Етнонім «німець» у Росії XVII XX ст. (до проблеми
формування російської національної ідентичності)
І.М. Белобородова
Питання вивчення російської національної самосвідомості
настільки популярні в сучасній гуманітарній науці, що претендують на провідне
місце в переліку її базових проблем. Спроби відшукання «канону ідентичності», до
яким, так чи інакше, звертається більшість дослідників суспільства і влади
Росії, як наштовхуються на недосконалість методики вивчення цього явища,
так і ті стереотипи російського самосвідомості, бранцем яких є ми
все.
Одним з найбільш стійких можна вважати відомий
стереотип, заданий Ф. Тютчева ще на початку XIX ст.:
«Умом Россию не понять,
Міське. землеборство:
У ній особлива стать.
В Росію можна тільки вірити ».
Залишаючи осторонь розуміння Росії розумом, хотілося б
зосередитися на тому «загальному аршин», який, на думку поета-геополітика (і
його послідовників), не дозволяє адекватно відображати процеси внутрішнього
розвитку країни. Навряд чи буде неправильним сказати, що і в часи Ф.
Тютчева, і задовго до нього, і в новітній час таким «аршином» була Європа,
щодо якої Росія намагалася ідентифікуватися в своїх геополітичних
і цивілізаційних прагненнях. У різні періоди вітчизняної історії цей
процес мав різний ступінь інтенсивності та наповненості, однак
європейський вектор пошуків російської національної ідентичності завжди був
домінуючим.
Серед тем, які так чи інакше пов'язані з цими
пошуками, провідне місце в російській політиці і культурі належало Німеччині
найближчого сусіда неслов'янського походження, - що природним чином
робило цю країну та її представників найбільш зручним «аршином» для
формування зовнішніх рамок російської національної ідентичності. Особливу
значимість «німецький аршин» отримує в період становлення та розвитку Російської
і (пізніше) Радянської Імперії, для якої він став важливим геоцівілізаціонним
орієнтиром. У зв'язку з цим представляється важливим розглянути функціонування
етноніму «німець» і пов'язаних з ним уявлень в політичному і культурному
просторі Росії XVII XX ст.
Етнонім є наочним зовнішнім виразом
етнічної самосвідомості, оскільки, як вважає більшість сучасних
істориків і етнографів, говорити про складання тієї чи іншої етнічної спільності
можна тільки тоді, коли у цієї спільності з'являється самоназва. Саме
самоназва є експліцитно вираженим свідченням виникнення
етнічної самосвідомості свідомості належності до одного народу, своєї
ідентичності, зростання національної самосвідомості.
Національна самосвідомість не може існувати
автономно, без співвіднесення, порівняння «себе» з «іншими». У певному
сенсі відчуття етнічної ідентичності є фіксація розрізнення «ми» - не
«Вони» .1 Тому поява самоназви як показник склався самосвідомості
етносу завжди передбачає і усвідомлення іноетнічних і інокультурного - «чужого»
оточення. За допомогою самоназви не тільки виділяється власний «свій»
народ, а й відбувається протиставлення його іншим народам.
Для позначення «чужих» (неслов'янських) народів у
слов'ян найбільшого поширення набули два етнікона: чудь, яким ще на
Початковою руському літописі іменувалися неслов'янські - перш за все,
фіно-угорські народи, - платили данину Російській державі, і німець/німці,
вживався для позначення переважно жителів Європи. Аналіз
матеріалу дозволяє говорити, що перший термін використовувався при формуванні
внутрішньої ідентичності російського (східнослов'янського) етносу, тоді як
функціонування етнікона «німець» було пов'язане з окреслення її зовнішніх рамок.
Особливо інтенсивно цей процес відбувався у XVII XX ст., У період становлення,
розвитку і трансформації російського імперського самосвідомості, що виразилося,
зокрема, у формуванні національної ідентичності, артікуліруемой через
національну ідею/інтерес.2
Особливе положення етноніму «німець» у Росії науковим
співтовариством і буденною свідомістю сприймалося і сприймається як чітко
певна номінація, маркуються собою сприйняття російською свідомістю всякого
іноземця, відмежування «російського» від «не російської». Іншими словами, етнонім
«Німець» можна визначити як певний стійкий гетеростереотіп узагальнюючого
характеру.
У зв'язку з цим не зайвим буде нагадати етимологію і
історію розвитку значення слова. За М. Фасмер, давньоруське н'мьц' «людина,
говорить неясно, незрозуміло »,« іноземець », н'мьчін'« німець, будь-який
іноземець ».3 У цьому значенні слово зустрічається в давньоруських документах, за
Принаймні, вже з XII ст. Цікаво, що етнонімом «ньмчін'» позначати не
просто германомовних народи німці, шведи, данці, але будь-які іноземці
західноєвропейського походження. Так, за свідченням С.В. Максимова, в
новгородських літописах норвежці називалися канський немцамі.4 У Актах
археографічної експедиції в документі 1588 міститься наступне цікаве
наповнення етноніму «німець»: «Англійські, барабрнскіе, венецкіе, Галанський,
датські, каянскіе, курляндських, Пруський, свейські, французькі, ткацькі,
шранекіе німці ».5 А в XVII ст. російські люди вважали, що «Італія - країна
латінека, поблизу Риму, а живуть в ній мудрий німці ».6
Все сказане вище є не просто загальновідомими
фактами, але формується, як видається, на рівні національного
стереотипу, колективного несвідомого, якщо користуватися термінологією К.
Г. Юнга. Таким чином, можна говорити, що етнонім «німець» зіграв значно
значну роль у генезі російської національної самосвідомості,
Незважаючи на діекуссіонность самого поняття
«Національний інтерес» і різнорідність його практичного формулювання, важливо
зазначити, що переважна більшість вітчизняних вчених і політиків
оцінюють поняття «національний інтерес» як цілком прийнятне і з політичної,
і з практичної точки зору. ніж
просто формування етнічного гетеростереотіпа і формування відчуття
етнічної ідентичності за допомогою фіксації розрізнення «ми» - не «вони».
Видається, що цей етнонім став одним з основних критеріїв у
становленні та генезі політичної культури Росії та її державних і
національних інтересів.
Становлення цих найважливіших історичних реалій
відбувалося особливо інтенсивно наприкінці XVII початку XVIII ст. і було пов'язане з
реформаторської діяльністю Петра I. Суперечливість його особистості, оцінок і
суджень його діяльності відбилася, зокрема, і на долі етноніму
«Німець». Саме Петро I з його «європеїзацією» патріархальної Росії і став тією
особистістю, в результаті діяльності якої починає формуватися і нова
політична, і інша культура, і нові державні інтереси.
Відправною точкою в дослідженні цих явищ може
служити цикл переказів, що виникає в кінці XVII початку XVIII ст. Це легенди про
«Підмінним царя» і «царя-антихриста», широко розповсюджені на території
всієї Російської імперії, особливо серед нижчих станів селянства і
казачества.7 Матеріали, зібрані К.В. Чистовим, за друкованим джерелами, в
своїй сукупності охоплюють територію від півночі до Дону і України та від
Пскова до Сибіру і падають на роки від 1700 до 1722, тобто майже до смерті Петра.8
Образ Петра в російському фольклорі досить суперечливий. З
одного боку, Петро це якийсь «цар-мужик», великий полководець, позбавлений
станових забобонів. «Він бореться, як рівний, з драгонами, ділить з мужиками
і солдатами їх їжу і нічліг біля багаття, вчить мужиків робити постоли, змушує
бояр працювати разом з усіма, дякує розбійника Сидорко за порядок на
річці Вороні і навіть нібито висловлює схвалення діяльності Степана Разіна.
З іншого боку, народна традиція оголошувала Петра не «природним», а підмінним
царем, зберігала розповідь про його намір вапна царевича Олексія, засуджувала його
розправу з царицею Євдокією і його взаємини з Мартою Скавронской - майбутньої
Катериною I, протиставила йому легенду про «справжнє» царевича Олексія і
навіть оголосила його антихристом ».9
Легенда про Петра - «підмінним царя» привертала увагу
багатьох істориків (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, П. І. Мельников, Г. Єсипов,
Н.Б. Голикова тощо) і деяких фольклористів (П. А. Безсонов, Е. В. Барсою,
М.Я. Мелц, К.В. Чистов та ін.) Проте, у запропонованому аспекті, ця легенда
практично не розглядалася, за винятком праці Н.Б. Голікової, де був
порушено правовий і політичний аспекти розвитку цієї легенди.10
Коротко суть легенди зводиться до того, що Петро не
справжній цар, не «природний» син Олексія Михайловича, а німець, син якийсь
німкені з німецької слободи (тут і далі в цитатах виділено мною І.Б.). Так,
наприклад, в 1700 р. на допиті кріпаки ванеевскіх вотчин І. Стрешнєва
стверджували: «Государ не царського коліна, німецької породи, а великого государя
приховали німці у мамок в малих летех, а замість нього підмінили нова. Німці лукаві,
лик під лик підводять ».11 Пізніше розповідалося про те, що цариця Наталя
Кирилівна перед смертю сказала Петрові: «Ти не син мій замінений» .12
За іншою версією не німці підмінили царевича, а сама
Наталія Кирилівна. Ця редакція легенди вперше з'являється в 1701 р. у справах
Преображенського пріказа.13 За свідченням С.В. Максимова, який вивчав
документи, пов'язані з сибірської посиланням, в 1712 р. в Нариме колишній стряпчий з
палацових волостей Т.В. Копитов, засланий ще за Федора Олексійовича,
розповідав колядників, що «нинішній цар не дбає про народ, а дбає про
німців, бо й сам їхньої породи, а не царського кореня ». Цей же
спадкоємець царської крові царівна, яку з боязні гніву Олексія Михайловича за
приводу того, що спадкоємець не чоловічої статі, цариця Наталя сховала в німецькій
слободі, обмінявши її на німецького мальчіка.14 Ось як говорила про це ж
кріпачка поміщика Кікіна на допиті в Преображенському наказі (1718 р.):
«Государ не російської породи і не царя Олексія Михайловича син; взято під
дитинстві з німецької слободи у чужинця за обміном. Цариця-де народила
царівну, і замість царівни взяли ево, государя, і віддали царівну замість ево ».15
Іноді про походження Петра говорилося ще
точніше: він син Лефорта.16 «Лефортовський» варіант легенди одночасно
пояснював і особливу прихильність Петра до Франца Лефорту, призначення його
адміралом, «синівське» слідування за його саньми при тріумфальному в'їзді до Москви
в 1697 р., призначення Лефорта главою «Великого посольства» 1697 1699 рр.. і
інші факти, що говорили про виняткове його значення в ці роки ».17
У другій редакції легенди основним мотивом
розповіді є сюжет про те, що Петро був підмінений за морем. Так,
костромський поміщик Василь Аристов, залучений за «непристойні слова»,
говорив: «Це-де нам який цар, він, мовляв, не цар, узятий з Коку (тобто з німецької
слободи І.Б.). А наш де цар в німецькій державі ».18 Іноді місце перебування
полоненого царя деталізувати: Петро в Ризі «закладено в стіні», «цар в
німців у бочку закутий та в море пущений »,« государ у неволі в Скляному
(Стокгольмі І.Б.) »і т.п.19
Третя редакція легенди найближче стоїть до легенди про
Петреантіхрісте, настільки поширеною в старообрядницьких колах XVII початку
XX ст. Найбільш повно ця редакція легенди представлена старообрядницьких
«Сказання про Петра істинному та Петрі хибному», відомим в переказі П.П.
Басніна. Суть легенди полягає в тому, що справжній Петро ховається в
старообрядницької молитовні, а на престолі сидить підмінний цар-антихрист. У
відміну від циклу легенд, в яких Петро виступає втіленням антихриста, тут
розвивається мотив про підміну. Причому і тут вирішальну роль у подіях, разом з
боярами, грають знов-таки німці: «Лефортово військо», «німецька варта» .20
Отже, легенди про «підмінним царя», пов'язані з ім'ям і
діяльністю Петра, мали, принаймні, три редакції та кілька їхніх
різновидів. Петро мислився підміненого в дитинстві (Наталією Кирилівною,
боярами або частіше німцями) або під час закордонної подорожі 1697 - 1698 рр..
(в Ліфляндії, Німеччини, Швеції; німцем, шведом, латишем, литвином). Подальша
його доля зображувалася теж по-різному: він замурований в Ризі в стіні, сидить
десь за кордоном у «полоні» або в «Скляному» у в'язниці, або кинутий німцями
в бочці в море.
Можна констатувати, що у всіх трьох редакціях
легенди про «підмінним царя» Петре особливу роль відіграє етнонім німець, яким
позначають не тільки власне німців, а й шведів, латишів, литовців.
Пояснення цьому факту можна знайти в "психологічному» і моральнонравственном
портреті народів, позначених етнонімом «німець».
«Німці» і разом з ними «підмінний цар» (= німець),
як випливає зі слів допитуваних в Преображенському наказі, «злодій,
клятвопорушник »,« лукаві, лик під лик підводять », - тобто у відомому сенсі
мають властивості перевертнів, здатних змінювати не тільки і не стільки зовнішність людини,
скільки його внутрішню сутність. Саме завдяки цьому оборотнічеству,
«Підмінний цар» і порушує всі вікові традиції російського народу. Він змушує
носити німецьке сукню, голити бороди, забороняє вживати російську їжу, не
дотримується постів, знищує російських людей і пр. Дійсно, для російського
людини XVII початку XVIII ст. всі ці нововведення були «німі». Наприклад, йому
нічого не говорив німецький камзол, тоді як російський традиційний костюм,
крім чисто утилітарною функції, мав величезний соціокультурне значення,
оскільки знаково і символічно маркував космопріродное простір етносу
(вишивка, крій, складу комплексу та ін.)
Те саме можна сказати і про одну з найбільш болючих
для російської людини «німецьких» нововведень - брадобритие. Носіння бороди та вусів
було не тільки символом патріархальної Росії, але і було відображенням
світоглядних установок російського народу. Відомо, яке значення
надавалося волоссю в традиційній культурі: вони служили осередком магічної
сили людини і роду. Звідси, наприклад, важливе значення обряду окручіванія в
російської весіллі, тобто вдягання молодиці жіночого головного убору, який
повністю приховував її волосся, щоб «не нашкодити» роду чоловіка. Не випадково в
російської традиційній культурі вищою формою ритуального «безчинства» було
ходіння жінки простоволосий, тобто з непокритими і розпущеним волоссям
(обряди опахіванія під час епізоотії, жіночі альтанки та ін.) Примітно,
що у змовах «дівка-простоволоска» поряд з «бабою-самокруткою» ставиться в
один ряд з «чаклуном і колдуніцей», 21 що автоматично урівнювало ці
персонажі в статусі «чужого». Таким чином, «простоволоса» жінок, настільки
рельєфно проступає в «німецькому» плаття, так само як і відсутність бороди та вусів
у чоловіків, ставили під удар благополуччя всього російського народу.
Одним з ключових понять ідентичності в Росії завжди
був конфесійний чинник, що, зокрема, виразилося в семантичному
тотожність понять «російська» - «православний», остаточно закріпити створення
російського національного варіанту східної гілки християнства ( «зросійщення
християнського віровчення і церкви »за Б.Д. Грекову). Це національне
своєрідність становлення християнства на Русі проявилося в ході Никонівський
реформ, що показали можливість многоверія в рамках, здавалося б, єдиної
православної віри.
Собор 1666 не просто маніфестував поділ
Руської Церкви на два табори, але, по суті справи, зумовив зародження
майбутніх ключових орієнтирів ідентифікації російського народу, багато в чому визначили
пізніший становлення державних національних інтересів. У найзагальніших
рисах ці точки номінуються етноніму «німець» (= басурманін)/ніконіанін і
«Російський» (= православний)/старообрядец. Ця початкова модель не раз
піддавалася семантичним (і іншим) трансформацій, але її вихідний сенс у
цілому залишився незмінним.
Щоб пояснити цю думку, я повернуся до XVI ст., коли в
Світ ясно визначається цивілізаційний розлам між західною (християнської) і
східній (ісламської) цивілізаціями, що закінчився політичним оформленням
Вестфальської міжнародною системою (1648 р.) наційгосударств західного світу.
Саме в цей період Росія, перебувала 500 років (з прийняття християнства)
цивілізаційної окраїною як Передньої Азії, так і «Корінний» Європи, набуває
нову стадію ідентичності: Москва створює есхатологічний міф останнього
Тре?? ьего Риму. Однак це ідеологія, що будувалися спочатку за принципом
сакральної вертикалі і покликана служити зростанню духовного життя нації,
згодом втрачає свої есхатологічні і апокаліптичні компоненти,
які поступово замінюються компонентами національно-релігійного месіанства
(Росія - берегиня «істинного» християнства - православ'я). Іншими словами,
ідея «Москва - третій Рим» трансформується в теорію «офіційного хіліазма»,
обслуговувати, в першу чергу, не ідею вселенської церкви, а
національно-замкнутий процес (націоналізація православної церкви і всієї
середньовічної політико-правової культури Русі).
Таким чином, спроба побудувати нову російську
сакральну вертикаль, яка б служила стрижнем ідентичності, була приречена,
в першу чергу, за рахунок зниження духовного потенціалу ідеї «Москва - третій
Рим ». Вона закріпила собою успіхи державного будівництва, а не духовне
вдосконалення молодої нації, чия релігійність була поділена між
християнськими і до (поза) християнськими уявленнями ( «денний» (духовної) і
«Нічний» (душевної) культурою за Г. Флорівському). Еволюція ідеї «Москва --
третій Рим »на користь« духовної »(офіційної),« денний »культури поставила
останню крапку в пошуках російської ідентичності на порозі нового часу. І в
цих пошуках, а точніше, «похороні» старої ідентичності не останню роль
зіграв розкол російської Церкви.
Великий розкол поставив під сумнів сам факт того,
що Русь (= Третій Рим) є істинно православне царство. Постановою Собору
1666 - 1667 рр.. Русь відразу виявилася не берегинею істинного
православ'я, функції якого вона взяла на себе, проголосивши
національно-месіанську ідеологію «Москва - третій Рим», а тільки лише грубих
богослужбових помилок. Тим самим була остаточно зруйнована сакральна
вертикаль, яка конституювала цивілізаційну ідентичність Русі на порозі
нового часу. У результаті Русь знову опинилася перед необхідністю пошуку
нової вертикалі, В умовах зрощення церкви і держави, ці пошуки
затягнулися майже на два століття.
Петро I вводить новий канон «русскости», поряд з
принципом «російський = православний» з'являється принцип «російський = імперський
службовець ». Росія вступає в епоху імперської ідентичності, в якій релігії
відводиться вже не ключове місце. Можна сказати, що новий канон ідентичності,
введений Петром, виявився настільки ж «нем» для певної частини російського
народу, як і «німецьке» плаття, дозвілля, їжа та ін Цією частиною (і чималої) стали
старообрядці - «ревнителі стародавнього благочестя». Саме вони виявилися тією
опозицією, яка не просто зберегла старі обряди, але і «духовну»
( «Нічного») культуру староруської ідентичності. Ніконіанство ж, навпаки,
цілком відповідало новим вимогам політікоправовой культури (секуляризація).
Показово, що починаючи з Петра I і протягом
всього XVIII ст. в період становлення і зміцнення Російської Імперії
державна політика відрізнялася відомої віротерпимістю (наприклад,
«Теорія віротерпимості» Катерини II). Подібна ситуація починає змінюватися в
першої третини XIX ст., коли Российская Империя вступає в нову фазу свого
розвитку, яка вимагала створення нової ідентифікаційної сакральної вертикалі.
Після поразки в Кримській війні Росія шукає нові, а
точніше нові-старі обгрунтування своєї ідентичності, заявляючи претензії на
візантійське спадщина і на перетворення Російської Імперії в гіпер-Європу
зразка тютчевською «Руської географії» .22 Імперський уряд артикулює
нову національну ідею, відому під ім'ям «теорії офіційної народності»
графа С.С. Уварова. Потрійна формула «православ'я, самодержавство і
народність »не тільки розроблялася стосовно до російських умов, але і
становила опозицію ідеології Священного Союзу, надаючи «теорії офіційної
народності »месіанський відтінок.
Становлення нової імперської ідеології відбувалося в
умовах жорстокої боротьби між европеїзмом ( «західняки») і «слов'янофілами».
І в цій боротьбі етнонім «німець» набув нового звучання. Він ставиться у більш
широкий контекст пошуку та обгрунтування почав самобутньої і/або запозиченою
історії та російської національної самосвідомості. Найбільш закінчений вигляд ці
пошуки набули в 29-ти томної «Історії Росії» С.М. Соловйова. Порівнюючи
стародавніх слов'ян і германців, вчений проголошує їх рівноправне і
панівне становище в Європі з часів утвердження християнства і до XIX
в.23 На думку С.М. Соловйова, геополітичні та історичні відмінності умов
розвитку цих народів призвели до створення цивілізацій двох типів: духовної
російської та світської немецкой.24 Саме остання видається вченому
прогресивною, тоді як цивілізаційний розвиток Росії можливий лише через
запозичення чужого, в першу чергу, німецької просвітницького досвіду.
Рішуче засуджуючи як слов'янофілів, так і германофілів, С.М. Соловйов, тим не
менше, вважає, що будь-яке іноземне вторгнення в духовну культуру російського
народу є «справжнім нещастям» Россіі.25
Подібне амбівалентне функціонування етноніму
«Німець» характерно і для народної свідомості кінця XVIII XIX ст. З одного
боку, німець це якийсь ідеальний тип дбайливого і домовитися людини. У
російської «Описи якостей знатніших європейських народів», вміщеній в знаменитому
свого часу «письмовник» Н. Курганова (кінець XVIII ст.), говориться, що німець
«В поведінці простий, ростом високий, в одязі наслідувачів, у страви славен, в
вдачу ласкавий, обличчям гарний, в писанні ізряден, в науці знавець, у законі твердий,
в підприємстві орел, в послузі вірний, у шлюбі господар, німецькі жінки
домовитий ».26 Подібна компліментарність, однак, не заважала створення якогось
гротескного образу німця російської, в першу чергу, міський, культури. Як
показав аналіз, проведений С.В. Оболенський на матеріалі російської лубочної
картинки і народного лялькового театру Петрушки, образ німця в російської народної
культурі XVIII - XIX ст. - Це, перш за все, образ російського німця, який
смішно перекручує російські слова, вчений, а не знає самого простого; скупий, але
разом з тим - дбайливий господар і акуратний; вмілий працівник і майстер на всі
руки. В уявленнях російських про німців відчувається добродушний гумор, поки що
спокійне визнання факту існування поруч людину іншого складу, ніж свій,
російська, і наївне переконання, що російський народ має нібито щось, що вище
і вченості, і спритності, і хитрості, і багатства немца.27
З іншого боку, німець сприймався російською
свідомістю як осередок гріхів або, точніше, був великим грішником вже в
силу свого іноземного походження. Так, на одній з лубочних картинок початку
XIX ст., Що зображає пекло, серед грішних людей, які страждають за перелюб,
користолюбство, ненажерливість тощо., найбільшим мукам піддається
людина, над яким написано: «За те, що німець» .28 Подібне ставлення до німця
досить повно розкривається в судженнях Архангельського візника, який в
Наприкінці XIX ст. говорив В.І. НеморовічуДанченко наступне: «У нас німець онагдись
холеру за вітром на каланчі Пуща. З трубкою, значить. Візьме це, наведе на
зірки і вважає. Наскільки порахує настільки й народу помре, тому у кажінного
людини свій Андел і своя зірка. Йому, німцеві, від начальства так установив,
значить, вийшло. Він повинен сполнять. Багато б у нас народу померло, та, бач,
начальство змилостивилася по штафете, ну і ослобонив ».29
Однак, незважаючи на існування подібних
уявлень, німець в російській свідомості кінця XIX ст. це аж ніяк не образ ворога,
яким він стане пізніше, напередодні та в період I світової війни, коли німці
виявилися реальними ворогами. Скоріше, етнонім та пов'язані з ним подання і
образи продовжують існувати в значенні «німий» (= іншої) і «не мій» (= чужий),
служачи, тим самим, для створення зовнішніх орієнтирів російської національної
ідентичності.
Перша світова війна докорінно змінила ці
подання. «Німець солдатів відразу ж затулив собою настрявшіе« до чортів »
образи німця керуючого, німця заводчика, німця аптекаря, садівника,
колоніста, - писав у 1916 р. Вл. Денисов, досліджуючи відображення воєн в російському
народному лубку. Всі покрилося однієї каскою, і, зосередивши на цьому символі всю
винахідливість малюнка, всю колкость глузування і запал обурення, Лубочна краса
картинка не мало сприяла популярності війни в народі ».30 Вельми
характерний образ німця цього періоду, створений Врубелем та розтиражований в
тисячах лубочних картинок під назвою «Ворог роду людського». Тут німець
зображений у вигляді залізної людини в касці з диявольськими ногами і хвостом, на
якому написано: «німець злий». У руках цей персонаж тримає черепа, а написи
розкривають суть його злодіянь: «Багато народу люті убив, багато міст
злодійськи порушив ».31
Офіційна преса також активно формувала образ
німця ворога. «Люди машини, люди знаряддя» - так тепер відгукувалися про німців
письменники і публіцисти, піднімаючи це сприйняття до геополітичних висот.
"Від далеких предків, так загадково виринули з бурхливого, стояв дибки
моря бентежною Центральної Європи, на руїнах напівлегендарний Франкської
імперії, успадкували Габсбурги і Гогенцоллерни свою криваву долю. Жорстока,
повна підступності і злочинів їх доля. Вона йде через всю історію Європи
важкою стопою, залишаючи за собою криваві сліди, що злилися тепер, через багато
століть з безмежним океаном крові. Світ звинувачує весь німецький народ зверху і
до низу! "», - писав, наприклад, А. М. Оссендовскій, звинувачуючи Німеччину і
Австрію у «Великому злочині» войни.32 Проводячи паралель між Франкської і
сучасної йому Німецької імперіями, автор як би протиставляє їх Руської
Імперії, черговий раз поклав на себе міссіанскую роль рятівника Європи.
етноніму «німець» тепер стають синонімічні такі
поняття, як «німець» (= житель Німецької імперії) і франц/Ганс збір, вий
образ німецького солдата. Остання значною мірою належить до області
народної (усній) культури і, в цілому, несе на собі не стільки негативну,
скільки принизливі навантаження. Що стосується імперського звучання етноніму
«Німець», то воно, як видається, було пов'язане з черговими геополітичними
і цивілізаційними змінами на карті Європи кордону XIX XX ст. Імперська
Росія, як і імперська Німеччина, вступили в нову фазу своєї ідентичності,
завершивши внутрішнє будівництво за рахунок наявних на той момент резервів і
значно відставши в цьому процесі від решти (Курінний) Європи, де
становлення нової (громадянської) ідентичності почалося на 60 років раніше (Велика
Французька революція 1847 р.).
Перші ознаки кризи російської імперської
ідентичності, основи якої були закладені ще Петром I (російська = імперський
службовець) намітилися з середини XIX ст., коли Росія намагалася (вже вкотре!)
визначитися як «християни» країна, залишаючись, разом з тим, на позиціях
«Жандарма Європи». Видається, що зростання революційного руху, що призвів
потім (через першу світову війну) до Жовтневої революції і був викликаний (поряд
з причинами економічного і політичного характеру) кризою старої імперської
ідентичності. Российская Империя першої третини XX ст. переросла «петровський
німецька кафтан »і впритул підійшла до розуміння (хоча і з національним
своєрідністю) цінностей цивільних прав і свобод як основи нової
ідентичності. Можна сказати, що завдання її створення стала для Росії тим
наріжним каменем, який в подальшому сильно вплинув на хід не тільки
російської, а й світової історії. Використовуючи війну як засіб соціального
управління, революціонери дуже легко домоглися бажаного результату саме за
рахунок конструювання нового канону російської ідентичності (т.зв.
буржуазнодемократіческіе свободи Тимчасового уряду, декрети
більшовиків). У цих умовах далеко не випадковим представляються масові
фізичні розправи над імперськими службовцями та особами духовного звання, які
мали місце в революційні і перші післяреволюційні роки громадянської війни.
Тим самим знищувалися не тільки «експлуататори», «глитаї» і «довгогриві», але
викорінювалися носії імперської ідентичності. Інакше важко пояснити те, що
носії православної культури ( «православного комунізму» за Д. Бердяєвим)
настільки швидко опинилися на позиціях войовничого атеїзму, а «кухарчині діти»
легко перейняли досвід управління виробництвом.
Не випадковим у цьому зв'язку виглядає і результат спочатку
русскогерманской, а потім першої світової війни. Перша закінчилася, на
наполяганням більшовиків, Брестським миром (3 березня 1918 р.), оскільки нова
«Громадянська» (= «демократична») країна не могла вести війну
імперіалістичну. Показово, що державні документи, гасла
першого етапу інтервенції і громадянської війни закликали боронити саме
Республіку. У цей період головним стає гасло «Все для фронту, все для
оборони Республіки! ».33 Не менш красномовний і той факт, що більшовики
закликали народи окупованих районів Білорусії та України піднятися на
«Визвольну вітчизняну війну проти німецьких окупантів» .34 (розрядка
моя І.Б.). Однак пішли слідом за цим (9 листопада 1918 р.) буржуазна
революція в Німеччині, встановлення там республіки і вихід Німеччини з війни
зробили подальшу ескалацію образу німця-ворога безглуздою.
Перша світова війна і що пішов за нею криза
1917 закінчилися складанням нової міжнародної системи (т.зв.
ВерсальскоВашінгтонекой, 1919), в якій Радянської Росії, за влучним
визначення М.В. Ільїна, відводилася роль «дисциплінуючим лякала» .35
Проте РРФСР до певної міри домоглася
вирішення своїх цивілізаційних та геополітичних інтересів, отримавши можливість
в умовах гарантованого світу зводити нову ідентифікаційну вертикаль.
Її стрижнем стала ідея будівництва наднаціонального (радянського) держави
на противагу націй-держав Західної Європи. Видається, що
прагнення створити єдиний радянський народ, що не володіє ніякими
етнодіфференцірующімі ознаками, стало, по суті справи, першою спробою вирішити
проблеми намітилася, до початку XX ст. модернізації та глобалізації в рамках 1/6
частини суші або, іншими словами, сконструювати наднаціональний Ідент на
основі не національної інтересу, а ідеологіі.36 Головна причина цього
прагнення бачиться в тому, що період становлення і розвитку цивільного
ідентичності в Росії був скорочений до мінімуму (лютий 1917 грудень 1922),
тоді як у більшості європейських країн і в Америці він був досить
тривалим.
Аналогічним чином і Германська громадянська
ідентичність мала у своєму розпорядженні лише 14 років Веймарської республіки
(1919 1933), яких після багатовікової роздробленості було явно недостатньо
для її закріплення. У силу цього, німецький націонал-соціалізм, який оголосив
себе «носієм німецької державності», розширив домагання на
будівництво наднаціонального держави до всеєвропейського масштабу. Говорячи
про «наднаціональний державі» стосовно до ідей Третього Рейху, я маю на
увазі, те, що, на думку його ідеологів, всі народи, крім етнічних німців,
повинні були позбутися своїх національних відмінностей. Однак, у такому випадку,
німецька «самість» загрожувала перестати бути такою в силу відсутності іншого
(зовнішнього) оточення. У цьому сенсі, як видається, ідея
націонал-соціалізму була схожа на ідеї створення радянського народу.
Конфлікт двох наднаціональних ідеологій став неминучий
і в другій третині XX ст. вилився у другу світову війну. Характерно, що як з
німецької, так і радянської сторони мова йшла про війну між «росіянами» і
«Німцями». Так, наприклад, у німецьких документах, що відносяться до плану
нападу на СРСР, йдеться переважно про «російських дивізіях», «українською
озброєнні »,« українською командуванні »і пр.37 Аналогічним чином російські
документи оперують переважно етнонімом «німець» та похідними від нього.
Однак і в тому, і в іншому випадку етнонім несе не
стільки етнічну, скільки посилену ідеологічне навантаження. Синонімами
етноніму «російський» у німецьких документах періоду другої світової війни служать
терміни «більшовицький», «сталінський», «комуністичний» і «червоний».
Наприклад, в «Пам'ятною записці командування 39-го армійського корпусу Гітлеру про
можливості підриву більшовицького чинячи опір?? ня зсередини »(17 вересня 1941
р.) читаємо: «передував хід Східної кампанії показав, що
більшовицьке спротив і озлоблення далеко перевершила всі очікування.
Червона Армія має такий, особливо унтер-офіцерський корпус, що постійно
міцно тримає в своїх руках рядових, як у наступі, так і в обороні
Ніхто не повинен думати, що війна призведе до революції в
Радянському Союзі ».38 Цікаво, що ще в період розробки плану« Барбаросса »
німецьке командування особливо підкреслювало, що «російський солдат буде
оборонятися там, де поставлять, до останнього ». .
Що стосується функціонування етноніму «німець» в СРСР,
то, можна сказати, що в російської культурної традиції періоду Великої
Вітчизняної війни в ньому отримав закінчене оформлення образ ворога окупанта,
грабіжника, вбивці, - який втратив людську подобу. Плакати та листівки
закликали «вбити німця», «скинути гніт німецький», «очистити землю від німецьких
окупантів »та ін Через такий масовий джерело, як Агитплакат і« Вікна РОСТА »
і ТАРС, цей образ з'єднувався з ідеологічними поняттями - «фашист» і
«Гітлерівець», і в такому вигляді впроваджувався в масову свідомість. Найбільш закінчену
форму ця ідеологізація етноніму «німець» придбала у формулі
«Німецько-фашистські загарбники», замінивши собою «германця» періоду перший
світової війни.
Порятунок Європи, в першу чергу, братів-слов'ян, і
усього світу від "коричневої чуми" фашизму стає головною месіанської завданням
не лише ідеологічного, а й історичного масштабу. Плакати кінця Великої
Вітчизняної війни, звертаючись до чехам, словакам і полякам, обіцяють їм
«Звільнення від фашистського ярма» і закликають воїна Червоної Армії «звільнити
Європу від ланцюгів фашистського рабства ».40
Видається, що успішне вирішення цієї
історико-месіанської завдання і стало тим вирішальною подією, в результаті
якого радянська система здобула внутрішню стабільність, а радянський народ до
кінця усвідомив себе склалася історичної общностью.41 Саме з цього моменту
конструювання радянської ідентичності, підкріплене успіхами
відновного періоду і «експортом революції» не тільки по периметру всього
СРСР (європейські країни народної демократії, КНР), а й далеко за її межами
(Південно-Східна Азія, пізніше - Карибський басейн, Африка), отримує історичне
обгрунтування.
У цих умовах етнонім «німець» втрачає своє
багатовікове значення «зовнішніх рамок» російської національної ідентичності.
Берлінська стіна, що розділила німців на «наших (народно-демократична НДР) і
«Не-наших» (капіталістична ФРН), зняла той елемент відчуженості, який на
протягом, щонайменше, XVIIсередіни XX ст. був характерний для сприйняття
німців російською свідомістю. Створення нової світової геополітичної системи з
чітко визначилися полюсами протистояння СРСР і США перемістило пошук
нових рамок далеко за межі Рейнсько-Одерської межиріччя.
Список літератури
1 Див, наприклад: Кон І.С. До проблеми національного
характеру// Історія та псих
