Чи була зв'язок між торжеством Франції в Кримській війні та її розгромом під Седаном?

Виноградов Владилен Миколайович - доктор історичних наук, професор, гол. научн. спеціаліст Ін-ту слов'янознавства РАН.

Поставлений в заголовку питання на перший погляд може видатися надуманим, адже минуло 15 років між цими подіями, що знаменували тріумфальний початок і безславний кінець царювання Наполеона III. Багато причини обумовили падіння його режиму у війні з Прусією 1870 Ми зупинимося лише на одній з них. Нам видається, що запобігти фатальне зіткнення з Прусією, "залізом і кров'ю" прокладають дорогу до об'єднання Німеччини, могло лише тісна стратегічна співпраця з Росією, можливе тільки на руїнах Паризького світу 1856 і при скасуванні його статей, згубних і принизливих для Росії. Розлучитися зі славою Севастополя Наполеон III не зважився, і наступила катастрофа. Можна сказати, що Франція виявилася жертвою переможної для неї Кримської війни.

Кримська війна - єдиний загальноєвропейський конфлікт за участю Росії, Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинії, а в дипломатичному плані й Австрії, за сторіччя, протекшее від кінця наполеонівської епохи до першої світової війни. А заснована на завершимо її Паризькому світі 1856 система міжнародних відносин не витримала випробування часом і проіснувала всього 15 років.

Чому її розвал стався з історичної точки зору так стрімко? Очевидно, через нав'язаних Росії прямо, а балканським народам побічно умов. Найважчим з них для нашої країни був заборона на утримання військового флоту в Чорному морі. Велику країну позбавляли можливості захищати свої береги, здійснювати найважливішу функцію будь-якої держави - піклуватися про свою безпеки. З пристойності такої ж заборона була накладена на Туреччину. Але та перевела свою ескадру з Чорного моря в Середземне, і для повернення її назад через протоки Босфор і Дарданелли було потрібно не більше двох діб. Правда, Лондонська конвенція 1841 оголошувала протоки закритими для іноземних військових судів, але це не завадило англо-французької армаді з'явитися в Чорному морі ранньою весною 1854 ще в умовах миру з Росією.

Ні одна країна, що володіє почуттям самоповаги і піклується про свою безпеки, з подібним посяганням на свої права миритися не стане. За словами О. Бісмарка, "стомільйонний народу не можна навічно заборонити здійснювати природні права суверенітету над належним йому узбережжям "і піддавати його" нестерпним приниженням "[1]. Головним завданням вітчизняної дипломатії стала тому скасування нещасливих статей Паризького договору 1856 р., чого вона і добилася під керівництвом князя А.М. Горчакова через 15 років. Не менш безглуздим в історичній перспективі був і інший постулат вчиненого замирення, спрямований на збереження на Балканах влади реформованої Османської імперії. Західні миротворці робили упор на майбутніх у ній перетвореннях, і навіть "вибрали" (вживаючи пущений в британському парламенті вираз) у султана хатт-і-Хумаюна (найвищий указ) про реформи, що передбачали зрівняння в правах його мусульманських і християнських підданих. Прозорливі сучасники вже тоді напророкували безславний кінець цій справі.

Османська імперія була конгломератом народів, різних по крові, мови, культури, звичаїв і, головне, по вірі. Панівне становище в ній займали мусульмани, і релігія визначала його, поняття етносу було стерто, кожен який прийняв іслам значився турком з відповідними привілеями. Іслам - не просто віра, а спосіб життя зі своєю системою цінностей, заснованої на Корані та закони шаріату. Утопією була сама думка творців договору 1856 про прилучення мусульманської громади до принад європейського конституціоналізму. Вони відкидали саму ідею рівноправності з кяфірамі (невірними). Проти реформ стіною встало духовенство, члени численних чернечих орденів, учні медресе, представники феодальних кіл і вся маса мусульманського населення. (Наш сучасний досвід свідчить, наскільки ця середу несприйнятлива до ідеям заснованої на християнському віровченні демократії).

Що ж до православних жителів, то вони в успіх реформ не вірили. Сполучною ланкою між сербами, болгарами, чорногорцями, греками і румунами була релігія. В імперії існувала офіційно визнана православна громада (Міллет) на чолі з Константинопольським патріархом. Громада жила своїм життям, керуючись заповітами Євангелія і місцевим традиційним правом. Висока Порта була для неї злою мачухою, носієм чужої і ворожої їй іншомовної і іновірською влади. Західні миротворці, мислячи за шаблоном, уявляли, ніби обручем реформ можна поцупити старе будову Османської держави. Насправді вони сприяли її руйнування, бо в тій, дуже малою мірою, якою перетворення вдавалося втілювати в життя, це йшло на користь перш за все підвладним народам. Прогресивні сили в християнських землях кожен крок у напрямку рівноправності використовували для ослаблення уз, що пов'язували їх з Стамбулом, і просування до незалежності. Паризький світ тому знаменував НЕ зміцнення імперії, а сприяв її подальшого розвалу.

Ярими поборниками доктрини статус-кво (збереження влади Туреччини у Південно-Східній Європі і, слідчо, увічнення неповноправних стану мешкали там народів) виступали Великобританія і Австрія. Лондонський кабінет вважав султана вартовим Чорноморських проток, віденський прагнув витіснити Росію з традиційної зони своїх інтересів, якою були Балкани. В Англії багато хто вважав Кримську війну вінцем і тріумфом що тривав 40 років протиборства з Петербургом за вплив в регіоні і навіть ширше - за першість у Європі. Здобути в цій сутичці перемогу довго не вдавалося через неможливості вдатися до "Останній доказ королів", до війни, через відсутність у Вер-джеймского кабінету сильної сухопутної армії. У 1854 р. доля посміхнулася британським яструбам на чолі з віконта Пальмерстон, тоді "домашнім секретарем "(міністром внутрішніх справ). Свої послуги запропонував щойно зійшов на престол в Парижі Луї Наполеон Бонапарт, що запанував під ім'ям Наполеона III [2].

Франція йшла до Кримській війні за іншим сценарієм. Непримиренних суперечностей з Росією у неї не існувало, і значення особистісного чинника у розігралися події проявилося яскраво і переконливо. Над французьким імператором тяжіло ім'я Бонапарт. Від нього чекали великих звершень, на які він - людина розумна, освічена, рішучий, схильний до авантюри, але не володів задатками великої особистості, - не був здатний. Було потрібно, однак, затвердити свою ще хитку владу масштабним зовнішньополітичним успіхом, проявити себе гідним наступник великого дядька. Наполеона I. З точки зору племінника найкоротшим шляхом було взяти реванш за загибель в снігах Росії в 1812 р. великої армії, що зумовило падіння першого імперії. І Наполеон Маленький, як його прозвав В. Гюго, розв'язав суперечку про Святих місцях, про право католицького духовенства служити в шанованих храмах Палестини, колиски християнства, твердо знаючи, що затіяний конфлікт завершиться збройним зіткненням. Крім усього іншого це зміцнювало позиції Наполеона III в очах католицької церкви.

Росія скочувалася до війни за своїм сценарієм. У 30-ті роки почалося стрімке занепад її впливу в справах балканських і близькосхідних, і не через дипломатичних промахів, а через системну відсталості держави, розвиток якого сковували ланцюга кріпацтва. Ринком збуту для товарів регіону Росія не була, маючи одне з ними зернове напрям сільського господарства. У плані соціальному і політичному самодержавний держава уявлялося заповідником реліктових порядків - людьми торгують, ні натяку на представницькі установи, люта цензура, жандармерія усюдисуща. Чи не дивно, що передові кола Балкан звернули свої погляди в пошуку товарів, кредитів, ринків збуту в бік Заходу. Від Росії чекали на допомогу у звільненні, а потім від неї відверталися.

В регіоні утворилося щось на зразок вакууму, і в нього кинулася Великобританія (американський історик Д. Голдфренк один з розділів своєї книги про Кримську війні назвав: "Англія - стрибок вперед, 1833-1841 рр..") [3]. Наступ йшло широким фронтом, з Британії надходили промислові товари, озброєння, кораблі, кредити, а заодно і привабливі для реформаторів конституційні і ліберальні принципи. А у самодержавства залишався єдиний легальний важіль впливу на ситуацію - право заступництва християнським підданим султана, і за нього Микола I вчепився. Коли ж Наполеон III розпочав диверсію по приводу служби в храмах, розташованих у Святих місцях, самодержець вирішив, що грунт у нього з-під ніг іде хороший покровитель, нездатний взяти під захист православне духовенство!

Відправлена в Стамбул в лютому 1853 місія князя А.С. Меншикова відзначилася безпрецедентної дипломатичної незграбністю. Але опис його безтактні витівок, ніж із задоволенням дослідники займаються вже півтори сотні років, мимоволі приховує та обставина, що суперечка з французами про богослужінні в Святих місцях було залагоджено, царський посланець відмовився від спочатку завищених в частині заступництва християнам претензій, забув про свою самовпевненості і в прохальною формі наполягав лише на повторенні того, що було записано в Кючук-Кайнарджийський договір 1774 р. [4]. Можна нескінченно сперечатися щодо пропонувалися російською стороною формулювань, відкинутих Високою Портою за підказкою британського посла Ч. Стретфорд-Редкліффа, давали чи вони хоч трішки більше можливостей для Росії втручатися у турецькі справи. Але головне полягає не в цьому. Реально російський вплив в усі часи визначалося міццю держави і лише спирався на формули договорів. Траплялося й раніше, що царські посланці, відстоюючи права християн, роками стукали в турецькі двері без жодного результату (наприклад, після наполеонівських війн, коли була відсутня можливість вдатися до сили). Росія не мала колишньої потужністю і Висока Порта мала повну можливість, навіть підписавши всі папери Меншикова в первинному варіанті, нехтувати які подаються з Петербурга радами. Щоправда, шансів на таку поступливість з турецької сторони не було ніяких.

Теоретично існував і інший варіант - цар капітулює, дає згоду на пропозиції опонентів - на відмову від заступництва "турецьким християнам", на встановлення над ними колективної гарантії держав (іншими словами - на їх нагляд над його відносинами з султанським двором). У такому випадку врегулювання обійшлося б без територіальних втрат з російської сторони і роззброєння на Чорному морі, до чого призвела Кримська війна.

Піти на подібне приниження Микола I, щиро вірив у божественну визначеності своєї місії, мнівшій себе першим вінценосцем Європи, - не міг. Визнати себе політичним банкрутом, розписатися в дрімучої відсталості очолюваного ним 30 років держави він виявився не в змозі і зважився на війну, безнадійну з самого початку [5].

Самодержець виступав як Дон Кіхот Священного союзу, він вірив у якусь вищу солідарність помазаників Божих. Не яка-небудь лібералка, а фрейліна цесарівна Марії Олександрівни Ганна Федорівна Тютчева записала в щоденнику: цар став "як би опікуном государів і поліцмейстером народів. Але ні ті, ні інші не були йому за те вдячні: одні тому, що відчували себе приниженим заступництвом, іноді що ставала для них гнітом, інші тому, що бачили в Росії ворога будь-якого прогресу "[6].

Микола I твердо розраховував на доброзичливий нейтралітет Прусії та Австрії. Але споріднений берлінський двір від нього відвернувся, а віденський його зрадив, приєднавшись по суті справи до ворожої коаліції, безперервно шантажуючи російську дипломатію загрозою вступу у війну зі зброєю в руках. Справитися з альянсом Великобританії, Франції, Туреччини, Сардинії і де-факто Австрії Росії було не по силам. Душевну гіркоту поразки пом'якшувала слава оборони Севастополя. І, головне: вся мисляча Росія усвідомила - так далі жити не можна. Цілком благонамірений високий чиновник, начальник управління у справах друку МВС Е.М. Феоктистов підводив підсумки минулого царювання: "Гніт, що тяжіли над розумовим рухом у миколаївське час, уявний консерватизм, що складався в тому, щоб захищати всі неподобства кріпосного права, беззаконня і неправду в судах, свавілля і користь адміністрації, приніс свої плоди "[7]. Настала пора великих змін.

прийшов до управління зовнішніми справами князь Олександр Михайлович Горчаков зраджував анафемі сковують дипломатію традиції Священного союзу: "Моральні та матеріальні сили, що настільки часто використовувалися в чужих нам видах, відтепер повинні бути спрямовані виключно на благо і велич народів, їй (Россіі. -- В.В.) довірилися ". Слідувала жорстка оцінка положення, що склалося: основні опоненти - Великобританія та Австрія. Перша "на Чорному морі і на Балтиці, у берегів Каспію і Тихого океану - всюди є непримиренним противником наших інтересів і всюди найагресивнішим чином проявляє свою ворожість "[8].

Гнів російської громадськості звернувся не проти відкритих ворогів, а проти підступної зрадниці. Габсбурзької монархії, "серцем, мішанину і різномовної імперії ", як її характеризував журнал" Російська бесіда ". Так само суворо ставився до колишньої союзниці і Горчаков, називаючи її сателітом Великобританії, чий "зарозумілий патронаж" вона смиренно приймала. "Віденський двір ні на мить не переставав надавати повсюдно недружні впливи "по відношенню до Росії. І як результат "повне знищення плодів віковий нашої діяльності на сході, абсолютне поневолення християн і увічнення гнобительського турецького режиму при перевазі Австрії та Англії є їхньою метою "[9].

Основні завдання зовнішньої політики виступали з повною визначеністю: скинути пута Паризького договору і відродити Чорноморський флот, зберегти позиції на Балканах, не допустити скочування Росії на становище держави другого рангу. Все це - не вдаючись до сили і не посягаючи на світ в Європі. Росії належало зламати всю систему економічного та соціального життя, побудовану на фортечному право, виповзти з ями глибокої фінансової заборгованості, покрити країну мережею залізниць, переозброїти й реорганізувати дрімучо відсталу армію, відродити флот, частково затоплений в Севастопольській бухті, частково складався з застарілих дерев'яних суден. І як у повній самоті, однією проти всіх забезпечити умови для проведення великих реформ? Партнер потрібен був як повітря.

Займатися пошуками довго не довелося. Российская дипломатія виявила тріщину у ворожої коаліції, та ще яку - тенденцію до зближення виразно виявляв імператор Наполеон III. Взяття Севастополя осяяло належної славою його царювання, а сприяти міцному твердженням Австрії в низинах Дунаю і реставрації тут влада Туреччини він не збирався.

Зайнявши половину невеликого міста Севастополя, союзники наступати далі не наважилися, участь Карла XII і Наполеона I їх не надихала. У пресу проникли відомості про терміновому візит глави Форін оффиса лорда Д. Кларендона в Париж. Звичайно, в Петербурзі не знали змісту його листів дружині, а воно б порадувало російський МЗС. "Не треба приховувати, - обурювався лорд, - що закінчення війни як-небудь буде настільки ж популярне у Франції, як непопулярно у нас ... Ці французи рехнулись на грунті страху і шахрайства. Боюся, що імператор настільки ж деморалізований, як і його уряд "[10]. Джон Буль був налаштований рішуче і готовий воювати до останнього французького солдата. Але коса знайшла на камінь, а поодинці володарка морів на сухопутті не сваряться.

На самому конгресі що виходить за рамки етикету люб'язність Луї Наполеона по відношенню до А.Ф. Орлову, їх тривалі бесіди тет-а-тет за чашкою кави викликали у Кларендона крайню досаду. За допомогою Бонапарта російської делегації в Парижі вдалося трохи приборкати екстремістські наміри Лондона і Відня.

Наполеон III свої послуги цінував високо. Уста його молочного брата і посла в Петербурзі графа Ш.О. Морн вивів був мед і цукор, але потім сл?? дова натяк на бажаність у співпраці з Росією перекроїти карту Європи і стерти з неї багато сліди договорів 1814-1815 рр.. Про те ж сам Наполеон III твердив царя під час їх побачення в Штутгарті восени 1857 Государ волів би обговорювати інший варіант подій, пов'язаний з переглядом недавньої Паризької системи договорів, але тут його зазвичай балакучий співрозмовники виявляли крайню стриманість.

Обидві сторони були намертво прикуті до трактату, але Росія - як в'язень, який прагнув від нього позбутися, а Франція - як тюремник, зацікавлений у його збереженні. Ідилію зближення двох країн не нагадувало. 15 квітня 1856 Великобританія, Австрія і Франція підписали договір, згідно з яким всяка порушення нещодавно підписаного трактату розглядалося як казус беллі. Три держав вирішила увічнити що чинить ними в Парижі нісенітницю.

Але вибір у вітчизняної дипломатії був відсутній. Інтереси Росії були порушені в районі Чорного моря та Балкан, де вони в меншій мірі стикалися з французькими, ніж з австрійськими, британськими та турецькими. Впливовим провідником зближення з Францією виступав Горчаков, підкреслюючи - саме з країною, а не з режимом Наполеона III ( "Слід встановити згоду не з тією чи іншою династією, а саме і виключно з Францією "). Він закликав відкинути ідеологізованою і особистісний підхід у зовнішньополітичній орієнтації, чим грішив Микола I, і керуватися виключно геополітичними міркуваннями. Якраз тут навести слова Павла I з його листа генералу Бонапарта: "Тому що взаємно дві держави, Франція і Российская империя, знаходячись далеко один від одного, ніколи не зможуть бути змушені шкодити один одному, то вони можуть, з'єднавшись і постійно підтримуючи дружні відносини, не допустити, щоб інші своїм прагненням до захоплення і панування не могли зашкодити їхнім інтересам "[11].

Микола I не ходити за здоровим думок, іноді відвідували голову батька. Віддаючи данину дипломатії почуттів, він сильно зіпсував відносини з Францією: Луї Філіпа Орлеанського він іменував "королем барикад"; кілька років за його примхи і всупереч здоровому глузду відносини між Петербургом і Парижем підтримувалися на рівні повірених у справах, а не послів. І Луї Наполеону самодержець наніс образу, звернувшись до нього не зі звичайними між вінценосцем словами "брате мій", а з безособовим "добрий друг". Але існували потужні чинники, які спонукали Наполеона III забути минулі образи і прагнути до зближення з Олександром II. Паризький парвеню не збирався обмежуватися славою Кримської війни. На порядку денному стояло досягнення "справедливих кордонів" на сході, що загрожувало зіткненням з Австрією і з великим ступенем імовірності - з усією Німеччиною при настороженій, якщо не сказати ворожої позиції Великобританії, горою що стояла за збереження балансу сил на континенті. Наполеон мав потребу у партнері для відволікання сил можливих супротивників, і чому б не скористатися клекотів в Росії ненавистю до "віденської зрадницею" для того, щоб розправитися з нею безперешкодно, а то й у співпраці з російським ведмедем?

Першому випробуванню франко-російський альянс піддався в 1858-1859 рр.. Наполеон розпочав здійснення плану з витіснення, в союзі з Сардинського королівства, Габсбургів з Італії. Нейтралітет Росії був йому забезпечено, але в Парижі мріяли про більше, про залучення самодержавства до розтерзання дунайської монархії. У зав'язалися в глибокій таємниці переговорах Наполеон пропонував наступне: при настанні війни Росія розриває дипломатичні відносини з Австрією і зосереджує на кордоні з нею 150-тисячну армію, дає згоду на приєднання до Франції Савойї і Ніцци, на освіту у Верхній Італії держави з населенням приблизно в 10 млн. жителів і не відмовить, в разі проголошення незалежної Угорщини, в її визнання. Якщо петербурзький кабінет піде далі і вступить у війну, йому в нагороду буде запропонована Галичина. І тоді Тюїльрі при укладанні світу обіцяв підтримку у зміні обтяжливих для Росії умов 1856 [12]. Маленький Наполеон затівав більшу війну і пропонував Росії причепитися до його колісниці і сприяти його утвердженню в ролі європейського гегемона.

Всі це повністю розходилося з виробленої Горчаковим концепцією геостратегічних інтересів країни: Росія потребує тривалого світі для здійснення реформ, які - і тільки вони - допоможуть їй зміцнити своє міжнародне становище і зайняти належне місце у концерті великих держав. Горчаков запропонував, щоб Франція негайно відмовилася від гарантії неприйнятних для Росії положень недавнього світу (і, про що він, зрозуміло, замовчував, порушила б основи Паризького трактату). З Тюїльрійського палацу прийшла відмова. І що ж, міркував Горчаков, натомість розтрощення європейського рівноваги Росії запропонована "Галичина, але ціною війни з невідомим результатом; що ж до тяжких для нас умов 1856 року, нам обіцяли при укладення миру евентуально підтримку, обумовлену обставинами, що не піддаються ніякому розумному обліку ". У бесіді з французьким послом Г. Монтебелло міністр висловився різко: "Того, що ми бажаємо, не можете дати нам ні ви, ні Австрія "[13]. Висновок - Росії нічого вплутуватися в конфлікт, вона обмежилася доброзичливим нейтралітетом. А в Європі запахло порохом: Пруссія мобілізувала три корпуси і внесла у Франкфуртський сейм пропозицію про загальнонімецька озброєння, британський уряд заявив, що не допустить порушення трактатів 1815 р. Наполеон перестав грати з вогнем, війна 1859 пройшла за участю трьох країн, Франції, Сардинії та Австрії, і не переросла в загальноєвропейську. Мирний договір, природно, інтересів Росії не торкався. Ліміти еe співпраці з Францією визначилися чітко - балканські справи.

В 1862 міністром-президентом Пруссії став Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк, людина сталевий волі, великого дипломатичного хисту, що він приховував під виглядом грубуватою прямолінійності, маніакальною цілеспрямованості і віроломства, які доходили до цинізму. Ідея об'єднання Німеччини володіла тоді умами, і Бісмарк, виступаючи в ландтазі, висловив своє ставлення до неї гранично чітко в словах, облетіли Європу: "Не промовами і не постановами більшості вирішуються великі питання часу, - в цьому полягала помилка 1848 і 1849 років, -- а залізом і кров'ю "[14].

До честі російської громадськості слід сказати, що вона виявила розуміння прогресивності, необхідність і невідворотність самого процесу. Але ось метод -- "залізом і кров'ю", - віщував Європі великі лиха і потрясіння. Чи можна було їх уникнути або принаймні пом'якшити? На наш погляд - так. Це було під силу твердому і цілеспрямованому франко-російському блоку. Наполеону III слід було відмовитися від завойовницьких планів і авантюристичних замашок, перейти на позиції стратегічної оборони та дбайливого ставлення до принципу балансу сил. І тоді, можливо, об'єднання Німеччини не завершилося б трагедією для Франції і не поставило б стільки тривожних питань перед Росією.

В Насправді все вийшло навпаки. Наполеон III не усвідомив що нависла грізною небезпеки і продовжував виношувати плани спокусливих територіальних збільшень, а польське повстання 1863 р. призвело до краху його альянсу з Зимовим палацом, єдиною комбінації, яка могла б зробити процес ферайнігунга не настільки згубним для сусідів.

Всупереч поширеній думці. Наполеон III не відразу кинувся на допомогу повстанцям в 1863 полякам. Він усвідомлював, що для успіху будь-якого його задуму потрібен по Принаймні доброзичливий російський нейтралітет. Ще в 1861 р. Париж облягали варшавські ходаки з проханнями про підтримку. Вони зустріли холодний прийом. Наполеон III у приватній бесіді, але так, щоб почули всі, кому належить, заявив: "Поляки - невиправні і божевільні палії, їх мрії не повинні давати приводу до порушення спокою Європи. Я дорожу добрими відносинами з Росією "[15].

За інструкції паризького відомства закордонних справ готель Ламбер, цитадель Чарторийських, виступив із засудженням який готувався повстання як "божевільного, гідного жалю справи". На позиції відстороненості Луї Наполеону не дозволила залишитися громадськість, захоплено аплодувала відважним повстанцям. Його самого й імператрицю Євгенію на вулицях зустрічали вигуками "Вів ла полон!". "Французьке громадську думку, -- відзначав В.Г. Ревуненков, - ніколи не дозволив би своєму імператору, щоб «Підступний Альбіон» перехопив у нього лаври «захисника» Польщі "[16]. Оформилась трійця паладинів польського справи - Великобританія, Франція, Австрія. До їхніх протестів поспішили приєднатися Швеція, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Данія і навіть Туреччина, обрадувана тим, що в де-не-годи викривають не її. Всяк намагався виступити в вигляді поборника народних прав і критика московської тиранії. Жонд народової, натхнений представлявся йому загальноєвропейської солідарністю, оголосив, що має намір відірвати "від Москви" литовські, білоруські та українські землі, що колись входили до Речі Посполитої, кинувши тим самим тінь на кришталеву чистоту своїх визвольних спонукань.

На Насправді обурених Європа представляла картину спорів, чвар і зіштовхуються інтересів. "Громіздка воза, що іменується європейським втручанням за Польщу, - писав Ревуненков, - не мала жодних шансів зрушити з місця "[17]. Форін офіс викривав самодержавство в тому, що воно нібито порушило взяті на себе в 1815 р. міжнародні зобов'язання з введення в Польщі конституції, яких насправді не існувало. Паризькі стратеги, навпаки, хотіли скористатися ситуацією, що склалася для нищення системи 1815 Приєднання до цієї компанії Австрії пояснення, з точки зору логіки, взагалі не піддається, мабуть, спокуса звести рахунки з царизмом був занадто великий.

Альбіон, хитрощами якого весь сир-бор розгорівся, першим подав сигнал до відступу. Лорд Дж. Рассел, виступаючи у верхній палаті парламенту, відмежувався від призвідників війни, до яких його колись зараховували: "Що за Польщу ви бажаєте відновити? Чи повинна вона включати в себе Познань і Галичину? Якщо так, то натрапите на опір Прусії та Австрії. І що ж тоді -- європейська війна? Ніщо не може бути більш далеким намірів уряду її величності "[18].

А Луї Наполеон забарився, під час "колимаги" не залишив і продовжував шуміти після того, як справа повстанців було програно і з-за Ла-Маншу стали лунати закиди. Газета "Таймс" запитувала: "Ми разом з Францією втягнулися в дипломатичну гру, але хіба інтереси Франції та Англії абсолютно ідентичні? ... Хіба Франція не збирається завоювати кордон по Рейну? ... Хіба не в наших інтересах, як завжди, зберігати європейську рівновагу, а не зламають його всіма можливими способами? ", на чому спеціалізувався маленький Бонапарт. Форін офіс відмовився дати агреман А. Валевського на заняття поста посла Франції через його явних пропольських симпатій (поляк ж!) [19]. Монтебелло, журився: єдиною метою Лондона було "розсварити нас з Росією ", і він свого домігся. Альянс Тюїльрійського палацу з Зимовим лежав у руїнах.

А на його руїнах Бісмарк розігрував чорноморську карту: тільки Пруссія висловлювала згоду на відродження Чорноморського флоту і з усього сонму монархів лише улюблений дядько царя, король Вільгельм, його не залишив і запропонував допомогу в придушенні повстання (яка не знадобилася і в плані міжнародному загрожувала великими ускладненнями, перетворенням повстання в європейську проблему). Почуття подяки оселилося в душі Олександра II. Бісмарк з задоволенням констатував: "Ми дешево забезпечили собі на майбутнє вдячність імператора Олександра і російські симпатії ", а справи стояли великі [20].

В 1864 послідувала розправа над Данією і приєднання до Німецького союзу герцогств Шлезвінг, Гольштейн і графства Лауенберг. Марно цар і Горчаков намагалися прусські стримати апетити і перешкодити відторгнення від Данії зазначених земель. Дядя відповідав улюбленому племіннику, що громадськість не дозволить викрасти в армії заслужених лаврів і всякий прояв слабкості приведе до зречення короля і відставку міністра під тиском обуреної публіки, тим самим відкриє дорогу революційної гідрі. Що стався перекіс сил на користь Пруссії супроводжувався неприємностями для Романових в сімейному плані: спадкоємець цесаревич Микола закохався в датську принцесу Дагмар, а россійская дипломатія не змогла відстояти інтереси родинного дому Глюксбургів.

Але все ж події 1864 були лише квіточками, а ягідки дозріли пізніше. У 1866 р. спалахнула австро-прусська війна за лідерство в Німецькому союзі і ширше - в процесі об'єднання країни. Ні Франція, ні Росія не були зацікавлені в непомірному посиленні Пруссії. Мало сказати, що дві країни не зуміли цього перешкодити, оскільки Наполеон III, виявляючи крайню політичну короткозорість, сприяв наростання прусської мощі. Бісмарк завчасно побував у Парижі і на курорті Біаріц, де "зі співчуттям" вислухав мови Луї Наполеона ( "Очі всієї моєї країни спрямовані до Рейну"), "визнав" його право поширити владу всюди, де звучить французька мова [21].

"Санкт-Петербурзькі ведомости "писали в номері від 10 (22) квітень 1866:" Як не смів, як не легковажний р. Бісмарк, він не наважився б поставити на карту долю Пруссії, якщо б не заручився дозволом з Парижа ". Тюїльрійського двір оголосив "вичікувальні нейтралітет". Сама ця формула видавала розрахунок на тривалу війну з тим, щоб втрутитися, коли супротивники виснажать свої сили. Наполеон III висунув ідею було скликання конгресу. Йому приписували намір перекроїти карту Європи, включаючи передачу Венеціанської області Італії, а Австрії у вигляді компенсації - Дунайських князівств. Перше було неприйнятно для Відня, друга - для Петербурга, бо означало видворення Росії з Балкан.

В звіті МЗС за 1866 говорилося: "Можлива поступка Австрії Дунайських провінцій стала б для Росії казусом беллі "[22]. Так що про співробітництво Зимового палацу з Тюїльрійського не могло бути й мови. Втім, перемога настільки швидко осінила прусські прапори, що некваплива європейська дипломатія не встигла отямитися. Рушити війська на Рейн Наполеон III не наважився. У Парижі з запізненням схаменулися, що до походу не готові, затрималися з реорганізацією збройних сил, виявилася нестача підготовлених резервів. І тоді імператор запропонував пруссакам свої посередницькі послуги, які були прийняті.

В Зимовому палаці виникла надія, що дипломатичними зусиллями вдасться схилити переможця до помірності. Нічого подібного не сталося. Від російського посла в Берліні П.П. Убрі надійшла тривожна інформація - Бонапарт погодився на приєднання до Пруссії земель з населенням у 4 млн. чоловік. Цар захвилювався: такі важливі питання, що стосуються європейського "рівноваги, не можуть і не повинні вирішуватися Францією ", Росія не бажає виступати в ролі простого реєстратора подій [23]. Але в посередники самодержця не запросили. З протокольної місією (ради "важливого поклони", за словами Бісмарка) в Петербург відрядили генерала Е. Мантейфеля. На даній йому аудієнції цар "з жахом "відгукнувся про майбутній зсуві в Німеччині з тронів декількох князів, "династії ці царюють милістю Божою". Король Вільгельм дотримувався іншої думки. Дрібні двори, повідомив він в тоні повчання племіннику, своїми чварами, інтригами та гризнею лише компрометують монархічний принцип. Горчаков в ході бесіди з Мантейфелем був явно не в дусі і висловив побажання, щоб Бісмарк на політичному небосхилі був "не метеором, а зірки нерухомими ". Генерал намагався втішити своїх співрозмовників тим, що з Гессен-Дармштадт і Вюртемберг, що воювали на стороні Австрії, вирішено обійтися поблажливо виключно через родинних зв'язків їх дворів з Романовими. Зробив Мантейфель і важливу декларацію, підтвердивши згоду свого уряду на скасування обмежувальних Росію статей Паризького договору [24].

Минуло десять років з дня його підписання - і тільки одна країна-учасниця висловлювала готовність допомогти Росії у вирішенні ключового питання її політики, при тому що Лондон і Париж непохитно стояли на сторожі одіозного акту, і останній тим наполегливіше, ніж оглушливі виявлялися його провали на зовнішньополітичній стезі.

М?? рное врегулювання, що завершилося підписанням 3 серпня 1866 договору в Празі, вилилося в тріумф Пруссії. Австрія вийшла з Німецького союзу, який припинив існування, суперниця приєднала до своїх володінь Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау і місто Франкфурт-на-Майні. 16 держав на північ від цієї ріки утворили Північнонімецький союз зі своєю конституцією і рейхстагом, в якому король Вільгельм став президентом, а Бісмарк - канцлером.

Наполеон III підняв питання про обіцяних компенсації. Історія його демаршу нагадувала погано розіграний фарс. Після деяких коливань його дипломатія зосередила свої претензії на великому герцогстві Люксембург. Французький посланник В. Бенедетті у переговорах з Бісмарком допустив помилку, непрощенну для кадрового дипломата, виклавши домагання на офіційному бланку місії; канцлер отримав у свої руки хто ж документ: гарний поборник "принципу національності ", Наполеон III, який намагається привласнити цілу країну без відома її народу!

Люксембург складалося тоді в особистій унії з Нідерландами під короною короля Вільгельма III. Той висловив згоду розлучитися зі своїми люксембурзьким підданими за пристойну суму, або, висловлюючись юридичною мовою, відмовитися від своїх прав на герцогство. Люксембург був членом Німецького союзу, не без відома і сприяння Бісмарка слух про угоду, що готується став надбанням гласності і викликав обурення німецької громадськості. Вельми вчасно схвилювалася опозиція в рейхстагу - як так, серед білого дня готується продаж цілої провінції фатерлянді! Париж інформували про те, що громадська думка, парламент і військова партія обурюються. Переляканий "голландський Вільгельм "від продажу відмовився, наполеонівська дипломатія забила відбій, заявивши, що всю кашу заварила Гаага. Вся затія з тріском провалилася. Слідом за нею Бонапарта в 1867 р. збагнув ще один удар: зроблена їм інтервенція в Мексику закінчилася тим, що французам довелося звідти забратися, а їх ставленик, імператор Максиміліан, був розстріляний повстанцями Беніто Хуареса.

Луї Наполеон спробував поліпшити відносини з Росією, скориставшись Всесвітньої виставкою 1867 р. у Парижі, серед почесних гостей якій фігурували Олександр II і Горчаков. Але коронованого вискочці фатально не щастило: коли дві монарха проїжджали у відкритій колясці по місту, поляк Березовський кілька разів вистрілив у царя, але, на щастя, промахнувся. При відвідуванні Палацу правосуддя група адвокатів зустріла государя вигуком "Хай живе Польща!". На цьому тлі "теплі" і "дружні" мови Наполеона III враження не справляли. Горчаков в бесіді з ним дозволив собі навіть колкость, зауваживши: територіальному розширенню Пруссії "Ви сприяли більше, ніж ми ". Чорноморська тема на зустрічах не прозвучала. Але виключити її з подальших контактів було неможливо. Друга імперія знаходилася в стані ізоляції, її представники в Петербурзі це гостро відчували й усвідомлювали, що лише переміщення в трактуванні питання про