Воєнна проза В. Астафей 'єва в контексті "армійської" та табірної літератури

У повоєнній світовій літературі табірна і тюремно-табірна тема міцно утвердилася, починаючи з документальних творів польських прозаїків у 40 - 50-і рр.. (З. Налковська, С. Шмаглевська, Т. Боровський, Г.Херлінг-Грудзінській та ін.), Автобіографічних романів І. Багряного ( "Тигролови" - 1944, "Сад Гетсиманський" - 1950); дещо пізніше, у добу "відлиги", - табірних повістей та оповідань О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. У цьому контексті варто звернути увагу на близькість проблемно-образного і сюжетно-конфліктного рівнів поетики творів табірної тематики і зовсім іншого тематичного пласта літератури - умовно назвемо його "армійською" прозою. Ця тема виявила себе у творчості багатьох прозаїків у різних національних літературах, як у Європі, так і за океаном, які, пройшовши крізь досвід світової війни, намагалися узагальнити і виразити своє несприйняття адміністративної військової системи як такої, що породжує загрозу нового тоталітаризму. Крізь цю небезпеку вони гостро відчували ряд екзистенційних проблем, у вирішенні яких змікаліся з екзістенціалістською інтелектуальною прозою та драматургією (Камю, Сартр), з драмою абсурду, з прозою "чорного гумору "в США тощо. Література в різних країнах, попри відмінність історично-соціальних, національно-культурних передумов і особливостей розвитку, помітно зблизилися саме на цьому терені - екзистенційна проблематика, конфлікт протистояння людини і тоталітарної Системи чи знелюдненого концтабірного Абсурд.

Це зближення і породило той феномен, який ми назвали "армійською" прозою, щоб, не претендуючи на термінологічні нововведення, оперувати назвою як робочим, зручним і містким означенням. Для прикладу назвемо ті твори на армійську тему, які стали найбільш відомими у світі, перерісші інтерес до тематичної визначеності, піднявши саму тему на рівень місткіх суспільних і філософських узагальнень, завдяки чому й здобули своїм авторам міжнародне визнання: це романи американців Нормана Мейлера "Голі і мертві" (1948), Джеймса Джонса "Віднині і повік" (1951) та Джозефа Геллера "Пункт-22" (1961), чеського дисидента Мілана Кундера "Жарт" (1968) та російських письменників-дисидентів В. Войновича "Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна "(1979) і С. Довлатова" Зона "(1982). Ряд можна продовжити менш відомими для світового читача текстами, які, проте, справили значний вплив на свідомість сучасників.

У колишньому Радянському Союзі, де тюремно-табірна тема була під забороною і якщо й проривалося, доходила до читача, то ненадовго й гомеопатичних дозами, будь-які зближення її з творами про армію, про війну, хоч і мимовільні з боку художників (адже від кінця 50-х рр.. існував феномен воєнної прози), теж ретельно цензурою відкідаліся. Про це свідчить і той факт, що героями творів про Велику Вітчизняну війну до появи оповідання М. Шолохова "Доля людини" (1956) - тобто до рішень ХХ партійного з'їзду - не могли бути люди із "заплямований" біографією, як от колишні полонені, в'язні концтаборів, зрадники, поліцаї тощо. Вже далеко після шолоховського оповідання участь творів, у яких ця дражливо тема зачіпалася, була непевно: або їх "не помічали" й не передруковувалі, як "Його батальйон" В. Бикова (а подеколи й зовсім не оприлюднювали - як перший твір одного з найвідоміших письменників фронтового покоління К. Воробйова "Це ми, господи", як окремі розділи "Блокадної книги" Д. Граніна й А. Адамовіча), або навколо них зчінявся галас критичних дискусій, де твір міг і загубитися, бо його трактування були досить не однозначні. Один із показових прикладів тут -- відомий російський письменник Віталій Сьомін з його автобіографічнім романом про малолітнього "остарбайтера" "Нагрудний знак ОST".

Хоча життя і побут армії та інших воєнізованих структур були важливою ланкою в житті повоєнного радянського суспільства, саме ця ланка в літературі не знаходила правдивого чи й просто проблемного відображення при тому, що "правдиве, багатогранне проблемне відображення "було альфою й омегою естетики радянської культури. Але що можна дізнатися про життя радянської армії з літератури? Можна назвати ряд ілюстративних творів масової белетристики, але правду читач дізнається лише від недавна - зі "Стройбат" С. Каледіна (1989), "Афганський оповідань" О. Єрмакова (1989), "казенної казки" О. Павлова (1999) тощо. З цими творами виступили представники вже нового покоління не тільки в літературі, а й у кіно (фільм П. Тодоровський "Анкор, іще анкор!", Фільми С. Бодрова). Щодо письменників-фронтовиків, представників уже колишньої радянської воєнної прози, то більшість із них далеко не все змогла сказати своєчасно, вільно і почути неупереджену критику та адекватний читацький відгук. Доля "затриманого" воєнного покоління трагічна: це і вже згаданий К. Воробйов, і автор "ржевської прози "В. Кондратьєв, і маловідомий широкому загалові Башкирська прозаїк, автор повістей "Атака" та "Ось кінчиться війна ..." Анатолій Генатулін ... Показовим є факт з біографії Володимира Богомолова, чиї повісті "Зося", "Іван" та роман про радянську контррозвідку "Момент істини" ( "В серпні 1944-го") були у 60-70-і рр.. широко відомі. Після них письменник надовго замовк, і лише в 90-і роки знову прийшов до читача з новими повістямі "про армію" ( "В крігері" - 1993). Але як ж ця армія повоєнних років відрізнялася від того, що писали про неї у власне повоєнний час, що пропагують ЗМІ й донині, що стало штампами в масовій радянській культурі! Зате вона значно більш схожа на ту, яку бачать С. Каледін та П. Тодоровський, О. Єрмаков та О. Павлов, С. Бодров та інші молоді митці.

Очевидно, суть армійських проблем у літературі чи кіно міняється не від того, який період історії зображено: воєнний, повоєнний, застійній чи сучасний. Армія була і залишається НЕ зразковою ланкою суспільства, де ідеали й цінності мають переважно героїчний характер, - армія несе в собі всі хвороби цього суспільства, усі його вади у збільшеному, загострення вияві, бо армія в мілітарізованому суспільстві є квінтесенцією його мілітарізації, тоталітаризму, агресивного щодо зовнішнього світу, щодо окремої людини. Те, що писали Мейлер, Джонс, Геллер про американську армію воєнного часу, виявилося на диво схожим на те, що побачили Кундера у повоєнній чехословацькій, а Богомолов, Єрмаков, Каледін - у радянській армії від воєнного часу до нинішнього.

Щодо української літератури, то в ній від кінця 40-х років зусиллями найбільш шанованих, ще за життя канонізованіх письменників-фронтовиків (М. Стельмах, О. Гончар), частково -- О. Довженка в його "Повісті полум'яних літ", творився міф про армію-візволітельку ( "Прапороносці" О. Гончара), про героїчну всенародно боротьбу з фашизмом ( "Чотири броди" М. Стельмаха, "Циклон" О. Гончара), про славу, доблесть і честь ... Гіркі правдиві сторінки про воєнну і повоєнну дійсність у творах О. Довженка, Григорія і Григора Тютюнніків, В. Близнеця, Є. Гуцала, В. Дрозда або залишалися поодинокими й розрізненими, десь на периферії літературного процесу, або з'явилися й були почуті пізніше, вже в роки перебудови й незалежності України. "Воєнна" українська проза була заглушений з самого початку, ще при корені, бур'янами "олауреаченіх" монументальних епопей на зразок "Прапороносців", не змогла пробитися крізь редакторські й цензурні заслони у свій час і вже ніколи не буде створена.

Але варто звернутися до творчості тих письменників-фронтовиків, які й досі продовжують вічерпуваті свій і загальнонародний (у масштабах всієї колишньої імперії) воєнний досвід, доосміслюваті його, виходячи через це осмислення на болючі сьогоднішні проблеми пострадянського суспільства. Однозначної їх сприйняття читацьких аудиторією, очевидно, вже не буде. І не тому, що нова воєнна проза (чи радше її продовження) не задовільняє когось своїм художнім рівнем - про це здебільшого не згадують [1; 3; 5; 8]. Полеміка триває щодо "правдивості" авторського свідчення, щодо правомірності показувати війну, армію, повоєнну розорене країну у невигідному світлі, згущуваті фарби, драматизувати ситуації і т.п. В. Астафей 'єв у "післямові" до першої книги свого роману "Прокляті і вбиті" говорив про це як про очікувану реакцію: "Автор добре і давно знає, в якій країні він живе, з яким читачем зустрінеться, який відгук на нього чекає в першу чергу від військових людей, тому вважав за потрібне назвати точне місце дії першої книги роману "Прокляті та вбиті", номери частин і військового округу, а також прізвища та імена шанованих і тих не шанованих людей, які зберегла пам'ять "(" Новий світ ", 1992, № 12, с. 246). Насправді на точку зору "воєнних людей" стало не так багато читачів [3], але професійного критика роман таки обурив [4], до того ж саме того критика, хто писав про Астаф'єва раніше з глибокою повагою.

Астаф'єв ніколи не сприймався як суто "воєнний" автор, та у критичних дебатах про воєнну прозу 70-80-х рр.. постійно згадувалися його "Пастух і пастушка", "Зорепад", "Десь гримить війна", деякі ранні оповідання. Причому в жодному з цих творів війни, власне, не було, а були глибокий тил, госпіталі, голод і холод, сирітство й невлаштованість, поневіряння й приреченість Неприкаяний астаф'євськіх героїв - підлітків і молодих бійців, сиріт і вдів воєнного та повоєнного часу. В міру того, як розросталася головна автобіографічна книга письменника - "Останній поклон", Астаф'єв усе ближче підходив до найболючішого, найжахливішого, що було ним і його ровесниками пережите на фронті, але до пори до часу залишалося десь "за кадром ", хоч уже й передчував у тих надривний інтонаціях, що постійно звучали в усіх творах письменника - від "Крадіжки" (повість про сірітське дитинство у заполярному дитячому притулку) до "Людочки" й "Сумного детектива "(1986). Це були останні у період застою твори пісьменнтка, що викликали широкий, ще всесоюзний резонанс і були в центрі критичних дискусій 1986-1988 років, поруч із "пожежею" В. Распутіна, "І довше за вік триває день" Ч. Айтматова, "Все попереду" В. Бєлова ...

На початку 90-х Астаф'єв починає серію журнальних публікацій нових творів, які показали, що письменник давно працює над воєнною темою, над матеріалом особисто пережитого фронтового минулого, представленого читачеві явно як підведення життєвих підсумків і рахунків. Один за одним виходять роман "Прокляті і вбиті" (книга перша - "Чортова яма", "Новий світ" 1992, № № 10-12; книга друга - "Плацдарм", "Новий світ" 1994, № № 10-12), повісті "Так хочеться жити" ( "Знамя" 1995, № 4), "Обертон" ( "Новий світ" 1996, № 6), "Веселий солдат" ( "Новий світ" 1998, № 5). Перші враження, які вони викликають у читача - больовий шок, сум'яття, обурення, розчарування. Читати їх підряд занадто важко. Вони задумані як реквієм тим, хто ще за життя пройшов крізь пекло, хто був приречений на нього довічно політичною системою, владою, державною ідеологією. Але авторська сьогоднішня тенденційність у них настільки на поверхні тексту, що заважає сприймати його як художній твір. П. Басінській з цього приводу робить висновок: "Про справжню війну можна говорити або нейтральним стилем історика, або наївними словами древніх "[2, 19]. Астаф'єв же свято переконаний, що має право говорити від імені героїв, не завдаючи собі клопоту вживатися в кожного з них. Головні герої Астаф'єва - все ті ж "маленькі люди", що й у ранніх творах, здебільшого - сироти, невдахи, відщепенці, "шалапути", до яких життя нещадно і яким не дає передіху, не залишає шансів зміцніті й одужати після пережитих страждань, залікуваті рани на тілі і в пам'яті. Вони наділені, як правило, непереборним інстинктом виживання, змалку загартовані й випробувані на живучість жорстокими умовами, але в них жива й совість, не перестає боліти пам'ять воєнних і повоєнних років, і саме через те автор довіряє їм свої важливі думки й оцінки. Критик А. Немзер писав, що головне у цій пам'яті - потрясіння: не Бог помер - люди вибрали безбожництва, і їх гріховне затьмарення "є заразом і злочином, і карою, кінця яким Астаф'єв не бачить. Чи не бачить саме тому, що всупереч тисячу раз ним описаній очевидності, всупереч тим звірствам, що людьми творяться, письменник не перестає людину любити. Будь-яку. І не тільки праведника Колю Риндіна. Астаф'єв любить своїх грішників, здається, не зізнаючісь до кінця в цьому й самому собі "[8, 41]. Для Астаф'єва людина - не Боже створіння, а, використовуючи гру російських слів, що її перекласти українською неможливо, - Боже "исчадье", від старослов'янського коренів "ад" і "Чадо" водночас. "Исчадье" - все-таки чадо, дитя, - робить висновок А. Немзер, стверджуючи, що письменник вірить у Людину.

Очевидно, з цією думкою можна погодитися, беручи до уваги, що в центрі творчості Астаф'єва - Людина в екзістенційному смислі слова, і найважливіші проблеми, які цікавлять його, - це екзистенційні проблеми: сенсу і безглуздості людського існування, смерті і вибору, самотності людини в суспільстві і необхідності протистояти тяжкому суспільному гнітові. Початок таким проблемам покладено у творах, які з'явилися ще в глухі застойні роки. Критика помітила це далеко не зразу. Так, автор однієї з найґрунтовнішіх монографій про творчість письменника М. Яновський у 1982 році писав, що Астаф'єв "серед перших письменників свого покоління ставить НЕ глобальні питання перетворення суспільства - вони більш чи менш ясні [!? -- Н.К.], а проблеми моралі і поведінки окремої людини в умовах суперечностей зображеної епохи ... "[10,187]. Як на ті часи, гострий соціальний зміст, різкі безкомпромісні висновки письменника здавалися занадто запальними, але повсякчасно манера вести оповідь у стилі Межова - між публіцістічною інвектівою та ліричним спогадом - давала змогу крітікові віднести "перехльости" на рахунок гострої вдачі нестримного на язик сібіряка. Якщо ж придивитися пильніше, то вже в "Останньому поклоні", у тих його главах, які були створені й опубліковані в застійні часи, прослідковуються головні конфліктні лінії і головні світоглядні засади художнього світу, що постає зі сторінок останніх книг письменника.

Візьмемо для прикладу головну лінію конфлікту "Останнього уклін" - руйнування й розорення селянського укладу в результаті колективізації та інших суспільних зрушень ХХ ст. Їй постійно супутня лінія екзистенційно-особистісна, що звучить мотивом сирітства, непрікаяності, соціальної й особистісної незахищеності людини - мотивом "Билинки на мирське ветру" [див. докладніше у нашому дісертаційному дослідженні - 6, 78-81]. В ряду таких героїв "Останнього уклін" й ті, що їх можна розглядати як головних, першорядним (автобіографічний герой Вітька Потіліцін, дядько Вася Сорока, тітка Авдотья, брат Коля та ін.), і другорядні, безіменні, епізодичні: звільнений з табору зек та дівчинка з розсипаних ягодами у гл. "Ніч темна-темна", малолітній хлопчик, що згубився, шукаючи матір, яка пішла в поле, - у гл. "Хлопчик у білій сорочці" та ін.

Астаф'єв ніколи не писав про табори, але те звичайне життя його земляків і сучасників, про яке він написав у "Останньому поклоні" та "Цар-рибі", в "крадіжці", "Зорепаді", "Пастухові й пастушці "," Сумно детектіві "й" Людочці ", виявляється подекуди як дві краплі води схожим на табірне. На пересильних пунктах і в госпіталях, у трудармії і в тиловий частинах, в дитбудинках і забутих Богом та начальством колгоспах, де знаходяться його герої, - та ж мораль, та ж всевладність Системи і безправ'я та прініженість простої людини, її відчайдушні спроби вижити й зберегти людську гідність. Можна стверджувати, що саме у творчості Астаф'єва табірна дійсність та звичайне життя найширших верств суспільства - низів, селянства, декласованіх прошарків (здебільшого в минулому тих же репресованих селян) - настільки тісно змікається, що межа вже несуттєва. Найвагомішим аргументом цієї тези є доля астаф'євського героя в автобіографічній воєнній повісті "Веселий солдат", якою письменник, здається, заповнив білі плями своєї літературної автобіографії (цікаво, що ті епізоди з неї, які раніше ставали матеріалом сюжету інших творів, - у "Зорепаді", скажімо, сюжет про перше кохання - Він просто пропускає в оповіді).

"Веселий солдат" - не стільки повість, скільки воєнні мемуари письменника. Дійові особи й події тут Невигадані, проте для автора головне не збереження документальності чи об'єктивності, а найбільш повна одвертість навіть там, де на межі з натуралізмом він не упускає найінтимніших деталей особистого життя, зокрема й тих, які представляють його в невигідному світлі. Основою сюжетних подій є поранення, перебування в госпіталях та на різних "пересилка" і на "легкій" службі нестройовіка, повернення з війни і поневіряння з родиною (дружина - теж фронтовичка) у повоєнні роки. Всупереч оптимістичній назві долю героїв повісті-мемуарів веселою не назвеш. "Веселим" свого солдата Астаф'єв пойменував тому, що він не здається на волю обставин, визначених великими й малими начальниками радянської системи для людського бидла. Грубий, цинічно одверто тиск викликає в нього (а ще більше в автора з його нинішнім досвідом) обурення й гнів, і в усіх можливих випадках він чинить всупереч очікуваним од нього пристосуванство й покірності. Інший на його б місці радів, що потрапив на "легку" службу - все ж таки нестройовік, - а він заявляє: "Цей сбродний полк і" легка "в ньому служба сидять у мене в печінках до сих пор "(" Новий світ ", 1998, № 5, с.51). Він із тих, кому найгостріш і найнестерпніш муляють найбуденніші обставини: "... наша глибокодумно радянська система, не терплять жодних вольностей і надмірностей, внесла деяку звичну прямолінійність в образ і архітектуру старорежимних приміщень: були прибрані перегородки і замість триярусних тапчанів сколочена суцільні низькі нари. Тюремне звичне зручність, і головне, є можливість спостерігати днювального і одночасно всякої тварі казарменій за всією казармою, тепліше спати, здібніші ВШЕ плодитися. А що будуть кульгавий, хворі, причинну, гнілобрюхіе і гнілодихіе недобиті солдати "добувати" й насилля - про це якось ніхто не подумав, стандарт, хоч з статуту, хоч з башки, він людських відхилень не визнає і з індивідуальними запитами та хворобами підлеглих не може вважатися "(там само, с.51-52). Ясно, що належать подібні міркування вже сьогоднішньому авторові, а не героєві воєнних часів. Автор не ті щоб відділяє себе від цієї системи, але й почувати себе сліпим її знаряддям і жертвою не хоче: "Та це у нас і до цього дня так: де б ти не воював, ні працював, де б не служив, не їхав, ні плив, у черзі в травмапункте иль на лікарняне ліжко не стояв - ти завжди в чомусь винен, завжди чогось повинен побоюватися і думати, як би ще більш винуватим не став, тому повинен вислужуватися, тягтися, про всяк випадок ховати очі, опускати долу повинну голову - людина не без гріха сам у собі, тим більше в ньому начальство завжди може знайти причину для звинувачення. Поглядом, словом, про всяк випадок, на "Ощадкнижку", чи що, тримати його, скоєного сина, радянської людини, у вічному очікуванні біди, у страху викриття, устиженія, суду, якщо не небесного, то суспільного "(там само, с.11).

Герой і сюжет повісті "Так хочеться жити "- явно предтечі" Веселого солдата ". Повторів і співпадань достатньо: в обох повістях йдеться, очевидно, про той самий період у житті героя; співпадають обставини фронтової біографії - наступ у 43-му році на Україні, служба в конвойної полку в Рівному напередодні Перемоги, перебування на Вінницькій пересілці до мобілізації, повернення в Росію з невінчаною дружиною-фронтовички і т.д. Але в повісті про Коляшу Хахаліна (дещо карикатурні ім'я головного героя з "Так хочеться жити") більша вага не публіцистичних - приклади таких щойно наводилися, - а художньо-образних узагальнень. Вже в самій карікатурності імені - елемент карнавалізації серйозної досьогодні в радянській літературі теми й матеріалу. У Астаф'єва, прозаїка серйозного, але з репутацією вічного опозиціонера благополучним і добропорядних та солідним "творцям", воєнна дійсність постає як трагіфарсова, герої - як невдахи й маргінали, чиї поневіряння автор протиставляє утвердження офіційною пропагандою образові героя-фронтовика і показує з гіркою насмішкою та водночас зі співчуттям. Біографія Коляші Хахаліна є узагальненням добре відомих за Астаф'євім життєвих обставин: він сирота із Заполяр'я, за вдачею - з тих дітбудінківськіх неслухів, які, де б не опинилися, чомусь не влаштовують дрібне й вище начальство, від шкільних вихователів до армійських старшин та госпітальніх комендантів: "... вічний настирнік ... нікчемний чоловічок ", - лютує, аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу є цілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайнятих місце десь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркінім і парією Іваном Чонкінім у Войновича. Та якщо його попередники - явно герої літературні, то Коляша виглядає на їх фоні життєво достовірним, Невигадане. Саме тому чином "типовим" він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічних образів Астаф'єва з ранішіх воєнних повістей він виглядає через талант, на фронті зовсім непотрібний: "Коляша був майстер по частині читання, співу, усілякого твори "(" Знамя ", 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини, цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-який пересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: "Але куди багатого кінь везе, туди бідного Бог несе", - коментує автор такі повороти його долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження, перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лише силою закладеного в ньому селянським родом інстинкту НЕ втрачає життєвих орієнтирів. Коротко розказане минуле героя теж впізнаване, ніби давно відоме читачеві - з астаф'євськіх "Крадіжки" й "Останнього уклін": "Велика, грунтовна сім'я Хахалина якось швидко й непомітно ізреділась. Померли старики [вислані з рідних місць у Заполяр'я - Н.К.] і з собою Умані самих вже размладшіх внучат. Коли батька Коляші під конвоєм відвезли ще далі, на якісь "важливі" роботи, ніби зламалася сволок у хаті - не стало й матері. Всі посипалося і впало до підстави - цинга убила. Залишився Коляша на руках старшої сестри, вже тут, у Заполяр'я, двічі сходила з мужиками, щоб мати "опору в житті", і була та опора опорою чи не була, але діти від неї з'являлися. У Барачній біленої кімнаті одного разу застряг "ірбований" з наколками на руках, на грудях і навіть на заднице ... "(там само, с.10). Не дивно, що з усього свого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лише окремі епізоди з дітбудінківського життя. А все інше краще б не пам'ятати, -- вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічної тези: "дитбудинків і різного роду притулки, як і школи наші, люблять хвалитися, скільки видали вони країні героїв, вчених, письменників, артистів, льотчиків і капітанів, але громадськість скромно замовчує, скільки ж виховні закладу дали батьківщині вбивць, злодіїв, аферистів і просто шатучіх, ні до чого не кожен, хто здатний, нікуди крім в'язниці не спрямованих людців "(там само, с.11).

Фронтова дійсність, з якою стикається Коляша, нітрохи не краща щодо морального клімату, ніж тилове: вся армія побудована на жорстокій ієрархії, що дає змогу підніматися до найвищих постів абсолютно аморальним і звіроднілім типами. Оскільки влада тримається страхом і силою, то більш-менш порядна людина в цій системі виглядає "Придурком", "чокнутим", "навіженої". Або - інтелігентом, "начитався благородної літератури "(так Атестовано одного з героїв" Прокляття і вбитих ", і характеристика, як здебільшого у Астаф'єва, подана як узагальнююча: поняття "Інтелігент" для радянського плебсу таке ж чужорідне в армії, як і в таборі, в селі чи будь-де, воно відділяє більшість народу - простолюду і "начальників" -- від решти, що є "зіпсованого", вразливою саме через оту інтелігентність). Єдино прийнятною тактикою поведінки з командирами в радянській армії є та, що її інстинктивно вибирає Коляша: "Було все: і тупотіли на нього, і розстрілом лякали, і штрафну обіцяли - Коляшу Хахалина нічого не обходило, не лякало. Він відчужено мовчав і дивився в землю, тому що, якщо він піднімав голову і починав дивитися в небо, - вихованням його, батьками-командирами, це сприймалося як виклик, як мало не зарозумілість. Як і більшість начальників, що виросли вже за радянської влади, командири ці пройшли через приниження дитинства в дитсадках, в загонах, у школі, ну і, само собою зрозуміло, головне, довічна приниження в армії. Тому, отримавши владу, самі могли тільки принижувати підлеглих, принижуватися перед вищестоящими начальниками, і дивиться в землю, ссутуленний, як б вже зовсім зломлений людина була для них прийнятною того, хто смів дивитися вгору, - не задирав рило, коли бути тобі внизу долею визначено "(там само, с.29). В "Прокляття і вбитих" армійські командири поставлені в один ряд з "п р і д у р к а м и [розрядка наша - Н.К., слово вжито в особливому значенні, прийнятому у табірному жаргоні] в чинах, без яких жодне радянське підприємство, тим більше військовий підрозділ, ніколи не обходилося і обійтися не може "(" Новий світ ", 1992, № 10, с.65).

Автор, як бачимо, говорити "Прямим текстом", коментувати його позицію зайве, можна обійтися підкресленням очевидного. А підкреслити необхідно передусім те, що в своїх демократичних переконаннях Астаф'єв завжди був послідовним: те, що в останніх повістях він висловлює як остаточний присуд суспільству й радянській політичній системі, давно було передумане й показане. Наприклад, у зображенні дітбудінківськіх педагогів (в астаф'євській ієрархії "начальників" - необхідна й дуже важлива каста) у "крадіжці" й "Останньому поклоні" та у повісті про Коляшу Хахаліна суттєвої різниці нема: скрізь герой-сирота ненавидить їх за лицемірство, за тупу, одверто, вульгарно безкультурність і бездуховність, за зневагу до слабких, страждаючих, беззахисних дітей, яких вони мали би плекати й захищати і кого натомість "виховують", тобто повчають і розтлівають. Ті ж самі риси показує письменник у всіх "начальників" - таке сатирично зображення стало в нього своєрідним топос, що переходить з одного твору в інший. Як на зорі свого літературного шляху, так і в його кінці думка автора обертається в колі тих самих наболілих тем, тих же конфліктів: людську істоту, що прагне чистоти, спокою, тепла, тягнеться до них, як рослина до води й до сонця, з усіх боків душать недоумства, насильство, моральний і фізичний бруд ... Занепадові й розтлінню людського духу автор і його герої-протагоністі намагаються протистояти, звертаючись до природи, шукаючи в її чистоті й могутті безкоріслівої підтримки і з відчаєм переконуючи, що скоро й це джерело чудодійної сили буде запаскуджене. В третій частині повісті "Так хочеться жити ", названій" Місячний відблиск ", автор намагається висловити свій біль, донести його до сучасників, дітей та внуків у такому від безвідносному щодо сюжету монолозі: "Та хіба можливо блаженство там, де є люди, виплодка ці, радянські охломони, скрізь зі своїми статутами, правилами, вказівками - жити, як велено, але не так, як твоєї душеньки хочеться "(" Знамя ", 1995, № 4, с.99). Буквально - крик душі ... І далі - устами свого зарікуватого героя, якому так і не дано - через малограмотність, через тягар бідацької долі рядового-фронтовика -- стати письменником: "Ти зрозумій, зрозумій, що сталося щось! Тут весь сенс нашої проклятої життя! Ми прийшли, щоб зруйнувати прекрасне. І виходить, що? Ах, як б тобі, хлопче, це пояснити. Жалко, понимаешь, жалко все, себе, тебе, людей, це озеро ... "(там само, с.99-100). Це екзістенційне кредо самого Астаф'єва, якому було завжди важко висловити те, про що інші говорили легко, бо сприймали абстрактно, умоглядно: екологічна проблема, моральна проблема ... Для нього ж ці проблеми - іпостасі всенародної і вселюдської біди морального виродження й здічавіння людського роду, про що й ішлося в "Пастухові й пастушці", в "Цар-рибі". До пори до часу біду можна було перетерпіти, пере-могти, за бо героєм "була мудра і мученицька селянська школа. Навчений терпіти, страждати, плазувати, виживати і навіть батьківщині, їх відкинули і розтоптати, служити, мужик російський знав, де, як хитрувати, вивертається "(там само, с.15).

Очевидно, через те у Астаф'єва з явною симпатією всюди зображені не тільки герої-простаки, але й герої-ловкачі, та не ті, хто, за приказкою, на чужому горбу у рай в'їжджає - таких від ненавидить і зневажає, картаючі з усією силою і дошкульністю сатиричного слова ( "Бариги" - див. Главу "Останній поклон" в однойменній повісті); саме в цьому прошарку населення він бачить те середовище, що породило паразитуючий клас -- радянську номенклатуру. Ловкачі ж Астаф'єва ніякого відношення до номенклатури не мають: вони - той же простолюду, і приваблюють автора постільки, поскільки їх "Везучість" - від одчайдушного завзяття, молодецтва, від буяння життєвих сил і стихійних соків. Такі в "Останньому поклоні" дядько Вася Сорока, а в "Так хочеться жити "- епізодічній, але дуже важливий персонаж на прізвисько Ігренька, тобто Павло Андрійович Чванов: "... невеликого зросту, але уда-ал, ох, уда-а-ал! "(там само, с.16). Навіть те, що до інших викликало би осуд чи несхвалення, цим героям прощається й сприймається з поблажливим розумінням і навіть замилуванням - як-от крадіжка цілої машини зерна з колгоспного току, та ще й у воєнний голодний час: "Ох и наставник у Коляші з Пеклеваном, вміє за добро платити добром, так і в біді бойового товариша не кине "(там само, с.18). Ця остаточна моральна авторська оцінка звучить непереконливо, бо читач так і не матиме нагоди пересвідчитись у доблесті Чванова - з подальшого розвитку сюжету Коляшіного життя цей персонаж випадає. Він і потрібен був авторові лише тому, що треба ж було протиставити якусь моральну силу різним начальникам-захребетника, які й зовсім би доконали головного героя-простака, якби не завзятий Ігренька. Щось від такого відчайдушного молодецтва є й у Зеленцова, у Льохи Булдакова із "Прокляття і вбитих", є у багатьох інших персонажів воєнних повістей та роману, часто безіменних солдатів, і поскільки автор бачить у такому ухарстві-молодецтві природний вияв людської натури, що зазнає спотворюючи тиску, то й показує їх із щирою симпатією. Але біда в тім, вважає письменник, що таке молодецтво під тиском радянської ідеології рано чи пізно відходить до блатного світу, тісно змікається з ним, вбирає його цінності. І тоді вже не молодці-відчайдухи Вася Сорока (з "Останнього уклін"), Акундін Акундінов (з "Веселого солдата"), Павло Чванов ( "Так хочеться жити"), а кручені-ламані Пристосуванці з напівтабірніх бараків, з напівлюдськіх сімей, із сирітських притулків, де діти ростуть як бур'ян на смітнику, - доходяга Петько Мусіков, стукач Булдаков ( "Прокляті і вбиті") і подібні їм стають тим "людським матеріалом ", на сили якого мусить опиратися величезна країна ...

Якою б буйною не була стихійна життєва сила, війна підкосіла її остаточно. Ще до фронту Коляша Хахалін потрапляє в ситуації, коли йому загрожує смертельна небезпека не через якісь серйозні переступи, а через непокірлівість, "невгодність" начальству, навіть просто через звічайнісіньку недисциплінованість і дитячу безтурботність (а в "Прокляття і вбитих" та дитяча безтурботність коштувала братам Снєгірьовім і всій їх селянській родині життя та доброго імені) - при тому, що "Розгільдяйство" і гротескових розмірів кураж начальства, великого й дрібного, залишається безкарним і становить невід'ємну складову радянської системи, показаної Астаф'євім. Найжахливіші, найжорстокіші "акції" системи в його зображенні закономірні, бо вони лише завершують той п'яний, розгульній кураж. Ось як виглядає депортація західноукраїнського населення в кінці і після війни, описана, до того ж, ніби мимохідь, в стилі вуличних чуток (щось подібне було в "Сумно детектіві", де такий стиль оповіді - зовсім не свідчення неповаги автора до серйозних проблем, а вияв "пародійного безликого багатоголосся" в сучасній російській прозі, за висловом М. Ліповецького [7, 32]): "Підрозділи військових молодців, озброєних до зубів, пустивши вперед броньовики, де й до танків справа доходила, оточують десяток сіл, "заражених" бандерівщини, в ночі зганяли населення в приготовані ешелони, та так скороспешно, що селяни часто і взяти з собою нічого не встигали. Якщо при цьому виникала стрілянина -- села просто підпалювали з усіх кінців і з диким ревом, як худобу, зганяли дітей, жінок, людей похилого віку, іноді і мужиків на дороги, там їх занурювали в машини, на підводи і звозили до станції, частіше - до малопримітного полустанку. Зануривши в вагон??, Перший час везли людей без жодних зупинок, при цьому справжні бандерівці відсиджувалися в лісах, їх вожді та зверхники - у європейських, навіть в заморських містах. У всі часи, скрізь і всюди, від збудження і бунту найбільше страждали й досі страждають ні в чому неповинні люди, в першу голову крестьяне "(" Знамя ", 1995, № 4, с.49). Надивившись на такі події, герой Астаф'єва (і він, і автор, як бачимо з цього ескізно викладеного епізоду, жодної симпатії до бандерівців не відчувають, у складну суспільно-політичну ситуацію на Україні вникати НЕ пробують, але несправедливість щодо селянства Астаф'єву, як завжди, болить) вирішує усунути від участі у паскудній справі, вибравши дезертирство. Правда, зовсім уникнути лабет злочинної системи героєві все-таки не вдається: щоб легалізувати своє становище, він мусить просто поміняти одне місце служби на інше і робить це без великої охоти й без надії на краще, бо вже знає: в радянських умовах "там добре, де нас нема". Але можна хоч би знайти такий куток, де будеш не виконавцем злочинів, а їх свідком. І можна передбачити, де у цього свідка буде менш обтяжена совість: "Ти знаєш, Жора, -- Коляша ділиться своїми міркуваннями з приятелем-дезертиром, - надивившись на цих паскудніков, я подякував долі за те, що вона не дозволила мені дійти до Німеччини. Уявляєш, як там зараз торжествує праведний гнів? Я такий само, як усе, пив би вино, спробував би німкеню, чего и спер, чого і обібрав би " (там само, с.49). А те, що чистою й справедливою влада не буває, - це він знає інстинктивно, і Астаф'єв-автор з ним цілком згідний. У найдрібніших епізодах він зауважує це мимохідь, як давно погоджене з читачем: "Представник військово-поштового пункту, що набрав нестроевіков у вінницькій пересилки і заскребшій залишки в місцевому госпіталі, не надув нестроевіков, точніше, надув, але не дуже сильно і підступно, як міг би. Зовсім не надути - це ж у нас неможливо ніде, тим паче в армії, людство ж вимре від правди, як від перенасичення повітря киснем, у нього, у людини, в першу голову у радянського, і голова, і серце, і легені пристосовані до повітря, брехнею отруєного "(там само, с.56).

Герої Астаф'єва - зовсім не те, що індівідуалісті Сартра чи Камю. Їм швидше властива тяга до одвічної російської соборності, що загострюється у воєнний час почуттям патріотизму. У романі "Прокляті і вбиті" це підкреслюється на перших же сторінках, де героя Льошки Шестакова опановує побожне почуття від звуків знаменитої пісні "Вставай, страна огромная ... ":" Сам по собі він вже нічого не значить, собі не належить -- є справи і речі важливіше і вище його маленький персони. Есть буря, есть поток, в які він залучений, і крокувати йому, і співати, і воювати, може, й померти на фронті доведеться разом з цією всі захлеснула втомленою масою, що вивергають пісню-заклинання, що закликає на смертний бій однієї міцним станом країни, над якої морозно, похмуро навис морок. Де, коли, як вийдеш з нього одна-то? Тільки ладом, тільки річкою, тільки повінню можливо прірва