М. О. У.

О. І. С. В.

Реферат

з історії України

на тему: "Входження Північного Причорномор'я Криму та Правобережної України до складу Росії"

Автор:

к-нт 42 взв.

Салаші О.А.

Керівник:

кандидат історичних наук

доцент, полковник

Усаток Іван Федорович

м. Одеса

2002 р.

Вступ 2

Між "чотирьох вогнів" 3

Економічне життя 4

Під іноземною владою 5

Козацький устрій та визвольні рухи 7

Захоплення Росією українських земель 9

Адміністраційній розподіл українських земель 10

Суспільний лад України за російської окупації 13

Висновок 19

Вікорістована література 21 Вступ

Коли допалала Руїна і розвіявся дим згарищ, Гетьманщина на левом бережу Дніпра перетворилася в новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід.

Гетьманщина була автономним, але аж ніяк не незалежним політичним утворенням. Але у всякому разі вона давала українцям більше самостійності, чим вони мали коли-небудь, з часів Галицько-Волинського князівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в досить новому для більшості українців політичному оточенні. Це не була та роздіраєма на частині, що розвалюється імперія польської шляхти, що усе ще носила горде ім'я Речі Посполитої і з який українці мали справу до цієї пори. Відтепер (у всякому разі після того як довелося поставити хрест на сподіваннях частини козацької еліти на польську чи турецьку альтернативу) українцям стояло посперечатися із суворими правителями Росії, що набирає силу.

Російські царі, повні рішучості зосередити усю владу в імперії у своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (чи якого-небудь іншого) самоврядування. І таке положення речей цілком відповідало принципам і практиці абсолютизму, що з початку XVIII ст. установлюється по всій Європі. Недарма такі переконані поборники абсолютизму, як Петро I і Катерина II - два найвидатніші правителі Росії, - вважали самодержавство не тільки найдійовішім і доцільної, але і самим освіченим способом правління. Подібна позиція вступала в повне протиріччя з тими формами самоврядування, заснованими на самобутніх установах і традиціях, що існували в Гетьманщині. Звідси головною проблемою політичного життя України XVIII ст. стає боротьба імперського централізму Росії з прагненням України до автономії - боротьба довга і драматична.

Між "чотирьох вогнів"

В останню чверть XVII - на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з "високих сторін" (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр.. ядром українського політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673-1676 рр.. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовувалі від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавніцького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщині), було встановлено 1680р.

Війна 1676-1681 рр.., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р.. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося "ніякого поселення робити ". Таким чином, міждержавні угоди узаконювала загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, "санкціонували пустелю в самім серці багатого краю". Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Гетьманщина. "Нам, війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить", - неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло перегравали їх у складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича НЕ завадив королю Яну III Собеського та малолітнім царям Петру й Івану укласти "Вічний мир" (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з "претендентів" мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндровану краєм. Польща і Московія висували тезу про "дідічні" польські чи "споконвічні" російські землі. Крім того царський уряд аргументував свої наміри, що "Хмельницькому ... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містечка не були ". Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а "при кому козаки, при тому й залишається Україна". Туреччина обґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П. Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя грунтувалася на суперечностях між московським і Варшавським зовнішньополітичними відомствами і не спиралась на "історичне право".

Представники багатьох держав з'їхались на Карловіцькій конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" ( "після завоювання") Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунення турецької загрози Варшавський сейм 1699 р.. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р.. "Присвячувався" одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник С. Палій "або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв ", до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р.. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І.. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр.. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І "віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення "буферної" української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр.. Так, навіть під час спроби у 1734 р.. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських "свавільніків", які втекли на турецький бік. 1753 р.. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями прідушується найбільше селянське повстання - Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр.. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж "чотирьох вогнів". Але вже в "єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.

Економічне життя

Сьогодні ця країна (Правобережна Україна) геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустінні поля ", - саме так описував економічне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 70-х рр.. XVII ст. За таких обставин головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягом кінця XVII - першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польських воєводств. Процес відбудови місцевої економіки розтягу на багато десятиліть. Серйозний дестабілізуючій вплив на її розвиток справляло непевне політичне становище Правобережжя.

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщіцьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75% всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта - лише 1%. Приблизно так само розподілялась власність на землю і в інших правобережних регіонах. Поряд з магнатську-шляхетських володіннями і королівщінамі були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами "Вічного миру" мали залишатися незаселеній нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут засновувалися козацькі хутори, розвивалось селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані у шляхти райони. Джерела свідчать, що тут селяни вільно продавали і дарували свої "дідічні" поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам та міщанам.

Після довгих років "козацьких війн" польська шляхта поверталася до своїх родових маєтків. Тут поміщики були змушені оголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселялися на панській землі, на певний час звільнялися від усяких повинностей. В інструкції війтам Канівського староства за 1766 р.. говорилося: "Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років ".

Запровадження слобід стало оптимальним рішенням у відродженні економіки краю.

Розвиток світового капіталістичного ринку в добу пізнього середньовіччя втягували у свою сферу й господарства країн Східної Європи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі, Чарторійські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольним правом на продаж власних товарів для підкорення внутрішнього ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на розвиток товарно-грошових відносин. Але не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин, тому що на всій території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися і співіснували три види помість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому - поряд з ченцем запроваджувалася відробіткова рента (панщина); у третьому - переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон та коноплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Так, 1741 р.. з 41 села Подніпров'я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено три тисячі пудів збіжжя.

На території Правобережжя велась також транзитна торгівля. Купці з Росії, Лівобережної і Слобідської України відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки правобережних господарств з країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. з ряду економічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головний Балтійський порт - Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зокрема через порти Чорного моря, тривалий час спричиняли економічну непевність краю.

Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчині, Немирові, Чуднові, махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах і містечках. На Немірівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр.. працювало близько 300 чоловік. 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя славилося виробництвом сукна, зброї, скла, порцеляновий та шкіряних виробів тощо. Виникнення і кількісне збільшення мануфактур зумовило розклад традиційних феодальних засад поміщицьких господарств.

Після вікопомніх подій Визвольної війни протягом останньої чверті XVII - першої половини XVIII ст. на Правобережжі не могло утвердитись кріпосніцтво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагались зберегти економічну самостійність власного господарства.

Під іноземною владою

Правобережна Україна з 70-х рр.. XVII ст. Поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.

Ще 1672 р.. Османська імперія, відвоювавші у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могілівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанськім управлінням до 1699 р.. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав всю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці - санджаки, яким підпорядковувалися менші округи - нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще у XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він проводивсятурецькими чиновниками одразу після заключення Бучацького договору.

Вирішення економічних питань було другим етапом "подільської" політики турків. Українські землі розподілялися між султанськімі володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Трохи згодом підраховувалісь очікувані прибутки, які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоденників - дефтерів. На початку 80-х рр.. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягалі й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед Кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р.. єпископ С. Воєнській повідомляв до Варшави: "Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця ... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок ". Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтримки країн "Священої ліги", повернути цю частину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалися значними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити "свавільний" край. Поразка українського народу у визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, які періодично збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, судові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська - у Луцьку, подільська - у Кам'янім-Подільському (під час турецького панування - у Львові), Брацлавська - у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоювати вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обговоренням регіональних проблем на засіданнях сейміків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московської держави і лівобережної Гетьманщини, а з другого -- польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті "козацького свавілля" лише на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський знову звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р.. козакам "прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р.. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Правобережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських урядовців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базувалась у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис.. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис.. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити "українського питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавський губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбулися нові зміни в адміністративно-територіальному устрої - тут утворювалися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не враховувала специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р.. за наказом царя Павла І було утворено Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повнокровного розвитку.

Козацький устрій та визвольні рухи

Хоча за міжнародними договорами другої половини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського короля і турецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною. Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної держави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр.. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії - полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.

підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українського князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуманих політику "князя й вождя Русі-України" Ю. Хмельницького. Його наступнику, молдавського господаря Г. Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких "турецьких" і "татарських" козацьких гетьманів, як Т. Сулимка, І. Самченко, С. Лозинський (Стецик), П. Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. НЕ відзначалася конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр.. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отримати "з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжя, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування "від імені його королівської милості" Є. Гоголя (1675-1679) та С. Куницький (1683-1684) відзначалися переважно участю козацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші "польські" гетьмани - А. Могила (1684-1689), Г. Гришко (1689-1692) та С. Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С. Палій. Під його керівництвом значна частина Правобережної України в останньому десятилітті XVII - на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під польської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утримання своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збирали з населення різні податки: "борошно", комірне, медово данину тощо. Селянство звільнялось від економічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х рр.. XVII ст. неухильно продовжувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. У містечках і селах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання повсякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф. Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзький курфюрстом і зазначав, що той мав "собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водночас Полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інститутів.

С. Палій та його однодумці А. Абазин, С. Волошин, 3. Іскра, С. Самусь, А. Ганській упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий потенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавською царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини були з лівобережнімі гетьманами, які постійно домагалися реальної влади над Правобережжя.

Складність внутрішньополітичної ситуації полягала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачам. Визвольний рух останньої чверті XVII - початку XVIII ст., Як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, об'єднання з Лівобережною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр.. характеризувалась сучасниками як "нова Хмельниччина", адже воно повторювали гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присутності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Посполитій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового противника - на Правобережжі поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку Гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - "різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антікріпосніцькій рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р.. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращі і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда-мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р.., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М. Залізняка та І. Гонти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С. Неживий так визначав завдання "коліїв":

"Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ... більше не занечищена і щоб не було ворогів на державу ".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи "коліїв", очолювані А. Журбою, М. Швачко, І. Бондаренком, М. Москаленко та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережні землі. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р.. Умань, полковник М. Залізняк розсилає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронінського монастиря Мелхиседековим Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючі релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, дедалі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в "доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. Коліївщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної боротьби жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р.., коли на Київщині селяни знову намагались організуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбана більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Авґуста ПІ Саксонський. Його правління фактично було правлінням магнатів, "короля", які вели боротьбу між собою. Засідання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голосом накласти "вето" на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завжди хтось накладай "вето".

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фінанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того "Вічний мир" із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надужівань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке становище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклися своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент прусський король Фрідріх запропонував перший розбір Польщі, за яким Росія мала б дістаті білоруські землі, Прусія - Помор'я і частину Великої Польщі, Австрія - Галичину. Сойм і польський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без супротив, союзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет - переважно українські землі, та Сучаву - переважно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійській мир відкрили для Російської імперії широкі перспек-тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра - на заході, між гирлами Берди т а Міюса й Дону та Еєї -- на сході - давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства, яке було васалом Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які поверталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей. Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й розпалювати незадоволення його людності. Під претекстом переслідування християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріуполь в гирлі ріки Калміюса, а для вірменів - місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославський намісніцтвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорліка-на сході і до Дністра - на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом грунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втручання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову