Почалося все кілька тисяч років тому на Апенинського півострові в місці, яке називалося Лациум. Там жили латини. Вони жили близько албанських гір. Завдяки тому, що вони добували сіль (сіль в ті часи була найціннішим продуктом) і вдалому розташуванню місце через ці місця проходили торговельні шляхи плем'я почало швидко зростати і утворилося римське держава.
Далі історія Риму тісно переплітається з історією Греції, починаючи з облоги Трої. У царя Трої був племінник Еней син Афродіти. Перед тим, як Троя впала до нього прийшли боги і сказали, що про це. Еней з батьком залишають Трою. Далі Еней зображується богом і його подорож є не що інше, як грецький міф про Одіссея. Після вбивства циклопа сина Посейдона він прокляв Енея і той блукає по морю здійснюючи різні подвиги. Нарешті боги прощають його і дозволили увійти в гирлі річки Тібр, так він потрапив до латина. Його зустрічає цар, Еней одружується з його донькою і у них, народжуються діти Юлії. Утворюють держава Лонга-Альба. Через 450 років править Німітору нього є дочка красуня і злий брат Амулій, який хоче влади і він здійснює палацовий переворот. Німітора садить у в'язницю а племінницю відправляє в культ весталок. Культ богині Вести-римляни вважають, що все відбулося з вогню, а Веста була богинею вогню, тому її шанували. Їй служили Весталки-молоді дівчата, які давали обітницю безшлюбності і вели замкнений спосіб життя.
Одного разу Марс-бог війни проник в храм у вигляді дощу побачив дівчину, вони полюбили один одного і поєднувалися таємним шлюбом, але скоро плоди їхньої любові стали помітні. Жрець помітив це і, щоб уникнути ганьби ховає її і приймає пологи.
Народжуються двоє синів, Ромул і Рем. Амулій дізнався про це і дітей ховають у кошик та пускають по Тибру. Через якийсь час кошик причалює і діти вже вмирали від голоду, але на берег вийшла і вовчиця вигодувала їх своїм молоком. Почувши шум, що наближалися людей, вона тікає. Дітей знаходить пастух, у якого не було дітей, і він залишає їх собі.
Діти виросли красиві і забіякуватих і одного разу побилися зі стражниками за це їх відвели до царя (Амуль). Всі впізнали в них спадкоємців цього царя і вони за допомогою щита списа (символи Риму) скидають самозванця, звільняють матір і вирушають на пошуки нових земель.
аходят гарне місце близько семи пагорбів, там повно дичини і дуже родючі землі, вирішують заснувати місто. Але хто буде правити? Забираються на пагорби, і чекають ознаки із вище, Ромул сидів на пагорбі Алексімо, а Рем на пагорбі Палатін. Рем подивився в небо і побачив зграю з шести птахів, а Ромул побачив з дванадцяти. Спускаються вниз і смітять. Зав'язується бійка в результаті якої Ромул вбиває Рема і називає це місто на честь себе Римом - 754 р.до н.е.
Ромул придумав символи влади (скіпетр і державу), гілки влади і календар.
Глава II.
Етапи розвитку латинської мови.
про 754 р.до н.е. період до архаїчній латині.
Держава розростається, захоплює нові племена.
Потрібна писемність. Писемність буває: символьний і смислова - де символ позначає якусь дію і є фонетичне письмо - де буква відповідає звуку. Спочатку взяли у етрусків символьну писемність, але не змогли її освоїти і прийняли грецьку фонетичну писемність. Писали справа на ліво, але з четвертого століття стали писати зліва на право.
     Перші написи з'являються на зброю. Літератури немає, тільки усна творчість. Пишуть вірші - сатура, що бачу, про те співаю.
III століття до н.е. до класичний - літературний період.
У Торент в полон узятий грек Андроник, він був слабкий, і його хотіли вбити, але він знав поеми (Еллада, Одіссея і.т.д.) і веселив господаря, закінчуючи кожен раз на самому цікавому місці. Тоді господар запропонував йому записати все, що він знає стилем на табличці з латиною.
Квінтескей приносить стіховой розмір дактеніческій гекзамен.
II століття пишуть комедії герої ще живуть у Греції, але характер римський. Представники Плант і Теренцій. З'являється філософія (любов мудрості з грецької). Тіт Лукрецій Карр філосовско-наукова поема «Про природу речей» в шести томах.
Гай Велером Катулл пише ліричні вірші про кохання.
I століття до н.е. до I століття н.е. золотий або класична латинь.
Імператор серпня протегує поетам. Публій Вергілій Марон син бідняка сидить на дорозі і співає свої вірші, несуть майорець Мецената він викуповує хлопчика, дарує віллу в Римі і той його не підводить.
Георій пише поеми про сільське господарство, про пастухів, про траву і.т.д. Хотів сказати, що вистачить воювати пора починати жити мирно.
Квінт Горацій-син відпущеного раба. Пише оди для Августа. Йому належить рядок з вірша «Я пам'ятник собі воздвіх НЕ рукотворний ...».
Публій Побачимо Назон з всадніческого стану-майбутній лицар. Писав про те, що його хвилювало, про корупцію, про свободу моралі, і він передбачав захід сонця імперії. За це його виганяють, і він помирає в Румунії.
II століття н.е. срібна латинь.
Відбувається насильницька романізація, латинь змінюється.
Абзоній пише свої вірші.
Кінець II-III століття діалектичний стрибок-перехід колічесва в якість. «Чиста» стає вульгарною-народною.
Відбувається розпад римської імперії, варвари руйнують дороги і починають з'являтися нові мови. Латинська мова «вмирає».
 Глава III.
Розвиток латинської мови.
     Основним джерелом для вивчення латинської мови є, звичайно, тексти, складені на цій мові,-пам'ятники римської писемності.
     Після розпаду Римської імперії розпався і єдиний латинська мова, він поклав початок утворенню нових мов і перестав служити мовою спілкування кокого-небудь народу в цілому і зберігся лише як писемної мови-як мова науки, як мова католицької церкви, як мова офіційних актів. При всіх своїх історче ських модифікаціях письмова латина залишалася "латиною", тобто зберігала і основний словниковий фонд і граматичний лад античної латині; через свою "штучність", орієнтованості на письмові зразки минулого, вона зберігалася в набагато більш незмінних, застиглих формах , ніж це має місце в "народних" мовах, які обслуговують потреби усного спілкування мас. Безперервна наступність вивчення та використання латинської мови створює, таким чином, міцну основу для елементарного розуміння античних текстів, для того, щоб, за допомогою їхнього подальшого тлумачення і аналізу, виводити більш глибокі закономірності ладу латинської мови та її історичного розвитку.
Від складу цих текстів, від багатства і різноманітності пам'ятників, документують різні періоди історії латинської мови, від того, якою мірою в пам'ятниках представлені різні мовні стилі, залежать і можливості наукової розробки питань історії мови, ступінь охоплення різних сторін його розвитку.
Не менш суттєвим є і питання про збереження тексту пам'яток, про те, чи дійшли до нас тексти в тому вигляді, в якому вони були створені своїми авторами, або зазнали яких-небудь змін в зберегла їх для нас традиції. При використанні пам'яток з історико-лінгвістичної метою це питання має особливо важливе значення.
З обох згаданих точок зору представляється доцільним розбити всю суму що дійшли до нас пам'ятників на дві великі групи, різко протистоять одна одній у своїй основній масі як за характером збереження тексту, так і щодо відображених у них мовних стилів: пам'ятники літературні та пам'ятники епіграфічні (написи ); термін "літературний" розуміється при цьому широко, включаючи в себе не тільки художню літературу, а й наукову, публіцистичну - все те, що поширювалася у формі книги.
Літературні пам'ятники дійшли до нас, як правило, в середньовічних рукописах.
В античності основним писальні матеріалом був папірус, 1 погано зберігається в європейському кліматі, і папірусних
книга порівняно швидко погібала.1 зберегтися міг лише такий текст, який продовжував викликати до себе інтерес і час від часу листувався заново. З початку нової ери 'з'явився набагато більш писальний стійкий матеріал, пергамен, але він тільки повільно витісняв собою папірус і здобув остаточну перемогу тільки в пізньої античності. Останні століття Римської імперії, коли відбувався остаточний переклад текстів з папірусу на пергамен, і є тим критичним періодом, який визначив склад що дійшли до нас літературних пам'яток, але ще до цього багато що було безповоротно втрачено і в самих римлян. Однак число літературних текстів, що збереглися безпосередньо в пізньоантичному примірниках (IV-VI ст. Н. Е..), Вкрай незначно; у величезній більшості випадків ми маємо лише пізніші списки, кількість яких, починаючи з IX ст., З каролінзький часів, неухильно зростає .
Склад літературних пам'яток, що є в нашому розпорядженні, є результатом послідовного відбору, яка провадила поруч поколінь і в давні часи і на початку Середніх століть і зберіг з писемності минулого лише те, що залишалося з тієї чи іншої точки зору актуальним; для нашої мети немає необхідності входити в докладний аналіз змінюється протягом століть принципів цього відбору. Тут діяли і потреби практичного порядку, потреба в технічній, сільськогосподарської, медичної або юридичної книзі, і спрямованість художнього інтересу, і релігійні міркування; велику роль відігравали потреби школи, які навчали літературній мові і літературного мистецтва на видатних зразках різних літературних жанрів. Необхідно, однак, зафіксувати підсумки цього відбору.
Дослідник латинської мови не може не враховувати, що, хоча в його розпорядженні є велика кількість літературних пам'яток, вони все ж таки становлять лише незначну частину літературної продукції Риму. Від багатьох видатних письменників нічого не залишилося, окрім незначних уривків; творчість інших авторів представлено лише окремими творами; лише у виняткових випадках (наприклад Теренцій, Вергілій, Горацій) ми маємо, очевидно, повне зібрання творів. За цих умов багато серйозні питання історії мови лише насилу можуть бути поставлені, наприклад питання про роль окремих письменників у розвитку літературної мови. Майже неможливо стежити за збагаченням словника, за випаданням застарілих слів з мови; занадто багато що тут залежить від випадкових обставин, від засвідчення або незасвпдетельствованності слова в що дійшли до нас пам'ятниках. У сенсі обстеженні лексики збережених джерел латиніст перебуває в дуже сприятливому становищі, якому можуть позаздрити працівники в області будь-якої іншої мови. Майже до всіх значним текстів є повні словники; повний словник латинської мови (ще не закінчений), "Thesaurus linguae Latinae", містить під кожним словом все контексти, в яких це слово зустрічається в римських пам'ятках з найдавнішої пори до II ст. Н. Е. ., а вибірково - і матеріал з більш пізніх античних письменників, але, незважаючи на повноту охоплення готівкових джерел, самий характер їх найчастіше не дозволяє вийти за межі сумарних характеристик окремих періодів. Необхідно, однак, зазначити, що весь цей величезний накопичений лексікологіческій матеріал ще майже не
використаний і що в цьому відношенні належить велика
робота.
Далі, наявні пам'ятники дуже нерівномірно розподілені за окремими періодами. Особливо постраждав від античного відбору архаїчний період, а також час становлення класичної мови. Від усієї літератури до-ціцероновского часу вціліли в якості повних творів тільки комедії Плавта і Теренція і сільськогосподарський трактат Катона Старшого. Для так званих "золотого" та "срібного" століть (I ст. До н. Е.. І I ст. Н. Е..) Матеріал надходить набагато більш рясно і компактними масами, причому художня література (в античному розумінні, тобто включаючи історіографію, красномовство та художні форми філософського викладу) переважає над науковою і технічною. З II ст. н. е.. картина знову міняється, і серед збереглися досить численних пам'ятників вчений і спеціальна література переважає над художньою, а потім приєднується і нова релігійна література, християнська. При цьому іноді виходять серйозні прогалини у документації, з яких найбільш чутливим є відсутність переходу від "архаїчного" мови Теренція і Катона до "класичного" мові Цицерона, несподівано виростає перед нами у всій повноті своїх лексичних і граматичних якостей в результаті майже повної відсутності пам'ятників другу половини II ст. і початку I в. до н. е..
Втрата майже всієї архаїчної римської літератури аж ніяк не компенсується наявністю фрагментів, тобто цитат із втрачених творів, які ми знаходимо у різних римських письменників; так, римські граматики (стор. 18 ел.) Вибирали рідкісні слова та незвичні форми з творів старовинних авторів і приводили відповідні цитати, зазвичай дуже короткі. Самі по собі ці матеріали становлять значну цінність, збагачуючи наші відомості про латинської лексиці або морфології, але установка грамматиків на збирання одних лише відхилень від "класичної" норми швидше здатна затемнити питання про роль того чи іншого письменника у створенні цієї норми і про характерні особливості його мови в цілому. Більш показовими в цьому відношенні нерідко виявляються інші цитати, більші за розміром, які наводяться з тих чи інших приводів Цицероном та іншими авторами (наприклад Геллі, без спеціальної "граматичної" цілі. Велика кількість фрагментів є лише від письменників епохи республіки . Не дійшли до нас твори пізнішого часу цитуються набагато рідше.
Архаїчна література постраждала більше, ніж література будь-якого іншого періоду, не тільки з точки зору складу пам'яток, а й у сенсі збереження тексту, який легко піддавався модернізації. Правда, у цьому відношенні доля різних пам'ятників була неоднакова. Так, комедії Теренція, що видавалися, ймовірно, вже самим автором у вигляді окремих книг і рано стали предметом турботи римських грамматиків, дійшли у відносно збереженою формі. Інакше йде справа з текстом Плавта, нашого найважливішого джерела для знайомства з архаїчної латиною на рубежі III і II ст. до н. е..
Praesagibat mi animus frustra me ire quom exibam domo-(Aul., 178).
'Віщувала мені душа, коли я виходив з дому, що я даремно йду'.
Цицерон приводить цей вірш в трактаті "De divinatione", I, 34, 65, замінюючи індикатив exibam суб'юнктівом exirem згідно з нормами класичного синтаксису, розширивши, в порівнянні з епохою Плавта, вживання суб'єктів незалежно від юнктіва в тимчасових додаткових пропозиціях, що вводяться союзом cum. Це-явна модернізація, від якої наша рукописна переказ Плавта вільно.
. . . tempestas quondam fuit Cum inter nos sordebamus alter alteri (True., 380-381).
'Було колись час, коли ми один до одного питали огиду'.
У той час як амвросіанскій палімпсест (А; Ср стор 5 ел.) Дає індикатив sordebamus, інші рукописи (група Р) мають читання sorderemus, тобто вводять що покладається за класичною нормі суб'юнктів. Тут модернізація проникла вже в одну з гілок рукописного перекази.
Duorum labori ego hominum parsissem lubens
Mei te rogandi et tis respondendi mihi (Pseud., 5-6).
'Я охоче поберіг б працю двох людей, мій - питати тебе, і твій - відповідати мені'.
Mei - рід. відмінок особистого займенника ego, і tis • - древня форма рід. відмінка особистого займенника tu, відповідна пізнішим tui, служать додатками до duorum hominum
Архаїчне tis, стилістично виправдане пародійно високим стилем всього уривка, було згодом модернізовано. Текст у наведеній формі відновлений видавцями на підставі цитати у Геллі, де рукописи дають читання et tui tis, об'єднуючи стару форму зі звичною. У трактаті Нонія цитується et tui, тобто архаїчна форма вже остаточно витіснена. У рукописах Плавта спотворення просунулася ще ступенем далі: etui (A), et te (P). Модернізація охопила вже всі рукописне переказ і могла бути усунена лише в силу випадковості, завдяки цитаті у Геллі, яка показує нам і шлях перекручування тексту: незрозумілий tis було пояснено ( "глоссіровано") допомогою надпісанія над ним класичної форми tui, яка в подальшому витіснила первісну . Не доводиться сумніватися в тому, що дійшовдо нас текст Плавта модернізований і в інших місцях, де у нас уже немає коштів відновити його справжній вигляд.
Дурна збереження плавтовского тексту пов'язана, очевидно, і з тією обставиною, що комедії Плавта на перших порах існували лише у формі "сценічних екземплярів", котрі дозволяли переробку тексту при поновленні постановки п'єси. Звідси ряд вставок, скорочень, подвійних редакцій, що потрапили в наші рукописи. Так,
Studeo hercle audire: nam ted ausculto lubens. Agedum: nam satis lubenter te ausculto loqui.
Другий вірш являє собою не що інше, як змінену редакцію перше, з усуненням архаїчного винить, відмінка ted. При такому характері традиції тексту його модернізація, особливо фонетична та орфографічна, була майже неминучою, а у наступних переписувачів вона все більше посилювалася. Нар. і дат. відмінки займенники qui або quis мають звичайно в рукописах форму cuius, cui, хоча для епохи Плавта ми очікували б написання quoius, quoi, і дійсно, у вірші Capt., 887, де через непорозуміння було прочитано quo iusserat замість quoius erat, помилка в розподілі букв між словами зберегла сліди колишнього написання, а в As., 589, 593 стара форма quoi виявилася переписаної спільно з пізнішим cui. Цілком очевидно, що текст Плавта в тій формі, яку дають рукописи, а слідом за ними і друковані видання, не може розглядатися як незамутненим джерело, зокрема для висновків історико-фонетичного порядку, в тих випадках, коли він співпадає з пізнішої нормою, -- -особливо якщо його легко було привести у відповідність з цією нормою, не порушуючи метричного будови вірша. Для датування, наприклад, таких процесів III-II ст., Як монофтонгізація тих чи інших дифтонгів (стор. 194 ел.), Текст Плавта даремний. Ясно, що чим далі архаїчний текст відстояв від норми "класичного" мови, тим більше йому загрожувала небезпека модернізації та вільних або мимовільних перекручень з боку переписувачів. Цитати з найдавнішого пам'ятника римської сакральної поезії, гімну Салієв, незрозумілі вже для самих римлян (Qu'mtil ., I. О., I, 6, 40: Saliorum carmina vix sacerdotibus suis satis intellecta; cp. Hor. Epist. II, 1, 86-87), дійшли до нас здебільшого в абсолютно спотвореному вигляді. В. кілька кращому положенні знаходяться найдавніші юридичні тексти, цитати з законів 12 таблиць (V ст. до н. е..) і так званих "царських законів" (leges regiae). Знання 12 таблиць напам'ять входило в систему римського 'освіти ще в I ст. до н. е.. (Cic., De leg. II, 23, 59: discebamus enim pueri XII ut carmen necessarium), і текст, бувши весь час на устах, міняв свою форму разом з розвитком мови. Наприклад: I, 3: si morbus aevitasue vitium escit, qui in ius vocabit iumentum dato 'якщо перешкодою [для явки відповідача] буде хвороба або вік, то той, хто кличе до суду, нехай надасть візок'. Слова qui in ius vocabit визнаються вставкою тлумача, що порушує стиль давньоримського законодавства: для 12 таблиць характерні безсуб'єктні конструкції типу I, 1: si in ius vocat, ito 'якщо кличе до суду, хай йде, і пряма вказівка на легко доповнюваний з контексту суб'єкт , зроблене до того ж у формі придаткового пропозиції, має явно пізніший характер. Але і після усунення цієї синтаксичної модернізації в уривку не залишається жодного слова, яке зберегло б форму, властиву йому в V ст. Судячи з хронологічно близьким і навіть більш пізнім написів, що розглядається пропозиція повинна було в початковому тексті мати вигляд * sei morbos aivotasve vitiom escet, iouxmentom datod. Для того щоб уривок отримав ту форму, в якій він дійшов до нас, повинен був відбутися цілий ряд фонетичних змін, що відбувалися протягом століть:-xm->-sm->-т-, процеси звуження коротких голосних в серединних і кінцевих складах -- о-> -1 - (у відкритому серединному складі),-s>-us,-om>-um,-et>-Tt відпадання кінцевого-d після довгого гласного, монофтонгізація ei> I, ou ^> u, перехід ai > ae; текст повністю переведений на фонетику класичної латини. Форма aevitas як фонетичний дублет до пізнішим aetas не зникла і в класичному мовою, так само як і начінательний дієслово escit «es-ske-ti» у функції майбутнього erit. Взагалі кажучи, модернізація стародавніх юридичних текстів проходила в першу чергу з фонетичної лінії: морфологічні, лексичні або синтаксичні заміни зустрічаються набагато рідше, і з цього боку фрагменти 12 таблиць зберігають свою цінність як один з найдавніших пам'ятників архаїчній латині.
Ми особливо розглянули тут питання про модернізацію архаїчних текстів з огляду на надзвичайну важливість їх для історії мови, але модернізація є лише окремий випадок більш загального процесу нормалізації тексту, усунення з нього незвичайних слів, форм, оборотів. Вивчення варіантів рукописного перекази показує, що нормалізація поширювалася навіть на твори самих "коректних" авторів, таких, як Цицерон або Цезар. Кожен античний текст, який було збережено середньовічними рукописами (стор. 4), має більш-менш тривалу історію свого перекази, і в цьому процесі помилкова правка грає часом не менш руйнівну роль, ніж помилки при списуванні.
У цьому відношенні нерідко грішать і сучасні видавці, надмірно нормалізіруя тексти і усуваючи з них цікаві лінгвістичні явища. Так, в одному з "царських законів", наведеному в словнику Фесту під словом occisum, ми читаємо: si hominem fulminibus occisit 'якщо людину вб'є блискавками'. Більш пізні латинські тексти не містять прикладів на безособове пропозицію із зазначенням виробника дії в аблатіве, але це ще не дає підстави заперечувати можливість такої конструкції в найдавнішому мовою і видаляти її з тексту, як це зазвичай роблять видавці. Пропонують читати fulmen 'блискавка' або fulmen lovis 'блискавка Юпітера'. Але в першому випадку дуже важко буде пояснити походження помилки, заміну fulmen на fulminibus, а проти другого припущення говорить що наводиться тут же фестом більше Модернізована редакція того ж постанови homo si fulmine occisus est 'якщо людина вбита блискавкою', - без будь-які згадки про Юпітері.
Як реакція проти захоплення "кон'єктура" іноді виникає і протилежна крайність - надмірна довіра до рукописному переказами, недооблік неминучості в ньому деякої кількості помилок.
Попереднім умовою лінгвістичної роботи над античним літературним текстом є, таким чином, критичне ставлення до тексту, встановлення ступеня його надійності на основі оцінки рукописного перекази. Відрив мовознавства від філології однаково не бажаний з точки зору інтересів обох дисциплін.
Нарешті, літературні тексти - і це дуже суттєво для їх оцінки як джерел - дуже нерівномірно відображають різні мовні стилі. Одним з найбільш чутливих прогалин всієї нашої інформації про історію латинської мови є убогість даних про народноразго-ворной мови, характерні риси якої нерідко залишаються за порогом книжкового стилю. При суворої стилістичної диференційованості різних жанрів античної літератури особливості розмовної мови могли-проникати тільки в "низькі" жанри з побутовим змістом, але й тут вони не служили основою літературного стилю, а залучалися лише певною мірою, для створення певного колориту. З особливою силою позначилося в цій області і загальноруйнівної дію "відбору", яке визначило собою склад що дійшли до нас пам'ятників. Свідоме прагнення художньо відтворити розмовну мову ми знаходимо лише в деяких частинах "Сатирикону" Петронія. Звідси те значення, яке набувають пам'ятники, навіть не стільки близькі до народної мови, скільки відходять в її бік від літературної норми, що вказують своїми відмінностями від літературної мови хоча б на той напрямок, у якому розвивалася розмовна мова. Історико-лінгвістичний інтерес комедій Плавта визначається не тільки архаїчністю їх як документів порівняно раннього періоду розвитку латинської мови, але і їх - відносної - близькістю до живої мови. Відомий матеріал в цьому напрямку дають і інші пам'ятники римської комедії (Теренцій, фрагменти тогати, ателлани), твори римських сатириків, епіграмматістов, фамільярно лірика Катулла, листи. Багате поле для спостережень представляють листи Цицерона в їх стилістичних відмінності від його промов і трактатів. Менш обтяжені вимогами літературної норми праці спеціального (технічного) змісту, але таких творів від "класичного" періоду збереглося порівняно небагато - до них належить, наприклад, трактат Вітрувія "Про архітектуру" (20-і роки I ст. до н. е..), - тому що в цій області "відбір "був спрямований переважно на збереження більш пізніх пам'яток, безпосереднім
ного відповідали потребам тієї епохи, коли він проводився. Не дуже обмежені відносно "літературності" також і деякі твори християнської писемності. Позднелатінскіе літературні тексти, так само як і архаїчні, містять більше елементів народнораз-говорной мови, ніж пам'ятники класичного періоду.
Дослідники неодноразово відзначали, що слова, форми, обороти, що зустрічаються в архаїчну епоху і ніби зникаючі в класичний період, знову з'являються в пізньо-латинської писемності і переходять навіть в романські мови. Так, відповідність італ. canuto, ст.-исп. canudo, франц. chenu 'сивий' - спонукало дослідників романських мов постулювати латинське прикметник canutus. Воно, дійсно, існує, вона мала у Плавта (fragm. inc., 16), а потім його можна знайти лише через ряд сторіч у позднелатінском пам'ятнику - Acta Andreae et Matthiae. Поєднання безособового дієслова lucescit 'світає' з вказівним займенником hoc зустрічається, після Плавта і Теренція, на рубежі IV і V ст. н. е.. у Сульпіція Півночі. У тих випадках, коли пізня латинь замикається з архаїчної, минаючи класичну, ми зазвичай маємо справу з явищами народнорозмовної мови, відкинутими літературною нормою.
Як приклад мовної області, не знаходить достатнього відображення в текстах, можна навести і сферу дитячої мови. У словнику Фесту-Павла (стор. 20), під словом atavus, ми знаходимо вказівку на atta (пор. грец. Атта, готський. Atta, ст.-сл. отьць., Рос. Батько, алб. At) як позначення " батька "в дитячої мови (pater, ut pueri usurpare solent). У відомих нам античних текстах це слово жодного разу не зустрічається, але потім з'являється в одному церковному пам'ятці IX ст., знову як слово дитячої мови.
Істотні доповнення до тих даних, які можна почерпнути з літературних текстів, дають написи (епіграфічні пам'ятники).
Написи - головним чином на твердому матеріалі - дійшли до збирачів і дослідників в тій мірі, в якій збереглися ті предмети - скелі, будівлі, споруди, плити, начиння, платівки, монети і т. д., на яких ці написи свого часу були написані - вирізані, вилиті, намалюю вироб-ником і т. п. Умови збереження написів різко відмінні тому від умов збереження літературного тексту. Кількість відомих в даний час латинських написів значно перевищує 100000 і постійно збільшується завдяки новим знахідок.
Історико-лінгвістичне значення написів визначається тим, що вони 1) дають більш ранню документацію латинської мови, ніж літературні тексти, 2) охоплюють всю територію римської держави і дають можливість в тій чи іншій мірі висвітлити питання про діалектних особливості окремих місцевостей, 3) відображають інші мовні стилі, ніж літературні пам'ятники, і іноді містять матеріал, певною мірою наближається до особливостей народно-розмовної мови, 4) містять, за небагатьма винятками, тексти в не-модернізованої вигляді.
Для до-літературного періоду ми маємо, правда, дуже небагато написів. У самому Римі швидке зростання міста і його матеріальної культури створював умови, не що сприяють збереженню старовинних пам'яток, а за межі Лація в ранню епоху латинська писемність ще не виходила. Найдавніший латинський текст знайдений не в Римі, а в Пренесте ( "пренестінская застібка",). VI-IV століття представлені лише поодинокими написами, III-II - нечисленними і виявленими переважно поза Римом. Однак і ці деякі пам'ятники дозволяють встановити ряд найважливіших процесів в історії латинської мови та її поширення по території Італії; разом з тим, вони дають масштаб для оцінки збереження мови літературних текстів, висхідних до III-II ст. Необхідно, однак, враховувати, що багато написи, особливо офіційні, складені в архаізірующем канцелярському стилі і дещо відстають від реального мовного розвитку. Особливе значення мають ті тексти, які піддаються за своїм історичним змістом точної чи хоча б приблизної датування і створюють, таким чином, як
епіграфічні, так і лінгвістичні критерії для датування інших написів. До числа найбільш цікавих текстів кінця III-початку II ст. відносяться найдавніші з надгробних написів сімейства Сципіоном, декрет Емілія Павла від 19 січня 189 р. і послання консулів з повідомленням про рішення сенату від 7 жовтня 186 р. з питання про святилищах Вакха (так зване Senatusconsultum de Bacana-libus).
З I ст. до н. е.. матеріал надходить рясніше, але основна маса збережених написів відноситься вже до епохи імперії і охоплює - хоч і з неоднаковою густотою - всі її провінції. Під час кризи III ст. н. е.. написи стають рідше, потім число їх трохи зростає з твердженням доміната, а потім поступово йде на спад в період розпаду античного суспільства.
Значна частина епіграфічних текстів, висхідних до послеархаіческому періоду, витримана в строгих нормах літературної мови і з точки зору, наприклад, історико-морфологічної не збагачує істотно наших знань у порівнянні з тим матеріалом, який можна зробити з літературних творів. Проте і ці пам'ятники аж ніяк не позбавлені мовознавчого інтересу. Зокрема вони надзвичайно важливі для встановлення античної орфографії, яка, в свою чергу, служить опорою для різних фонетичних і етимологічних досліджень. У результаті фонетичних процесів, що відбувалися в різний час, як то: зникнення/г, збіг звучання е, е і е, Ь і v, ci і ti в положенні перед голосним і т. п., в середньовічних рукописах створилася неймовірна орфографічна плутанина, залишки якої не до кінця зжиті і в сучасних шкільних підручниках (coelum вм. caelum і т. д.), і лише систематичне вивчення написів, і в першу чергу тих епіграфічних текстів, мова яких не містить відхилень від літературної норми, що дозволяє в ряді випадків відновити античне написання слів; додатковим джерелом служать при цьому свідчення римських грамматиків. Має значення і та обставина, що в ретельно виготовлених написах нерідко проводиться позначення довготи голосних допомогою подвоєння літер, "довгої йоти" і "Апекс", завдяки цьому написи стають цінним джерелом відомостей про латинської просодії. Позначення довгот ніколи не виробляється на написах послідовно, і відсутність апекса в якому-небудь одиничному пам'ятнику не є свідченням стислості відповідного гласного; але систематичне відсутність апекса на голосний будь-якого слова або в якому-небудь положенні вже може розглядатися як аргумент на користь його стислості . Скорочення довгих голосних перед-nt-і-nd-(amant, amandus, valent) встановлюється, наприклад, на підставі грецьких транскрипцій типу bxasvt'ivq; = Valentinus та повної відсутності апексом в численних випадках цього положення голосних на написах.
Особливе значення для лінгвіста мають ті написи, укладачі яких недостатньо володіли літературною мовою і правилами орфографії; у відхиленнях від граматичних норм книжкового стилю, в Дисграфія (неправильних написаннях) виявляються такі тенденції народнорозмовної мови, які в літературні пам'ятки або зовсім не проникають, або проникають набагато пізніше, ніж вони засвідчені в написах. У епіграфічних матеріалі нерідко виявляється зафіксованим початок процесів, які отримують своє завершення вже в романських мовах, за межами латинською мовою у власному розумінні цього слова.
Ступінь віддаленості від літературної мови залежить і від загального характеру написи, від її призначення, і від рівня освіти її укладачів. В офіційних документах часу ранньої імперії відхилення від літературної норми зустрічаються лише спорадично, але з IV ст. н. е.. вони трапляються вже частіше. Більш багатий матеріал щодо цього містять приватні написи, в першу чергу численні тексти на надгробних пам'ятниках. Слід, однак, мати на увазі, що і надгробні написи зазвичай мають деякі?? ю претензію на "літературність", складаються у певній стильової традиції, нерідко у віршах; вони орієнтовані тому на літературну мову, і лише недостатнє володіння ним призводить до того, що граматичні та фонетичні особливості народнорозмовної мови з більшою або меншою силою прориваються назовні, аж ніяк не відбиваючись тут повною мірою. Зрозуміло, чим невибагливі текст, тим більше він вільний від впливу книжності. Такі, наприклад, написи-зазвичай дуже короткі на предмети домашнього інвентарю, написи, намалював або нашкрябані на стінах будинків. Ця остання категорія могла зберегтися в скільки-небудь значних розмірах лише за виняткових обставин, але в засипаних виверженням Везувію Помпеях ми маємо тисячі абсолютно невибагливих текстів, що свідчать про ладі живий латинської мови свого часу (докладніше про помпейських.); деякий аналогічний матеріал виявлений і в самому Римі, в вартової сьомий пожежно-поліцейської когорти (cohors vigilum) і в службових приміщеннях імператорського палацу на Палатині.
Слід нагадати ще одна категорія порівняно далеких від книжної мови написів. Це так звані tabellae devotionis 'замовні дощечки з усілякими наговорами і "прісушкамі" проти будь-яких ненависних осіб, суперників, суперниць і т. п.; адресовані підземним богам, ці дощечки опускалися в труни або свіжі могили в розрахунку на те, що небіжчик доставить їх за призначенням. I Низький культурний рівень людей, рушійною силою подібного роду засобів, дає себе знати також і в мові і ОРФО-> графин tabellae devotionis. Є понад сотню таких дощечок з латинським текстом; найдавніші відносяться ще до 1 ст. до н . е.1
Хоча написи і є пам'ятниками, що дійшли безпосередньо від античності, не слід думати, що текст їх завжди в точності відображає наміри укладача. Помилки графічного характеру - змішання схожих букв, перестановка їх, повторення, пропуски через недогляд або за відсутністю місця - являють собою дуже часте явище, в якому однаково буває повинен і майстер, який виготовляв напис, і "автор", що залишив сліди своєї творчості будь-де на стіні. Якщо в "Senatusconsultum de Bacanalibus" в тричі повтореної формулою dum ne minus senatoribus З adesent ми один раз знаходимо написання senatorbus, то це, очевидно, лише графічна помилка, пропуск /, а ніяк не свідчення того, що в латинській мові II в. до н. е.. можливо було приєднання закінчення-bus до приголосної основі без елемента-I-, що проник в згідне відмінювання з відмінювання основ на-i-(senatoribus за аналогією civi-bus). Користуючись епіграфічних матеріалом як історико-лінгвістичним джерелом, необхідно враховувати наявність графічних помилок, і тільки те, що зустрічається більш-менш часто, може розглядатися як достовірно засвідчена особливість мови.
Не у всіх випадках, нарешті, епіграфічні пам'ятники. вільні і від подальших викривлень тексту. Деякі написи реставровані - в античності або в пізньо