ЗМІСТ

Введення

1. Поняття і види права спільної власності

2. Загальна часткова власність

1. Визначення часток у праві спільної власності

2. Здійснення та припинення права спільної власності

3. Спільна сумісна власність

1. Визначення спільної власності

2. Спільна сумісна власність подружжя

3. Спільна сумісна власність членів селянського

(фермерського) господарства

Висновок

ВСТУП

У тих випадках, коли право власності на майно належитьякійсь одній особі, будь то громадянин, юридична особа, держава,національно-державне, адміністративно-територіальний абомуніципальне утворення, власність є одно-суб'єктної. У цихвипадках власнику протистоять всі треті особи, зобов'язані утримуватисявід здійснення яких би то не було дій, що перешкоджають йому за своїмрозсуд здійснювати своє право. Якщо ж право власності намайно належить не одному, а двом або більше особам, на майновиникає загальна власність, при якій, крім зовнішніх відносинучасників спільної власності з усіма третіми особами існують так самовнутрішні відносини між самими учасниками цієї власності.

Необхідність врегулювання внутрішніх відносин між такими особами,які іменуються співвласниками, оскільки ці відносини виникають наодне й те саме майно, і викликало в першу чергу появу інститутуспільній власності, тобто правових норм, розрахованих на узгодженняволі власників при здійсненні належних їм правомочностей щодоволодіння, користування і розпорядження спільним майном.

Поняття і види права спільної власності.

Загальна власність може виникнути в силу різних підстав:наслідування, шлюбу, освіти селянського (фермерського)господарства, приватизації, спільного придбання речі, спільної побудовижилого приміщення, з'єднання і змішування речей і т.д. Об'єктом права спільноївласності, є індивідуально-визначена річ (житловий будинок) абосукупність таких речей (сукупність речей, що входять до складуспадщини). Об'єктом права спільної власності може бути і підприємство вцілому як майновий комплекс, який використовується для здійсненняпідприємницької діяльності.

Для спільної власності характерна множинність суб'єктів прававласності, що іменуються учасниками спільної власності абоспіввласниками. Множинністю суб'єктів права власності на один ітой самий об'єкт і викликана необхідність спеціального правового врегулюваннявідносин спільної власності. Це необхідно, щоб узгодити воліучасників спільної власності, забезпечити облік кожним з них законнихінтересів не тільки тих, що оточують їх третіх осіб, але й іншихспіввласників, належний стан спільного майна і т.д. Загальнавласність характеризується переплетенням стосунків співвласників довсім третім особам, з одного боку, і відносин між самимиспіввласниками з іншого. Перші за своєю юридичною природою єабсолютними, другий - відносними.

Закон (п.2 ст.244 ЦК) розрізняє два види спільної власності: часткову іспільну. До часткової відноситься власність, при якій визначена долякожного з її учасників, до спільної - власність без визначеннячасток.

У спільній власності спільність майна виражена в більшіймірою, ніж в частковій. Пояснюється це тим, що відношення міжучасниками спільної власності (між подружжям, членами фермерськогогосподарства і т.д.) мають куди більш довірчий і стійкий характер, ніжвідносини між учасниками часткової власності, які можуть бутидосить далекі, а то й чужі один одному. Різниця тут полягає в тому,що при частковій власності частки кожного з її учасників, як правило,визначено заздалегідь, у той час як при спільній власності часткивизначаються лише при поділі або виділенні спільного майна, тобто приприпинення відносин спільної власності або для всіх, або длячастини її учасників. При цьому частки як при частковій, так і при спільнійвласності передбачаються рівними, якщо інше не встановлено законом абодоговором (п.2 ст.245; п.2 ст.259 ЦК; ст.39 Сімейного кодексу).

Встановивши, що частки є в учасників не тільки часткової, але, в остаточномурахунку, і спільної власності, необхідно відповісти на питання, в чомувиражається частка і яка її юридична природа. Частка, якщо вонавизначена, отримує кількісне вираження у вигляді дробу або відсотків.
Вона може бути виражена у вигляді 1/2, 1/3 і т.д. або у вигляді 50%, 75% іт.д. Чисто кількісне вираження частки ще не розкриває її юридичноїприроди, - чи належить учаснику спільної власності, частка в майні,у вартості майна або у праві на майно. В Основах Цивільногозаконодавства, а слідом за ними в Цивільному кодексі передбачено, щоучаснику спільної власності належить частка в праві на спільне майно.
Ця конструкція має ряд теоретичних і практичних переваг. По -перше, підкреслюється, що право кожного співвласника не обмежуєтьсяякоїсь конкретної частиною загальної речі, а поширюється на всю річ, утому числі на доходи, які річ приносить, і які падають на неї обтяження.
По-друге, зберігається вказівка на те, що об'єктом цього права як прававласності є річ. По-третє, оскільки права іншихспіввласників також поширюються на все майно в цілому, неставиться під сумнів характеристика спільної власності якмногосуб'ектной.

Менш вдалі спроби розкрити змісту права на частку з допомогоюпонять частки у майні або у вартості майна, тобто понять реальноїабо ідеальної частки. Під реальною часткою розуміють конкретну, фізичновідокремлену частину спільного майна, яка нібито належить кожному зспіввласників. Ця конструкція веде до заміни многосуб'ектнойвласності односуб'ектной. Тим часом специфіка спільної власності вте, що кільком особам належить право власності на один і той жематеріальний предмет. Неприйнятна і конструкція ідеальної частки, яказводить право на частку лише до його вартісному виразу. Ця конструкціяведе до скасування речі як об'єкта спільної власності, а тим самим і дозаміні права спільної власності зобов'язальних правом. Таким чином,обидві ці конструкції не тільки не розкриває сутність відносин загальноївласності, а призводять, хоча і з різних сторін, до скасування загальноївласності як особливого правового інституту.

Загальна власність на майно може виникнути незалежно від того,чи відноситься воно до неподільного майну, до майна, яке не підлягаєрозділу в силу закону, або до неподільного. Якщо майно відноситься до такого,яке не можна розділити, не змінивши його призначення, тобто до неподільного,або не підлягає розділу в силу закону, то загальна власність на ньоговиникає внаслідок притаманних майну функціональних якостей або йогоправового режиму. Якщо ж майно відносяться до ділимо, то загальнавласність на нього виникає лише у випадках, передбачених законом абодоговором. Наприклад, домовилися про те, що обстановка. Яку вониотримали у спадок від батьків, хоча і не становить гарнітура, небуде поділена, а залишиться в їхній спільній власності.

Закон по-різному підходить до визначення, як підстав виникнення,так і кола учасників спільної часткової та спільної сумісної власності.
Підстави виникнення спільної часткової власності вичерпно НЕвизначені. Вона може виникнути і у випадках, прямо передбаченихзаконом, та у випадках, передбачених угодою сторін, рішенням суду, атакож у силу інших обставин, що спричиняють утворення спільної частковоївласності.

Так, загальна часткова власність на майно в кондомініумі виникаєв силу закону, а на майно, нажите подружжям у період шлюбу, в силуукладеного між ними шлюбного договору.

Загальна часткова власність може виникнути також внаслідокобставин, що не залежать від волі людей. Наприклад, ліс, що належитьоднієї лісозаготівельної організації, прибило до лісу іншої організації.
Оскільки колоди не були забезпечені особливої маркуванням, утворилася загальначасткова власність зазначених організацій на призначений до сплавуліс.

Коло учасників спільної часткової власності законом не обмежений. Вониможуть представляти різні форми власності в будь-якому їх поєднанні.
Можлива загальна часткова власність між громадянами, громадянами іюридичними особами, між юридичними особами, Російською Федерацією та їїсуб'єктами, муніципальними утвореннями, громадянами т.д. Так, причасткової виморочність спадкового майна можливе виникненнядержавної власності, з одного боку, і приватної власностігромадян і юридичних осіб - з іншого. При цьому закон не наказуєобов'язкового припинення спільної власності суб'єктів, що представляютьрізні форми власності, як це було раніше.

Навпаки, загальна спільна власність може виникнути лише ввипадках, передбачених законом, причому які суворо визначено і коло їїучасників.

За нині чинним законодавством учасниками спільної сумісноївласності можуть бути тільки громадяни. Це подружжя, якщо на їх майнопоширюється законний режим майна подружжя (гл. 7 розділ 3
Сімейного кодексу); члени селянського (фермерського) господарства (п.1 ст.258
ЦК); члени сім'ї, які приватизували квартиру з встановленням на неї загальноїспільної власності (ст.2 «Закон про приватизацію житлового фонду »).

При цьому у всіх зазначених випадках допускається перехід з режиму спільногоспільної на режим спільної часткової власності.

Оскільки освіта спільної сумісної власності допускається лише увипадках, передбачених законом, і до того ж коло учасників такоївласності строго визначений, в законі закріплена презумпція, згідно зякої загальна власність на майно передбачається часткової. Однак цяпрезумпція є опровержімой. В одних випадках вона ставиться доспільної, оскільки законом або договором не встановлено інше, в іншихсамим учасникам спільної власності закон надає можливість виборуміж правовим режимом часткової або сумісної власності. Під першимваріант потрапляють випадки освіти спільної власності в сім'ї абоселянське (фермерське) господарство; під друге - випадки освіти загальноївласності при приватизації квартири, оскільки закон допускаєвстановлення на квартиру як часткової, так і спільної власності,віддаючи рішення цього питання на розсуд самих членів сім'ї, якіприватизують квартиру.

По суті ж принципової різниці між всіма цими випадками немає,оскільки, у кінцевому рахунку, від самих учасників спільної власностізалежить, встановити чи майно часткову або спільну власність.

2. ЗАГАЛЬНА часткової власності

2.1 ВИЗНАЧЕННЯ часток у праві спільної ВЛАСНОСТІ

Майже в усіх нормах ЦК про спільну власності згадуютьсящо належать її учасникам частки. Стаття 245 ЦК закріплює презумпціюрівності часток учасників спільної часткової власності.

Хоча презумпція рівності часток буквально закріплена лише стосовнодо спільної часткової власності, однак по суті вона діє і вщодо спільної сумісної власності, коли відбувається виділення з неїабо її розділ і виникає необхідність визначити частку або всіхвласників, або що виділяється власника. Цей висновок знаходитьпідтвердження в правилах п.1 ст.39 Сімейного Кодексу, що відносяться до загальноїсумісної власності подружжя, а також у правилах п.3 ст.258 ЦК,що відносяться до спільної сумісної власності членів селянського
(фермерського) господарства. При цьому правила п.3 ст.258 ГК про рівність частокчленів господарства поширюються як на випадки поділу майнагосподарства, так і на випадок виходу з господарства одного з його членів.

У відступі від презумпції рівності часток угодою учасниківспільної часткової власності може бути встановлено, що їх часткивизначаються в залежності від вкладу кожного в освіту та припиненняспільного майна. Цей внесок може бути визначений не тільки в моментосвіти спільного майна, але і на наступних етапах его існуванняі функціонування з урахуванням внесених до нього матеріальних, трудових та іншихвкладень. Саме так нерідко йде справа при укладанні договору простоготовариства, коли сторони поєднують свої внески і починають діятиспільно для досягнення спільної господарської мети. У ході спільноїдіяльності розмір внеску кожного учасника у спільне майно можеістотно змінитися.

У розвиток загальних положень про визначення розміру часток п.3 ст.245 ГКпропонує враховувати при цьому, які поліпшення внесені у спільне майно:невіддільні або віддільні. Якщо учасник часткової власності за свій рахунокі з дотриманням встановленого порядку вніс у спільне майно невіддільніполіпшення, то він може вимагати збільшення своєї частки пропорційнозростанням вартості майна. З цього випливає, що якщо встановленийпорядок не дотриманий, то співвласник права на збільшення розміру своєїчастки не має. Якщо ж поліпшення є відокремлюваних, то співвласник НЕповинен просити згоди решти учасників спільної власності навнесення поліпшень, оскільки вони можуть бути відокремлені їм без шкоди дляспільного майна. Доля відокремлюваних поліпшень вирішується за взаємною згодоювсіх співвласників. Так, вони можуть домовитися про виплату тому, хто їхвніс, відповідною компенсацією без змін часток у спільнійвласності; про збільшення частки власника, який вніс поліпшення, іт.д. За відсутності угоди віддільні поліпшення надходять ввласність того, хто їх вніс. Усі суперечки про визначення долі поліпшень,оскільки вони стосуються здійснення правомочностей щодо володіння та користуванняспільним майном, можуть розглядатися судом.

Зміст права спільної часткової власності складають приналежніспіввласникам правомочності щодо володіння, розпорядження та користування спільниммайном. Кожен співвласник при здійсненні права спільноївласності не залежно від розміру своєї частки має один голос. Втім,практичного значення, як ми зараз побачимо, це не має. Здійсненняправа спільної власності має відбуватися за взаємною згодою всіхвласників. Якщо ж згоди не досягнуто, то визначення наслідківрозбіжностей, що виникли залежить від того, чи стосуються вони здійсненняправомочностей щодо володіння та користування спільним майном або правомочностірозпорядження. Якщо співвласники не домовилися щодо володіння ікористування спільним майном, то кожен з них, хоча б залишився воднині, може звернутися до суду. Якщо ж розбіжності стосуютьсяправа розпорядження, то суперечка не може бути врегульований судом.
Принцип взаємної згоди при здійсненні права розпорядження загальноївласністю повинен діяти без яких би то не було вилучень. Двавласника разом або окремо можуть продати свої борги, але нав'язатитретій продаж всього спільного майна в цілому вони не мають права. Самез цього при здійсненні права спільної власності принципі не маютьзначення, якою часткою володіє кожен з власників, хоча розмір часткипідлягає обліку при розподілі принесених спільним майном доходів іплодів, що падають на неї витрат і обтяжень (ст.248 та 249 ЦК).

співвласнику належить частка в загальній власності нелокалізується в якоїсь конкретної частини спільного майна, а простягаєтьсяна все майно в цілому. У той же час співвласник може бутизацікавлений не тільки в мінової, але і в споживчої вартостівказаного майна. Він може бути зацікавлений не тільки в доходах,які приносить загальна річ, але й у тому, щоб використати цю річ длязадоволення своїх споживчих потреб. Співвласник має право нанадання в його володіння і користування частини спільного майнапропорційно частці. Якщо це неможливо, він має право вимагати від іншихучасників спільної власності відповідної компенсації.

У тих випадках, коли у володіння та користування власника виділяєтьсячастину спільного майна, він разом зі збереженням права на частку в общейвласності набуває також права на виділену йому частину майна. Засвоєю юридичною природою це право може бути віднесено до речовим. Такіситуації найчастіше виникають при визначенні порядку володіння ікористування жилим будинком, що знаходиться у спільній власності двох і більшеосіб. Якщо договір про визначення порядку володіння та користування будинкомзасвідчений нотаріусом і зареєстрований у місцевій адміністрації, то вінзберігає силу і для тієї особи, до якого перейде частка у загальнійвласності.

Однією з підстав виникнення спільної власності, з яким пов'язаночимало питань її здійснення, є спільна участь двох абобільше осіб у будівництві будинку. Непоодинокі випадки, коли громадянин, якомудля будівництва будинку відведено земельну ділянку, залучає до участі вбудівництві членів своєї сім'ї або інших осіб. Після закінчення будівництваміж созастройщікамі, а іноді між ними та органом державної влади
(місцевого самоврядування), виникає суперечка, за ким будинок повинен бутизареєстрований: чи тільки за особою, якій відведено земельну ділянку,чи також і за іншими особами. Судова практика підходить до вирішеннязазначених спорів з урахуванням наступних умов:

- по-перше, необхідно встановити, чи пов'язані особи, що брали участь у будівництві будинку, сімейно-побутові відносинами або є сторонніми для забудовника особами;

- по-другому, в яких цілях зводився будинок: з метою забезпечення житлом які брали участь у будівництві осіб або в інших цілях;

- по-третє, участі у справі, якщо він не виступає у справі в якості сторони , слід залучити орган, що відводить земельні ділянки, і з'ясувати його ставлення до виник спору.

Якщо особи, що брали участь в будівництві, пов'язані родинно-побутовимивідносинами або хоча б і не пов'язані, але будинок зводився для забезпечення,як тих, так і інших осіб житлом, а орган, що відводив земельну ділянку, незаперечує проти визнання будинку спільною власністю, спір вирішується судом укористь фактичних созастройщіков. Суд може і не погодитися з думкоювідповідного органу, заперечує проти визнання будинки загальноювласністю созастройщіков, але свою незгоду суд повинен мотивувати врішенні по справі.

Кожен співвласник на свій розсуд може розпоряджатисяналежної йому часткою у спільній власності. Для розпорядження часткою, втому числі і для відчуження, він не повинен просити згоди іншихучасників спільної власності. У той же час їм далеко не байдуже, хтозайме місце співвласника, що відчужує свою частку. Внаслідок зазначених таінших обставин, у законі повинні бути закріплені правила, які, необмежуючи прав співвласника на розпорядження своєю часткою, разом з тимзабезпечували б, наскільки це можливо, інтереси інших учасниківспільній власності. Цим цілям покликані служити встановлення закону пропереважне право купівлі частки відчужується.

При продажу частки сторонній особі інші співвласники маютьпереважне право купівлі частки за ціною, за яку вона продається, і наінших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавецьчастки зобов'язаний у письмовій формі повідомити інших співвласниківнамір продати частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умовпродажу. Якщо інші співвласники відмовляться від покупки частки або непридбають частки у праві власності на нерухоме майно протягомодного місяця, а на рухоме майно протягом десяти днів з днясповіщення, продавець може продати частку будь-якій особі. При продажу частки зпорушенням переважного права купівлі будь-який інший співвласниквправі протягом трьох місяців у судовому порядку вимагати переведення на ньогоправ і обов'язків покупця.

Аналогічні правила застосовуються і при відчуженні частки за договором міни,але лише тоді, коли відчужувач обмінює свою частку на речі, визначеніродовими ознаками, причому особа, яка має переважне право напридбання частки, пропонує відчужувачу річ того ж роду, в тому жкількість і того ж якості.

У випадках, передбачених законом, розпорядитися часткою у спільнійвласності можна лише при дотриманні тих чи інших умов. Так, загальнамайно в кондомініумі не підлягає відчуженню окремо від правадомовласників власності на приміщення в кондомініумі.

Множинність суб'єктів прав власності позначається і тоді, колимова йде про підстави припинення спільної власності. Поряд зпідставами, які відносяться як до односуб'ектной, так і до загальноївласності, остання характеризується специфічними підставами їїприпинення, в першу чергу такими, як розділ спільної власності івиділ з неї. При поділі спільна власність припиняється для всіх їїучасників, при виділ - для того, чия частка із загальної власностівиділяється. Але виділ може призвести до тих же результатів, що й розділ.
Якщо загальна власність належить двом учасникам і один з них отримуєкомпенсацію за свою частку, то спільна власність припиняється і дляіншого, оскільки він стає одноосібним власником майна,яке раніше було спільне.

Підстави і способи поділу та виділу різні. Розділ і виділ можутьмати місце як за взаємною згодою співвласників, так і за судовимрішенням. Виділ частки із спільної власності відбувається не тільки повимогу виділяється власника, а й на вимогу кредиторів длязвернення стягнення на його майно. Розділ і виділ, якщо це допускаєтьсязаконом і можливе без невідповідного збитку майну, відбувається шляхомвиділу частки в натурі. Якщо виділ частки в натурі неможливий, що виділяєтьсяспіввласник отримує грошову або іншу компенсацію. Розрахунки міжспіввласниками мають місце і тоді, коли майно в натурі не можебути виділено в точній соответствеіі з розміром пінадлежащей кожному з нихчастки. Які б не були підстави і способи поділу та виділу,кількісним мірилом при визначенні розміру майна, що виділяється внатурі, або розміру компенсації повинен служити розмір належитьспіввласнику частки. Розділ спільної власності і виділ з неї повиненвідбуватися пропорційно часткам що належить співвласникам.

Відповідно до принципів взаємної згоди, що необхідно приздійсненні права розпорядження спільною власністю, закон встановлює,що виплата її учаснику іншими співвласниками якої-небудькомпенсації замість виділу частки в натурі допускається лише за його згодою.
Разом з тим у відступ від цього правила передбачено, що коли часткаспіввласника незначна, в натурі її виділити не можна, і співвласникне має суттєвого інтересу у використанні спільного майна, суд можеі за відсутності його згоди зобов'язати решту учасників спільноївласності виплатити йому компенсацію. З отриманням компенсаціїспіввласник втрачає право на частку в спільному, майно (п.1 ст.246; п.1ст.247; п.п. 4 і 5 ст.252 ЦК). У цьому питанні норми ЦК не узгоджені з одинодним, оскільки правила про необхідність згоди всіх співвласників приздійсненні права розпорядження спільною частковою власністюсформульовано в законі без яких би то не було вилучень. Тим часом привиплати співвласнику всупереч його згодою компенсації замість виділу часткив натурі має місце розпорядження спільної часткової власністю в порядку,встановлюється судом, що допускається законом лише при здійсненніволодіння та користування нею. Відбувається виключення співвласника з числаучасників спільної власності, чого на таких умовах може і не бажати.

3. ЗАГАЛЬНА СПІЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

3.1 ВИЗНАЧЕННЯ СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Володіння, користування і розпорядження майном, що є вспільної власності, здійснюється за згодою всіх її учасників,яке передбачається. Вони спільно володіють і користуються спільним майном,якщо інше не передбачено угодою між ними. Згодаспіввласників передбачається і при операції за розпорядженням загальниммайном, хто б з них її не скоював.

Здійснювати угоди за розпорядженням спільним майном може кожен зучасників спільної власності, якщо інше не випливає з угодивсіх учасників. Наприклад, таке право може бути надане лише одномуз учасників, для чого інші видають йому доручення.

Якщо один з учасників спільної сумісної власності єнедієздатним, частково або обмежено дієздатним, то при вчиненніугод з його участю в цілях захисту його прав та інтересів повиннідотримуватися встановлені законом спеціальні вимоги. Так, для операцій ввідношенні приватизованого житла, в якому проживають неповнолітні
(незалежно від того, чи є вони власниками, співвласниками абочленами сім'ї власників, у тому числі колишніми), що мають правокористування даними житловим приміщенням, потрібен попередній дозвілорганів опіки та піклування. Це правило поширюється також на житловеприміщення, в якому неповнолітній не проживає, якщо на моментприватизації він мав на це приміщення рівні з власником права (ч.2ст.3 «закону про приватизацію житлового фонду».

Якщо один з учасників спільної власності здійснив операцію зрозпорядженням спільним майном за відсутності необхідних повноважень, то вонана вимогу інших учасників може бути визнана недійсноютільки у випадку, коли доведено, що інша сторона в угоді знала абозавідомо повинна була про це знати.

Така операція відноситься до числа оспорімих, тягар доведення покладаєтьсяна сторону, яка вимагає визнання угоди недійсною; іншасторона в угоді має діяти навмисно або, у всякому разі,проявити при здійсненні угоди грубу необережність. У разі визнанняугоди недійсною застосуванню підлягають правила п.2 ст.167 ЦК, тобтообидві сторони повертаються в початкове положення. Угода за розпорядженнямспільним майном, укладена учасниками спільної власності привідсутності необхідних повноважень, може кваліфікуватися якнедійсна незалежно від суб'єктивного ставлення іншої сторони доздійснення даної операції. Але якщо умислу або грубої необережності уповедінці іншого боку не було, то все одержане нею за угодою поверненняне підлягає, а відповідати перед учасниками спільної власності будетой з них, хто здійснив операцію, не маючи на те повноважень.

Викладені правила про володіння, користування і розпорядження майном,що знаходиться у спільній власності, застосовуються остільки, оскількидля окремих видів спільної власності Цивільним кодексом абоіншими законами не встановлено інше. Так, у розвитку положень,закріплених у п.3 ст.253 ЦК і по суті відтворених в пп. 2 і 3ст.35 Сімейного кодексу передбачає, що для здійснення одним зподружжя угоди за розпорядженням нерухомістю та угоди, що вимагаєнотаріального посвідчення і (або) реєстрації у встановленому закономпорядку, необхідно отримати нотаріально засвідчена згода іншогодружина. При відсутності такої згоди чоловік чи жінка вправі вимагати посуду визнання угоди недійсною протягом року з дня, коли віндізнався або повинен був дізнатися про здійснення цієї угоди.

3.2 ЗАГАЛЬНА сумісної власності подружжя.

У раніше діяв законодавстві правовий режим майнаподружжя був визначений у сімейно-шлюбному законодавстві, причомупроводився принцип роздільності дошлюбного майна подружжя і принципспільності майна, спільно нажитого подружжям у період шлюбу, --зазначене майно належало подружжю на праві спільної сумісноївласності. Нове законодавство зазнало суттєвих змін всамому підході до правової регламентації майнових відносин міжподружжям. По-перше, цілий ряд норм, що регламентують ці відносини,включені до Цивільного кодексу. По-друге, подружжю надано достатньоширокі можливості самим визначити правовий режим майна, нажитого підчас шлюбу.

Відносно майна, нажитими подружжям під час шлюбу,передбачено, що вона є їх спільною власністю, якщодоговором між ними не встановлено інший режим цього майна. Подружжя вшлюбному контракті можуть віднести це майно або до спільної частковоївласності, або до роздільної власності кожного з них. Що стосуєтьсямайна, що належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, товоно, як і раніше, визнається їх роздільної власністю. Аналогічнийправовий режим поширюється на майно, одержане одним з подружжяпід час шлюбу в дар або в спадщину, а так само на речі індивідуальногокористування (крім предметів розкоші), хоча б вони і були придбані підчас шлюбу за рахунок спільних коштів. Все це майно, як і раніше,ставитися до роздільного власності кожного з подружжя.

З іншого боку, майно кожного з подружжя може бути віднесено досумісної власності, якщо під час шлюбу в зазначене майно за рахунокспільного майна другого з подружжя були внесені вкладення, якізначно збільшили вартість майна. Але це правило застосовується лишетоді, коли договором між подружжям не передбачено інше (гл.7 і 8
Сімейного кодексу РФ).

Питання про звернення стягнення на спільне майно подружжя дозволяється взалежно від того, чи є стороною в зобов'язанні тільки один зподружжя, або вони обидва. Якщо мова йде про зобов'язання одного з подружжя,то стягнення можна звернути лише на майно, що перебуває в йогороздільної власності, а також на його частку в загальному, майно. Але якщостороною у зобов'язанні можуть бути визнані обоє з подружжя, то стягненняможна звернути як на майно, що перебуває в роздільної власностікожного з них, так і на спільне майно (гл.9 Сімейного кодексу).

Наприклад, позика в банку отримана в інтересах сім'ї, або спільнемайно подружжя зросло в результаті вчинення одним з нихзлочину. При цьому у всіх випадках повинні дотримуватися встановленізаконом правила про звернення стягнення на майно громадян. Оскількилише зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя,майно, нажите особами які перебувають у фактичних шлюбних відносинах,хоч би воно й було нажите в період цих відносин, до спільноївласності не відноситься. Залежно від конкретних обставин справизазначене майно підпадає під правовий режим або роздільним, абоспільної часткової власності з усіма наслідками, що випливають з цього наслідками.
Презумпція рівності часток при розділі спільної власності або при виділз неї тут не діє.

3.3. ЗАГАЛЬНА СПІЛЬНА ВЛАСНІСТЬ членів селянського (фермерського)
ГОСПОДАРСТВА

До прийняття і введення в дію частини першої ГК правовий режиммайна селянського (фермерського) господарства визначався головним чином
Законом про таке господарстві з внесеними до нього змінами. Закон наділявселянське (фермерське) господарство правами юридичної особи, хоча бгосподарство і було представлено окремим громадянином. Членами господарства,згідно з цим Законом, вважаються працездатні члени сім'ї та іншігромадяни, спільно ведуть господарство. Майно господарства належить йогочленам на праві спільної часткової власності. Користування спільним майномчлени господарства здійснюють за взаємною домовленістю.

Угоди за розпорядженням таким майном здійснює голова господарства безособливої на те довіреності або довірена особа. Інший режим користування тарозпорядження майном може встановлюватися договором. При виході одногоз членів господарства з його складу основні засоби виробництва розділуне підлягають. Частина майна (внесок, частка, пай) може компенсуватисягрошима. Порядок розподілу майна та виплати компенсації встановлюєтьсяза взаємною домовленістю усіх членів господарства, а при її відсутності --судом. Строк виплати компенсації не повинен перевищувати п'ять років.

Успадкування майна селянського господарства повинно проводитися поправіламст.27 Закону про селянське (фермерське) господарство і чю3 ст.15 тогож закону, до якої в ст.27 є відсилання, а спадкування земельноїділянки та права оренди земельної ділянки - за правилами ст.61 і 62
Земельного кодексу.

У п.1 ст.257 ГК правовий режим селянського (фермерського) господарствавизначається з іншихпозицій; воно належить членам господарства на правісумісної власності, якщо законом або договором між ними невстановлено інше. Таким чином, правова модель, яка закріплена в
Законі про селянське (фермерське) господарство, в ЦК, виявилося, по сутіперевернутої. Відпало і визнання господарства юридичною особою, що невипадково. Якщо члени господарства бажають використовувати організаційно-правовуформу юридичної особи, то вони повинні створити для цього господарськетовариство або виробничий кооператив.

У п.2 ст.257 ГК визначено склад майна, що знаходиться вспільній власності членів господарства. Це земельна ділянка та засобивиробництва, а також інше майно, придбане для потреб господарства назагальні кошти його членів.

Згідно п.3 ст.257 ГК спільним майном членів господарства є такожплоди, продукція та доходи, отримані в результаті діяльності господарства івикористовуються членами господарства за взаємною домовленістю.

Під розділом майна господарства п.1 ст.258 ГК розуміє припиненнягосподарювання у зв'язку з виходом з нього всіх його членів або на інших підставах.
Спільне майно підлягає розділу за правилами, передбаченими ст.252 і 254
ЦК, а земельна ділянка - за правилами, встановленими ЦК та земельнихзаконодавством.

Земельна ділянка та засоби виробництва, що належать селянському
(фермерському) господарству, при виході з господарства одного з його членівподілу не підлягають. У той же час вийшов з господарства має право наодержання грошової компенсації, сумірною до його частки у спільній власностіна це майно. Вказані правила підлягають застосуванню і тоді, колипісля смерті одного з членів господарства відкривається спадщина. При цьомуспадщина відкривається після смерті будь-якого члена господарства; не обов'язково,щоб він був останнім. Якщо спадкоємець не є членом господарства, то принаявності в господарстві інших членів спадкоємцю, за загальним правилом,виплачується грошова компенсація, співмірне частці спадкодавця у загальномумайні. При цьому обліку підлягає і вартість спадкодавця в земельномуділянці.

ВИСНОВОК

Вивчення права спільної власності необхідно будь-якого юриста не тільки зпрофесійної точки зору. Всі ми можемо бути учасниками спільноївласності як мешканці, як подружжя або як члени селянськогогосподарства. Знання всіх правил, вивчення нюансів регулювання права спільноївласності може принести велику користь у професійній діяльностіі в приватному житті.

Список використаних джерел.

1. Цивільний кодекс ч.1 від 30 листопада 1994р. - М., 1995

2. Земельний кодекс: Федеральний закон від 25 квітня 1991.//

Ведомости РСФСР, - 1991 - № 22 - ст.768

3. Основи цивільного законодавства від 31 травня 1991р.// Відомості

СРСР - 1991 - № 26 - ст. 733

4. Сімейний кодекс РФ: Федеральний закон від 29 грудня 1995р.//

Відомості Верховної РФ - 1996 - № 1 - ст.16.

5. Башкінскас В. Правове регулювання підприємницької діяльності - М., 1997

6. цивільне право. Підручник