ПЛАН

розквіт ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ < p> Святополк

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ

АННА Ярославівна

ІЛАРІОН

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.

НАРОД -- ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.

писемність І ОСВІТА.

ЛІТЕРАТУРА

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.

історичне значення КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В ІСТОРІЇ східнослов'янських народів.

МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

розквіт ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980-1015)

Із загібіллю Ярополка Володимир став єдіновладнім володарем величезноїдержави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних земель, племен, серед якихбули і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був щеоб'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобноїборотьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу пріборкуватіповстання, суті яких літопис НЕ віяснює.

Року 981 повстали в'ятічі, Володимир переміг їх і наклав на них "даньвід рала ». Наступного року він знову ходив на в'ятічів і переміг їх удруге.
Року 984 ходив Володимир на радімічів з воєводою Вовчий-хвіст, Можнагадати, що радімічі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає:
"Зустрів (воєвода) радімічів на річці Піщані і переміг". Володимир наклавна них данину, "яку везуть й до сего дне" - себто XII ст. Можливо, були йінші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Щейдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя
Рогволода. 981-го року пішов на захід "до ляхів", як каже "Повість временнихліт ", і" зая градьі їх "Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Словалітопису, що то були "лядські" міста, викликають сумнів. Територія, якузахопив Володимир, була заселена українською людністю - дулібамі, білимихорватами - і не належала до Польщі; можливо, вона входила до
Велікоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Віслою - Краківщіна --до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році
Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою
Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічаєтьсясеред племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр..
Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-підвлади Русі. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма
Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагімібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо
Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщіна - Чехії, тяжкоприпустити існування між ними польського клину, - писав М. Грушевський, - іприходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а відчехів.

На залежність тієї території від Велікоморавії вказує також поширенняМоравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини X ст.,визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовуєпохід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюєтьсяназва "Русь".

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше - взв'язку з тим, що Чорноморський степами заволоділи печеніги, припинивсядовіз солі з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляніці в
Дрогобичі та інших місцях, По-друге - на цій території перехрещувалісяторговельні шляхи: з Червене лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на
Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію,
Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом,і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям -
Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині
XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межійого держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985літопис занотовує похід Володимира на волзьких болгар; накласти данину наних не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які зпівденних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимирчасто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугна,
Десною, Трубіж та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить доних крівічів, в'ятічів, чудь, словен. Укріплення сполучав на віддалідесятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзнимибрамами. Ця оборонна система нагадувала римські "лімес". Вали називали внароді "змієвімі" почасти через їх форму,. що нагадувала змія, почастичерез те, що печенігів народ порівнював із багатоголове змієм. Такепорівняння зустрічаємо ще в билина. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печенігипроривалося і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорнупам'ятку про облогу печенігами Білгороду - під Києвом.
Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часудопомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли післязаволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупить, Володимир відмовив їмі спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якоюкнязь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою "думав про ладіземлення, й о ратях, й о статуті землення ". Зі старших дружінніків обираєвін відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають ужемісцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи - Вовчий-хвіст,
Блуд. Характеристично - в билина багато місця приділяється Володимировогоучтам, на яких збиралися його "багатірі"-Витязі, що походили з різнихверств людности: Добриня - аристократ, Олеша Попович - з священичого роду,
Ілля Муромець - селянин, Дюк Степанович - з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві "ясні князі": Володимир роздає землі в управліннясинам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїхруках. Тоді, наприкінці X ст., Зникають племінні назви: поляни, сіверяни,радімічі і т. д.; їх заміняють - кияни, чернігівці, смолявні і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу - найбільшу своїми розмірами вцілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славнусвоїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками зусім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась зрізнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимиррозумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче початок, і такимпочатком хотів зробити релігію.

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літописоповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї
Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа.

Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його.
Найпростіша з них - вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, завипадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що
Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеонікумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог --боги слов'ян, Симаргл та Хорс - жидівські боги, Мокоша - фінський. У цьомує деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богівпідвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставленотільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навітьлюдські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,
Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнаказаступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так землякиївська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганськурелігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі,яку відігравала хрістіянізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в
Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецькихколоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з ВеликоМоравської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять проіснування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, щоу другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував "руських купців, що звалисебе християнами ". Ця вказівка свідчить про спонтанне поширенняхристиянства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати зока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині булихристиянка: грекіня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й двіболгаріні.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. 3другої половини IX ст. проповідь християнства наближалася до кордонів
Володімірової держави. Року 864 охрестили Болгарія: року 928-35 - Чехія,
962-992 - Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявшихристиянство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейськихдержав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовіні, мігприйти Володимир до переконання в конечності охріщення.

З літописів невідомо, де й за яких умовін прийняв християнство
Володимир. "Повість временних літ оповідає", що охрістівся він у Корсуні,але додає: "Се ж не свідуще право, глаголют, яко хрестився єсть в Києві,інні ж реша: в Василеві, другий же інакшим скажуть ". Можливо, що зробив вінце десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїті таку велику подію?
Можна припускати, що, уже вирішивши охрістіті народ, чекав для цьогослушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.

Коли саме охрістівся Володимир? На це дає відповідь чернець Яківпишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерті йогонезаперечна - 1015 рік, отже охрещений припадає на 987 рік. Нестор у "Житті
Бориса та Гліба "подає також 987 рік.

Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійськийполководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем.
Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. У передумовацієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони якпередумову шлюбу - охріщення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді,наприкінці 987 року, Володимир і охрістівся.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило
Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.

Проте, позбавивши небезпеки, візантійські цісарі не виконалиобіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Костянтина
Порфірородного, який писав: "коли хозари, турки або Русь чи який іншийпівнічний або скитських народ ... почне просити чи домагатися ... щобпосвоячітіся з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або своюдоньку віддати за імператора чи його сина - треба відповісти на таке ганебнедомагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого йвеликого Костянтина ".

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійськихколоній в Криму - Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня - з одного боку, апогроза Володимира, що він піде на Візантію - з другого - примусилицісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня,де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії,як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих,трофеями - в тому числі славетною Корсунська квадригу. Вернувся якпереможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогеййого слави. Тріюмфатор, єдіновладній володар величезної держави, в ареолінепереможною "воїтеля", під моральним прапором цісарів Другого Риму, вінміг наважитися привести свій народ до хреста.

За "Повістю временних літ", охріщення Русі відбулося надзвичайнопросто: Володимир наказав поскідаті в Дніпро ідолів і в призначений деньвийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читалимолитви. І була "радість на небі й на землі, толико душ спасаемьіх".

Звичайно, справа не виглядала так іділічно. Митрополит Іларіон,прославляючи в "Слові" Володимира за охріщення Русі, писав: "аще хто й нелюбовію, але страхом повелителем крещахуся, понеже 6Е благоверіе його звлади спряжено ". В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшлолегше, ніж на періферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганськимбогам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи такзване "двоєвір'я". Але серед українських племен не зафіксовано у джерелахфактів спротиву новій релігії, як то було на півночі - в Новгороді,
Ростові.

Охріщення Руси викликало багато дискусій з приводу того, якедуховенство Христа народу, в яких обставинах воно відбувалось, якуієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор,усе-ієрархів, священиків - дала Візантія. Із Корсуня привіз ВолодимирАнастаса священика, разом з "попами", і передав йому новозбудовану
"Десятинну" церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українськійісторіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є..
Голубінській, М. Грушевський, В. Пархоменко, останнім часом митрополит
Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархіюз Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед - увізантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охріщеннявеличезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадуєтьсяохріщення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганнизбереглися відомості. Чомусь фактом охріщення не могла пишатися Візантія.
По-друге - тяжко уявити успіхи християнізації-а вони були безперечно - принаявності грецького духовенства, яке розмовляли б і проповідало чужою длялюдности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередникамиміж духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлюванолюдність з новою релігією, її основами - могли провадитися тількизрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах
- Все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват -доцента Петербурзького університету, М. Прісєлкова, який доводив, що першаієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з
Болгарії, з Охріді, де існував незалежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, середних: С. Томашівськійт, В. Абрагам, Є.. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М.
Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко тачимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала
Інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягомчотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирового жінка булаболгарина і можливо - матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які малихристиянські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарськоїродини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного,ніж Візантія, де юрисдикція Патріярха тягла за собою політичну залежністьвід держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської талітературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко моглипорозуміватіся з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками
Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний:досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, вінзнайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріді, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походженняхристиянства на Україні. Одним із перших основоположників її був М.
Коробко, на початку XX ст., А головними представниками були дослідники 30 --их років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В ційгіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібитовідіграв велику ролю в наверненні Володимира на християнство. Згадана саґане є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези НЕпідтримали такі католіцькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д -р Г. Лужницького та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло - безпосередньоз Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії - включало Україну влоно православної Східньої Церкви й відкрівало двері для величної, пишноївізантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст.
Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену
Церкву. "Константинополь ... справді був другаяій Рим ... І вся держава,ввесь народ це визнавали. . "Св. Григорій Богослов назвав Константинополь
"Оком вселенної" і "взаємним вузлом Сходу і Заходу". Таким "вузлом" з неменшим правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язківіз Заходом, що їх започаткувала Ольга. Ніконівській літопис зберіг вказівкина обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги
Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі - голову св. Климента.
991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотуєповернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го були посли відпапи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим,учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофан, вдова Оттона II, буласестрою Володімірової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королівугорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи.
Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою - це проїзд через
Київ до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту,родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив докордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цьоготреба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи
Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактичноавтокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів,яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність їївказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції Патріярха
Фотія з його передмовою, а до-"фоті-ївській", у болгарському перекладі.
Так, за висловом Б. Трековий, "християнство, взяте від греків, у той же часНЕ відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем НЕ візантійським і неримським, а руським ", - українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за
Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів тамитрополита у зв'язку з Володимирового радами та учтамі. Не вдаєтьсяскласти список перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Однідослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті -
Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, щонайдавніший список його датується ХІП ст., такі видатні дослідники, як М.
Владімірській-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважаютьйого, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у рядінайвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав "любов" з
"Околнімі князі ... з Болеславом Лядських, й с Сте-фаном Угрськім, й з
Андріхом Чеським ". Така ж "любов" була між ним і скандинавськихволодарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом
Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґі.

Своїх дітей Володимир одружена з членами родин західноєвропейськихволодарів. Старший син - Святополк - був одружений з дочкою польськогокнязя Болеслава Хороброго, Ярослав - з дочкою короля Швеції Олафа -
Інгігердою-Іриною, дочка - Преміслава - була одружена з угорським королем
Лядіславом лисим, друга - з чеським королем Болеславом рудим, третя - Марія-
Доброніга - з Казіміром-Обновітелем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, атакож і з німецькими цісарямі: сестра Ганни - Теофан - як уже згадувалося,була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якоговона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До тогомонетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані зстарою лічільною системою на куні, ногата, векші і т. д. Типи монетзапозичено у Візантії, і було їх два - срібний і золотий. На одній сторонімонети був образ Христа, на другій - постать князя на престолі, у всіхрегаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак "тризуба "."

Значення знаку" тризуба "остаточно не з'ясоване. Він зустрічається НЕлише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглини, надармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб зародинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всіукраїнські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частинуфінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками,торговельними зв'язками, матрімоніальнімі союзами - Українська держава за
Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї державивідповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги,
Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, восередку якого стояв "двір теремному", з палацом часів Ольги або Святослава.
Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами,рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирськоївулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати тацеркву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії таКатедральна величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо наутримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Надспорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари,українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був "суперником" Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, щоприйшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цьогоміста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом намайданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен-різномовною,різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру,осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба буломобілізувати багато фахівців - від мулярів до архітектів; оздоблення церквипотребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крімкліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. Прицерквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичогодітей, Крім Києва будовалі церкви й по інших містах - в Овручі, Василеві ..
.

Можна сказати - жадна з історичних постатей нашої давньої історії небула так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступнихпоколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень - такзваних блін - зберегли пам'ять про Володимира-"красне сонечко", про йоголюдяність, пріступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит,
Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерті Володимира, внадхнення "Слові" так характеризував його та Русь: "не в худій бо іневідомій землі володів (Володимир), але в Руській, яка відома і слішіма вусіх кінцях землі ", і був там" єдінодержцем ".

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:політики, релігії, культури. "Часи Володимира Святого, чи Великого, - писав
М. Грушевський, - були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням,так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської,
Київської держави ".

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життябули дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, івже за життя Володимира почали виявлятися ознаки того розкладу, який привівїї до загибелі: брак злютованості і тенденції до відокремлення складовихчастин держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двістіроків перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила булавсю центральну Європу, розпалась через ЗО років після його смерті та смертійого сина, Людовіка побожне, і Верденській договір 843 р.. встановивіснування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які даліжили своїм окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкоренняїй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,можливости самим будувати своє життя. Нацьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами.
Дванадцять синів, ще в молодеча віці, він призначив до окремих частиндержави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійнихбояр. Першим, за згодою Володимира, відокремілося князівство Полоцька, якспадщина його жінки Рогніді, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у
980 році. Там встановилася окрема Полоцька дінастія1 "- осередок майбутньої
Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекіні, з якоюодружився Володимир після смерті брата, одержав в управління Деревськуземлю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкоюприїхав до Турова Кольберзькій єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні,але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава,який разом з німецькими та варязьким військами рушив в Україну. Володимир,своєчасно довідавшись про змову, ув'язнили сина, невістку та Райнберна.
Єпископ помер у в'язниці. У 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною,але тримав їх біля себе, можливо - дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки "вийшов із слухняності батькові" другий син, Ярослав
Новгородський, син Рогніді: він перестав платити Києву данину і почавстягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірномусинові, несподівано помер.
Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-
Волинський, що від 90-их років зникає з політичного Овед Русі.
Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до
Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, шо втік він унаслідокрозриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

Святополк (1015-1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерті батька йоголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою,він підіслав убівніків до улюбленого Воло-дімірового сина Бориса
Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава,князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частинадержави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, донеї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромського.

Стерорізовані вбивством братів, Інші брати не виявляли активності.
Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походомпроти Святополка. У 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в
1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя
Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки,німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярославаз новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопившивелику здобич; серед полонених була Володимирового родина: дружина й 9 дочок.
Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславшипосольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднавбільшу частину Володімірової держави і поновив дипломатичні стосунки здвома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста,
Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019-1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом ізновгородців та варягів взимку 1018-19 р.. знову заволодів Києвом. Святополкутік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р..
Альто, він втік кудись на захід і там "між чехи та ляхи" загинув. Невдасі
Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я "Окаянного", --писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдіновладності. Року
1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх
"Забрав" Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославленийборотьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У
1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати "створи мир" і поділили
Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав --правобережні.

Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно іспільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнили свого брата
Судислава, князя Псковського, і протримавши його у "порубі" 24 роки,залишаючись єдіновладнім володарем величезної держави (лише в Полоцькукнязівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдіновладдю правив він 18 років,до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: узовнішній І внутрішній політиці він поглиблювала те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старавсяповернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року вінходив до Берестя; скоріставшіся зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в
1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багатополонених поляків і осель їх у нових укріпленнях понад р. Россю, якібудував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько -українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицьпісля смерті Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038)прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул "князярусинів ". Після того до XX ст, перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році --на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. - На Литву; 1041 р.. - Намазовшан і в 1047 р.. - Знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провіввін у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польськимсправам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерті
Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Мєшка, а потім - його сина
Казіміра, в майбутньому - Відновітеля. На захист його інтересів Ярославуклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, вінвидав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміраполонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий - 800 душ. Згодом одруженасвого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

У піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Швиявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідаловідновлення могутня Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінськихземель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудувавмісто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом - Дорпат, тепер
Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудському озером. У 1032 роціходив на заволоцькіх фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, алепохід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі -
"Ходив на Ям" син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, аленаслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила своюгостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причиниослаблення - з одного боку боротьбою з Україною, а з другого - постійнимнатиском зі сходу узів-торків, за якими посуваліся половці. Останніймасовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягла навіть Київ.
Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників - варягів, завдав печенігамжорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунуліся за Дунай.
На побойовіщі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунутикордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто
Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючі їх Бранцем, що їх повернув йому
Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не далабагато позитивного, бо степи залишалися неосвоєнімі, а шлях до Чорного моряперетятій кочовим ордами.

Незрозумілим залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією булимирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиноюпоходу було вбивство у Візантії якогось купця, - писав візантійськийписьменник Скіліца, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву,припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашіті Візантію й здобути новіпривілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною булобажання Ярослава унаслідуваті візантійський престол,тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Костянтина. З цимпоглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.
Грушевського, що точніші причини тієї виправив невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: їїзнищено, а полонених - осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цьогоукладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною
Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичністосунки з західньоевропейськімі володарями. Вище вже згадувалося проклопотання Ярослава з приводу віднові Польської держави й твердості лінії вобороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбу: Марії-
Добронігі з Казіміром-Відновітелем та Ізяслава з сестрою Казіміра -
Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з
Святополком у 1016 році він уклав союз з цісарем Генріхом II проти
Болеслава польського, але цісар зрадив його, замірівся і уклав союз з
Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з
Генріхом III. У німецькій хроніці оповідається про його посольство доцісаря в 1040 і 1043 роках - з пропозицією одружитися з одною із дочок, але
Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений зсестрою трірського єпископа Бургарт. Другий князь, імени якого не названо,був одружений з дочкою Саксонський маркграфа Оттона з Орлягмунду;втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з синомбаварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я,одружився з одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матрімоніальністосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які збліжалі Київськудержаву з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язалийого зі Скандінавією. Великі варязькі загони з'являлися як найманий військов усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються всаґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезькийкороль Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус,у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений здочкою шведського короля Олафа Скотхонунґа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок
Ярослава, Єлісавета, була одружена з Гаральд-Гардрада, родичем короля
Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громить береги Середземного моря