Видатні діячі Чувашії

Микита Якович Бічурін - виходець з бідних верств сіль-ського духовенства,представники якого займалися ХРІ-стіанскім освітою чувашів. Йогодід Данило Семенов (передбачається, що був з чувашів) в 50-х роках XVIIIстоліття служив дяком Стрітенської церкви в с. Чемурша-Тіпсаріно Чебоксарськоїповіту, у 1764 році висвячений у сан священика і переведений до Успенськоїцерква с. Акулево Цивільський (з 1781 року - Чебоксарської) повіту. Дотримуючисьтрадиції церкви, служителями культу стали і його сини - Яків та Іван
Данилови. Батько нашого знаменитого земляка - Яків Данилов - народився в 1749
(або в 1750) році, навчався в Казанської духовної семінарії. У 1770 році вінстав дияконом Акулевской церкви, де священиком був його батько.

Микита, первісток в сім'ї Якова та жінки його Килини Степанової, народився в
1777 в с. Акулево, а в 1779 сім'я переїхала в с. Бічуріно Свіяжского
(з 1781 р. - Чебоксарської) повіту, за на-звання якого він і отримавзгодом прізвище Бічурін. Ось що писав сучасник Н. Бічуріна, історик
Н. С. Щукін: «Батько його, дяк Яків, не маючи навіть прізвища, все життя провівв цьому званні і селянських працях. Син його Микита поступу.!, У восьмомуроці віку, в училищі нотного співу міста Свіяжска. У 1985 році перейшовв Казанську семінарію, де і дано йому прізвисько Бічуріна, по селу, в якомународився ». Дивна історична атмосфера, в якій ріс майбутнійбогослов. Дитинство Микити пройшло серед приволзьких чувашів, які відзначилисясвоєю самовідданою боротьбою в повстанських загонах Омеляна Пугачова. Уроки, що передували Селянській війні, чуваський населення піддавалосянасильницької християнізації.

Для активного впровадження православ'я серед неросійського селянствапреосвященні архієпископи Веніамін (Пуцек-Григо-Сидоровичу), Антоній (Герасимов-
Забєлін) і особливо Амвросій (По-добедов) в роки управління ними Казанськоїєпархією намагалися підготувати грамотних проповідників за рахунок поповненнядухів-ної семінарії учнями з родин служителів церкви. «Святим» отцям,які намагалися під різними приводами звільнити своїх дітей від духовнихучилищ, погрожували штрафами, відсиланням на «чорну роботу», здачею винних усолдати, відлученням від церковної служби. Батькам Микити Бічуріна, як ііншим священнослужителям, не доводилося навіть і думати про звільненнясинів з духовного відомства для отримання світського образованіяю-Синодне дозволяв цього. І «Казанського намісництва Свіяжской округи села
Пічуріна священика Якова Данилова синові Микиті »шлях був один - в духовненавчальний заклад.

Казанська духовна семінарія, в якій Микита Бічурін пробув близько 14років, готувала священнослужителів для багатьох регіонів - від Волги до
«Азіатського» Сходу.

У 1785 році в Казань для управління єпархією переведений в саніархієпископа «талановитий проповідник слова божі» Амвросій Подобєд. Уроки його управління (1785-1799) Казанська духовна семінарія булаперетворена в академію. Крім звичайних релігійних дисциплін у навчальніплани увійшли і світські, для роботи в семінарії стали залучати здатнихвихованців Московського університету, Московської духовної академії,
Олексан-дро-Невській семінарії. Ці нововведення підвищували інтерес до навчання,покращилася підготовка церковників та педагогів. Никита Бічурін витримаввиснажливі випробування голодом, холодом, хворобами та іншими негараздами,випадають на долю бідних бурсаків. У 1798 році в Казанську духовнусемінарію визначили і його молодшого брата Іллю. Микиті Бічуріну треба булопіклуватися і про нього. Сам він всі роки навчання - в числі кращих учнів,вражав вчителів своїми здібностями. І був представлений казанськомуархієпископу Амвросію Подобедову, який потім «добро йому всюжиття ».

« Після закінчення курсу навчання, в 1799 році, зроблений був вчителем граматикив тій же семінарії, перейменованої вже в академію. У 1800 році пострижений учернецтво і зроблений учителем вищого красномовства. У 1802 році проведено вархімандрити і надісланий у Іркутськ ректором тамтешньої семінарії », - лаконічноповідомляється в «автобіографічній записці» М. Я. Бічуріна.

Після постригу у чернецтво він під ім'ям «Іакінф» визначено «вчисло соборних ієромонахів Санкт-Петербурзької Олександро-Невської лаври, ітого ж місяця 22 дня проведений у іеродіякони; 1801 25 серпня днявироблений в ієромонахи, а 7 листопада-го доручити управління Казанського й
Іоанн-ського монастиря ».

Швидке просування Микити Бічуріна по духовному відомству сучасникипояснювали по-різному, нерідко допускалися і зовсім вже необгрунтованіприпущення. Більшість біографів його постриг пояснювалинерозділеного любов'ю. Наприклад, в журналі «Русская старина» (серпень -Вересень, 1888 р.) були опубліковані спогади внучки Бічуріна
Н. С. Моллер, в яких вона стверджувала, що двоюрідні брати і великідрузі Микита Бічурін та Олександр Карсунському після закінчення курсу в академіїполюбили одну дівчину - Тетяну Саблуковим, яка жила з батьками в Казані.
Друзі вирішили: «Той, який буде обраний, одружується, а інший піде вченці ». Вибір ніби ліг на Карсунському, а Микита прийняв чернецтво. Однак
Моллер визнавала, що не може поручитися за достовірність цього сімейногоперекази. Набагато переконливіше думку історика М. С. Щукіна: «начальство невипускає з поля зору людей обдарованих. Молодому вчителю було вселено, що вдуховному званні належить більше випадків досягти до вищих ступенів,ніж у світському, і Микита Якович Бічурін, що відмовився від сану першсвященика, надів клобук з ім'ям Іакінфа в 1800 році ...»

А змусило Бічуріна покинути рідне Поволжі і виїхати для служіння в
Сибір лише одна обставина - у Казані не було солідної вакантноїпосади для просування в церковно-мо-настирской службі. Архімандрит
Іакінф Бічурін прибув до Іркутська 4 серпня 1802, прийняв за описом свогоуправління «Вознесенський монастир, церкви, церковне начиння і ризниці,гроші і всі монастирські речі і припаси ». У його ведення перейшла і духовнасемінарія, а з 9 серпня 1802 він став неодмінно брати участь узасіданнях Іркутської духовної консисторії. Під контролем молодогоархімандрита в монастирі стали будувати нові господарські приміщення, атакож готувати чорноризців і бурсаків до місіонерської-просвітницькоїдіяльності.

Уже в перші місяці свого перебування в Іркутську Бічурін переконався:церковно-монастирські справи в єпархії сильно запущені, в тутешній семінаріїне було дисципліни, семінаристи «інші ходили в класи пізно, а інші --коли був дозвілля ». Іакінф став строго карати за самочинство. Це викликалонарікання і невдоволення учнів, і вони, у змові з незадоволеними чорноризцямз Вознесенського монастиря, встановили негласний нагляд за особистим життямсвого наставника, щоб звинуватити його в порушенні церковно-монастирськихстатутів і усунути від управління монастирем і семінарією. З'ясувавши, що впокоях архімандрита під виглядом послушника Адріана Іванова проживає молодажінка, група п'яних семінаристів початку її пошук, що закінчився буйнимбезчинством. Так у Синоді з'явилася справа № 183 на 447 сторінках про «те, що сталосяв Іркутській семінарії безладді від семінаристів і він виявився при семвипадку поганого вчинку архімандрита Іакінфа », яка отримала широкурозголосу. Розгляд у вищих цивільних і церковних інстанціяхтяглися довго. Нарешті було винесено рішення про відсторонення архімандритавід правління монастирем і зняття з ректорської посади. Найвищазатверджений указ наказував владиці Іркутської єпархії негайно
«Відправити Іакінфа з Пашпорт до Тобольська до тамтешньому преосвященству
Антонія, архієпископа, з тим, щоб він був використаний з розгляду його,архієпископа, учительську по семінарії посаду, під наглядом іспостереженням надійної духовної особи, рапортуючи про поведінку його, Іакінфа,найсвятішому Синоду по закінченні кожного року ». За вироком палатикримінального суду Іркутська, 9 семінаристів за свій «буйний вчинок» були
«Вимкнені» з духовного звання, покарані різками і за велінням царявизначені в приказні служителі.

У березні 1806 опальний Іакінф покинув Іркутськ і виїхав у м.
Тобольськ - місце заслання державних злочинців.

Тут Іакінф став вивчати історико-етнографічні та географічнітвори про народи Сибіру і східних країн, особливо старанно студіювавлітературу про Китайської імперії та її жителів, цікавився відомостями пропосольстві в Китай графа Ю. АХоловкіна, що застряг в Іркутську. Знаючи проприхильне ставлення до себе глави «великого посольства», Бічурін потайсподівався, що з його допомогою зможе зайняти посаду начальника Пекінськоїдуховної місії і здійснить свою потаємну мрію - дізнається ближчемалодоступні тоді Китайську імперію і суміжні з нею країни.

Треба відзначити, що близько познайомившись з Бічуріним, граф Головкін бувзахоплений його неабиякими лінгвістичними здібностями, чудовоюпам'яттю і діяльною натурою. Це і вирішили наперед подальшу долю батька
Іакінфа - він був призначений начальником місії. 18 липня 1807 місіявиїхала з Іркутська і 17 вересня з прикордонного російського міста Кяхтивідправилася в столицю Серединної імперії.

Відомості з історії та етнографії народів Зарубіжної Азії, накопиченіза перше сторіччя існування Російської духовної місії в Пекіні, буливельми мізерними. Бічурін по дорозі в Пекін вів докладний щоденник, прагнучиописати «проїжджаємо країну з селищами і містами, стан в онойрічних часів ... і навіть додати до цього статистичний опис
Монголії ». Частина цих записів була пізніше використана в його «Записках про
Монголії », що вийшли в 1826 році в Петербурзі. З упевненістю можна сказати,що інтерес Іакінфа Бічуріна до мешканців Монголії та Китаю, укладу їх життя ісамобутньої культури мав науково-пізнавальний характер. Проїжджаючи через
Монголію, він вивчав монгольську мову і з захопленням збирав історико -етнографічні відомості про монгольських племенах.

Основна мета російської православної місії в Китаї полягала впоширенні православ'я.

Проте архімандрит Іакінф виявився «малоусердним» наставникоммісіонерів і до кінця свого життя піддавався гонінням. Але саме йому булосудилося стати першим російським ученим, що приступив до ретельного вивченняісторії народів Центральної та Середньої Азії на основі письмових джерелна східних мовах. Протягом чотирьох років перебування в Китаї
Н. Я. Бічурін склав китайсько-російський словник, що послужив першоосновою дляскладання багатотомних китайсько-російських словників. Поряд з вивченнямкнижкового та розмовної китайської мови батько Іакінф зайнявся письмовимиджерелами з історії, географії, етнографії, медицини.

На сьомому році життя в Пекіні він перевів літературно-історичний звіднавчань Конфуція, потім приступив до перекладів-витягнутий у трьох томах звеличезного китайського географічного твору «Дайцін і Тунчжі» іобширного перекладу в 16 томах «Тунцзянь ганму» - зведеної історії Китайськогодержави з найдавніших часів до Цінської династії (1644 р.). Відомийрадянський сходознавець Л. Н. Гумільов писав, що переклади Бічуріна, що становлять
20 рукописних томів, слугували для нього «криницею, з якого він черпаввідомості для своїх робіт ».

Не тільки про глибокий інтерес Бічуріна до життя народів Східної Азії,але і про власні великих пізнаннях свідчать його переклади науковихтворів за китайської астрономії, філософії, сільського господарства,торгівлі, судноплавству.

Проте звичаї епохи не терпіли такого вільнодумства. І поки Іакінф в
Пекіні невтомно займався наукою, царські міністри в Петербурзі шукалийому заміну. 1 грудня 1820 в Пекін прибула Десята духовна місія зархімандритом Петром Каменським.

15 травня 1821 члени Дев'ятої духовної місії на чолі з Іакінфом
Бічуріним, супроводжувані 30 верблюдами (15 з них були навантажені в'юками іящиками з книгами, рукописами та іншими предметами величезної науковоїцінності), возами і невеликим козацьким загоном, рушили з Пекіна взворотний шлях на батьківщину. Він ще не знав, що в Синоді і Міністерствідуховних справ готується судове звинувачення за повідомленнями сибірського генерал -губернатора І. Б. Пестеля, іркутського губернатора М. І. Трескіна і архімандрита
П. І. Каменського про численні «гріхах» отця Іакінфа і окремихчленів Дев'ятої місії.

Синод засудив його до посиланням на вічне поселення в Соловецькомумонастирі, «з тим, щоб, не відлучив його звідти нікуди, при строгому зайого поведінкою нагляд вжито було намагання про приведення його доістинному у злочинах його розкаяння ». Отця Іакінфа позбавилиархімандріческого і священицького сану, але залишили в чернечому званні.

Цар Олександр I затвердив указ Синоду, але запропонував містити опальногоченця Іакінфа Бічуріна не в Соловецькому монастирі, а під суворим наглядомв монастирі на острові Валаам, що на Ладозькому озері. Положення засланцяв монастирському острозі призводить Бічуріна у відчай від думки, що «загинуливсі надії зробити праці ... корисними отечеству ».

Багато освічені уми Росії намагалися пом'якшити участь вченого-монаха.
Серед них був і барон П. Шиллінг фон-Канштадт, видатний чиновник Азіатськогодепартаменту Міністерства закордонних справ і член-кореспондент Російськоїакадемії наук. Після чотирьох років він доповів міністру закордоннихсправ, що в Валаамский монастирі живе марно вчений-китаїст, а міжтим міністерству потрібна така людина. І в 1826 році найяснішийнайвище повеліти зволив: «зарахувати ченця Іакінфа Бічуріна до
Азіатському департаменту ».

Почалася нова віха в житті Іакінфа. Знаменитий синолог став бажанимгостем у літературних салонах столиці, відвідував суботники князя
В. Ф. Одоєвського, познайомився і подружився з О. С. Пушкіним, В. Г. Бєлінський,
Н. А. Некрасовим, І. А. Крилов. Протягом багатьох років він співпрацював зжурналами "московитами-нин» М. П. Погодіна та «Московский телеграф» П.А
Польового.

Пік творчого підйому вченого відноситься до 1827-1837 років, коли булизавершені дослідження в області сходознавства, створено «Статистичнеопис Китайської імперії ». Двічі він здійснював наукові поїздки в
Забайкаллі. У 1828 році вийшло в світ кілька його монографій, а також -
«Записки про Монголії», які відразу були перекладені на німецьку тафранцузька мови. За видатні наукові праці Академія наук чотири разиприсуджувала йому Демидівський премію.

Тривала експедиція (1830-1831) в азіатську частину Росії нетільки збагатила вченого новими матеріалами. Під час перебування в
Забайкаллі він вирішує залишити чернецтво. Після повернення з експедиції, 29серпень 1831, в день свого народження, Бічурін з Троіцкосавска,розташованого поблизу Кяхти, подає до Синоду прохання про зняття з ньогочернечого сану. Однак воля «августійшого» самодержця всієї Русі Миколи Iтака: залишити Іакінфа Бічуріна «на проживання як і раніше в Олексан-дро-
Невській лаврі, не дозволив залишати монашества ... »У 1835 р. Бічурін бувзнову направлений до Сибіру, де виконував основні доручення Азіатськогодепартаменту. У Кяхта йому було доручено організувати училище китайськогомови. До столиці він повернувся у січні 1838 У цьому ж році вийшла в світйого «Китайська граматика». У 1840 - ще одне наукове дослідження «Китай,його жителі, звичаї, звичаї, освіта ». Це видання було випущено накошти С. А. Міціковой, дочки близького друга і двоюрідного брата Бічуріна
А. В. Карсунському. Наступним енциклопедичним працею невтомного синологстало «Статистичний опис Китайської імперії», а в 1844 році Н.Я.
Бічурін випустив книгу «Землеробство в Китаї з сімдесятьма двома кресленнямирізних землеробських знарядь », про яку літературний критик і поет
П. А. Плетньов писав: «Росіяни не можуть бути не вдячні до вчених працьбатька Іакінфа за безліч цікавих відомостей, які він передав їм зсамого джерела ». У 1848 році цензура дозволила друкування книги «Китай вцивільному та моральному стані », якої, як писали критики, віннарешті пояснює загадку цієї великої країни.

З січня 1846 року, приступив до систематизації, «вирішивши привести вісторичний порядок і видати у світ »китайські відомості про давнісередньоазіатських народів, Н. Бічурін протягом 10 місяців закінчуєрукопис «Зібрання відомостей про народи, що жили в Середній Азії в стародавнічаси »-« плід з лишком 20-річних занять ». 12 квітня 1849 Академіянаук присудила за неї Н. Я. Бічуріну повну Демі?? івську премію. Готуючирукопис до друку, Іакінф Бічурін серйозно захворів: «Травень, червень і липеньвідняли у мене хворобою, особливо важкі і небезпечні були наслідки холери,що вразила мене в половині червня ...»

Його найближчий друг, редактор журналу «московитянина» М. П. Погодін,зазначав: «Батько Іакінф - істинний заздрісний науки: він не тільки повідомляєвідомості, невтомний у своїх працях, але і спостерігає, користуємося ми нимияк повинно бути ».

До останніх днів свого життя М. Я. Бічурін не переривав зв'язку з рідним
Поволжям. Майже всі його родичі належали до духовного відомству. УНаприкінці грудня 1844 ієрей церкви архістратига Михайла з ЯДЕРНОЇ
Казанської губернії Андріан Васильович Талієв наважився написати Бічурінупростодушне лист про спорідненість з ним: «... Я буду онук покійного Василя Про -кофьевіча, ієрея Абашевского, від його дочки Марії Васильєвої, виданої заієрея в село Яндашево Чебоксарської повіту Василя Іванова. Вашародичка, двоюрідна сестричка Марія Василівна, моя матір,гостює у мене ». Листування їх тривала протягом декількох років іперервалася, ймовірно, на початку 1850 року через хвороби вченого. А. В. Талієві його рідня не втрачали надії, що «любий дядечку, що живе в
Петербурзі », виконає свою обіцянку:« я лещу себе надією побачити Вас, бов проїзд на Вашу батьківщину або до Казані не можна минути нашого міста », --повідомляв він 22 січня 1849 з ЯДЕРНОЇ. Писав Бічуріну і його земляк,дослідник мови і етнографії чуваської народу, російська занаціональності, В. П. Вишневський, батько якого перебував з вченим у далекомуспорідненість. Особисті зустрічі і листування з колегами давали Бічуріну багатуінформацію про наукову життя в Казані, нагадували про рідну землю. витяганняв трьох томах з величезного китайського географічного твору «Дайцін і
Тунчжі »і великого перекладу в 16 томах« Тунцзянь ганму »- зведеної історії
Китайського держави з найдавніших часів до Цінської династії (1644 р.).
Відомий радянський сходознавець Л. Н. Гумільов писав, що переклади Бічуріна,складові 20 рукописних томів, слугували для нього «криницею, з якоговін черпав відомості для своїх робіт ».

З січня 1846 року, приступив до систематизації, «вирішивши привести вісторичний порядок і видати у світ »китайські відомості про давнісередньоазіатських народів, Н. Бічурін протягом 10 місяців закінчуєрукопис «Зібрання відомостей про народи, що жили в Середній Азії в стародавнічаси »-« плід з лишком 20-річних занять ». 12 квітня 1849 Академіянаук присудила за неї Н. Я. Бічуріну повну Демидівський премію. Готуючирукопис до друку, Іакінф Бічурін серйозно захворів: «Травень, червень і липеньвідняли у мене хворобою, особливо важкі і небезпечні були наслідки холери,що вразила мене в половині червня ...»

До останніх днів свого життя М. Я. Бічурін не переривав зв'язку з рідним
Поволжям. Майже всі його родичі належали до духовного відомству. УНаприкінці грудня 1844 ієрей церкви архістратига Михайла з ЯДЕРНОЇ
Казанської губернії Андріан Васильович Талієв наважився написати Бічурінупростодушне лист про спорідненість з ним: «... Я буду онук покійного Василя Про -кофьевіча, ієрея Абашевского, від його дочки Марії Васильєвої, виданої заієрея в село Яндашево Чебоксарської повіту Василя Іванова. Вашародичка, двоюрідна сестричка Марія Василівна, моя матір,гостює у мене ». Листування їх тривала протягом декількох років іперервалася, ймовірно, на початку 1850 року через хвороби вченого. А. В. Талієві його рідня не втрачали надії, що «любий дядечку, що живе в
Петербурзі », виконає свою обіцянку:« я лещу себе надією побачити Вас, бов проїзд на Вашу батьківщину або до Казані не можна минути нашого міста », --повідомляв він 22 січня 1849 з ЯДЕРНОЇ. Писав Бічуріну і його земляк,дослідник мови і етнографії чуваської народу, російська занаціональності, В. П. Вишневський, батько якого перебував з вченим у далекомуспорідненість. Особисті зустрічі і листування з колегами давали багату Бічурінуінформацію про наукову життя в Казані, нагадували про рідну землю.

Наслідки безперервних розумових занять позначалися на здоров'я
Н. Я. Бічуріна. Ще в середині 1840-х рр.., І в листах до М. П. Погодіну вінскаржився, що «лікарі дуже радять залишити сидячий життя». Однак він незмінював свої усталені звички і, всупереч порадам лікарів і своємупохилому віку, не переривав наукові заняття. Так, 12 грудня 1851в листі до М. П. Погодіну він повідомляє: «... Я не зовсім залишаю Ваш журнал, аза часами буду доставляти дещо, на доказ ж цього, і теперпрошу прийняти дві статті, ще не були ні в одному з журналів, у першому зних описано початкове вступ єзуїтів у Макао і в Пекін, другемістить вірну родовід Будинку Чінгісха-нова. Якщо схвалите, попрошупомістити їх у Вашому журналі, а мені на пам'ять надіслати п'ять відбитків іпримірник ».

Він як і раніше, цікавиться історією древніх народів Центральної та
Середньої Азії, має намір написати спеціальну статтю про рух калмиківз джунгар в Східну Європу.

Воістину трагічними були останні місяці життя великого вченого. Вжезовсім хворий і безпорадний, перебуваючи в монастирській лікарні, він умиравв оточенні монахів, які, за словами сучасників, «не любили батька
Іакінфа і також помагає нічого про нього не дбали ». У спогадах Н. С. Молл ердана жахлива картина передсмертних днів Іакінфа.

Відвідавши келію батька Іакінфа за кілька тижнів до його смерті,
Н. С. Моллер побачила, в яких неналежних умовах перебував учений зсвітовим ім'ям. Жорстока ченці-схимники з Алек-Сандра-Невської лаври,вирішивши прискорити смерть Н. Я. Бічуріна, перестали не лише доглядати захворим вченим, але й позбавили його їжі, посилаючись на те, що «батько Іакінф вжепокінчив земні розрахунки, він соборував, і на нього чекає їжа небесна ». Приходячи всвідомість, вмираючий Іакінф шепотів: «Ображають ... не годують ... забули ... НЕїв ...»

У мемуарної літератури про М. Я. Бічуріне Н. С. Щукін описав випадок, колифізично ослаблого, втрачає дар мови хворого одного разу відвідав чиновник
Азіатського департаменту, колишній член Пекінської духовної місії, і заговоривз ним по-китайськи: «Раптом старець як би одужав: заблищали очі, наобличчі з'явилася усмішка, ожив мову - і, безмовний раніше, говоривбезперервно півгодини на улюбленому мовою своєму ».

Смерть наздогнала вченого-монаха о п'ятій годині ранку 11 травня 1853 Внекролозі, вміщеному в газеті «Північна бджола», про Іакінфе Бі-Чурінанапишуть: «Його відспівували в цвинтарної церкви Невського монастиря; пекінськийархімандрит Гурій здійснював літургію. З численних його знайомих напохороні були присутні лише чотири особи ». Канцелярія Олександро-
Невської лаври не вважала за потрібне повідомити про смерть Бічуріна близьких ізнайомих.

Прах Бічуріна був похований на старому цвинтарі Олександро-Невськоїлаври, на його могилі встановили лише дерев'яний хрест без напису. Дляувічнення пам'яті великого вченого друзі і шанувальники його таланту зчасом поставили на його могилі чорний мармуровий обеліск, на якомувибита проста напис: «Іакінф Бічурін. Нар. 1777 розум. 1853 11 травня д. ».
Між цими написами, уздовж пам'ятника, по-китайськи написана епітафія:
«Трудівник ревний і неудачник, він пролив світло на аннали історії».
Слідопитом Сходу назвав Бічуріна народний поет Чувашії П. Хузангай.

Наукові праці Бічуріна не мають собі рівних у світовій синолог. Багатоз них побачили світ і принесли йому не тільки визнання в Росії, але ієвропейську славу.

Пам'ять про нашого земляка, видатного вченого, вшановують на його батьківщині. У
Чувашії заснована Державна премія імені М. Бічуріна, пресуждаемаящорічно за кращі наукові дослідження. В с. Бічуріно встановленамеморіальна дошка, у місцевій школі є музей. Ім'ям Бічуріна названавулиця в Чебоксарах.