ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Звід Законів Російської імперії 1825
         

     

    Історія

    П Л А Н

    1. Вступ


    2. Передумови підготовки і видання Зводу Законів Російської імперії


    3. Повне зібрання законів Російської імперії. Основні положення Зводу законів Російської імперії.


    4. Значення Зведення для подальших кодифікаційних робіт.


    5. Література

    1. Вступ

    У запропонованій роботі розглядається один з етапів розвитку правана території Російської імперії. Існування різних джерел права,неупорядкована законотворча діяльність в Російській державі зсередини XVII ст. призвела до відсутності скільки-небудь стрункої правовоїсистеми, дії у різних регіонах держави різних правових норм,регламентують одні й ті ж суспільні відносини. Все частіше виникаютьпротиріччя у вирішенні тих чи інших проблем життя держави,обумовлені відсутністю досконалої правової системи, об'єктивнозумовило необхідність створення спочатку Повного зібрання законів
    Російської імперії, а потім (через наявність численних протиріч узаконах) упорядкування їх у Зводі законів Російської імперії, який,незважаючи на ряд змін, продовжував діяти до 1917 р.

    У главі 1 представленої роботи розглядаються передумови,що послужили поштовхом до створення Зводу законів: суспільний лад ідержавний устрій Росії, економічні та політичні тенденціїрозвитку держави.

    У главі 2 розглянута історія створення та основні положення Повногозібрання законів Російської імперії і Зводу законів Російської імперії.

    У главі 3 коротко викладається значення Зводу для подальшихкодифікаційних робіт.

    Оскільки більша частина використовуваної літератури видана російськоюмовою, то і справжня робота, щоб уникнути помилок і неточностей, пов'язанихз перекладом на українську мову, написана також російською мовою.

    Робота не ставить перед собою за мету детально проаналізуватиіснуюче законодавство і порівняти його із законами інших країн, воналише відображає одну з найбільш яскравих сторінок в історії права Російськоїімперії.

    2. Передумови підготовки і видання

    Зводу Законів Російської імперії

    У другій половині XVIII ст. в Росії йшов процес розкладу феодально -кріпосницького ладу і розвитку буржуазних відносин. Він особливопосилився в першій половині XIX ст. і призвів до кризи феодалізму. У всіхосновних галузях економіки йшло поступове формування капіталістичногоукладу.

    Сільське господарство все більше пов'язувалося з ринком, виробляло частинапродуктів спеціально для продажу. Широке поширення, особливо внечорноземних районах, стали отримувати грошові оброки, що підривалонатуральні основи і панського, і селянського господарства. У чорноземнихрайонах поміщики для підвищення прибутковості своїх маєтків збільшували панськуоранку, панщину та зменшували селянські земельні наділи. Багато хто зпоміщиків стали вводити місячину: відбирали у селян наділи, повністюпереводили їх на роботу у своє господарство і видавали місячне утриманняпродуктами та одягом. Деякі поміщики заводили полотняні, суконні,винокурні підприємства, які обслуговувалися працею селян-кріпаків.

    Капіталістичні відносини проникали й у селянське господарство,посилюючи процес соціального розшарування селянства. Більша частинаселян біднішала, розбагатіли селяни вели торгівлю, заводили промисли,вкладали свої капітали в промисловість. З їх середовища вийшли такі великікапіталісти, як Морозови, Гучкова, Прохорова, Харитоненка та ін

    Значно ширше й глибше буржуазні відносини розвивалися впромисловості. Зростав дрібнотоварне виробництво: кустарна і дрібнаміська промисловість, селянські промисли. На їх базі виросталакапіталістична мануфактура.

    Зростало застосування найманої праці в промисловості, особливо наприватновласницьких мануфактурах. Навіть в металургійній промисловості,майже цілком заснованої на кріпосній праці, внезаводскіе роботи
    (заготівля руди, деревного вугілля тощо) виконувалися найманими робітниками.

    Важливим явищем у розвитку капіталістичних відносин упромисловості було переростання в 30-50-х роках XIX ст. мануфактури вкапіталістичну фабрику, засновану на машинній техніці. Це посилювалопроцес формування нових класів буржуазії і пролетаріату, значнорозширювало застосування найманої праці в промисловості. У 1825 році 54% всіхзайнятих в обробній промисловості були наймані робітники, більшістьяких становили оброчні селяни. Існування кріпосного правапризводило до того, що попит на вільну робочу силу був значно вищеїї пропозиції.

    Розвиток капіталістичних відносин відбувалося в рамках старогофеодального способу виробництва, який залишався пануючим і в цейперіод.

    Подальший розвиток продуктивних сил вступало в протиріччя зіснуючим ладом, що призводило до загострення класової боротьби і посиленняантикріпосницького руху в Росії. Посилення експлуатації селян,свавілля поміщиків та адміністрації викликали селянські хвилювання. У першуполовині XIX ст. почастішали виступи кріпаків, посесійних і найманихробітників на мануфактурах, особливо на заводах Уралу. Невдоволення торкнулосяі армію (хвилювання в 1820 році в Семенівському гвардійському полку, середвійськових поселенців та ін.) Проти національного гноблення виступалипоневолені царизмом народи (повстання в Польщі в 1830-1831 р.р.). У 1825році відбулося повстання декабристів, яке поклало початок дворянського етапу вісторії революційного руху в Росії.

    Всі ці виступи були придушені царською адміністрацією, але вонивплинули на суспільно-політичний розвиток країни, на розвитокдержави і права.

    2.1. Громадський лад

    Класова структура російського суспільства починала змінюватися. Порядзі старими класами феодалів і селян зароджувалися нові класи --буржуазія і пролетаріат. Офіційно все населення, як і раніше поділялося начотири стани: дворянство, духовенство, селянство і міських жителів.

    Дворянство, як і в попередній період, було економічно іполітично панівним класом. Дворяни володіли більшою частиною землі,експлуатували що жили на цих землях селян. Їм належало монопольнеправо на володіння кріпаками людьми. Вони складали основудержавного апарату, займаючи в ньому всі командні посади.

    Олександр I відновив дію "Жалуваної грамоти дворянству",скасованої Павлом I. Знать володіла усіма привілеями, як і раніше, іотримувало з розвитком капіталістичних відносин нові права: мати намістах фабрики і заводи, вести торгівлю нарівні з купецтвом. Феодальнедержава економічно підтримувало дворян через державний позиковийбанк та інші кредитні установи. Воно особливо прагнула посилити позиціїдворян - великих землевласників, надійної опори російського абсолютизму.
    Маніфест від 6 грудня 1831 "Про порядок дворянських зібрань, виборів таслужби у оним "встановив порядок, за яким обирати на дворянськігромадські посади могли лише дворяни, які мали не менше 100 душкріпосних селян або 3 тис. десятин незаселеній землі. Цій же меті --зміцнення позицій великого дворянства - служив закон від 16 липня 1845 р.,за яким заповідні дворянські маєтки (майорату) повинні були переходитиу спадщину до старшого сина, їх не можна було відчужувати стороннім особам ідробити.

    Зі збільшенням земельного цензу при виборах посилилася роль великихземлевласників у дворянських станових органах та їх вплив на місцевеуправління. Знать все більше ставало замкнутим станом. Так щев 1798 році з військової служби були звільнені офіцери, не що були дворянами,і було наказано військовослужбовців - не дворян не представляти до офіцерськогозвання.

    Духовенство, як і раніше ділилося на чорне (ченці) й біле
    (парафіяльне). Однак правове положення цього стану, остаточноперетворився на служилої, суттєво змінилося. З одного боку, саміслужителі церкви отримали ще більші привілеї. Так, з 1801 року вони, а з
    1835 і їхні діти були звільнені від тілесних покарань. З 1807будинку духовенства звільнялися від поземельного збору, а з 1821 року - відпостою.

    З іншого боку самодержавство прагнуло обмежити духовний стантільки особами, які безпосередньо несуть службу в церквах. Такий соціальноїгрупою, тісно пов'язаною з посадовою структурою церкви, було легшеуправляти. Крім того, скорочувалася кількість людей, які користуються значнимипривілеями і не несуть жодних повинностей на користь держави. Так, у
    1803-1805 рр.. було дозволено всім особам духовного звання, які не маютьштатних місць при церквах, за бажанням обирати собі "рід життя". Причомудобровільні заходи чергувалися з примусовими. За указом 1828дітям священнослужителів "за надмірністю" на їхній вибір пропонувалося обратицивільну або військову службу, а не тих, що зробили це протягом року належало
    "Неодмінно" записувати в одне з податкових станів. Пізніше вони отримализвання спадкових почесних громадян. У 1831 році був проведений останнійнабір в армію безместних осіб духовного звання. З 1842 року поступовоздійснювався переклад на державне утримання парафіяльногодуховенства. Але тільки після скасування кріпосного права вихід із стану бувостаточно оголошено вільним, і тим самим юридично долаласястанова замкненість духовенства. Частина духовенства, неотримують платню з казни, позбулася прямих економічних зв'язків зпарафіянами, оскільки вводилися збори з населення на утримання парафій.

    Важливо відзначити, що найбільш відданих церковників самодержавствопрагнув прив'язати до своєї соціальному середовищі, де пануваладворянська аристократія. І якщо секуляризація [1] 1764 ліквідувалафеодальне землеволодіння церкви, а з 1801 духовенству навіть заборонялосякупувати населення землі, то з 1822 священнослужителям з дворяннадавалося право здійснювати купчі на майстрових і селян. Дворянськіправа набувало нагороджене орденами духовенство. Таку практику ввів
    Павло I. При цьому біле духовенство отримало спадкові дворянськіправа, а чорне духовенство, позбавлене можливості передавати майно заспадщину, разом з орденом отримувало так зване командорства, тобтоділянка населеної землі на основі права користування з метою отриманнядоходів. Всього за період 1825-1845 рр.. дворянські права отримали понад 10тис. представників духовенства.

    Селяни. Феодально залежні селяни становили основну масунаселення. Вони поділялися на поміщицьких, державних, посесійнихі питомих, що належали царського роду. З метою розвитку промисловості
    Указ від 28 грудня 1818 дозволив усім селянам, у тому числі іпоміщицьким, "засновувати фабрики і заводи".

    Особливо важким, як і попередні роки, залишалося становище поміщицькихселян. Поміщики розпоряджалися селянами як своєю власністю. У Xтомі Зводу законів Російської імперії кріпаки зараховувалися дорухомого майна.

    У розвитку правового становища поміщицьких селян простежуються двітенденції. По-перше, феодальна держава прагнула зберегтибезправне становище цієї соціальної групи населення, а, по-друге підвпливом економічних, соціальних, політичних факторів воно булозмушене робити певні кроки до деякої зміни правовогостатусу селян-кріпаків. Під натиском розвивалися капіталістичнихвідносин феодальна держава скасувала монопольне право дворян наземлю. Указ від 12 грудня 1801 надав купцям, міщанам і всімселянам, крім поміщицьких, право купувати землі, а Указ від 3 березня 1848р. надав таке ж право і поміщицьким селянам. 20 лютого 1803був прийнятий указ про вільних хліборобів. За цим указом поміщики отрималиправо (але не були зобов'язані) відпускати своїх селян на волю завстановлений ними самими викуп.

    За уточненими даними, за 59 років дії указу вільнимихліборобами стали лише 111829 душ чоловічої статі. Всього було затвердженоцарем 484 договору поміщиків з селянами з цього указу. Указ не мавширокого застосування з двох причин: по-перше, знайшлося мало поміщиків,побажали відпустити своїх селян, по-друге, так як викуп був дужевисокий, мало знаходилося селян, що мали на це кошти. Указ, такимчином, не вирішив і не міг вирішити селянського питання.

    У 1842 році з'явився указ про зобов'язаних селян. Поміщики моглинадавати селянам землю в користування, за що останні повинні булинести визначені за договором повинності. Поміщики зберігали над ними
    "Право суду і розправи в проступки і незначні злочини". Указ цей,природно, не торкався основ кріпосного права. Практично роль йогобула незначною. З більш ніж 10,7 млн. кріпаків чоловічоїпідлоги на положення зобов'язаних селян було переведено лише 27173селянина, що проживали в маєтках шести поміщиків. Було затверджено царемвсього шість таких договорів.

    антифеодальні Масові виступи селян Прибалтики змусилицарський уряд дещо обмежити тут сваволю баронів і видатив 1804 році указ, за яким селяни вважалися прикріпленими до землі, ане до поміщикам, і їх було заборонено продавати без землі. Згодом (1816 -
    1819 рр..) Олександру I довелося звільнити селян Естляндську,
    Ліфляндська і Курляндське губерній без землі. Вільні, але пограбованіселяни потрапили в економічну залежність до своїх колишніх поміщиків ізмушені були користуватися їх землею, несучи повинності. Поміщики збереглинад селянами судові функції.

    З 1816 року частина державних селян була переведена наположення військових поселенців, загальна кількість яких у 1825 роцісклало близько 400 тис. чоловік. Вони повинні були займатися сільськимгосподарством (здавати державі половину врожаю) і нести військову службу. Їмзаборонялося торгувати, їздити у місто з господарських справ, і вся їхняжиття регламентувалася військових статутів.

    Заворушення державних селян, значні недоїмки за нимизмусили уряд в 1837 році провести реформу управліннядержавними селянами. Для управління ними було установлено
    Міністерство державного майна. Було впорядковано Оброчне оподаткування,дещо збільшені земельні наділи державних селян,регламентовані органи селянського самоврядування; у волостяхдіяли волосний сход і волосне управління, а в селах і селах --сільський сход і сільський староста.

    Праця посесійних селян був малопроізводітелен. У промисловостістало все більше збільшуватися застосування найманої праці. В 1840 роцізаводчикам було дозволено звільняти посесійних селян.

    Положення питомих селян в порівнянні з попереднім періодом незмінилося.

    Міське населення. У першій половині XIX ст. населення міст
    Росії значно зросла, посилився процес його розшарування і загостреннякласової боротьби. У зв'язку з розвитком буржуазних відносин правовестановище міського населення продовжувала змінюватися. Феодальнедержава, зацікавлена в розвитку торгівлі і промисловості,наділяло багате купецтво особливими правами. У 1832 році для найбільшбагатих і впливових представників народжувалася буржуазії і длядеяких інших категорій населення було засновано особисте та потомственепочесне громадянство. Введення нової станової групи - почесних громадян --мав також на меті захистити стан дворян від проникненняпредставників буржуазії. У розряд спадкових почесних громадян входиливеликі капіталісти, учені, художники і діти особистих дворян, а особистихпочесних громадян - нижчі чиновники та особи, що закінчили вищі навчальнізакладу. Почесні громадяни не платили подушної подати, не неслирекрутської повинності, звільнялися від тілесних покарань. Купецтвостало ділитися не на три, а на дві гільдії: до першої відносилися оптовіторговці, до другої - роздрібні торговці. Купці зберігали свої привілеї,могли нагороджуватися орденами і чинами.

    Групу цехових складали ремісники, приписані до цехів. Вониділилися на майстрів і підмайстрів. Для переходу з розряду підмайстрів вмайстра необхідно було опрацювати підмайстром не менше трьох років, досягтиповноліття і виділенняміржати відповідні випробування на майстерність. Цехимали свої органи управління.

    Більшість міського населення становили міщани, значначастина яких працювала на фабриках і заводах за наймом. Правове їхстановище в першій половині XIX ст. не змінилося.

    Нарешті, саму нижчу групу міського населення становили такзвані робочі люди, до яких законодавство відносило "порочних іпідозрілих осіб поганого поводження ", не прийнятих до складу міщанськихтовариств "за пороки їх і за невиправний платіж податків та інших зборів".
    Ця фактично безправна група міського населення була поставлена підпостійний і пильний нагляд поліції.

    Законодавство про міста, створюючи привілеї торгово-промисловоїверхівці, сприяло зростанню промисловості і торгівлі. Разом з тимзбереження станового поділу населення служило перешкодою розвитку буржуазнихвідносин.

    2.2. Державний лад

    У першій половині XIX ст. Росія за формою правління залишаласяабсолютною монархією.

    Криза кріпосництва, зростання капіталістичних відносин, посиленнякласової боротьби в країні - все це змушувало царизм приділяти значнуувагу зміцненню державного апарату, пристосовувати його до новихумов.

    Центральні органи влади і управління. На чолі величезного ірозгалуженого державного апарату, як і раніше стояв імператор,наділений всіма атрибутами абсолютного монарха. Юридичне та фактичнеповновладдя царя аж ніяк не означало, що лише він здійснював всюдіяльність з управління державою. Цар спирався на велику арміючиновників, на великий апарат управління.

    У цей період отримав подальший розвиток Рада при імператорі. Цебув дорадчий орган з вузьким складом членів. Він часто міняв своєназву. До 1801 року діяла Рада при вищого двору, потім бувстворений Неодмінний рада з 12 чоловік з чисто дорадчими функціями. Вінфункціонував до створення Державної ради.

    Державна рада був затверджений царським маніфестом в 1810 році тапроіснував з деякими змінами до 1917 року. Ініціатором створенняцього органу був великий державний діяч М.М. Сперанський [2].
    Державна рада був задуманий як законодавчим орган,розробляв проекти законодавчих актів, які отримували юридичнучинності після затвердження імператором.

    Членами Державної ради (за посадою або за призначенням царя)були великі чиновники і поміщики, і загальне їх число коливалося врізні роки від 40 до 80 осіб. Головував у Державномураді імператор, у разі своєї відсутності він призначавголовуючого з членів Державної ради.

    Державна рада складався з п'яти департаментів: законів, справвійськових, цивільних справ і духовних, державної економії, справ царства
    Польського. Останній департамент був створений після польського повстання 1830 -
    1831 рр..

    Збиралися і загальні збори Державної ради. Діловодствовелося канцелярією, яку очолював державний секретар.

    Державна рада здійснював свою головну первинне завдання
    - Підготовку законопроектів - недовгий час. З другої чверті XIX ст.законопроекти стали розроблятися в царській канцелярії, міністерствах,спеціальних комітетах. Обговорення їх у Державній раді стало носитиформальний характер. Непоодинокими були випадки, коли законопроекти вносилися в
    Державна рада з резолюцією царя: "бажано мені, щоб прийнятобуло ".

    " Власна його величності канцелярія "поступово набувала особливузначення, витісняючи на другий план Державна рада. Вона була органом,зв'язує царя з урядовими установами з усіх найважливішихпитань державного управління. У другій чверті XIX ст. цяканцелярія перетворилася в безпосередній апарат за царя і розглядалавсі найважливіші питання життя країни. Апарат канцелярії розростався, йогоструктура ускладнювалася, з'являлися її підрозділи: Перше, Друге і Третєвідділення (з 1826 року), Четверте (з 1828 року), П'яте (з 1836 року) і
    Шосте (з 1842 року).

    Перше відділення здійснювало контроль над міністерствами, готувалозаконопроекти, відало призначенням і звільненням вищих чиновників (зсхвалення та затвердження царя). Перед Другим відділенням була поставленазавдання кодифікації законів. Похмуру популярність одержало Третє відділення,створене для боротьби з революційним рухом в країні. Четвертийвідділення займалося благодійними та жіночими закладами. П'ятевідділення було створено для розробки проекту реформ управліннядержавними селянами. Існувало з 1842 по 1845 Шостевідділення займалося підготовкою пропозицій з управління Кавказом.

    Сенат [3]. Роль Сенату зменшилася. За Сенатом в основному зберігаласяроль вищої судової установи країни. Його департаменти перетворилися навищі апеляційні інстанції для судів губерній.

    Правда, в 1802 році Олександр I під впливом аристократичноїверхівки дворянства зробив спробу відновити колишні повноваження Сенату.
    Сенату були підпорядковані колегії, губернатори, надано право доповідіцареві про невідповідність і протиріччі знову видаваних указів іншиміснуючих законів або про "незручності у їх виконанні". Однак незабаром
    Сенат втратив це і ряд інших прав, залишившись головним чином вищимсудовим органом. Декабрист М. С. Лунін писав у 1839 році, що в Сенатівідправляють суд "кавалеристи, які не сидять вже верхом; моряки, якіне знесуть вже качку; іноземці, які не розуміють російської мови, однимсловом, все, яких нема куди діти, знаходять м'яке крісло в
    Урядовий сенат "[4]. За Сенатом збереглося ще право ревізуватимісцеві органи, але приймати рішення він сам не міг і передавав своїукладення іншим установам.

    Тенденція подальшої централізації і бюрократизації державногоапарату посилювалася. Колегіальна система не забезпечувала потрібне царизмууправління країною. Відсутність персональної відповідальності такожнегативно позначилося на діяльності центрального апарату. У багатьохзахідноєвропейських країнах у цей час вже діяли міністерства. Упочатку XIX ст. і в Росії на зміну колегіям прийшли міністерства. УЗгідно з царським маніфестом "Про заснування міністерств",опублікованими в 1802 році, було створено вісім міністерств: військовихсухопутних сил, морських сил, закордонних справ, юстиції, внутрішніх справ,фінансів, комерції, народної освіти. Два з них були новими і немали попередників, це Міністерство внутрішніх справ і Міністерствонародної освіти. На міністерство внутрішніх справ крім підтримки
    "Порядку" в країні покладався обов'язок з управління державноюпромисловістю і будівництвом. Міністерство освіти вирішувало завданняідеологічної обробки мас, виховання їх в дусі відданості царизму, атакож підготовки кадрів для державного апарату. Йому підпорядковувалися
    Академія наук, університети та інші навчальні заклади, приватні друкарніі державні, бібліотеки і музеї, воно здійснювало цензуру надвидавалася літературою.

    Відповідно до маніфестом міністри повинні були щорічнопредставляти в Сенат звіт про свою діяльність. Але фактично вони несливідповідальність перед імператором.

    Видання в 1811 році "Загальних установи міністерств", складеногоза безпосередньої участі М. М. Сперанського, завершило оформленняміністерської системи управління в Росії. Міністрам довірятивиконавча влада в межах діяльності доручених їм міністерств.
    Встановлювалося, що всі міністри "підпорядковані безпосередньо верховноївлади ", тобто імператору. Міністри та їх помічники, що називалися "товаришамиміністра ", призначалися царем, інші вищі чиновники затверджувалисяімператором за поданням міністрів, а нижчі призначалися міністрами.
    Апарат міністерств підрозділяються на департаменти і канцелярії,очолює директор. Найбільш важливі справи розглядалися Радоюпри міністрі - дорадчим органом, до якого входили товариші міністра ідиректори департаментів.

    Число міністерств і прирівняних до них закладів збільшувалася. Булистворені: Міністерство поліції (незабаром скасоване), державнеказначейство, Ревізія державних рахунків (державний контроль),
    Головне управління шляхів сполучення, Головне управління духовних справ різнихсповідань.

    Комітет міністрів. Зі створенням міністерств почав оформлятися і новийорган - Комітет міністрів. У Маніфесті 1802 не було чіткоїрегламентації його діяльності, а лише згадувалося що міністри моглизбиратися разом для вирішення складних питань. Повноваження та формидіяльності Комітету міністрів вироблялися на практиці. Комітетміністрів розглядав питання, що відносяться до компетенції декількохміністерств і тому вимагали спільного обговорення міністрів.
    Головував на його засіданнях імператор.

    У 1812 році Комітет міністрів отримав законодавче оформлення. Уйого складу увійшли не тільки міністри, але і голови департаментів
    Державної ради, державний секретар та інші особи ввідповідно до призначення імператора. Комітет міністрів розглядаврізні питання управління країною, щорічні звіти міністрів, справи про
    "Спокої і безпеки" країни, проекти законів, справи про нагородження істягнення чиновників і т.д. Закон вказував: "Жодне висновок комітетуне виконується до тих пір, поки воно не розглянуто государемімператором і не відзначено його найвищого затвердження ". З другої чверті
    XIX ст., З посиленням ролі царської канцелярії, значення Комітету міністрівстало падати.

    Тимчасові комітети були, як правило, секретними, їх створенняособливо часто практикувалося в другій чверті XIX ст. Це були органи,створювалися особисто царем з найбільш близьких до нього людей для вирішенняпитань, по яких уряд не хотів проводити гласне, відкритеобговорення. Наприклад, гостре питання про устрій державних селян,кріпосних селян, дворових людей і т.д. в різний час (1828, 1835,
    1849 рр..) Розглядали до 10 комітетів. Таємність діяльності цихкомітетів викликалася острахом хвилювань селян і можливим невдоволеннямдворянства. Фінансовими питаннями займалися тимчасові комітети (у 1812,
    1840, 1842 роках). Широку популярність отримав так званий негласнийкомітет (1801-1803 рр..), що підготував ряд реформ державного апарату
    (створення міністерств та ін.) Були створені комітети по боротьбі з голодом
    (1840 р.), по споруді Ісакіївського собору, секретні комітети,управляли країною від імені тимчасово відсутнього імператора (1828, 1849рр..), та ін

    Місцеві органи управління в першій половині XIX ст. майже непіддавалася змінам. У 1837-1838 рр.. було впорядковано управліннямдержавними селянами: в губерніях були засновані палатидержавного майна; в повітах - окружні управління державнихмайна, яким підкорялися виборні волосні правління. Особи, обраніу волость, підлягали затвердженню палатою державнихмайна.

    Судові органи. У першій половині XIX ст. були скасовані верхнійземський суд, губернський магістрат, верхня розправа. Палати кримінального тацивільного суду в губерніях стали судами другої інстанції у справах всіхстанів. Палата цивільного суду, крім того, взяла на себе виконаннядеяких нотаріальних функцій. З 1808 стали створюватися комерційнісуди, які розглядали вексельні справи, справи про торговельнунеспроможності і т.д. Справи всіх станів розглядалися і надвірнимисудами, створеними в столицях. Діяли відомчі суди: військові,морські, гірські, лісові, шляхів сполучення, а також духовні та волосніселянські суди. Судове управління знаходилося в руках створеного в 1802році Міністерства юстиції.

    Армія продовжувала служити класовим цілям феодально-кріпосницькогодержави - тримати в покорі і придушувати протест пригноблених маструдящих, виконувати важливу роль в реалізації зовнішньої політики правлячихкіл царської Росії.

    Разом з тим у Вітчизняній війні 1812 року російська армія виконалаісторично прогресивну місію, борючись разом з усім народом протизагарбників. Передові військові ідеї розвивалися в російській арміїполководцями Румянцевим, Суворова, Кутузова. Розвинена металургійнапромисловість дозволяла забезпечувати армію зброєю та боєприпасами. Російськаармія в цей період була однією з найсильніших у Європі.

    Армія будувалася в основному на організаційно-правових засадах,закладених ще законодавством Петра I. У першій половині XIX ст.посилилася палочна дисципліна та муштра. Особливо жорстоким був режим ввійськових поселеннях, які були створені 1816 року під багатьох губерніях поініціативи реакційного царського міністра Аракчеєва.

    Селяни в цих поселеннях повинні були займатися сільськимгосподарством і нести військову службу нарівні з солдатами, як у звичайнихармійських частинах. За допомогою військових поселень уряд розраховувавскоротити витрати на армію, бо військові поселенці мали самізабезпечувати себе продовольством, фуражем, одягом. вони піддавалисянещадної експлуатації і військової муштри, що викликало часті заворушення ввійськових поселеннях. Чи не виправдали себе економічно, не забезпечувалиналежної військової підготовки і колишні до того ж потенційним джереломхвилювань, військові поселення після 1831 стали скасовується і повністюбули ліквідовані в 50-х роках. Військові поселенці були перетворені або вдержавних, або в удільних селян.

    Поліція. У 1837 році у зв'язку з поділом повітів на більш дрібніадміністративно-територіальні одиниці - стани, з'явилася спеціальнаполіцейська посаду станового пристава.

    У своїй діяльності становий пристав спирався на сільську виборнуполіцію, складену з державних селян, - соцьких і десяцьких, атакож на вотчину поліцію поміщиків.

    Спеціальні каральні органи. У Росії, як і в будь-якомуексплуататорському державі, каральні функції в тій чи іншій мірівиконували майже всі ланки державного апарату, особливо армія,поліція і суд. Крім того, у цей період для боротьби з селянськимизаворушеннями та революційним рухом був створений ряд особливих каральнихорганів.

    У 1801 році Таємна експедиція була скасована, але в 1802 році створено
    Міністерство внутрішніх справ, яке разом з іншими функціями очолювалодіяльність місцевих адміністративно-поліцейських установ. У 1810 році знього було виділено особливу Міністерство поліції з чисто поліцейськимиповноваженнями, незабаром (у 1819 році) знову злите з Міністерством внутрішніхсправ.

    Після повстання декабристів царизм ще більше підсилив свій каральнийапарат. У 1826 році за іменним указом Миколи I Особлива канцелярія
    Міністерства внутрішніх справ була приєднана до Власної його величностіканцелярії і створено, таким чином, Третє відділення Власної йоговеличності канцелярії.

    Компетенція третього відділення була досить великою: керівництвополіцією, боротьба з революціонерами і розкольниками; висилка і розміщення
    "Людей підозрілих"; управління тюрмами, в яких знаходилися
    "Державні злочинці"; спостереження за всіма іноземцями вдержаві.

    Згідно з цими завданнями і будувався апарат Третьоговідділення, що складався з п'яти експедицій. Перша експедиція (секретна)вела безпосередню боротьбу з революційним рухом в країні, проводиласлідство у політичних справах, стежила за діяльністю революційнихорганізацій і окремими революціонерами. В її розпорядженні перебувалачисленна агентура. Друга експедиція займалася боротьбою з релігійними, атакож великими посадовими злочинами. Вона керувала політичнимитюрмами (Шліссельбурзької фортецею, Олексіївський равеліном,
    Петропавлівської фортецею). В обов'язок третьої експедиції ставилосяспостереження за іноземцями, що проживали в Росії. Четверта експедиціявела боротьбу з селянськими заворушеннями, п'ятий (заснована в 1842 році)здійснювала цензуру.

    Третє відділення підпорядковувався безпосередньо імператору. Воно моглозажадати його цікавлять відомості в будь-якого міністра, генерал -губернатора і губернатора,і ті були зобов'язані представити їх
    "Негайно". Більше того, всі начальники губерній та інші особи,знали що-небудь з питань, підвідомчим Третьому відділенню, булизобов'язані доносити прямо на ім'я імператора. Третє відділення спиралося всвоєї діяльності на створений за Указом 1827 жандармський корпус.

    У 1836 році було затверджено царем "Положення про корпус жандармів".
    Жандармський корпус підрозділяються на головні, окружні (всього в країні було
    7 жандармських округів) і губернські управління. Головне управлінняпокладалося на шефа жандармів. У безпосередньому підпорядкуванні в окружних ігубернських управлінь знаходилися жандармські команди губернських міст.
    Вони були створені також в деяких фортецях і портових містах. Нажандармські команди і дивізіони покладалося завдання "розсіювання закономзаборонених збіговисько "," упокорення буйства і відновлення порушеногопокори "і т.д.

    Третє відділення здійснювало розправу над декабристами,керівниками численних селянських виступів, громилостудентське революційний рух (у тому числі гурток студентів
    Московського університету, очолюваний Герценом), вело боротьбу знаціонально-визвольним рухом. За його розпорядженням, зокрема,були заслані в Сибір учасники польського повстання 1830-1831 рр.. Воноздійснювало загальне керівництво слідством і виконанням вироку надпетрашевцями. Жорстоко страждала від Третього відділення передова російськалітература. Не було ні одного демократично налаштованого письменника, якийб не перебувала під його наглядом.

    Тюрми були одним із знарядь самодержавства в боротьбі з революційнимрухом у країні.

    Незважаючи на досить розгалужену мережу в'язниць, якого-небудьзаконодавства про них довго не було, що посилювало свавілля тюремників.
    Першим загальнодержавним актом у цій галузі з'явився "Звід установ істатутів про утримуваних під вартою і засланих "1832 року, доповнений ізмінений у 1842 році. У цьому Зводі закріплювалася залежність положенняарештантів від їх класової приналежності. Дворяни, чиновники, купці першимі другий гільдій відділялися від "інших арештантів". Їх побутові умови,харчування, поводження з ними були не такими, як арештантів з народу.
    Поміщикам для служіння дозволялося брати до в'язниць своїх кріпаківселян.

    Тюремна політика відповідала загальній політиці самодержавства.
    Дослідник історії царської в'язниці М. Н. Гарнет писав: "Всі ці етапикласової боротьби відгукувалися гучним відлунням під склепінням фортець і в'язниць, депоодинці і стрункими рядами проходили і вмирали борці революційногоруху "[5].

    Особи, які вчинили державні злочини, містилися вполітичних тюрмах. Похмуру популярність придбала Петропавлівськафортеця, особливо її Олексіївський равелін, де арештанти гинули в сирихказематах від нестачі харчування й повітря. В'язнями Петропавлівськоїфортеці були Радищев, солдати Семенівського полку - учасники повстання
    1820 року, декабристи. У Шліссельбурзькій

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !