Виникнення та формування українського етносу

Історія

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота з предмету "Історія України".

Тема: "Виникнення та формування українського етносу"

Виконав: студент групи ПБЗ - 11

Ісаєнко Олександр

Ірпінь 2003

1. автохтонність українського народу. історичні концепції його форм.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис.. років.
Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, першіпоселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони малинезначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Затеходили випростали, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілкомсформувалися. Близько 40 тис.. років до н. е. в середині останньогольодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) - особина,від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст,прямоходячі, із значно розвинутими розумовими можливостями.
Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванніпожкві, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небаченерозмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю,риболовні гачки, гарпун, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис.. років до н. е., коли відступив останній льодовик,лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина сталамінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6до 2 тис.. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні
2-З млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком,він мав мало спільного з каменем. «Революційне» значення неолітичноїцивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно новіспособи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарештісамі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та
Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у
Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, людиосідали на своїх полях.Так з'являлися поселення. Землеробство, на відмінувід полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили,сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникалипримітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної Українипов'язують з так званою тріпільською культурою, що розвинулася у долинах
Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між
3500 та 2700 рр.. до н. е. трипільці жили великими селами по 600-700чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, декожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла зокремою глинобитній піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент начереп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунківжовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру внадприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Українімеханічний пристрій - свердл для пророблювання отворів у камені та дереві
-З явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадженнядерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніжмисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно,запозичених із Азії, було застосування першого металу - міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Якприпускають археологи, зростання населення штовхали Трипільські племена допереходу на нові негостінні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, аті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся йдалі. На 2000 р.. до н. е. трипільська культура як виразне ціле пересталаіснувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степовіплемена, решта знайшла захист у північних лісах.

кочовики. Простягнувшісь майже на 6 тис.. км від Манчжурії аж до
Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч укількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпа г, завдякичисленним перевалів цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. Назаході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить
Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в їїісторії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен
Євразії.

Скотарство, що спиралося на вігодівлю стад одомашнених тварин, остаточносформувалося в степах близько 3000 р.. до н. е. Протягом майже двохтисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд ізвипасу своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько
1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і сталимандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця намісце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких булавойовничість. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиськ, життєвонеобхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потребаорганізувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появіплемінної знаті. Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах.
Близько 3000 р.. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури,пригнали з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилисяїздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщуваліся іншіскотарські племена. Безперервні міграції - ця типова особливість ранньоїісторії України, - ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів напівніч від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, аці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне заодним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр.. до н. е. людина опанувалапросту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці-перші кочовівершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва якихдійшла до нас. Чи не хто інший, як Гомер, оповідаючі у своїй «Одіссеї» пропівнічне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це,напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назвилюдей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу,
Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, щокіммерійці вийшли із своїх прабатьківськіх земель у нижньому Поволжі,перекочували низовини Північного Кавказу й десь близько 1500 р.. до н. е.з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію йстверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше,кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохизгодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків доцілого ряду висновків стосовно цих «споживачів Кобилячу молока», як їхназивали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні Скотар, щоперейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди наконях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам ізмайстерними Оброблювач металів на Кавказі вони започаткували на Українідобу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родіві виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українськомустепу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморськоїцивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народіз північної країни ... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони незжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одналюдина ... народ здалеку ... народ давній ... мови якого ти не знаєш ...сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі ... він зжеретвоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корівтвоїх, зжере виноград твій і фіг твої і зруйнує мечем міста твої, на якіти покладаєш надію ». Розорили багато країн Близького Сходу, скіфи нарештіосіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені Українивелике політичне об'єднання.

У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описавїї населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовніхкочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описавкілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі --землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно,взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історикивважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася вруках «царських» скіфів - кочовиків, що вважали себе найчісленнішімі йнайкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена Українисплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне йдісціпліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти,скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити зворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи.
Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінувалипонад усе.

Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішовпо батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія буланормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали йогомолодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах,що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті йводночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшаруваннястало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого увійнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькимиколоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонувалитовари, що ними згодом уславилися, українська земля: збіжжя, віск, мед,хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предметирозкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчатьсвоєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративнемистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно звеликою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражаютьграційністю й красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиноюантичної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'їскіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її.
Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в йогоконфлікти. У 513 р.. до й. е. величезне військо перського царя Даріязахопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленоїземлі », скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V - на початку IVст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Цяперемога виявилася для них. зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з
Філіппом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р.. до н. е.македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінцяскіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювалисар-мати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалосясховатися в Криму, де їхні "нащадки прожили до 3 ст. н. тобто

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. тобто, устепах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з
Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовнімі скіфамі, атакож греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожихплемен зі сходу сармати ставали дедалі агресівнішімі. Зрештою вонипідкорили скіфів, поглінувші у своїй масі велике число простого люду. Як івсі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдинеоднорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючихміж собою племен, таких як язігі, роксолани та алани. Кожне з цихсарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ціспівпали з тривалими й всеохоплюючий переміщеннями племен, що називаються
Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цихбезладних міграцій, сармати часто супернічалі з іншими племенами та,бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточнознищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і впертаоборона рії ^ іляп на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїмзовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, атакож інших іраномовніх кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вонивисокі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах ».
Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкірита шапки. Основнілш продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жиливони у шатрах, що напіналіся на дво-чи чотіріколісні вози. Особливо вражаєу сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки.
Переказуючі легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зіскіфамі, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки:вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а такожодягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматськихжінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сарматиторгували. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до
Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р.. Дон, китайський шовк,кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку
Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянамизавдали сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цихлюдей, ро-шірівші серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів іплотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедаліненажерлівішімі ». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але
'сармати були останнім індоєвропейськім народом, що з'явився зі сходу.
Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннямитюркських народів.
2. основні етапи розвитку української народності

РОЗМІЩЕННЯ слов'янських і УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН
Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунамипосуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слов'яниопанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва
"анти" остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.
У V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять
Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися відслов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканськогохребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках
VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їхболгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яниприходять у рух і подаються на північ, на 'захід. Частина їх осідає в смузілісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на
Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст.
Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. І. І. Срезневськийписав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - ріднібрати "малоросіян". Звідти на північний схід сягають вони Галичини,
Буковини. Частина Семігороддя була заселена українцями. У XIII ст.семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рухукраїнських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки
Дніпра - "Десна", себто "права". Якби вони йшли з півночі на південь, Деснабула б з лівого боку, вони не могли б назвати її "правою".
"Повість временних літ" подає перелік слов'янських племен так, як вони жилив XI столітті. "Це бо тільки словенеск язьік в Ру-си, поляне: деревляни,ноугородці, полочани, дреговичі, північ, бужани, зане седоша по Бугу, післяж вельгаяне ". Кількома рядками вище читаємо:" Поляком ж жіущем особіякоже рекохом, сущим від роду словенска, й нарекошася галявині, а деревляни відсловен же, й нарекошася древляни; радимичі бо й в'ятичі від ляхів. Бяста двабрата в лясех, - Радим, а другий Вятка, - й приведеш седоста Радим на
Сожю, а прозвашася радимичі, а Вятка седе з родом своїм на Оце, від нього жпрозвашася в'ятичі. Й жівяху у світі поляни, й деревляни, й північ, йрадимичі, в'ятичі й хрвате. Дуліб жівяхупо Бугу, де ньіне вельїняне, авлучивши й тиверці седяху по Дністру, пріседяху до Дунаеви. "
В іншому місці "Повість" каже так: усі племена мали своє княжіння - "вполях, а в деревлях своє, а дреговичі своє, а словени своє в Новегороде, адругеє на Полоті полочани. Від них же Криво-чи, иже седят на верх Волги, йна верх Двіна й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седяткривичі. Таже північ від них ".
У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ
(поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жані таволиняни, уличі, тівєрці та хорвати), білоруський народ (дреговічі,крівічі, полочани та радімічі) і великоруський (словени та в'ятічі).
Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому
Дніпру, деревляни - по Тетереву, вужеві та Горині, на Волині - дуліби абобужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужани, боживуть по р.. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена.
Уличі жили понад Дністром та Богом, а тівєрці - між Богом та Прутом. Щодохорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст.входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять-українціСхідньої та Західньої Галичини.
У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужінецькіхписьменників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімнийбаварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян,уличів. У X ст. Костянтин Порфірородній теж перелічував племена: крівічів,дреговічів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні двіназви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головнихплемен - волінана, і називав їхнього царя Маджака. "Таким чином, ім'яслов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти"зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назвиокремих племен.
У Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назвидолішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського побережжя -
"Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олеша,пізніше - Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі
Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можнапояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значногоукраїнського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Проуличів та тіверців літописець в XI ст. пише так: "Уличі й тиверці седяху бопо Дністру, пріседяху до Дунаеви. Бе безліч їх; седяху бо по Дністру олидо моря й суть градьі їх до цього дня, да то ся зваху від Грек Велика
СКУФ ". Таким чином виявляється, що від" безлічі "уличів та тіверцівзалишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересуненняплемені полян вказує пояснення "повісти" на походження назви полян відполя, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі.
Останній рух, який зафіксувала "Повість" - це прихід із Польщі, від ляхів,двох братів - Радим та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радим на
Сожем, а В'ятка на Оці.
Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, зїхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюднене,починаючи з часів палеоліту (Кіршгівська стоянка, про яку згадувалосявище). Можливо, що тут був Данпртштадір готських часів. У всякому разі, від
VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від
VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вониздебільшого великими гуртами. Житла служили напівземлянки з грубими, здерев'яними стінами, обмащенімі глиною, або хати з сіньмі та двомасвітліцямі, що нагадують плянам сучасні українські хати. Біля житла булиглибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бувалимогильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібніпоселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною
Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від
Десятинної церкви, кінця X століття.
Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валамита глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, нарогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на
Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині
- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні булиневеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя,треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, нетільки захищали населення від ворогів, а й були також: адміністративнимиосередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані навеликих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінномуоб'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян
- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - турів, Малин,
Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів -
Белз, Червень.
Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, щобужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни -
70. Передаючи ці цифри, М. Н. Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці,наприклад, мали 149 городищ.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,палаци князів. У ньому було багато ремісників, були майстерні. 3 ним мігзмагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк
(Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняттянаселення. Це було рільніцтво (на що вказує хліборобський інвентар),скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення зналоганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремества. Важливе місце посідалополювання на дикого звіра. Тоді було багато турів, зубрів, лосів, оленів, атакож тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лісів різних типів, аголовне - бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобуваннямеду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатствапритягали увагу чужоземних купців і втягалі людність України з далекихчасів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізувалі важливі річкові шляхи, якізв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великийторговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзька.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність івключив до свого кола фінські країни Східньої Европи, казкову Біярмію. Улісах північної Европи воділося багато цінного звіра: горностаїв, соболів,куниць, чорнобуріх лісів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді насході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Евроіі. Ці хутра стали від
VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчатьскарби, які складаються з дорогоцінного східнього срібла та арабськихдіргемів. Діргемі надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чиннітільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Ці монетні скарби охоплюютьдобу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала
Індію, а далі - Китай.
Волзька шлях проходив поза українською територією, але великі притоки
Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші - зв'язували Дніпро з
Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійськім морем. Де волоком, де порічках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивноїторгівлі з арабами залишалися великі скарби діргемів. На острові Ґотляндізнайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі діргеміву кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 діргемів, у с. Копіївці
Вінницької області - 500 діргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено за -хідньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабськіписьменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними.
Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навітьдо Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істакписав, що ці товари спрямовували до, Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, якийпровадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на
Україну.
У 846 році араб Ібн-Хурдадбег, завідувач пошти в Ірані, у своїй славетній
"Книзі шляхів та царств" змальовував інтернаціональний характер торгівліцієї доби. Імперія Карла Великого та його спадкоємців була зв'язана зімперією Танга, Китаєм. Шляхи вели через Райн, Дунай, Хозарію, Волгу,
Каспійське море, осередню Азію, Самарканд. Купці, що йшли цим шляхом,розмовляли різними мовами: перською, грецькою (румійською), арабською,Франкська, еспанською, слов'янською.
Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.
Це так званий "великий шлях з варяг у греки": з Чорного моря Дніпром, зверхів'їв Дніпра на верхів'я Західньої Двіні, р. Ловаттю на озеро Ільмень,
Волховом на озеро Нево (Ладозька), рікою Невою на Балтіцьке море. Цей шляхзв'язував Візантію зі Скандінавією, південь з північчю. З Візантії везлидорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі.
Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. Убідних похованнях знаходять кавалочкі паволок, якими прикрашали одяг,кульчики, скляні намиста тощо.
Крім "великого шляху з варяг у греки" існували інші: ДВІН-ський - від
Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німанській - з Німана Прип'яттюна Дніпро. У Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники,рештки княжого палацу.
Одночасно з "шляхами з варягів у греки" існував шлях, який перетинав
Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на
Дін, Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпра - Сейму, Десни, або через
Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю абосуходолом на Краків, Прагу, Ре-ґенсбурґ. Цим шляхом везли на захід східнітовари, а з заходу - мечі, зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем,захід - із сходом, арабів та Візантію - із Скандінавією, Індію та Китай - зімперією Карла Великого.
Роля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вонине обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед - хутра,на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в
Західній Европі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великийпопит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск - на освітленняцерков та житла багатих людей. Поставляли вони й "челядь" - рабів.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженнямхристиянства кожне плем'я шанували своїх богів і мало власні культи, але зпроцесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були:
Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хорі, Стрибог, Мокоша,
Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув об'єднативсі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Пе-руна.
З хрістіянізацією України зникли відомості про головних богів поганськогопантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, девідбувалися ритуальні дії. Очевидно, були "капища" - на це вказують спорудиз каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що булознайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви.
Він згадує і "культовий будинок" в Білгороді.
Наприкінці X ст., За відомостями, мало місце нищення "капищ". Збереглися де -не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р.. Збручі.
Вона мала 4 обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфіжінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с.
Ліпіці біля Рогатина, з 4 головами. У с. Буші на Поділлі знайдено камінь зрельєфною постаттю людини з келехом. У Дрогобичі знайдено фрагмент каменяіз зображенням голови та рук.
У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи врізних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масоюрізних божеств: Польовик, лісовікі, водяники, русалки, мавки та іншіживуть, мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин.
Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природуіснували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа,осені, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:коляди, щедрування, "Масляна", веснянки, гагілкі, Купала тощо. У цихсвятах відбивається старовинний хліборобський та скотарських побут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. Накожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під часнародін, весілля, смерті.
Існувала віра в життя після смерті. Мерців палили або ховали, з нимипокладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільніцю.
Насипали горбки, іноді дуже високі - кургани. За рік улаштовували тризну намогилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки - багато зних перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були йпристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися вмасі пісень обрядових, сезоновіх, пов'язаних з різними видами праці.
Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вонижили одним, спільним життям з веселою, радісною природою України івідчували її ласку.
Цю лагідність української вдачі і відчування на кожному кроці зв'язків зприродою яскраво виявлено через 200 років після охріщення у "Слові о полку
Ігореві ", просякнутий дохристиянського психологією, o Українці зберегли цюжіттєрадісну лагідність після прийняття християнства, і до них не моглиприщепити аскетичні правила візантійської Церкви. До Церкви вовкперенесли цю єною життєрадісність, яка бурхливо виявлялася в мистецтві,красі орнаментів, церковних мозаїк та мініятюр, що прикрашали Євангелії.
Перші спроби ДЕРЖАВНОГО ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ
Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу і формування племен.
Провід у племенах належав "лучче" або "навмисним" людям, представникамвизначних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на
"віча" - ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру.
На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися й намирні часи. Проте, влада їхня, необмежена під час війни, за мирних часівбула обмежена вічем. Прокопій писав, що слов'янами і антами "не редагуватиодин чоловік, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрічи лихі, вирішують спільно ".
Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, якінамагалися об'єднати під своєю владою більші частини слов'ян. Так, у 380-хроках Антського князь Бож або Боз воював проти ґотів, які напали на антів.
Його самого, його синів та 70 старшин ґоті взяли в полон і стратили. Аледержава антів залишилася. Між 480-558 роками ця держава здобуває характервійськової організації. У ній формується керівна група з воєначальників,заможних людей, з яких складається рада. Сила держави антів примушує
Візантію рахуватися з нею. Вона простягається від Дунаю до Дону. Ця державазагинула під навалою аварів. Цар Мезамір у 550-х роках був убитий, алюдність не захотіла коритися аварам і покинула свою землю.
Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писав так: "З цих племенодне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося
Валінана ". Цьому цареві, як могутнішому, корілісь інші племена.
Державу волинян, про яку згадував Аль-Масуді у 40-х роках X ст., В. О.
Ключевськпй вважав союзом дулібів. Він писав так:
"Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. Великий воєнний союз,який можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччяна ггівнічно-східніх схилах і передгір'ях Карпат. "
Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувалаб різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікавеоповідання "повісти временних літ" про заснування Києва трьома братами -
Кієм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста
Києва та гір - Щека-віці та Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст.вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва -
Куара в землі "полунян" (полян) Куаром, Ментеєм і Хореаном. Зберіг літописзгадку про те, як "Кий княжаши в своєму роді", їздив до Царгорода і "якожесказають ... велику честь прийняв Свою від царя ". У леґенді цій є зернятка правди,бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які булиоб'єднані лише за княжої доби.
Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У X ст. був племінний князьу деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в
945 році. Посли деревлян казали їй, мовляв, "наши князи добри суть, ижераспаслі суть Деревську землю ", - протиставляючи їх іншим князям. Неяснозгадує "Повість" про Тура, князя Туровського. Очевидно, племінними князямибули Радим та В'ятко, які вивели радімічів та в'ятічів "з ляхи". Найдовшезберігалися племінні князі у в'ятічів: ще Володимир Мономах ходив на князяв'ятічів Ходоту.
Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (середяких немало слов'янських: Предслав, Володислав, Уліб), - були тежплемінними князями.
У IX ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання "русів" напівнічних берегах Чорного моря. Так, у жітії св. Степана Сурожського, біля
800 p., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя
Бравліна, чудесне навернення його та його дружини на християнство.
Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя - слов'янське, іце дає підстави вважати, що оті "руси" були слов'янами, себто українцями,зі своїм племінним князем.
На початку IX ст., За перших десятиріч його, у жітії св. Юрія
Амастрідського є згадка теж про "руського" князя, який напав на Амастриду йохрістівся. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось НЕназваного осередку на берегах Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти урівчасті. Коли писалися літописи, вже не булоцих князів, а головне - метою літописів було показати єдність князівськоїдинастії, яку. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевихукраїнських князів не відповідало цій меті. Важливо те, що з-поміж усіхзгаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, ііснування місцевих князів, з другого, - більш-менш міцна держава виниклатільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, якавже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливихдля життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постання
Київської держави - у VII-VIII ст. - Придніпров'я переживало надзвичайнеекономічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією,арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри виробляють речі високоївартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюютьсячужоземні впливи, і твориться своя культура.
НАЗВА "РУСЬ"
У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населенняпівденних українців, переважно племен полян та сіверян, назву "Русь". Збігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і середарабських письменників.
Походження назви ЦІРЇ являв