ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Російська Православна церква
         

     

    Історія

    Реферат з історії Росії на тему:

    РУСЬКА ПРАВОСЛАВНА

    ЦЕРКВА

    В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

    Виконав учень 11 "В" класу

    МОУ СОШ "УК № 20"

    Торосян Левон

    План.

    1) Вступ.


    2) Положення православної церкви в Росії.


    3) Філарет, митрополит московський.


    4) Переслідування старообрядців.


    5) Висновок.

    Література.

    1. Ключевский В.О.,''2 Курс Русской истории ", частина 1," Москва ", 1937р.

    2. Я. Н. Щапов," Церква в древній Русі "(до кінця XIX ст. ), "Политиздат",

    1989

    3. Релігії світу. Видавництво "Освіта", 1994р.

    4. "Російська Православна Церква 988-1988 "Видання Московської Патріархії

    1988

    ВСТУП

    Історія російської православної церкви нараховує вже більше тисячіроків. Земля Російська переживала важкі прийшла аж до своїх але духовні пастиріпідтримували народ російським словом і ділом. Знала Росія і татар і шведів інімців ... Та кого тільки вона не знала ... Але завжди поруч із селянином,боярином, князем чи імператором був духовний наставник, який направлявйого на шлях істинний, освітлював неспокійний розум Словом Божим, недарма наПротягом багатьох століть слова "росіянин" і "православний" були синонімами ...

    Протягом багатьох століть у Росії було два головних багатія --держава і церква, причому церква вміла в більшості випадків більшерозумно розпорядитися своїм багатством, ніж держава. У бій російськіполки ходили під православними прапорами із зображенням Святого Спаса. Змолитвою пробудяться від сну, працювали, сідали за стіл і навіть помирали зіменем Бога на вустах. Немає і не може бути історії Росії без історії
    Російської Православної церкви.

    Положення православної церкви в Росії.

    Протягом XIX ст. положення Російської православної церквивизначалося законами, прийнятими ще за ПетреI. Найважливіші статтіпетровського "Духовного регламенту" були включені до "Звід законів". У ньомумістилося релігійне обгрунтування царської влади і тим самим закріплювавсядавній союз церкви і держави. Закон оголошував православ'я
    "Першість і панівної" в Росії вірою. Імператор зобов'язаний бувдотримуватися тільки православного віросповідання. Він оголошувався "верховнимзахисником і хранителем догматів пануючої церкви і охоронцемправовірності і всякого в церкві благочиння ". Це давало уряду праворозпоряджатися церковними справами, аж до догматичних питань, іпереслідувати релігійне інакомислення.
    Закон дозволяв сповідувати в Росії всі релігії, якщо вони лояльноставилися до існуючого порядку. Християнські віросповідання малипереваги перед нехристиянськими, православ'я - перед всіма іншими.
    Закон дозволяв перехід з нехристиянських сповідань в християнські і з
    "Інославних" (християнських не православні) - до православ'я. Переходи впротилежному напрямку заборонялися.
    Закон покладав на церкву ведення актів цивільного стану і вимагаввід усіх православних неодмінно, хоча б раз на рік, сповідатися іпричащатися. Про випадки наполегливої ухилення від цього духовенство повинно булоповідомляти світським властям.
    У середині XIX ст. чисельність православного духовенства доходила до 60тисяч чоловік. Воно поділялося на чорне (7 тисяч чоловік) і біле (53тисячі). Чорне духовенство складали ченці та черниці. З числа монахівпризначалася вища ієрархія церкви - архієреї (єпископи, архієпископи імитрополити). Біле духовенство складалося з парафіяльних священиків інижчого кліру (дияконів і псаломщиків).
    Вищим органом церковного управління був Синод. Його члени призначалисяцарем з відомих ієрархів. Усі найважливіші постанови Синоду підлягали
    "Височайшим" твердженням. Велику роль у церковному управлінні гравОгиенко обер-прокурор - світський чиновник, представник царя в Синоді.
    З часів Петра I спостерігалося все більш тісне зрощення церкви ідержави. Зрештою православна церква перетворилася на частинудержавної машини. Але повного злиття не відбулося. Церква залишаласявідокремленою частиною державної машини. Союз церкви і держави маввнутрішні протиріччя. Церква нудьгувала гнітом світського чиновництва.
    Тертя між Синодом і обер-прокурором ніколи не припинялися.
    Основною ланкою місцевого церковного управління були єпархії, за своєютериторії зазвичай співпадали з губерніями. На чолі єпархії стоявархієрей. Серед православних архієреїв зустрічалося чимало щирихдбайливців віри, які прагнули зблизитися з рядовими віруючими, знати їхпотреби. Так, камчатський єпископ Інокентій об'їздив всю свою величезнуєпархію і особисто познайомився з усім довіреним його піклуванню духовенством імайже з усієї паствою. Але багато церковних ієрархії були далекі від основноїмаси віруючих і від рядових священиків.
    Секуляризація монастирського землеволодіння у XVIII ст. позбавила монастирівеликих земельних угідь. При Павлові I і Миколу I кожному монастирю відскарбниці було виділено невеличкий земельний наділ. Понад це вони моглинабувати нерухоме майно (навіть у вигляді дару) кожного разу з особливого
    "Найвищого" дозволу. Тим не менше монастирське землеволодінняпоступово знову стало рости. Збільшувалося і грошові капітали монастирів
    - В основному за рахунок численних пожертвувань.
    Серед російських монастирів виділялося декілька особливо шанованих - Троїце-
    Сергієва і Олександро-Невська лаври, Оптина пустель (в Калузької єпархії) іінші. Велику популярність в народі отримав монах Саровської пустелі
    Серафим (1760-1833). З усіх кінців Росії йшли до нього
    Троїцький собор люди, щоб висловити своє горе, почути мудрийрада, отримати благословення.

    З того часу Саровський пустель (в Тамбовської єпархії) стала одним звсеросійських релігійних центрів. У деяких монастирях знаходили притулокхворі й убогі.
    Тільки невелика частина білого духовенства отримувала державнеплатню. Більшість же "харчувалося від вівтаря", тобто за рахунок плати захрещення, вінчання і інші обряди. Сільське духовенство користувалосяцерковними землями. Спосіб життя сільського священика мало відрізнявся відселянського. Багато священиків самі орали землю, терпіли приниження іобрази від поміщиків. Митрополит Платон (Левшин), що займав московськукафедру на межі XVIII-XIX ст., з жалем говорив, що він застав своєдуховенство в постолах, та так і не встиг взути його в чоботи і ввести ввітальні. Священик залишався за порогом дворянських віталень, де звучаланезрозуміла йому французька мова.
    При Олександрі I духовні навчальні заклади були об'єднані в одну систему.
    У той час в Росії діяли три духовні академії: Київська, Петербург -ська і Московська, перетворена з Слов'яно-греко-латинської академії. У
    1842 була відкрита духовна академія в Казані. У кожній єпархії булистворені Успенський соборсемінарії (середні духовні навчальні заклади). Але лише до середини століттявлади домоглися того, що на посади парафіяльних священиків сталипризначатися особи з освітою не нижче семінарського.
    До середини століття православне духовенство становило замкнутий стан.
    Сторонній людині важко було стати священиком. Існував стійкийзвичай, згідно з яким прихід передавався у спадок від батька до синаабо зятеві. У західноєвропейських країнах у цей час духовний стан сталоперетворюватися у відкритий для сторонніх корпус професійнихпроповідників. Їх діяльність ставала менш обрядової і більшенавчальним, проповідницької. Російська ж священик виголошував не більшеодного-двох проповідей на рік-й то за зошиті. Непогамовану потреба врелігійному із знанням і спонукала руських людей здійснювати далекіподорожі до Серафима Саровського та іншим знаменитим старцям.

    Філарет, митрополит московський.

    У 1803 р. на посаду обер-прокурора Синоду був призначений князь А. Н.
    Голіцин, особистий друг Олександра I. Шукаючи за завданням царя хорошихпроповідників, він звернув увагу на вченого ченця Філарета, професора
    Петербурзької духовної академії.
    Філарет (в миру Василь Михайлович Дроздов, 1782 - 1867) народився в Коломиї,в родині диякона, закінчив семінарію і в 1808 р. постригся в ченці.
    Обдарований і освічений, він виголошував яскраві проповіді, писав віршідуховного змісту. Надовго запам'яталося його слово на смерть Кутузова,вимовлене в 1813 р. Його запросили виступити з проповіддю в палацовійцеркви. Там він у обережною формі засудив розкіш. Придворним це несподобалося, і проповідь успіху не мала.
    Тим не менше Голіцин продовжував протегувати Філарету, який бувудостоєний архієпископському сану, зайняв Тверську кафедру і став членом
    Синоду. У 1821 р. його перевели на московську кафедру. У цей час вінпрацював над перекладом на російську мову книг Священного писання.
    В кінці царювання Олександра I Голіцин не порозумівся з Аракчеєва і буввідставлений. Впав у немилість і Філарет. Його вивели з Синоду, і він пішовдо Москви.
    У 1826 р., при коронації Миколи I, Філарет виголосив відчутоїслово, і йому була повернена "монарша милість". Він був зведений в санмитрополита і знову став членом Синоду. Йому, проте, не сподобалося, щообер-прокурор Н. А. Протасов, гусарський полковник, вирішував всі справи сам, а з
    Синодом мало зважав. Не міг примиритися Філарет і з тим, що Третєвідділення стежило за ієрархами. Консервативне більшість Синоду відкинулопропозицію про перекладі Біблії на російську мову. Філарет, який опинився вменшості і в ізоляції, попросився назад до своєї єпархії. Дозвілвідбути до Москви означало нову опалу.
    З тих пір Філарет, залишаючись переконаним монархістом, злюбив сановний
    Петербург, всюдисущі чиновництво, самовпевнених бюрократів, яких він,траплялося, осаджують з холодною ввічливістю. У Москві передавався з уст вуста розповідь про те, як він попросив заспівати "на восьмий глас" поліцейськогогенерала, надумавшись "виправити" службу в одній з московських церков.
    Навіть А. И. Герцен, за поглядами дуже далекий від Філарета людина, згадувавпро нього з симпатією. За його словами, митрополит умів "хитро і спритно" принизитисвітських володарів. "Філарет, - писав Герцен, - з висоти свогопервосвятітельного амвона говорив про те, що людина ніколи не може бутизаконно знаряддям іншого, що між людьми може бути тільки обмін послуг, іце говорив він у державі, де полнаселенія - раби ".
    Однак довгий миколаївське царювання наклало відбиток і на Філарета.
    Його лібералізм все більш залишався в минулому. Головна проблема, справедливовважав він, полягає у внутрішньому відродження людини, а не в зовнішніхреформах. Але такий підхід привів його до заперечення змін. Він застерігавпроти жіночої освіти, проти скасування тілесних покарань. У своїйєпархії Філарет практикував деспотичні методи управління.
    Довге життя і високий сан Філарета, при глибокому розумі і твердої волі, немогли не зробити сильного впливу на російське суспільство. Проповіді Філарета,прозваного "московським Златоустом", відрізнялися розсудливістю: йоговеличава мова зверталася до розуму слухачів, а не до їх відчуттю;абстрактне виклад було мало є розуміння середнього слухача.
    Філарет уникав іноземних слів (телескоп, наприклад, називав "дально --зоровим склом "), вживав слов'янські слова, вдавався додіалектичним зближення. За змістом своїм, проповіді Філарет нестосувалися питань сучасності; відчуженим від явищ дійсноїжиття, вони закликають до пасивних чеснот мовчання, смирення, терпінняі відданості волі Божій. Особистий характер Філарет був владний і наполеглива;він не чужий був суворості, виражається, наприклад, у протидіїпрагненням Гааза. Користуючись величезним впливом, він іноді виступав протипрогресивних прагнень суспільства і уряду (захист тілеснихпокарань посиланнями на Святе Письмо).

    Переслідування старообрядців.

    Старообрядництво було найбільшим в історії Росії релігійно -громадським рухом. У ньому відбився стихійний, несвідомий, втіленийв релігійну оболонку протест, породжений соціальними протиріччямисамодержавно-кріпосницького ладу й ідеологічним засиллямпануючої православної церкви. Протягом трьохсотрічної еволюціїсуспільно-політичний зміст цього протесту змінювався в залежностівід зміни соціального складу руху, конкретної історичної ситуаціїі розстановки класових сил.
    Старообрядництво не було єдиною організацією. Воно розділилося на двінапрямки - допускають священство і які не допускають. Перших звали
    "Поповців", другий - "безпопівці". Другі розбилися на безліч пересудіві погоджень. Перші трималися згуртовані, але у них не було своїх єпископів іне було кому висвячувати (висвячувати) священиків. Старообрядникипереманювали священиків з офіційної церкви, переучували їх і розсилалипо своїх парафіях.
    При Миколі I становище старообрядців значно погіршився. КолишняГолицинська віротерпимість була надовго і міцно забута. При активномусприяння офіційної церкви уряд зробив широкі діїпроти старообрядців. Був виданий указ, який забороняв їм приймати швидкихсвящеників. Почався розгром старообрядницьких монастирів на річці Великий
    Іргиз в Саратовської губернії, де відбувалося "виправлення" втікачівсвящеників. У 1841 р. був закритий останній з іргізскіх монастирів. Рядистарообрядницького духовенства почали рідшати. Але в "попівщини" незабаромвиникла своя власна церковна ієрархія. У 1846 р. в старообрядництвоперейшов Боснії - сараєвське митрополит Амвросій, який став митрополитомБілокриницький (Біла Криниця-село на Буковині, в межах тодішньої
    Австрії). "Австрійське згоду", що мало своїх власних митрополитів,єпископів і священиків, стало як би другі православною церквою в
    Росії. Кількість її прихильників множилося незважаючи на те, що головніорганізатори нової церкви були незабаром заховані в монастирські в'язниці. У
    Москві і Московській губернії число послідовників Білокриницький ієрархіїстановило 120 тисяч чоловік.
    До передодня великих змін в житті країни в православній церкві не булоєдності і росло невдоволення. Ієрархія була незадоволена засиллям світськогочиновництва. Рядове духовенство - привілейованим становищемчернецтва та деспотизмом архієрейської влади. У своїй більшостіпарафіяльне духовенство було задушене злиднями і мало невисокий рівеньпідготовки. Основне своє завдання воно бачило у виконанні обрядів і слабовело проповідь, недостатньо роз'яснював народу моральні підвалини релігії.
    Саме тому, незважаючи на гоніння, а то й завдяки їм, зміцнювалосястарообрядництво, чия проповідь часто була мерщій і дохідливо.

    Висновок.

    На мій погляд, у внутрішньої державної політики уряду наусі часи була присутня одна величезна помилка, яка полягає в тому,що він (уряд) мало уваги приділяє проблемам церкви. Адженабагато легше вчитися на помилках своїх батьків, ніж допускати їх. Завідношенню до церкви було присутнє завжди дві грубі помилки. Першаполягає в тому, що церкви приділяли мало уваги або намагалися забутипро неї. А друга помилка навпаки полягає в тому, що церква намагалисяпоставити на коліна перед світською владою.

    Церква та історія держави дуже сильно переплелися. Це можнапідтвердити на низці фактів. Так, наприклад, можна говорити про те, щогосудар керує діями і рішеннями своїх поданих, а церква їхдумками і прагненнями. За часів татаро-монгольської навали, коли всявладу на Русі була підпорядкована монгольського хана і не могла чинити опір,а російський народ був схожий на рабів, саме церква воскресила в християнвіру в перемогу і очолила «священну війну». Вийшло так, що коли удержави не було ніяких шансів, то до нього на допомогу прийшла церква зсильнішою зброєю, ніж мечі і стріли. Бачачи цю силу, багато хто намагавсяпоставити церкву у залежність від влади. Але найбільше це вдалося
    Петру Великому, який пішов далі, змусивши її платити внески в казну.

    Ще до особливостей Російської православної церкви можна віднести те, щовона протягом століть змогла зберегти майже в незмінному стані всітрадиції Візантійської церкви. Российская церква стала острівцем чистогоправослав'я, так як грецька церква під двохсотлітній ярмом Османськоїімперії зазнала деякі зміни.

    Якщо подивитися на всю епоху існування церкви на Русі, можнапобачити, що приблизно з 10 по 13 століттясправи церкви були не помітні вдержаві-період становлення, з 14 по 17 століття - церква, як ніколибрала участь в державних питаннях, можливо, цей період бувнайбільш значним для неї. З 18 по 19 століття церква знаходиться «в сплячці» вїї житті не відбувається нічого значного, і вона відходить на задній планперед проблемами держави. Двадцяте століття стало самим жахливим випробуваннямдля Російського православ'я ... Прийшовши до влади, більшовики не бачили в церквісвого ворога, але з просуванням своїх соціалістичних ідей вони прийшли довисновку, що для російської людини немає інших вірувань крім, як «у світлемайбутнє », а церква просто відімре, як не потрібний орган. Її (церква)перетворили на ще один засіб для викачування грошей для потреб Червоноїармії, можливо, саме тому церковнослужителі підтримували білихофіцерів. До сорокових років в СРСР не залишилося жодної церкви, якабула б розграбована. Але найжахливіше полягало в тому, що храми ісобори, чудові історичні пам'ятники, руйнувалися дощенту. І вцей двадцятого століття Російська Православна церква не тільки не зникла заплакатами''комуністичної будівництва'', але й змогла винести своїпочаткові і незаймані основи.

    У наш час церква починає свою «друге» життя, відновлюютьсязруйновані храми-обителі духовного життя на землі. Не знайшовши в цьому життісвого місця, до церковного життя все більше звертається людей, у тому числі імолодь. Церква відновлює свої позиції в серцях людей, втраченихпід час її гоніння.

    Особисто для мене в історії церкви вразило те, що вона змогла зберегтисвою споконвічну і піти по відношенню до своїх противників на крайнізаходи, за прикладом католицької інквізиції. Іноді вражає самопожертвицерковних пророків для поширення ідей готових для доказусвоїх вірувань йти до палаючих хат (св. Стефан Пермський) і т.д. Найважливішоючастиною православної культури було те, що вона сприяла єднаннюросійського народу. Кращі люди російської церкви стояли на варті християнськоїморалі. Вони публічно виступали проти сваволі «сильних світу цього», сміливозасуджували їх злочини.

    Історія Російської православної церкви - це ще один проявстійкості духу, віри і патріотизму російського народу.


         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !