ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Політичний портрет М. Грушевського
         

     

    Історичні особистості

    План

    Вступ 2

    Наукова діяльність 3

    На чолі Центральної ради 4

    Трагедія Бреста 8 < p> Шлях на Голгофу 10

    Закінчення 11

    Література 12

    Вступ
    У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не взмозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чиоббрехаті діячі псевдонауки. До таких велетнів української національноїкультури, політич-ної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать
    Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами,їхньою творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження українськоїкультури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості йнаціональної гідності народу. Всі вони належали до революційного крилаукраїнської інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльностісуто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідностіборотьби за національне визволення прагнула домогтися й визволеннясоціального.
    Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позізія революційнихдемократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби задержавність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
    М. Грушевського - невтомного дослідника історії та культури українськогонароду, поборника його соборності, злуки розшматованіх імперіалістічнімісилами всіх українських земель.
    Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла
    Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негатівноімі ярликами. Йогонаукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльністьнеодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятилітьгеніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображувалибуржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером),ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він буводним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянськоївлади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво знею), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиреннимворогом), закляття вррогом українського народу (хоч він залишався йоговірним сином до своеї раптової смерті), фальсіфікатором історії України
    (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на ційцарині ми досі не маємо).

    Народився М. Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті
    Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко -католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
    «Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIIIст. «Загнізділася» в Чигиринському повіті - в самому серці України. Багатоз його пращурів Грушів (егодом Грушевських) були церковними службовцями,допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
    Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833 - 1901), здобувсвітську освіту в Києві, викладав славістіку. Його підручникцерковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалисяв усій Російській імперії. Мати - Глафіра Опакова - також походила з родинислужителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом з батькамипереїздить на Кавказ, у 1880-1886 рр.. навчається у Тіфліській гімназії.

    У гімназічні роки майбутній історик зачітувався книгами М. Костомарова, П.
    Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько - шкільний інспектор.
    Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував длянього «Київську старовину», де друкувалося чимало полемічних статей пропоходження Русі, історію України, козаччіну.Мабуть, під впливом цих першихісторичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскорішеповернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своємайбутнє. У липні 1886 р.. він звертається з листом до ректора Університету
    Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичневідділення історико-філологічного факультету.

    Наукова діяльність

    Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії Українипривернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Підйого керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів,есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибоканаукова розвідка «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIVстоліття », за яку автор одержав золоту медаль.
    По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідниказалишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в наукузбігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській
    Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «... по числу письменних Росіястоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями
    Росії Україна також належить до гірших, найменьших освічених ».
    Значно спріятлівішімі були умови для національного відродження назахідноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптіковуімперію, цісарській уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певноюмірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стаєцентром тяжіння усіх націоіально-свідомих сил. Там створюються вогнищавідродження української культури. Величезну роботу в цьому напряміпроводити Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі силиукраїнської інтелігенції.
    1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворене кафедру всесвітньоїісторії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічнізусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений увеликому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерськудисертацію.
    Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
    Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії Українита ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
    Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
    Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковомутоваристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів,учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла
    Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство ізвеликим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферуйого діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідженнянабрали міжнародного розголосу.
    Мабут', одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів
    «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртувавнавколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітнимявищем в українській науці й культурі кінця XIX - початку XX століть.

    Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичногобюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутньоготандему Івана Франка та Михайла. Грушевського дає надзвичайно пліднірезультати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій -ними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-
    Левицький, Ольга Кобилянська ... 1898 року нарешті з'являється перший томфундаментальної «істори України-Руси», невдовзі виходить друком тому другий,
    1900 року - третій ...
    Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на
    Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалисядосягнення української історичної науки й для Європи. Великим кроком нашляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа,де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. Зметою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг,
    Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.
    Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, щонаступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
    Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербургавін схиляється до повернення в Київ, де проішлі його студентські таад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє і післяпереїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.

    На чолі Центральної ради
    Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шляхдодому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайоміі друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще незнала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулисядодому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. Напідставі наклепніцькогозвінувачення в «симпатіях до Австрії» його булозаарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тискоммасових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештоюзвільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Сімбірська.
    Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 рокупрофесор викладає в Казанському-му університеті - цьому своєрідному притулкубагатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених -дисидентів. Згодом родина одержує вид на проживання в Москві, але іззабороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.
    Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царськоїохранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Щепід час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером
    Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидкотрансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,об'єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих їїзасновників - поміркованих ліберально-демократичних діячів Є.. Чи-Оленка, С.
    Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри,членів сціалістічно-революційної партії
    М. Ковалевського, І. Арістенка, М. Шаповала та інших - Центральна рададістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі,але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда таінших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеїфедералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.
    Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворення
    України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагненнядосягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різнихполітичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що наперших порах «ми дивилися на Раду як на чисто національне об'єднання,на зразок нашого «Ради об'єднаних єврейських організацій» та «Польськоговиконавчого комітету ». Роль Грушевського і полягала в тому, щоб наоснові консолідації слабких ще політично і організаційно національних силперетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.
    Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у
    Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україніповної автономії.
    Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійтизгоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної радивін наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національногоконгресу, який відбувся 5-7 квітня 1917 р.. Грушевському належала величезнароль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеїповної автономії України. Братання на з'зді представників різнихнародностей України, політичних партій і соціальних верств, писав
    Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в
    Україні.
    Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києвівід діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Щемісяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їздунаслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали і делегати робітничогоз'їзду. Усе це спричинило до того, що Центральна рада почала вважати себене тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно -свідомих українців, а парламентом України.
    Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-фактоукраїнської автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах промежу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як виробленнязаконодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельноїреформи створення національної армії.
    З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевськийзайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів,послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення українськоїавтономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнахімперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1квітня 1917 р.. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовнопроголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумнівущодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементиукраїнської людності. Се старе наше домагання широкої національно -територіальної автономії України в російській Федеративній Республіці, надемократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостейнашої землі ». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнськогополітичного лідера на засадах авто-номії і федерації стояли майже всідемократичні і ліберальні партії.
    Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевськийі його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізмув основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цимисвоєрідними установчими зборами України.
    Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку їїзаснування і до розгону австро-німецькими окупантами, Грушевськнй, завизнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, щоочолівші молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало булойого колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Такайого позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів -лібералів і відверто націоналістичних елементів.
    Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурсннямвідповідав на націоналістичні віхваткі харківського юриста Міхновського.
    В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей»,в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійськіх --кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. Наспеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'яі представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповідіпредставників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливіоплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, щоздавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральноїради-3 (16) липня 1917р.
    За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярлікові,який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінськоюісторіографією. У ніі були представники переважно міської інтелігенції, атакож напівінтелігенції - сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники,земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскількиукраїнське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральнійраді більшість належала вихідцям із украінського села.
    Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10 (23) червня
    1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якомудекларувалося: «Не одділяючісь від усієі Росії, не розриваючи з державою
    Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкуватисвоїм життям ».
    Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частинивлади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГалічіні, щобякось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси
    Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право наурядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській,
    Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.
    Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо?? рослопісля більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського інаціонального руху на чолі з Грушевськйм НЕ поділяли більшовицькоїконцепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республікитрудове селянство, а не переважно зрусіфікованій робітничий клас, прагнулизберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.
    Після проголошення декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада,втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал
    7 (20) листопада 1917 р.., Який проголосив утворення Української Народної
    Республіки (УНР).
    Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності напоміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу безвикупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролюнад виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри,зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення правмісцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Українісущих »на основі національно-персональній автономії та інші демократичнісвободи.
    Продекларувавші утворення УНР як складової частини Російської Республіки -
    Федерації «рівних і вільних народів», - Універсал встановлював суверенітет
    УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Кіївшіною, Волинню,
    Чернігівщіною, Полтавшіною, Харківшіною, Таврією (без Криму). Остаточневизначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжнихтериторій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям
    Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнілась.Він не повернув їйпідтримку дезорганізованіх і розчарованих мас.
    Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великихмістах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питанняпро само існування УНР.
    Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для
    Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістамизавершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Раду Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад.
    Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собоювладу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу.
    Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевській доклав усіх зусиль, щобконсолідувати покинутий більшовиками парламент.
    Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений
    Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків відпринципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиноїі неділимої », поставили Грушевського і його прихильників перед немінучістюісторичного вибору. У таких умовах і народився Четвертий Універсал --декларація незалежності України, - затверджений Малою радою і проголошений
    24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня-днем, коли мали зібратися
    Установчі збори.
    Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсалводночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і вкінцевому рахунку - до створення федерації соціалістичних республік усьогосвіту. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїйстатті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи нагрунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й донас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціальногоі політичного будівництва на Україні ». І перший іі Президент твердозаповідав своїм нащадкам: «... всі, хто щиро приймає до серця інтересиукраїнського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішностівід сторонніх впливів і втручань ».
    Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, аідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною;стомлені війною, розгублені, політічнодезорієнтовані і введені в омануселянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби,яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на
    Україну.
    Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду
    Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь напогрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати своїінтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.
    Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на
    Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня
    (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишилизруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

    Трагедія Бреста

    Крах ілюзій федералізму доповнівався ускладненням зовнішньо-політнчноїситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак цене завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у
    Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня
    1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.
    Про «зрадницьки» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестськогомиру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цютему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там буловдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді відукраінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до
    Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, дс не було жодного словапро возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився вскрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: абовести переговори з Антантою, а це означало брати участь у чужій Українівійні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізнішезгадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав натому, що світ може бути зменшення лише за умови об'єднання Східної Галичини і
    Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії підпротекторатом австрійської корони.
    Австро-німецьке командування не збиралися виконувати жодних умов,висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро-і сіньожупанніх дивізій,шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Грушевський просивповернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушилиокупанти. Коли О. Севрюк, підсівші у вагон Грушевського десь між Житомиромі Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодомпісля повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральноїради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінніпростих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакшепов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету вмасах).
    Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де вінвикладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не длябуржуазії, а для трудящих мас ... »Це мала бути народна республіка здецентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі заамериканською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктатуцентру.
    Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28квітня 1918 року, тоді саме, коли депутати гостро критикували діїукраїнської делегації в Бресті, до залу засідань вдерлися команда німецькихсолдатів. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня взалі засідань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушенийпровести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього булоздійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію,внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського
    Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядомнімецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошеногетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».
    Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачилина Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНРі ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши містобільшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україніпов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітетузахисту республіки. У есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевськийвідкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою черезфранцузьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками іробітничо-селянськими Радами.
    Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до
    Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти - на Прагу, де вінзустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїмдавнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу
    Соціалістичного Інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з
    Пілсудськім, він виступає з гострим осудом по-льської інтервенції на
    Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції.
    Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержуєпропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівськимуніверситетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною вінзалишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебувавуряд соціал-демократів), куди до Грушевських з'їжджаються представникиінтелектуальної еміграції з обох частин України.

    Шлях на Голгофу

    На початку 1921 р.. українська делегація на Ризькому переговорах знайшламожливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вченийвступає в зносини з головою Раднаркому X. Ра-ковського. Звістки про неп іпочаток політики українізації знову повертають його думками на рідну землю.
    З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома,аніж за кордоном: дуже це була прінадліва фігура, навколо якої моглагуртуватися опозиція. Адже настав час генуезької конференції, Раппан ...
    Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р.. видатногоукраїнського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедраукраїнської історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливостіплідно працювати.
    2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкіприхильники патріарха української історичної науки, визначного політичногодіяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевськогостворюється школа дослідників різних ндпрямків історії, культури,літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вченийзав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цейперіод свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльностіале ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ.
    І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальнихдосліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значенняйого наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедистав жовтні 1926 р.. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровління знаукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польші, іншихкраїн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лишевітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шляхвічішення української культури. Само ці інституції вживають заходів дотого, шоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих длярадянської влади праць ».
    Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів йогонедоброзичливців, Всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Алестановище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процсс протиміфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУпідключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників
    Л. Онішкевйча. О. Оглобліна. Особлива інтенсіфікувалося шельмування післявиходу IX тому його «України-Руси». Кокцепцію вченого історії визвольноївійни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна пресакваліфікує як націонал-фашистську.
    Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують,ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але даютьможливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений,незважаючи на значну втрату зору. продовжує інтенсивно працювати. Вінзакінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою
    Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ
    АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. У цей же період вінзакінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії українськоїлітератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIIIстоліття на Україні.
    Але труднощі наростають. ДПУ інкрімінувало йому ідейне керівництво т. зв.
    «Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такоїорганізації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило йогобезперервним викликам на Луб'янки, а також на «співбесіду» з сталінськимсатрапом Лазарем Кагановичем.
    Восени 1934 р.. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу накороткочасна поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування всанаторії для вчених в результаті некваліфікованогомедичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вченийпомер. Йому лише нещо-давно мннуло 68 років, попереду ще могли бути рокиплідної роботи ...

    Закінчення

    Величезна працездатність, Енциклопедичний ерудиція, універсалізм дозволилийому однаково плідно працювати в літературознавстві й фолькльорістіці,археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталися і посьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці-«Історія
    України-Руси ».
    Свою присягу Михайло Грушевський гідно дотримати. Ніхто з українськихвчених не дорівняв йому числом своїх лублікацій (майже 1800, в тому числі
    180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися.
    Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і йогосумлінно і талановито виконав.
    Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичногодіяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багатодоклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу
    України, його політичних представників.
    Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла
    Сергійовича Грушевського - видатного вченого-енциклопедиста, державного ігромадського діяча, який започаткував у шаленій революційній буріукраїнську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющим науковомуі громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерелсьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні домиру, злагоди і щасливого майбуття.

    Література

    1. М. Грушевський «Історія України», К. 1992р.

    2. «Совість української державності: нарис політичної біографії

    М. С. Грушевського», Відродження, 1993р., № 1,2

    3. «М. Грушевський - світоч української державності », Право України,

    1996р., № 7.


         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !