1. Коротка довідка.

ЛЬВІВ ГЕОРГІЙ ЄВГЕНОВИЧ (1861-1925) Народився в Дрездені. Рюрикович нащадкикнязів Ярославський. Прародитель: Князь Лев Данилович Ярославський-Зубаті.
Дворянський рід походить від литовського вихідця МАРКА Демидович,виїхав на службу до великого князя Івана Михайловича Тверському.

2. Коротка біографія Г. Є. Львова.

Львів Георгій Євгенович - політ, діяч. Походив зі стародавньогокнязівського роду. Закінчив Полівановскую гімназію в Москві і юридичний ф-т
Московського ун-ту. Успішно поєднував господарську діяльність у своємумаєтку з судовою в Тульському окружному суді. Відноситься з захопленням до
АлександруII, Львів не прийняв реакційної політики АлександраIII. Перебуваючиз 1891 на посаді неодмінного члена губернського присутності в Тулі, Львівзаступився за жорстоко покараних начальником селян, що привело його дорозриву з місцевими адміністративними властями і виходу у відставку. Прийнявактивну участь у земському русі і в 1900 був обраний головою
Тульської земської управи. Львів став широко відомий під час російсько -японської війни 1904 - 1905, коли він очолив уповноважених земськихорганізацій з надання допомоги пораненим на полях битв. У 1905 Львів бувобраний до 1 Держ. думу. Переконаний толстовец, Львів вважав, що головналюдська завдання - сприяти "поступового оновлення громадськоголаду з метою усунення з нього панування насильства та встановлення умов,сприятливих доброзичливого єдності між людьми ". Львів брав участь у боротьбіз голодом, намагався надати допомогу переселенцям під час аграрної реформи П.
А. Столипіна, їздив вивчати переселенський справу до Канади і США. У 1913
Львів був обраний міським головою Москви, але його кандидатура булавідхилена урядом. З початком першої світової війни Львів, проявившисебе як людина незвичайних організаторських здібностей, очолив Земськийі Міський союзи, які займалися обладнанням госпіталів і санітарнихпоїздів, постачали одяг і взуття для армії. Після Лютневої рев. 1917
Львів став головою Тимчасового уряду і міністром внутрішніх справ. Уумовах двовладдя, в розпадається державі спроба Львовареорганізувати органи місцевого самоврядування призвела до ослабленняурядового апарату, не могла перешкодити аграрним безладів,класової ворожнечі, посягання проти особи і робила самого Львів лишесимволом "зачатої, але не народженої влади". Коли в липні 1917-міністрисоціалісти опублікували урядову декларацію з обіцянкою оголосити
Росію республікою, скликати Установчі збори, приступити до розробкизаконів про землю та ін, Львів заявив про свою відставку, вважаючи, що міністриузурпували права Установчих зборів, а їх виступ носитьдемагогічний характер. Секретар Львова записав його слова: "Я пішовтому, що мені нічого не залишалося робити. Для того щоб врятуватистановище, треба було розігнати Ради і стріляти в народ. Я не міг цьогозробити. А Керенський може ". Львів віддалився в Оптину пустель. Дізнавшись про
Жовтневий переворот, змінив прізвище й утік до Тюмені, де в лютому.
1918 був заарештований ЧК, але зумів втекти до Омська, а звідти виїхав до США, дебезуспішно намагався отримати зброю та гроші для білої армії. Львів переїхавв Париж, де їм було створено "Русское політичної наради", які намагалисястати центром "білого справи". Львів страждав від ностальгії, сподівався нашвидке падіння більшовиків і надавав допомогу біженцям з Росії.

3. Батьки князя Г. Є. Львова.
Князь Євген Володимирович (5.101817-1896), батько Георгія Євгеновича, буводним з найблагородніших і культурних представників сорокових років 19століття. "Батько наш був людина європейської культури, вільних поглядів,високого духовного благородства й високої моралі ", - так пише про нього всвоїх спогадах Г.Є. Львів. Народився князь Євген Володимирович у 1818році і провів дитинство в Хорошовке - підмосковному родовому маєтку.
Освіта князь закінчував в училищі шляхів сполучення. Але робота пофахом не тягла його до себе. Не закінчивши курсу, князь їде в
Гейдельбург і там, під керівництвом професора Рейхенбаха, займаєтьсяботанікою, до якої завжди відчував особливої потяг. Дар замальовкирослин передався йому від батька і згодом він виступає з науково -популярними статтями з ботаніки, супроводжуючи їх талановитими малюнками.

Після повернення з-за кордону, князь намагався служити і отримав місцепомічника інспектора кадетського корпусу. Але він прослужив недовго.

поділяв ідеї слов'янофілів.

В кінці сорокових він одружився на Варварі Олексіївні Мосолова,належала до поміщицької сім'ї Моршанского повіту Тамбовської губернії.
"Мати наша була дивовижною доброти жінка, готова перенести, ідійсно переноситься, всякі позбавлення для нас. Вона була сильно глуха.
Я не пам'ятаю її інакше. До старості глухота її посилилася, але вона не відчужувалаїї від життя. Вона тремтіла у постійних турботах про нас "- так тепло про неїпише у своїх спогадах Г.Є. Львів.

Мати Варвари Олексіївни рано покинула сім'ю і проживала, здебільшого,за кордоном. Дружина князя Євгена Володимировича була прийнята на вихованнябагатою родичкою Параскою Іванівною Раєвської. Раєвська, за словами
С.Т. Аксакова, була жінка багата, благочестива і бездітна. Зимою жилавона в Москві, а на літо виїжджала в Поповку - невеликий маєток Алексинськогоповіту Тульської губернії, яке після своєї смерті і заповідала своїйвихованці.

Варвара Олексіївна вступає у спадок, вже будучи заміжньою за Е.В.
Львовим.

Сім'я переїжджає на проживання в прекрасну садибу. Е.В. Львів обирається
Алексинського повітовим ватажком дворянства.

У 1859 році в Алексин засновується жіноче (Львівське) училище 2 розряду
"Піклувальниками: Князем Євгенієм Володимировичем і Княгинею Варварою
Олексіївною Львовим, з внесенням до скарбниці Тульської гімназії 4 тис. руб.сер., пожертвували на благодійні цілі покійної Алексинськогопомешіцею Параскева Іванівна Раєвської. Понад 200 р. сер., одержуваних зцього капіталу, на утримання училища щорічно доставляється піклувальниками по
245 р. сер.

Публічна бібліотека, яка існує з 1861 року, міститься при повітовомуучилище. Бібліотека знаходиться в завідуванні штатного наглядача повітовогоучилища.

До складу бібліотеки увійшли книги фундаментальної бібліотеки повітовогоучилища, а також і пожертвування різними особами. Сума, необхідна навиписування журналів та інших періодичних видань, зібрана була припідставі бібліотеки з жителів міста і повіту, за передплатою "(Календар
Тульської губернії на 1868. - Тула, 1868 .- С. 198-200).

Старші сини наближалися до навчального віком, а виховнихзакладів, які задовольняли князя, у Росії він не бачив. Саме в цей часодин з його братів перебрався з сім'єю в Дрезден. Діти його навчалися внімецьких закладах, і князь не міг нахвалитися закордонними порядками.
Сім'я Євгена Володимировича спокусилася перспективами івиїхала в Дрезден. Тут старші сини поступили один до гімназії, інший
- В реальне училище. Наприкінці третього року перебування за кордоном Варвара
Олексіївна народила йому четвертого сина - Георгія. Як тільки княгиняодужала після пологів, Євген Володимирович перевіз усю родину на батьківщину.
Незабаром, завдяки сприянню міністра Зеленого, князь отримав місцекеруючого Палатою державного майна в Тулі. Сім'я оселилася ввеликому особняку на Дворянській вулиці, в якому радо приймала всюмісцеву знать.

Князь Євген Володимирович Львів, Княгиня
Варвара Олександрівнабатько князя Г. Є. Львова.
Львова, уроджена Мосолова,

мати князя Г. Є. Львова.
4. Дитинство. Село Попівка - зі спогадів Г. Є. Львова.
Я народився в 1861 році, 21 жовтня в місті Дрездені але незабаром після могонародження мої батьки переїхали до Росії, і все моє дитинство протікло вселі в Тульській губернії, з якою пов'язана і вся наступна моє життя.
Село Попівка було колискою всієї нашої родини Невелике в чотириста з невеликим десятин землі, маєток що прийшло до нас з боку матері від їїтітки Параски Іванівни Раєвської у якій вона виховувалася Парасковія
Іванівна була багата поміщиця жила завжди в Москві великим відкритим домом,мала славу меценаткою і влаштовувала собі в Поповці літню резиденцію Вона мала наувазі заснувати в ній жіночий монастир, але не встигла виконати свогонаміри. Будувалася нею садиба на початку 18 століття. Будинок дерев'яний,двоповерховий в десять великих кімнат з великими вікнами і дверима з такогодобірного мелкослойная червоного лісу якого тепер і не знайти - йоговозили за сто верст з Калузької засік - у стилі московського ампіру. Передним на сході був великий овальний газон з боків якого стояли двадивовижних маленьких флігеля теж у стилі ампір - з куполами і колонами, анавпроти будинку, за газоном, велика біла кам'яна церква, легка,струнка, з кам'яною огорожею - всі будівлі гарного архітектора не пам'ятаюйого прізвища, здається Жилярді, який будував Вознесенський жіночий монастирв Московському Кремлі, що стоїть біля Спаських воріт. За плануванням і розмірамисадиба не відповідала маєтку. У ній було багато шірокобарского, амаєток був по суті дрібномаєтним.

Поповка стала для нас основним виховним чинником протягом всієїнашого життя. Із землею і селом пов'язане освіта всього нашогосвітогляду, вони визначили весь наш життєвий шлях. Я кажу ми - насу батьків було п'ятеро дітей. І все, не виключаючи й самих батьків, пройшли врізних ступенях це сільське виховання.
Сім'я наша належала до вищої аристократії. Рід князів Львових один знебагатьох НЕ пересохлих пологів, що ведуть своє походження від Рюрика, здаєтьсяїх всього сім, та чи залишилися тепер ці сім. Ми, діти, представляли в ньомутридцять перше коліно. У Російській родоводу книзі князя Долгоруковаперераховані всі наші предки. Багато хто з них зіграли велику роль в історії
Росії. Особливо шанованим з них був благовірний князь Федір, питома князь
Ярославський, за свої заслуги по захисту Ярославського князівства від татар. Таксамо як Св. Олександр Невський захищав північ від лівонських князів, так Св.князь Федір захищав схід від татарської Золотої орди. У ярославськомусоборі, збудованому в ім'я його і його двох синів, покояться в раку йогомощі. Розгалуження роду князів Львових пов'язує його з найбільшими родовитимипрізвищами в російській історії.
Батько наш був людина європейської культури, вільних поглядів, високогодуховного благородства й високої моралі. Мудрий вихователь, педагог,поклав всі свої сили і засоби, що називається до останнього, на нашевиховання і освіту, він не був практичним людиною. У справах йогопереслідували невдачі, але він переживав їх спокійно, не приходив у відчай,ніколи не звалювати провину в зниженні свого статку на акт звільненняселян, ніколи не скаржився і вірив, що якщо йому вдасться поставити нас,дітей, на ноги для роботи і вкласти в нас основи моралі, то ми не пропадемо.
У найважчі часи, коли обговорювалися на загальних сімейних радах справи,він завжди говорив, як няня в "Війні і світі" Толстого: "Ну, Бог дасть, всеутворюється ".

Мати наша була дивовижною доброти жінка, готова перенести, ідійсно переноситься, всякі позбавлення для нас. Вона була сильно глуха.
Я не пам'ятаю її інакше. До старості глухота її посилилася, але вона не відчужувалаїї від життя. Вона тремтіла у постійних турботах про нас.

Діти ділилися на три серії - двоє старших братів, Олексій і Володимир, ідвоє молодших, Сергій і я, між цими серіями 10-12 років різниці, і сестра
Марія, молодша за мене на чотири роки. Старші брати спробували менше від селаі землі. Вони народилися за 10 років до знищення кріпосного права,початкове навчання отримали за кордоном і закінчували його в Росії, колибули ще якісь кошти, і на час нашого свідомого жітья іроботи в селі надійшли на державну службу. Ми ж, двоє молодшихбратів і сестра, пройшли життєву школу в селі, можна сказати,повністю. Нам дісталися в ній і дитячі роки і робота Формування новоїжиття. Дитячі роки не позбавлені були солодощі, роки юності не позбавлені булигіркоти, але ми захоплювалися творчою роботою, яка доставляла нам і багаторозради. Ми витримали багато важкі роки, коли на столі не з'являлосянічого, крім житнього хліба, картоплин і щей з сушених карасів, наловленихверше в ставку, коли ми знесилювалися для сплати боргів такілька господарського обзаведення. Всі борги по більшій частині були,що називається боргами совісті, не оформлені.

Пам'ятаю, яким щоразу подією був приїзд хохла з вирученими відпродажу ділянок грошима. Пам'ятаю навіть, як розкладалися на столі гроші івважалися купки срібла. Це дійсно було великою подією. У будинкузмінювалося настрій. Якась частина цих грошей завжди йшла на полегшенняпоточного життя, але головне - гроші ці звільняли від гнітючих боргів. Цімоменти пожвавлення в будинку незабутні.

Все наше дитинство протікло в Поповці в дружній і доброзичливоїатмосфері. Батько грунтовно вважав її основною умовою нашого виховання.
Він сам створював її своїм життям, своїм ставленням до людей. Не пам'ятаю, щобвін сердився на кого-небудь. З усіма він був ласкавий і добрий. До всіх ставивсяз рівною увагою. До нього ходили за порадою і по допомогу з усіх кінців.
За відсутністю в той час земської медицини він лікував і допомагав, як міг, вхворобах. Завжди сіни за кухнею були повні народом - цілими днями вінвозився з ним.

Я не пам'ятаю жодної сварки в будинку або в садибі. Тон у нас був такий, щовсі боялися батька з поваги до нього, а він ставився з однаковою повагою довсім, без різниці в положенні, відчувалося, що він поважав не положенням,а людину. Ніколи він нікому не наказував, а завжди всіх просив. У ньогобули гострі карі очі, дивовижно добрі й проникливі. Не тількисвої близькі, але й не знали його близько і навіть дворяни, закоренілікріпосники, осторонь від нього і називали його за ліберальні поглядиі вільнодумство вольтеріанцем, шанували його і рахувалися з його думкою.
Репутація його як людину, що стояв вище загального рівня, була твердовстановлена, непорушна. Духовної культурою він був далеко попереду свогостоліття. Він був камертоном навколишнього його життя, і ми жили і дихали м'якою,
"бажаною" атмосферою. Все життя батько був для мене якимось внутрішнімкритерієм дозволеного і недозволеного, що було можна і чого не можна. Вінбув перевірочним інструментом, який давав найточніші вимірювання вдуховної та моральної області.

Атмосфера бажаннями і дружніх відносин, створена навколо насбатьком, була, по суті, більш цінним капіталом, ніж грошовий, якого йомуне вдалося дати дітям. Вона допомогла нам у подальшій життєвій боротьбі, вгосподарської роботи і наставила нас на правильний шлях. Гроші повернулиб нас в інший бік, вони не збагатили б нас не досвідом, який мипридбали в роботі, ні тим жізнепоніманіем, який вона дала нам.
За ці дитячі роки в Поповці сталося у нас кілька великих подій,які широко розсунули рамки нашого життя і поставили переді мною питанняпро Бога, життя і смерті. У перший же рік по переїзді з Тули народилася сестра
Маня. Чітко пам'ятаю хрестини її в кабінеті батька, як батюшка занурював її вводу в мідної, високою купелі і, коли служба скінчилася, привітав нас ізсестричкою. Років два по тому померла Баба Софі, Софія Миколаївна
Молчанова, рідна сестра матері нашої матері Параски Миколаївни
Мосолова.

Рідна бабуся була неймовірного характеру і неспокійного вдачі. Вона була що тепер називається істеричкою, неврастенічкой. Про неї розповідали, що вона дідуся нашого била палицями. Іван Нікітін розповідав, як сам бачив, що вона на балконі мало не вбила його стільцем і вигнала з дому. Вона кинула своїх дітей - сина Федора і доньку Варвару. Ось маленьку Варю, нашу матір, і взяла на виховання її тітка Параска
Іванівна Раєвська, а бабуся Софія Миколаївна, дівчино, присвятила себе цілком своєї племінниці, дивилася на неї як на свою дочку, і коли батько одружився, вона перейшла жити в будинок до нього.

Бабуся Парасковія Миколаївна, будучи кругом винуватою перед своїми дітьми, не могла пробачити сестрі, що вона присвоїла собі право матері, і батькові, що він прийняв до себе жити Софію Миколаївну. Сама вона жила завжди за кордоном, переважно в Парижі, і звідти терзала листами батька, вимагаючи грошей. Листи її - їх накопичилося цілі стопи, повні докорів, претензій і звинувачень, буві завжди мукою, мама плакала, батько мучився, але висилав без кінця грошей, що і слугувало однією з причин накопичення боргів. Бабуся колесила по всій Європі, ненавиділа Росію, як варварську країну, і не хотіла повертатися до неї.

Баба Софі дуже любила город і проводила там багато годин, спостерігаючи зароботами. Одного разу вона стала висмикувати з грядки не то хрін, не те редьку,зробила занадто велике зусилля, корінь обірвався, вона впала навзнак, і унеї став заворот кишок. Вона дуже мучилася, посилала в Тулу за доктором
Снегірьова, який привіз з собою спеціальну машину (вона до останньогочасу була нагорі, у коморі). Він не допоміг, і бабуся померла. Цебула перша смерть і похорони в будинку. Обідню служили три священики. Батько
Терентій сказав відчутої слово, яке всіх зворушило. Напохороні був весь прихід, який пригощали після Служби Божої. Був поставленийпроти робочої довгий стіл, за яким обідали, змінюючись партія запартією. У будинку в нас теж був великий обід з усім священством і гостями.
Бабуся була дуже старанна до церкви, кращі багаті ризи були її роботи.
Вона завжди займалася чисткою образів і свічників.
Особливо вражаючим було подія, що відбулася, здається, років за два допереїзду до Москви. Це було навесні. Сніг вже зійшов, пройшла і порожня вода, аледороги ще не висохли, не звично. Ми чекали брата Володимира з Москви. Заним послали в Тулу коляску четвериком. Поїхав Федір Логачев як самийнадійна людина. Був сильний дощ, і на другий день, коли ми чекали
Володю, він не приїхав. На наступний день була чудова погода. Вранці мивиходили на двір і зустріли Артема старосту, який пройшов швидкимикроками по коридору до кабінету тато, і ми чули, як, увійшовши у двері, вінсказав: "У нас нещастя". Двері зачинилися, і в чому справа, ми не дізналися.
Ляенес сів на балконі правого флігеля, а ми стали шукати по газону івикопувати коріння тільки що тронувшегося цикорію, кульбаби. Раптом татопокликав додому Ляенеса. Виходячи з дому разом з Артемом, він крикнув нам,щоб ми нікуди не йшли, що він скоро повернеться. Він пішов з Артемом наобори, і ми побачили, як він поїхав на прошпекти верхом. Миздогадалися, що щось трапилося, пішли додому, але тато послав нас знову надвір. Нас забули, і ми, відчуваючи щось недобре, шепотілися в здогадах ічекали з тривогою, щоб хто-небудь сказав нам, куди поїхав Ляенес. Засніданком тато сказав, що він просив Ляенеса з'їздити в Першина. У другійполовині дня тільки він повернувся, і тоді все роз'яснити.
Артем прийшов сказати батькові, що, повертаючись з Тули, Федір Догачев під'їхавдо першінскому мосту через УПУ, міст виявився залитим водою, він направивконей на міст, навмання, не потрапив на міст, а повз. Коней і коляскупотягнуло водою, а Федір по конях якось вибрався на берег і ледве живийсидить в шинку, і невідомо, чи був у візку Володимир Євгенович. Розповідьчерез людей зі слів п'яного Федора був такий плутано, що батько пославзараз же Ляенеса дізнатися точно від Федора Логачова: віз він чи ні Володю.
Можна уявити собі стан батька, який в очікуванні вірних звістокнікому не сказав нічого. Ляенес допитав Федора, він не був п'яний, тількипередрог в холодній воді і, отогревшісь, докладно розповів, що брат
Володимир не приїжджав з Москви, і, прочекавши кілька поїздів, він вирішив, щодовше чекати марно, і поїхав додому з речами, які було доручено йомупривезти з Тули. Проїхав він в Тулу добре, а, як це часто буває приспад води, вночі від дощу трапився паводок, і коли він повертався, міствиявився затопленим. Міст був низький, без перил, на його краях був тількинавалено камінь, щоб його не знесло водою. Федір потрапив на міст, алепристяжних оступилася і потрапила за край моста в воду і тягнули за собою всючетверню, сам він встиг зіскочити з козел, скинув каптан, і вибратися зконям і вплав на берег. До вечора з'явився і сам Федір, який прийшов всебе і підтвердив, що Володимир Євгенович не приїжджав з Москви. Через двадня він приїхав на Ямський. Через тиждень та коні, та коляску витягли з водимужики в Павшино, куди всю четверню притягнув водою в запряжці. Всі речі ввізку виявилися цілі, серед них і був якраз ясеновий шкапчік для Мані доїї іменин, він і став для нас історичним. Хвилювання, пережиті за цечас, були, звичайно, жахливі. Звичайно, якби брат Володимир був увізку, він загинув би. Федір зіскочив з козел і врятувався, а з глибокоїсидіння у візку з-під шкіряного фартуха вискочити було б не можна.
Мені було десять років, коли ми восени 71-го року виїхали з Попівки.
Таємничими нитками душа була вже зрослися з глибинами російської. Корені моїперепліталися з корінням народного життя. Штамб вже виструнчився - "форму життякрону як хочеш, штамба вже не переформіруешь ". Пікірування на десятому роціжиття, пересадка з польової землі до білокам'яної Москви, як у пісні співається,
"диким каменем вистелених, жовтим піском сипатися", не могла вже змінитисерцевину. Завжди згадую з вдячністю батьків за те, що витрималивони нас до юності в селі, що там на вільному просторі першим корінцінаситила мати російську землю.
- Коли нас повели до Янчин в Полівановскуго гімназії, що містилася вбудинку Залівского в Всеволозькому провулку, там мене збентежив товстий пан,здається актор, Рубцов. Дізнавшись з розповідей братів, що я володію талантомзвуконаслідування, він встав, підійшов до вікна і став хусткою ловити на склібджолу і так майстерно гудів, що я був впевнений, що справді ловить бджолу. Яне міг так дзижчати, і це було образливо і прикро.

У Янчина нас злегка проекзаменували і прийняли обох в 2-й клас. Я бувзанадто малий для 2-го класу, мені було всього десять років, але прийняли мене внього, щоб не раздружать перший час з братом розрахунком затримати менена зайвий рік в одному з наступних класів. Так і зробили. У 3-м менезалишили на другий рік, а брата перевели в 4-й. Але я наздогнав його. У 5-му вінпровалився на перехідних іспитах в 6-й. Два роки ми провели разом у 5-муі 6-му класах, але на іспитах в 7-й провалився я. Батьки не змоглибільше продовжувати жити в Москві - це було вище коштів, і вони залишилися зсестрою в Поповці. Тоді брат вирішив кинути гімназію і зайнятися господарствомі сімейними справами, тому що ясно було, що батькові з ними не впоратися. Меневіддали в пансіон Янчина, в якому я і пробув 3 роки, залишаючись один безсім'ї.
Гімназія, адже це завод моря людського, вічно хвилюються. Великі хвилівідкритого моря, правда, не досягають її, але вона живе його приливами івідливами. Відкочується одна хвиля, накочується на її місце нова. Водатекуча; це не земля, в ній не вкоренитися. Приїдеш на літо в Поповку --там все на старому місці, на своєму корені варто: і старі берези, ікремезні дуби, і кремезні чоловіки, кожен на своїй ниві працює, і
Димитрія Евтеева та Івана Сафонова на тій же смузі зустрінеш, померли
Димитрій Евтеев та Іван Сафонов - їх сини за тими ж борознах ходять. Аповернешся до міста, до гімназії, там все змінилося, торішня хвилявідкотилася, нова накотилася. Все під тобою зиблется, тече, і нікудипустити коріння. Зі мною з другого класу до восьмого дійшов тільки одинучень, двоє мене перегнали, а всі інші розтеклися в різні боки,так і не закінчили гімназії, і нікого з них я потім в житті так і незустрів. А за вісім класів скільки було прибою і відбою таких хвиль.
Поки я був в молодших класах, у мене було тільки два товариші, більш -менш близьких за настроєм, обидва старший за мене по класу, але тим не менше мизнайшли одне одного. У їхньому минулому, схильності та уподобання було дещо спільне змною. Сатин, у якого в Пензенської губернії була своя Поповка, яку вінпристрасно любив, і ми розповідали один одному кожен про свою. Але він був угімназії недовго, дружба наша була дуже швидкоплинна. Також скороминуща була іінша дружба - з Александровим. Він був син візника з Ярославля,утримувача Ямського двору. Це був справжній мужик, схожий на Пашу,добродушний, чудово співав народні пісні і "пронизливі" романси і бувнезвичайної сили. Він не хизувався нею, не форс, як Сухарєв, хоча бувнезрівнянно сильнішим від нього. Одного разу Сухарєв був притягнутий до відповідальності за те, щозламав гімназичний шест. Учитель гімназії Павлов не повірив, що вінзламав його ненароком, пробуючи свою силу, однією рукою, і побачив у ційполомки злу волю. На доказ того, як легко можна зламати шест,
Александров продемонстрував свою силу. Кулаком без розмаху він відбив трипалиці на гімназичній сходах. Ніхто не повірив би, що їх можна відламатисухими ударами кулака, якщо б це/не було зроблено на очах у всіх.
Тим часом гімназія забирала всі сили і весь час, читати не було часу. І втретьому і особливо в шостому класі я застряг виключно від того, щостав читати, забираючи час від приготування завжди непосильних уроків.
Латинська і грецька граматики чудово виконували завдання толстовськоїпрограми. Будь-яка спроба вибитися з-під гніту їх жорстоко каралося.
Зачитав в 3-му класі, провалився на іспитах, втратив рік, дістався до 6 --го класу майже без читання, у 6-му не витерпів, зачитав запоєм росіянкласиків і провалився, втратив інший, але до цього часу в учнів ідеяких вчителів виробилися методи обхідного руху проти натискукласичної програми, якими отримували і формальне задоволення їївимог та задоволення духовних запитів юнацтва.

Середня молодь, що протестували в душі проти "класичного" гніту,обиралася на життєву дорогу, перші ж учні, завзяті і пунктуальнівиконавці толстовської програми, були справжніми її жертвами. Тут же наочах, в гімназії, вони перетворювалися на майбутніх зразкових чиновників.
Вислужувалися перед вчителями і зверталися в сухостій, не придатний на справу.
Все живе в них витравлювати. Лихо посилювалася ще провалами наперехідних іспитах.
Обидва ми з трудом долали стародавні мови, тобто не мови, а їх граматики,провалювалися на іспитах, і треба було тримати переекзаменування восени. Цебуло одне відчай. Все літо отруював. Замість свободи і відпочинку --репетитори і уроки. Це було якесь переслідування, і в Поповці не втечешвід них, та й саму Поповку вони псували. Перше літо був репетитором
Тарабаніка - хохол, добродушний і ледачий, другий Цвєтков - Олександр
Євгенович, третій чех, не пам'ятаю прізвище, четверте Гіппіус, згодомвідомий дитячий лікар в Москві. Один Цвєтков по людськи зрозумів,що мучити нас літо граматиками безглуздо, всі ж інші репетитори мучилинас не за страх, а за совість, не зважаючи ні на що. Цвєтков був один зулюблених студентів Цінгера, професора математики й ботаніки. Цінгерові доручивсвоїм студентам, де б вони не були за це літо, збирати гербарії. Цвєтковзахопився цим завданням і залучив до справи нас. Батько як ботанік дуже заохочувавце. У пошуках рідкісних рослин робили екскурсії, одну велику зробили набереги Оки. Це була чудова прогулянка, що дала блискучі результати. Мизнайшли в поблизу Оки якісь рідкісні рослини, які не відповідають флорісередньої смуги Росії, Цінгерові, коли Цвєтков привіз йому наш гербарій,був у захваті і приїжджав до тато дякувати за наші вдалі знахідки. Мибули страшенно горді.
Вихід брата Сергія з гімназії і мій вступ в пансіон Янчина ставилипереді мною певні завдання. Треба було зайнятися самоосвітою,обійти перешкоди, які ставила цього гімназія, отримати диплом,виконати обов'язок сімейний, допомогти братові і самому стати на ноги.
З шостого класу зав'язалися і більш близькі відносини з деякими зтоваришів однокласників. Утворився гурток, який не розсипався і післягімназії, в університеті: Трескін, Лопатин, два брати Олсуфьеви. Всі вонибули в дружніх відносинах з Толстим, і так як моя родина здавна булазнайома з товстими, то мені легко було приєднатися до них. З Трескінимдружба почалася ще раніше 6-го класу. Він жив з нами навскоси з кута накут, на перехресті Дурновского і Трубніковского провулка. Наш дім
Юр'євої, потім Баумгартен, увічнений Полєновим, який теж жив у ньому,його картині "Бабушкин сад". Бабуся - це Юр 'єва, а веде її під рукузаміжня дочка її Баумгартен. Кутове вікно - це вікно моєї кімнати. Іншевікно моє виходило в Трубніковскій провулок, і тріски влізав завжди до менев кімнату через це вікно. Ми обидва читали тоді "Війну і мир". Це був нетільки новий світ, це було пояснення всього навколишнього минулого ісьогодення і майбутнього. Це було як розумне Євангеліє - розумнепобутописання. Зображення життя в ньому жвавіше самої дійсного життя. Додійсної треба підходити, розбиратися в ній, розуміти її, а тут самажиття підходить до тебе, перед тобою, як соковитий луг з барвистими квітами, ітак захоплює, що живеш нею цілком, усім єством; серце шириться,б'ється і сльози ллються сильніше, ніж в переживаннях своєму власному житті.
Незрівнянна художність і правдивість творіння Толстого відразузаповнила прогалини розуміння життя, задернутой пеленою будь-яких умовностей ізаглушеній витвором іншого Толстого, програмою класичної гімназії.
Це був свого роду вихід із задушливого приміщення на вільний простір, в чистеполе, яке сходилося межа з межею зі своїм, попівським полем. Трескін бувпристрасний любитель поезії. Він знав напам'ять мало не всього Пушкіна,
Лермонтова, О. Толстого, Майкова, Фета, Хомякова, Тютчева і т. д. Пам'ять унього була дивовижна. Він був у гімназії на поганому рахунку, вчився погано, алейого виручала пам'ять. Був надзвичайно життєрадісний і разом з тимлегковажний, але мені він давав багато своєю жвавістю, захопленнями і своєїщирою дружбою до мене. Я був конфідентів всіх його захоплень і романів.
Після університету я з ним переписувався, але бачився лише два-три рази.
Доля занесла його на службу в Прибалтійський край, де він одружився, і тількипід час війни домігся переведення свого до Москви, куди прибув вже з великоюсім'єю.
Довше за всіх тривали близькі відносини з Лопатин. Ми служили разом в
Тулі, в Москві, а потім, хоча шляхи наші розійшлися, ми жили і працювалиодночасно в Москві й часто бачились. Сім'я Лопатин належала довищої московської інтелектуальному середовищі, що жила традиціями 60-х років,пройнятої духом епохи визвольних реформ Олександра П.
Через складне фінансове становище сім'ї Львових він разом з братом,князем Сергієм Євгеновичем Львовим, на початку 1880-х рр.. зайнявсяпідприємництвом, перетворив маєток в с. Поповка Алексинського повіту
Тульської губернії в високопродуктивне господарство (на отримані доходибрати Львови провели водопровід, відкрили крамницю, побудували новий будинокшколи та будинки для селян).

різноманітного життєвого матеріалу набиралося все більше і більше.
Відповідно розширювалася і жізнепоніманіе. Воно складалося і росло вжене на одній тільки попівської грунті. Життя сіяла насіння, яких у попівськихзасіках і в заводі не було.

5. Студентські роки.

Після закінчення Полівановской гімназії в Москві в 1881 році Г.Є. Львіввступив на юридичний факультет Московського університету. Закінчивши в 1885році університет, Г.Е. Львів оселився в Поповці, поєднував господарськудіяльність зі службою в Тульському губернському в селянських справах.

6. Л.Н. Толстой і Львови.

Навесні 1865р. Львови познайомилися з товстими. Лев Миколайович і Софія
Андріївна відразу звернули увагу, наскільки краще виховані діти Львових,ніж їх власні - Сергій і Таня. Саме бонна Львових англійка Дженні
Терс рекомендувала Толстим найняти для виховання дітей свою сестру Анну
Терс, що стала потім загальною улюбленицею в родині письменника. Поступовозвичайне світське знайомство переросло в дружбу. Збереглося лише два листиз листування Л. Толстого з кн. Е.В. Львовим. Перше дуже короткий листдатована 1865р. У ньому "ясновельможний граф" пише "люб'язному князя" про
... Японських поросятах. Мабуть, у той час обидва стовпових дворянина сильно булизахоплені господарством. За інтонації лист дуже тепле, мабуть, навітьніжне. Виразно відчувається щира симпатія Толстого до свогокореспонденту. Чудова останній рядок того послання: "Що ж вимене не кличете до себе? А я все-таки приїду ". І Лев Миколайович привів увиконання свою "загрозу". Щоправда, він не приїхав, а ... прийшов, прийшов полюваннямз Ясної Поляни в Попівку, "відмахати" 35 верст. Львови у свою чергу робиливізити в Ясну Поляну. Софія Андріївна записала 10 серпня 1866р.у своєму щоденнику: "В гостях був кн. Е. В. Львів, симпатичний такий".

Другий лист Толстого до кн. Е.В. Львову датована 29 лютого 1876р. Воноє відповіддю на невідоме пись?? про князя, написаний ним післяознайомлення з "Російськими книгами для читання Толстого", що вийшли в листопаді
1875р. Толстой пише: "Ви прочитали і оцінили тому, що ви самі пишете іхочете писати, і тому, що у вас є смак і чуття ... ".

У 1890 році сам Г. Е. Львів, вже живе в Попівці і займається земськимисправами, неодноразово зустрічається з Л.Н. Толстим, обговорював з ним планиорганізації допомоги голодуючим, пристрої дитячих притулків та ін
7. Земська діяльність Г. Е. Львова.
У 1891 р. Львів вступив на посаду неодмінного члена губернськогоприсутності в Тулі, що займався касаційними справами за судовими рішеннямиповітових з'їздів земських начальників.
У 1900 р Львів обирається вже па посаду голови Тульської земськоїуправи ..
Львів спробував примирити земців-«громадських» з оточенням тульськогогубернатора. Однак ініціатива Львова з благоустрою губерніїнесподівано зустріла недоброзичливе ставлення з боку доситьсильного угруповання поміщиків, які вважали «революціонерами» навіть земськихстатистиків, що збирали відомості про економічну життя губернії.
У 1904 р. у зв'язку з російсько-японської війни, Львову вдається отриматиаудієнцію у царя і його згода на надання земством допомоги російська воїнам.
У результаті зріс і авторитет Львова як політичного діяча.
5 травня 1904 до Маньчжурії виїхали 360 уповноважених від земськихорганізацій на чолі з Г. Е. Львовим. Газети повідомляли, що за допомогоюземського загону на полях битв створені пересувні пункти медичноїдопомоги та кухні для солдатів, що сам Львів бере участь в боях, а іноді навітьбере на себе командирські функції. Наприкінці 1904 Львів повернувся у
Москву героєм. У цей час в Тулі почалося формування одного з відділівмайбутнього Союзу звільнення. Львову було запропоновано вступити до числа йогочленів. Він прийняв запрошення, але залишився досить байдужим до програминової організації.
У липні 1905 р. Львів активно брав участь у з'їзді земських і міськихдіячів, які взяли в обстановці підйому революції звернення до народу іспеціальну резолюцію з приводу проекту створення законодавчим
Державної думи.
Коли Львів повернувся до Тули, щоб брати участь у виборах в I
Державну думу, він був звинувачений в «лівих» - поглядах. Губернатор А.
А. Хвостов, а також відомий В. А. Бобринський дорікали Львова заперевищення повноважень, даних йому тульським губернським земством. Тим неменш Г. Е. Львів був обраний в Думу від блокуватися на виборахугруповань тульських кадетів і октябристів. Ставши депутатом Думи, Г. Е.
Львів якось знітився. Він практично не виступав, досить байдужеставився до думським дебатів, але тим не менше користувався визнанням середдепутатів, зокрема в тій же кадетської фракції, до якої формальноналежав.

У 1906-1908 рр.. діяльність Львова була пов'язана перш за все зорганізацією великих благодійних заходів по лінії лікарсько -продовольчої комісії при Державній думі, що займалася допомогоюголодуючим і незаможним шляхом створ