ВСТУП
Актуальність теми зумовлена необхідністю більш грунтовного дослідження теми на основі документальних джерел і потребою детальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід чіткіше визначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства, дослідити економічне підгрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну природу найбільших повстань кінця ХVІ - 20 -- 30 рр.. ХVІІ ст.
Історіографію досліджуваної теми умовно можна поділити на 2 групи:
1. Узагальнюючі праці з історії України. До них можна віднести авторські праці Грушевського М. С. "Ілюстрована історія України" [12], Субтельного О. "Історія України-Руси" [11], Зайцева Ю. "Історія України" [17] та ін., А також вузівські курси: "Історія України. Курс лекцій "[19]," Історія України: нове бачення "[20] та ін. Проте у цих працях дана тема висвітлена фрагментарно. Майже не акцентується увага на пасивні форми опору селянства, козацько-селянські повстання подані схематично. Більше уваги селянським виступам у 1569 - 1648 рр.. Приділено в "Історії Української РСР" в 10 т. [21], "Українська національна революція" із серії "Україна крізь віки" [36]. У цих працях показується важке становище селянства, його боротьба проти польських і місцевих феодалів. Але, на мою думку, ряд епізодів вимагають документальної аргументації, а окремі питання, зокрема, хід ряду козацько-селянських повстань детальнішого висвітлення;
2. Спеціальні праці, в яких більш детально висвітлені різні аспекти досліджуваної теми. Зокрема, становище селян в 2 половині ХVІ ст. досліджують у своїх працях такі історики, як Марочкін В. П. "антифеодальної і визвольний рух на Україні" [29], Поршнєв Б. "Феодалізм і народні маси" [33], Легкий В. М. "Селяни України в початковий період визвольної війни 1648 -1654 рр.. "[26], Бойко І. «Селянство України в 2 половині ХVІ - 1 половині ХVІІ ст." [5] та ін. Проблема козацько-селянських виступів в Україні в 2 половині ХVІ - 1 половині ХVІІ ст. досліджував Антонович В. у працях "Про козацькі часи на Україні" [2], "Коротка історія козаччини" [1], Леп'явко С. А. в праці "Козацькі війни в ХVІ ст. в Україні "[27], Щербак В. О. в праці" Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648 - 1654 рр.. "[43] та ін.
Вивчення даної проблеми на території Волині займалися такі дослідники, як Ткачук А. П. [38,39], кіку І. О. [22] у статтях, які вміщені в збірках: "Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства", "Архіви України". В науковій періодиці, зокрема в "Українському історичному журналі" надрукована стаття Щербака В. О. "До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України" [45]. Велика кількість праць, у яких висвітлюється дана тематика, видані ще за радянських часів. У них, на мою думку, простежується однобічний підхід до проблеми. Соціальні конфлікти вони висвітлювали у контексті положення про класову боротьбу як рушійну силу історії. Автори дещо спрощено трактували причини класових протиріч, не вдаючись до аналізу їх економічної основи. Важко погодитись із визначенням масових повстань кінця ХVІ - 1 пол. ХVІІ ст. як селянсько-козацьких. Виходячи з того, що розпочинали ці конфлікти козацтво, яке і було організованою рушійною силою, то метою цих рухів був захист у першу чергу станових козацьких інтересів, а селянство прієднувалося до козаків, оскільки їх виступи були спрямовані проти спільного ворога - магнатів і шляхти, то ці повстання доцільніше трактувати як козацько-селянські.
Сучасні дослідники намагаються більш грунтовно дослідити різні аспекти даної проблеми, залучивши ширше коло історичних джерел. У своїх працях вони детально аналізують економічні, політичні, соціальні, етнічні процеси, що мали місце в Україні у 1569 - 1648 рр.. і у цьому контексті висвітлюють причини соціальних конфліктів, визначають їх характер. Цікавими є регіональні дослідження, у яких автори: показують перебіг повстань в окремих регіонах і населених пунктах, серія історичних портретів козацьких ватажків.
Предмет дослідження-антифеодальна боротьба українського селянства в 2 половині ХVІ - 1 половині ХVІІ ст. у різних її проявах і формах.
Об'єкт дослідження - документи та матеріали, які характеризують соціально-економічне становище українського селянства у 2 половині ХVІ - 1 половині ХVІІ ст., Дають інформацію про різні форми антіфеодальної боротьби, висвітлюють перебіг найбільших соціальних конфліктів за участю селянства.
Хронологічні межі - 1569 - 1648 рр.. - Період перебування основної частини українських етнічних земель у складі Речі Посполитої (від часу її утворення до початку визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.).
Територіальні межі - українські землі, що перебували у 1569 - 1648 рр.. у складі Речі Посполитої (Волинь, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина).
Мета роботи - на основі вивчення та аналізу різноманітних джерел, спеціальної літератури, дослідити історичні передумови соціальних конфліктів за участю українського селянства, визначити їх характер, показати найбільш характерні форми опору проти посилення феодального, національного, релігійного гноблення з боку Речі Посполитої.
Завдання:
1. Показати важке становище українського селянства в умовах польсько-шляхетського поневолення.
2. Визначити основні причини соціальних конфліктів за участю українського селянства.
3. Проаналізувати основні форми соціального опору селянства.
4. Визначити причини, характер та показати перебіг найбільших повстань в ХVІ ст. - 20 - 30-х рр.. ХVІІ ст.
5. Показати їх наслідки та історичне значення.
Практичне значення роботи. Матеріали бакалаврського дослідження можуть бути використані при висвітленні даної теми на уроках історії в школі, для більш детального вивчення проблеми в межах вузівського курсу історії України, у краєзнавчій роботі.
Джерельна база дослідження. Основу джерельної бази бакалаврської роботи склали опубліковані збірники документів і матеріалів, які висвітлюють різні аспекти досліджуваної проблеми. Так, важке становище українського селянства в умовах феодального поневолення, різні форми його соціального опору ілюструють документи, вміщені у збірнику "Селянський рух на Україні 1569 -1647 рр.." [35]. Хід козацько-селянських повстань в ХVІ - 1 половині ХVІІ ст. висвітлюють документи збірників: "Возз'єднання України з Росією" [8], "Документи з російських архівів з історії України" [15], "Україна перед визвольною війною 1648 - 1654 рр.." [40].
Документи, вміщені у цих збірниках, умовно можна поділити на такі групи:
1) документи, створені в канцеляріях судово-адміністративних установ. Це - скарги власників на державців з приводу вчинення за час оренди маєтків зловживань; на ін. шляхтичів за невидачу селян-втікачів; на селян за різні прояви протесту, за виключення підданих; судові позови; декрети, апеляції різного змісту;
2) матеріали сеймової походження; конституції вольних сеймів, промови, постанови;
3) листи польських коронних гетьманів, інших воєнних начальників, листи і універсали козацьких ватажків, військові реляції, звіти польських комісарів;
4) документи, що вийшли з королівської канцелярії. Це декрети, листи, мандати по скаргах селян королівщіні; універсали;
5) фіскальні документи - витяги з поборніх реєстрів та люстрацій з відомостями про масштаби міграції населення.
Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
Розділ І. Становище українського селянства в складі Речі Посполитої
1.1. Посилення феодального гніту.
Внаслідок Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщини і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавська і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утіскалісь, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.
У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. У цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пані не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевській писав з цього приводу: "Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками". За словами іншого сучасника, пани "мають над ним (селянином) право життя і смерті ... часто Велю їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари ". Познанський воєвода Христофор Опалінській в сатиричному творі (1650 р.) Писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками "викликала виступи Павлюків, Мул і наливайок" і що "бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся "[10; 193].
Антонович зазначає, що "... Польське право за Люблінською унією введено у всьому великому Литовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.
Це право найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великому князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян при Литовському устрої були зовсім вільні ... коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке ... "[2; 25,26].
На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За "Опис землі Волинської 1528 року", наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатську родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р.. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто? всіх селянських господарств [18, 152].
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнніх територій, пожалувань великих князів литовських і королів польських.
Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця ХVІ - 1 пол. ХVІІ ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславський, Київщина - Вишневецьким і Збаразький.
Найчастіше велікокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронськім, який заволодів селами Чернеча-Городок, Казінічі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жіліці, Костевічі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчить багато фактів [18; 153].
Грушевський пише: "Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пані державцями й старостами), вони тими селянами так само гадали. Як пані-дідічі своїми підданими - "кріпаками". Могли від селянина, або, як вони його тоді називали, від "холопа", землю відібрати, відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли на підданих накладати всякі роботи, Датка й чинші (грошові податки), й справді накладали все нові та нові ".
Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., Коли Польща загарбана Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолковські, Каліновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта, не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р.. про роздачу "пустель, що лежать за Білою Церквою". "Пустеля" ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселене селянами й козаками. Польське і українське панство силою зброї привласнювали селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього сейму Тікіча [18; 153].
Заслуговує на увагу той факт, що, інкорпорувавші українські землі до складу своєї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвитку національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак - зародження і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичного визнання панівного стану українського суспільства як "народу руського" (в тогочасному уявленні саме тільки шляхта становила "народ політичний"). Якщо в акті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського, поряд з "литовським і лежуцькім, згадується руський (у розумінні білоруський), то рестітуційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхту Київщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття" народ руський ", вдаючись натомість до нечіткої, розплівчастої термінології -" стани "цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що "міські справи магдебурзького права" в українських містах мали вестися "листом польським і відповідно до звичаю коронного" [40, 23].
Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщіні. У 1629 р. в Брацлавському воєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанськіх дворів.
Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. У ХVІ - 1 половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України з різними угіддями: орнімі землями і лісами, "пустовщінамі", луками, бортами, ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. володіла 2094 димами. [8; 180].
Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну час тину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белське воєводство, Холмський земля, частково Галичина, густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені грунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., Коштували вдвоє дорожче від не удобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вірубне землеробство.
Основним знаряддям обробітку грунту залишався великий дерев'яний плуг з "залізом", у який впрягали, залежно від характеру грунту від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах.
Якщо в документах ХVІ - 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапі - дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецького захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорити про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновській скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавші на с. Сікуні, побив його підданих у полі, "полік" ярма та сохи. У 1608 р. чінші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.
Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх - нізьковрожайнімі. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вірощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. У зв'язку з розвитком броварства, розширять значні площі ячменю [].
Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правлю, була майже вдвоє вища за ціну на жито [5; 57].
Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам - три, сам - п'ять, пшениці - трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначаться на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.
На противагу цьому Бойко зазначає, що "в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5; 60].
Головний технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвіщувалося економічне значення хмелю та винограду. У ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (у північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні Хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].
Городи й сади були у всіх селах і містах. У фільварковіх господарствах в кінці ХVІ - 1 пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкий індійський корінь.
Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщіні, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстеповіх і степових районах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табуні конярству. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників - скотарських господарств [5,67].
У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.
Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії гробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.
Характерною особливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частину сільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах, як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, як правило, малоземельні селяни-городники, підсусіднікі тощо [5; 73].
Поряд з традиційним бортніцтвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивної ренти припадало на мед і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце в експорті.
У Літічівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, у Сколі - 860 пнів. У інвестарі Староконстянтінівськіх маєтків Острозького за 1615 р.. зареєстровано такі пасіки: коло містечка сушеніци 148 пнів, у С. Нападніця - 91, у фільварку Корчівці - 56, у фільварку Чусіле - 90 пнів. У маєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120 пнів; Галицькому замку в 1565 р.. належали 70 пнів [5; 70-71].
Чи не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в Польний, гірських, передстеповіх і степових районах. Хутром, особливо бобровим і кунічім, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.
Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці, гончарі, Колісники, бондарі, грібарі, лімарі - виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок.
У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старост Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.
Тоді ж почали з'являтися великі водяні млини - це своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці [9; 194].
Розвиток фільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожіліх, недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівній клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрна реформа 1557 р.. великого князя Литовського і польського короля Сигізмунда ІІ Августа, відома під назвою "Устава на волоки" мала на меті вирішити це питання [5; 7].
Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні - у Кременецькому повіті, Ратенський і Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).
Спеціально призначені ревізори повинні були переміряті землі у всіх великокнязівських маєтках, як велікокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки - ділянки площею приблизно 20 - 25 га. В "уставі" підкреслювалося, що мета реформи - заведення фільварків "при ... замках і дворах наших ", тобто великокнязівських [18; 155].
Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки - гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 - 11 моргів, - по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалася тріпільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити певну волочу й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волочу й розподіляти повинності порівну [9; 196].
Селянин міг прийняти виділену йому волочу або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг прийти в іншу велікокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волочу, він прікріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то "тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати [18; 55].
Орні землі й луки кожного двору вімірюваліся й записувалися в інвентар (реєстр). Розселяті свій наділ селянин не мав права.
"Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося чотирнадцять панщини днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину - толоки й ґвалті (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), зцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваного на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63%), данини - 18 грошів (32%) і ще 12 грошів чинші (15%) [18; 156] .
Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим "Устава на волоки" узаконювала старі повинності: бруківку, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).
"Устава на волоки" значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Європи, "Статуту" встановлювала для селян низку натуральних повинностей. "Путні" бояри та "панцерні слуги" діставали по 2 волоки, селяни, незалежно від того, скільки в них було раніше землі - одну волочу на дворище. Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні перемірі проведено в Білій Русі та Поліссі, потім - на Волині наприкінці ХVІ ст., На Київщині ще пізніше.
Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з ліснічімі. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати Хмиз і гриби.
Аграрна реформа 1557 р.. прикріпила селян до наділів, тобто до велікокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалті і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5; 8].
Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщінні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.
Реформа завдала удару общінній організації селян: тепер не колектив (громада), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.
Аграрна реформа 1557 р.. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося велікокнязівськімі маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за Волочна системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, "Устава на волоки" мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.
Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувалася свій громадський та приватний побут. Потреби його розширять в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. "Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! - Писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 - 1612 рр..) - Всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість ... рідко який пан не в шовк, без шестерні коней, без лівреї (на слуг) ". А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов'язку відбувати військову службу (місце "рицарства" заступали наймані війська) й ставало "сільськими господарями". Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольській (1588 - 1656) писав: "За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич ж віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом, ... рибою, ... всяким хлібом ... Все, що їх піддані мають у собі для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста ... Туди ж вони посилають і свої продукти. "Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панського господарстві [8; 157 ].
Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленого виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемській за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис.. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26% цієї суми витрачалося на транспортування [5; 123].
Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табуном конярстві вже помічаліся спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.
Частина продукції фільваркового господарства переробляли на місці.
Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз - до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатську) землеволодіння.
На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV - 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кметі, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділамі в розмірі лана (20 - 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловій наділ.
Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р.., В 10 селах (усього їх було 14) 63,9% кметів користувалися приблизно повнолановімі наділамі, а 36,1% - півлановімі. Снятинська староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3%. У Городокському старостві, поблизу Львова, у центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кметі мали тільки півланові наділи. Загородніків там налічувалося вже 19,6%. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р.. 75% кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірнікі становили 22%.
Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщінах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр.. ХVІ ст. виглядало так: 47,5% кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановімі та більшими наділамі було понад 56%. Приблизно 25% кметів користувалося наділамі в? лана, а 6,3% (5,5% усіх селян) - меншими? лана [8; 159].
Величезна більшість за городників не мала польових земель, а тільки городи - присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали "повозне" трохи більше тих селян, що "сиділи на 1/16 лана". Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищі перебували комірнікі, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.
Загородники, халупники, комірнікі й підсусіднікі становили найбільшу частину сільського населення.
Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині ХVІІ ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15% кметів мали наділи більше півлана, а близько 33% - півлана, до 20% - менше чверті лана. На землях, які перебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 - 1583 рр.. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилось на 138 [5; 217].
Одночасно з скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть у межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у 1 половині ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинші по золотому від лану й приносили по два Корця вівса - данину. Городники працювали в панського господарстві в одних випадках два, а в інших - три, чотири, п'ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Русько?? про воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18; 160].
Особливою формою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала в тому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїх маєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусь ділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом, встановлювати ціни на продукти та інше. [5; 56].
У відносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа "на слободах", а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщину, вепрівщіна, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати "толоку" кілька днів на рік.
Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережінав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини та частково й чинші.
Лівобережна Україна розділялася на 2 частина - північну (Чернігівщину) й південну (пізніше Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих грунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селян становили головним чином данини і чинші.
На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину і також чинші.
Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.
Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 - 6 днів на тиждень. У с. Байбічах на Волині селяни, що мали повний лан, відроблялі щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два - три робітники від двору; крім того, селянин був зобов'язаний дати панові чотири маці (четверті ) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопі яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п'ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні [24; 19 - 20].
Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.
Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежног