НПУ ім. Драгоманова.

Реферат на тему:

Оборона Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос.

Студента IV курсу заочного відділення історичного факультету

Петракова Олександра.

Київ-2002.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для
Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушніспроби затримати просування фашистських полчищ. Багато її підрозділів ічастин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням,сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення.
Більшість гинули або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опануватиобстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху»лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опиниласядіюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойовутехніку закопувати в землю.

вирішальні бої на території України розгорнулися на Житомирському -київському, Уманському та одеському напрямках. Німецьке командуванняпланувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоноїармії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в
Закавказзя.

У перших же боях відчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів іпального. Відчувалася розгубленість, навіть безпорадність у військах передшаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітрялітаками, рвалися вперед.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командуваннянапрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування тазміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрударрадянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніжу червні, просуватися в глиб території СРСР.

З початку липня депресія від невдач Червоної Армії, що охопила було
Сталіна, змінилася гарячково, імпульсивною, волюнтаристського діяльністю.
Вона проявлялася у некомпетентній втручанні у складні воєнні проблеми, уяких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництвубойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної Армії завдавали ворогові значнихвтрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо -осінньої кампанії 1941 р.. на території України була оборона Києва. Німцікинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. 11 липнянімецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинськогоукріпрайону і вийти на підступи до Києва. Почалася оборона столиці України.
Стійкий опір військ Київського укріпрайону зірвав спроби ворога захопитимісто з ходу. Під час цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставище на
Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-їгірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Д. І.
Шепеленко. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами і пляшками ззапалювальних сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. Ті,що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися. Загинув і Д.
І. Шепеленко, який з останньою в `язкою гранат кинувся під ворожий танк.

30 липня німецькі війська ноновілі наступ, але в середині серпня,наштовхнувшісь на сильний опір захисників Києва, припинили штурм обороннихрубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника,сприяла стабілізації становища на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася.
Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильнетанкові угрупування, форсували Дніпро. Захисники Києва опинилися передзагрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командуючий,генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки Верховного
Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного
Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категоричнозаборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже щена початку серпня 1941 р.. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першогосекретаря ЦК КП (б) У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість недопустити, щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники
Сталіна категорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противникуяк «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».

Тим часом становище дедалі загострювалася. Німецьке командуванняретельно і холоднокровно готувало для радянських військ величезний «котел».
У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи доуваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборонукордону Дніпро-Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він такожпереважно веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойовихз'єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхомграничної концентрації сил з тим, щоб відвернути вихід основних силпротивника з оточення ». 11 вересня начальник штабу Південно-Західногофронту (у недалекому минулому військовий аташе в Німеччині) генерал
Тупіков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писав начальнику
Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи --справа двох днів ». Відповідь на ім'я командуючого військами Південно-
Західного фронту Кирпоноса продиктували особисто Сталін: «Генерал-майор
Тупіков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагаєзбереження холоднокровності й витримки командирів усіх ступенів. Необхідноне піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, щостворилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьомускладу фронту необхідність уперто битися, не оглядаючись назад. Необхіднонеухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б.
Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв. ». Вказівка пішла за підписом НЕ
Сталіна - автора цього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цейпрорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться відсерйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися, --зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р .- Більше того,росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу,утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої силинебезпеці знищення ».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальникоперативного управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян знаказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два днівагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішенняпро відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можназрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зрадійого колега - командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставкадозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. Укиївському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Це буланайбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армійзагинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополяу жовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвиці на Полтавщині загинув і самкомандуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставинийого смерті були невідомі (були версії, що він закінчив життясамогубством). Але єдиний залишившись у живих свідок його смерті В. С.
Жадовській (він тоді був старшим політруком) розповів, що Кирпонос загинуввід розриву міни.

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вжерозробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділштабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме вокупації промислового району Донбасу й Криму за короткий проміжок часу, і,якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникненнячастиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів )».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами
Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелосязаплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівностісил на фронті, а й у упертим небажанні Сталіна рахуватися з реальноюобстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайноневигідних умовах прірікала радянські війська на величезні й не завждивиправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групиармій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходятьдонесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстависподіватися на його дальше падіння ». Трагічними наслідками обернулася длявійськ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристськісталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, поганоозброєних і навчених, потрапили 1941 р.. в оточення на території України,стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом - результат недалекоглядності тасамовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того,що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшісь, що з падінням Києванімцям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Прозаходи по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та
Південного фронтів ». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкомамидев'яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатногонаселення, необхідні матеріально-транспортні засоби для терміновогоспорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже невистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10%, апідвід 9,6 тис.. замість 70 тис.. Німецькі війська дістали можливість майжебезперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустивши згубних помилок та прорахунків у керівництвівійськами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією інародом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців.
Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно командуючого
Західним фронтом Павлова з групою генералів, у серпні-жовтні 1941 р.. такі жзвинувачення було інкріміновано й ряду воєначальників Південного фронту --командуючим 12-ю армією Понедєліну, командуючим 28-ю армією Качалову,командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилова, командирам 30-ї та 52-ї
Перекопcької дивізій Галактіонову і Цірульнікову та іншим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідченнякомандуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала
Артеменка, за якого словами, співробітникам особливого відділу «булодоручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місценаміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання ».

Значення героїчної оборони Києва і особливо її трагічний фінал,пов `язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськими втратами, довгийчас замовчувалась. Щоб не акцентувати увагу на помилках Сталіна, за йогочасів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.

Додаток.
Михайло Петрович Кирпонос народився 9 (21) січня 1892 року у місті
Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту, Чернігівської губернії.
У 1915 році М. П. Кирпонос був призваний рядовим солдатом у 126-й запаснийпіхотний полк. Закінчивши у 1916 році інструкторські курси по користуваннюіноземними гвинтівками, а в 1917 році - воєнно-фельдшерсько школу, він бувнаправлений на румунський фронт в якості ротного фельдшера 285-го
Ольгопольського піхотного полку. Тут його обрали спочатку головоюсолдатською комітету, потім головою полкового комітету, товаришем голови
Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року - головою Ради 26-гокорпусу.
У лютому 1918 року М. П. Кирпонос демобілізувався та повернувся у рідне селоі у травні того ж року вступив у члени РСДРП (б). У рідних краях він почавформування загонів повстанців, які вели боротьбу з німецькими окупантами. Увересні 1918 року М. П. Кирпонос з одним із загонів влився у склад 1-ої
Украінської повстанської дивізії. Після цього він був призначенийкомендантом міста Стародуб й формував 22-й Радянський Української полк,який потім став 2-м Богунська полком 44-ої стрілкової дивізії. У липні
1919 року М. П. Кирпонос був призначений помічником голови дівізіонної школи
Червоних командирів. За организацію й активну участь у партізанскійборотьбі і у боях на Українсько фронті він був нагороджений Реввоєнрадою
СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.
У 1927 році, закінчивши Академію імени М. В. Фрунзе, він до 1934 року бувголовою штабу 41-ої стрілецької Перекопська дівізіі, а з 1934 по 1939 рік
- Головою Казанського піхотного училища імені Верховної Ради Татарський
АРСР. М. П. Кирпонос приймав участь у фінській кампанії у посаді командира 70 --ої стрілецької дівізіі. Указом Презідіума Верховної Ради СРСР від 21березня 1940 року ця дівізія була нагороджена орденом Леніна, а
М. П. Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 рокудо лютого 1941 року він командував військами Ленінградського воєнногоокругу, а з лютого 1941 року - військами Київського Особливого воєнногоокругу. З початку Великої Вітчизняної війни М. П. Кирпонос став командуючимвійськами Південно-Західного фронту. Наступні події його життя і смертьописуються вище у рефераті.

Список літератури.
1. М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. - К.,

"Райдуга", 1992.
2. В. Крушинський, Ю. Левенець. Історія України: Події. Факти. Даті. - К.

1992.
3. М. Котляр, С. Кульчицький. Шляхами віків: Довідник з історії України.

-К. 1993.
4. Коляда І. А., Сушко О. О. Історія України. 1995.