабал на півночі і горами Високого Атласу на півдні (особливо райони Гарб, Шавійя, Тадла, Дуккала і Абда). У них зосереджено близько 2/5 всіх жителів Марокко. Гори в Марокко менш зручні для заселення, ніж гори сусіднього Алжиру. Тому в горах Джабал, Риф і Середньому Атласі населення нечисленне.

    Араби переселилися до західної частини Магріба пізніше, ніж в Алжир і Туніс. Лише в 12 ст. альмохадскій халіф Абд-аль-Мумін осадив Марокко арабські племена Хілаль з Тунісу і східного Алжиру, де вони з'явилися в одинадцятому столітті.

    Правителі з берберської династії Альмохади і, що змінила її в Марокко, династії Маргешідов постійно спиралися на арабські племена. Спочатку на Хілаль, потім - макіль. З їх допомогою вони утримували владу і розширювали свої володіння в запеклій боротьбі з берберами. Дрібні берберські племена були поступово підпорядковані ними або витіснені в гори.

    "Область Махзеі" населена нащадками арабських племен, які посіли найбільш родючі рівнинні області Марокко. Нащадки Хілаль населяють рівнини у передгір'їв Атласу і степи Східного Марокко, а нащадки арабів макіль живуть в долинах верхній частині течії річки милуй на рівнинах Південного Атласу.

    Порівняно мало заселені південна і південно-східна частини Марокко, що прилягають до Сахарі. Населення тут зосереджена переважно в оазисах Уед-Гір, Уед-Зіз, Тафілельт і Уед Драа. Берббери, тобто Марокканці, що говорять на берберських мовах, живуть в гірських областях. Вони складають три групи: в північній частині Марокко живуть ріфскіе племена (гелайя, темсан, боттава, уріагель, бану-Саїд і ін), а в низинах річки милуй - Бану-Імас. Іншу групу складають бербери центрального Марокко, що живуть у верхів'ях річок милуй, Сьобу і Драа аж до оази Тафілельт на південно-сході, а також між містами Фес і Мекнес і біля міст Рабат і Салі. Цю групу складають бербери зуага брабер (інакше барабір, берабер). Нарешті, третю групу складають бербери шлух (також шлех, або шулух), що живуть в західній частині Високого Атласу і Анті-Атласу. Вони населяють всю місцевість на південь від Могадор і Марракеша, долини великого Атласу і Анти-Атласу, атлантичне узбережжя, що прилягає до них, області Сус і Уед-Нун. Євреї живуть переважно в містах і частково серед племен Високого Атласу. Населення деяких з міст, наприклад Демнанта, майже цілком єврейське. Марокканці розрізняють дві групи євреїв. Одну з них називають пліштім, іншу - форастерос. Походження першої групи неясно. Однак відомо, що пліштім оселилися в Марокко ще до появи ісламу. Другу групу становлять євреї, які втекли з Іспанії в 16 ст. від інквізиції.

    Такі найголовніші етнічні групи, з яких складається населення Марокко.

    АЛЖИР

    Алжир ділиться на дві різко відрізняються одна від одної частини: територія власне Алжиру і південні території. Перша займає центральну частину Магріба, тобто середземноморське узбережжі, гори Великий і Малої Кабілія і далі, на південь, що прилягають до них високогірні райони Атласу. До південь від них напівпустельні області Сахари, що переходять у пустелю, утворюють так звані "Території Півдня".

    Більша частина населення (90%) зосереджена в північній частині країни, на південь від ж райони належать досить слабко.

    Алжир населений переважно арабами і берберами. 89% становить корінне населення і приблизно 10% європейців. Понад 80% алжирців говорить по-арабському, лише населення гірських районів говорить на берберських мовами. У горах Великої і Малої Кабілія і в Ауресе живуть Кабіли. Трохи особняком у відносно етнічного складу стоять мзабіти (мозабіти), що населяють оазиси Гарда і прилеглі місцевості Берріан, Геррара, Мітли та ін в районі Уед-Мзаб. У сільських місцевостях населення складається в основному з арабів і берберів. Міське населення за своїм етнічним складом набагато строкаті: крім арабів і берберів, а також французів, там живуть іспанці, мальтійці, італійці, євреї і нащадки турків - кулугі, єгиптяни, греки, сирійці та багато інших. ін

    Територія Півдня включає значну частину центральної Сахари. У цьому негостинне, випаленої сонцем пустелі кочують зі своїми численними стадами верблюдів, кіз і овець два племінних об'єднання - кель-Аджер і кель-Ахаггар. Туареги цих груп складають всього лише 1,7% загального числа всіх туарегів. Основна маса їх живе в межах Судану.

    ТУНІС

    Туніс арабізованих більше всіх країн Магрибу. Як і в Марокко, місцеве населення, що складалося з берберів, до 11 в. залишалося майже не порушені арабським впливом. Перший час після завоювання араби зосереджувалися переважно в Кайруані та інших містах південної частини Тунісу, що були їх опорними пунктами, Але з появою в к. 11 ст. арабів Хілаль, а за ними арабів сулайм становище змінилося. Арабські племена витіснили берберів в гори, зайняли всю країну. У Тунісі відбулося те ж саме, що і в Марокко. Однак у той час як у багатьох гірських масивах Марокко берберські племена зберегли свою самостійність до теперішнього часу, в Тунісі вони майже повністю змішалися з прибульцями. Лише у південній, безлюдній частині Тунісу, на кордоні з Сахарою, збереглися групи берберів - Матмата і варгамма, що говорять на берберських мовах і провідні попередній спосіб життя. Вони живуть в підземних оселях, на весняні час перебираються в намети, де проводять весну і першу половину літа. Головне їхнє заняття - скотарство і лише частково землеробство. Особливу групу займають євреї - частина корінного населення країни, нащадки євреїв, що мешкають в Африці ще в I ст. до н. е.. Велика частина всіх євреїв живе в Туніській окрузі, інші в містах Бізерта, Сусе і Сфансе, а також у південній частині Тунісу, в Габес і особливо на острові джебр.

    Крім цього в Тунісі проживають і європейці: французи, італійці та мальтійці.

    еміграції з країн Магрибу

    а) Історичні умови і передумови еміграції.

    Північноафриканська еміграція є складовою частиною арабської еміграції, яка має багатовікову історію. Характер і зміст міграцій, їх цілі, форми та напрямки постійно змінювалися. Арабська еміграція викликалася і викликається зараз або соціально-економічними, або військово-політичними причинами, або комбінацією двох попередніх факторів. Ці причини почали діяти вже в минулому столітті, після захоплення Францією Північної Африки, на території якої сьогодні розташовані Алжир, Марокко і Туніс.

    Саме колонізація (як військово-політичний фактор) була основною причиною експропріації (соціально-економічний фактор) північноафриканських фелахів, перетворюючи їх спочатку в безземельних наймитів, а потім у чорноробів метрополії. Первісним ж імпульсом власне трудової міграції з країн Магрибу в метрополію - Францію стала оголошена військова мобілізація робочої сили. У результаті кінець минулого і початок нинішнього століть ознаменувалися формуванням в країнах Магрибу великого району масової еміграції арабів.

    У цей же період на рубежі століть визначилася основна країна-реципієнт північноафриканських емігрантів - Франція. Якщо в 1918 році під Франції були зареєстровані 57264 алжирських робітників, то в 1924 році - 71 тисяча. У 1942 році це число зросло до 113,3 тисяч, а в 1944 році скоротилася до 55,6 тисяч. Після звільнення Франції в кінці другої Світової війни, чисельність алжирських іммігрантів знову починає швидко збільшуватися. У 1945 офіційно зареєстрованих їх було вже 212 тисяч. Після досягнення арабськими країнами політичної самостійності Франція продовжила залишатися основним реципієнтом емігрують алжирців, марокканців і Тунісу. Однак якщо колоніальні влади вели в тій чи іншій мірі облік емігрують, то для молодих незалежних держав, в перший період їх самостійного розвитку, еміграція була третьорядною проблемою.

    Так, в Тунісі з 1956 по 1961 еміграція була взагалі неофіційною і не враховувалася владою. У 1962 році був налагоджений облік емігрантів. З 1962 по 1967 рік з Тунісу виїхали в пошуках роботи приблизно 12,5 тисяч чоловік, причому якщо в 1962 році було зареєстровано всього 420 емігрантів, то в 1967 році їх було вже 6089 чоловік. У 1967 році в Тунісі створюється спеціальне державне відомство -- Національне управління у справах туніських робітників за кордоном.

    Наприкінці 60-х - 70-х років еміграція з Тунісу стала набирати темпи. Масового характеру стала набувати та еміграція і з Алжиру після 1962 року, коли Алжир отримав незалежність. Еміграція як і раніше, була спрямована до Франції. У 70-і роки посилився потік емігрантів до Європи, головним чином до Франції, з Марокко. У середині 80-х років загальна чисельність марокканців, які працювали у Франції, становила приблизно 60 тисяч чоловік. Іншою країною-реципієнтом цієї категорії трудящих є Бельгія: 112 тисяч в першій половині 1980-х років, потім ідуть Голландія - 73 тисячі людина, Іспанія - понад 20 тис. осіб, Італія - 15 тисяч, Скандинавські країни - 3 тисячі людей. Загальна чисельність марокканців в цей же період в арабських нафтових країнах становила 33 тисячі чоловік. У серпні 1990 року 30 тисяч марокканців працювали в Іраку і 6 тисяч - у Кувейті.

    За соціальним становищем більшість марокканських емігрантів - вихідці з сільської місцевості. Останнім часом збільшується кількість емігрантів з міст, особливо з Касабланки. Після закінчення декількох років марокканські емігранти, отримавши кваліфікацію, повертаються на батьківщину.

    б) Основні фактори, що викликають еміграцію .

    Історично сформувалися два головні групи причин еміграції, які були зазначені вище. Ці фактори діють і сьогодні. Однак якщо дія військово-політичних причин не тривало, то соціально-економічні причини та фактори діють постійно. Так як існують завжди ті чи інші категорії громадян, які незадоволені своїм матеріальним становищем. Це невдоволення виявляється в зіставленні рівнів заробітної плати за однакову роботу, що вимагає таких самих навичок та рівня кваліфікації у себе вдома і в країні-реципієнті.

    До числа соціально-економічних факторів належать безробіття і неповна зайнятість, житлова криза, небажання повертатися на батьківщину по закінченню навчання за кордоном, одруження або заміжжя в країні-реципієнті і т. д.

    Так, наприклад, гостра ситуація з зайнятістю до рубежу 80-х і 90-х років склалася в Алжирі. Тут є розрахунки, згідно з якими для того, щоб забезпечити роботою всіх молодих людей, що закінчили навчання, необхідно щороку створювати 256 тисяч нових робочих місць при нині існуючих 3,9 мил. У результаті цього безробіття охопило, за офіційними даними 24% самодіяльного населення. У цих умовах еміграція представляється найчастіше як єдиний засіб "порятунку" від злиднів.

    Слід зазначити, що еміграцію або рееміграцію можуть викликати не лише фактори, які діють у країні, що має з тих чи інших причин надлишок робочої сили взагалі чи якихось конкретних її категорій, а й чинники, що діють в країні, яка відчуває термінову необхідність у притоці дешевої робочої сили з поза. Розпочавшись одного разу, ці чинники можуть також раптово припинити свою дію. У таких випадках емігранти швидко перетворюються на реемігрантів, а часом і репатріантів.

    А крім перерахованих вище факторів діє і демографічний фактор, який обумовлює міграцію населення із сільських районів у міста, а з міст до країн реципієнти. Ця міграція викликана перенаселенням сільських районів і поганий соціально-економічною ситуацією в містах.

    ФОРМУВАННЯ ОСНОВНИХ потік еміграції НА

    СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ КРАЇН Магріба

    Сучасний етап еміграції з країн Магрибу має ряд особливостей. Йдеться насамперед про те, що в еміграцію відправляється переважно молоді гарби. Як правило, неписьменні емігранти направляються у нафтовидобувні арабські країни, які відчувають брак перш за все некваліфікованої робочої сили. Туніські емігранти з провінції Туніс-Південь розподілилися в Лівії за своїм освітньому рівню наступним чином: неписьменні - 57%, з початковою освітою - 42%, з неповною середньою або професійним - 1%. Неграмотні емігранти з цієї ж провінції в європейських країнах становлять 37%, з початковою освітою - 42%, з неповною середньою і професійним - 14%, з повною середньою - 7% від загальної кількості емігрантів з провінції Туніс-Південь.

    Прибувши в чужу країну, емігрант в більшості випадків змушений погоджуватися на ту роботу, яку пропонують і що далеко не завжди відповідає його спеціальності і кваліфікації. Тому професійний склад працюючих іммігрантів може значно відрізнятися від такого складу до їх виїзду в еміграцію. При цьому істотне значення має те, куди прибуває емігрант: в розвинену західноєвропейську країну або в степовий монархію з її соціально-економічними та культурними контрастами.

    Найчастіше долею емігрантів у розвинених країнах залишається некваліфікована або мало кваліфікована робота. Приймаючі країни не прагнуть, та й не зацікавлені в тому, щоб підвищувати рівень їх кваліфікації.

    Падіння цін на нафту і скорочення капіталовкладень нафтових країн в середині 80-х років спричинили за собою скорочення попиту на іноземну робочу силу, в тому числі з країн Магрибу. Це призвело до зменшення темпів еміграції.

    Головна причина еміграції - фінансова. Це джерело твердої валюти, що є для країн Магріба якщо не єдиним, то основним. Зрозуміло, що в разі припинення такого "невидимого" квазіекспорта будь-яка країна - експортер робочої сили відразу виявляється фактично позбавлена цього джерела, що особливо болісно може позначитися на становищі країн Магрибу.

    Країни-реципієнти з різних причин зацікавлені в притоці молодою і здоровою закордонної робочої сили. Тут і прагнення освоїти як можна швидше нафтодолари, знайти для них будь-яке можливе виробничий і соціальний застосування.

    Зважуючи всі "за" і "проти" еміграції з країн Магрибу, слід в цілому відзначити, що витік, що відбувається в її рамках, "умов" та "золотих рук" завдає цим країнам серйозного збитку. При наявності чіткого планування в державному секторі і регулювання розвитку в приватному емігранти могли б знайти роботу в своїх країнах. Сьогодні ж через відсутність цих передумов країни Магріба, по суті, додатково субсидують розвиток і без того багатих західних і арабських нафтовидобувних країн, позбавляючи їх від необхідності готувати національні кадри в тих масштабах, які їм необхідні.

    З А К Л Ю Ч Е Н Н Я

    Швидкий демографічний зростання став однією з причин деформації економічних процесів в країнах Магрибу, що проявляється насамперед у загостренні проблеми зайнятості та забезпечення населення продуктами харчування.

    Тому для контролю за соціально-демографічними явищами в цих країнах необхідно державна політика в області народонаселення, яка повинна мати наступні напрямки.

    1. Формування довгостроковій перспективі бажаного режиму відтворення населення, тобто перехід до простого режиму відтворення (коефіцієнт відтворення = 1).

    2. Зміна тенденції в галузі динаміки чисельності та структури населення, народжуваності, смертності, сімейного складу і т. д.

    3. Зміна якісних характеристик населення. Зменшення рівня безробіття, підвищення освітнього рівня населення та поліпшення здоров'я громадян країни.

    4. Еміграційна політика, яка дозволила регулювати відтік населення з країни.

    5. Облік культурно-історичних особливостей у розвитку населення країн Магрибу.

    Список літератури

    1. Азія і Африка сьогодні. № 1 за 1996 р., № 12 за 1998 г.

    2. Міграція в Африці. М.: 1994 р.

    3. Народонаселення: енциклопедичний словник. М.: 1994 р.

    4. Народи Африки. М.: 1954 г.

    5. "Населення і суспільство". № 6 за 1995 р.

    6. "Країни Північно-східної Африки". М.:, 1962 р.

    7. "Туніська Республіка". Довідник. М.: 1993 г.

    8. Ананьева Г. Е. "Народонаселення країн, що розвиваються". М.: 1992 г.

    9. Вяткін А. Р. "Країни, що розвиваються Сходу: демографічний прогноз". М.: 1990 г.

    10. Курило В. А. "Туніс". М.: 1978 г.

    11. Нікулін А. В. "Деякі економіко-географічні проблеми в країнах Магрибу". М.: 1972 р. (автореферат).

    12. "Monthly bulletin of statistics". № 10-12 за 1998 р.

    Інформація про автора і дані для контакту

    Лізоркіна Ганна Олександрівна

    Поштова адреса: Ленінградська область Ломоносовський р-н п. Велика Іжора вул. Приморське шосе д. 28 а кв. 3. Індекс 188531

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !