ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Юрист по наследству
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Роль США в НАТО
         

     

    Історія
    ВСТУП
    2.Iсторiя та структура НАТО.
    3.Дiяльнiсть США у Пiвнiчноатлатічному Союзi
    4.Роль США в системi мiжнародних органiзацiй
    ВИСНОВОК
    ДОКУМЕНТИ I МАТЕРIАЛИ
    ЛIТЕРАТУРА
    ПОСИЛАННЯ

    ВСТУП
    "Роль США в НАТО" - чому саме ця тема зацікавила мене? Я вважаю що ця тема є досить актуальною в наш час, саме в тій політичній обстановці яка склалася сьогодні в світі.
    НАТО є центром врегулювання світових проблем, саме ця організація сприяє налагодженню співробітництва між країнами-членами Північноатлантичного Союзу у політичній, воєнній та економічній, а також науковій та інших невоєнних галузях. Саме тому так багато країн світу прагне до членства в цій організації.
    Роль США в НАТО є безперечною - з моменту виникнення Організації Північноатлантичного Договору і до сьогодення.
    На сьогодні одним з головних аспектів зовнішньополітичної діяльності США є укріплення лідуючої ролі Сполучених Штатів у світі, їх військової міці, збереження та посилення НАТО.
    Джерельна база стосовно цієї теми досить широка, існує навіть декілька видів праць по цій тематиці.
    Серед праць загального характеру слід виділити:
    * Працю Іванової І.М. "Концепція Атлантичного співтовариства у зовнішній політиці США", видану у Москві у 1985 році, в якій автор висвітлює основні аспекти зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів у післявоєнний період;
    * Роботу Шеїна В.С. "США і НАТО: Еволюція імперіалістичного партнерства", видану у Москві у 1985 році, що акцентує увагу на особливій ролі США у Північноатлантичному Союзі;
    * Спільну роботу Караганова С.А., Трофіменко Г.А., Шеїна В.С. "США - диктатор НАТО", видану у Москві в 1985 році, яка визначає позицію Сполучених Штатів Америки в НАТО;
    * Працю Воронцова Г.А. "Атлантичні відносини і сучасність", що була видана у Москві в 1977 році, і яка висвітлює відносини США і Європи в 1945-1970-ті роки.
    До монографій і публікацій по цій тематиці можна віднести:
    * Статтю Квітки В. "Для чого існує завтра?", Надруковану в газеті "Столиця" 10 лютого 1998 року;
    * Публікацію Гончара Б.М. та Гончар Ю.Б. "Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрльно-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання", надрукованій в "Питання нової та новітньої історії" у випуску № 41 за 1995 рік, присвяченій проблемам нової Європи та ставленню до них Сполучених Штатів;
    * Статтю Каспрука Б. "НАТО як гарант стабільності та безпеки в Європі", що була надрукована у газеті "Час" за 9 жовтня 1997 року, і роз'яснювала місце та роль НАТО на сучасному етапі;
    * Статтю Шитова А. "Конференция в США про майбутнє НАТО", надруковану у журналі "Компас", № 17-18 за 1997 рік, яка висвітлює думки американських експертів щодо політики Північноатлантичного Союзу у наступному столітті;
    * Публікацію Кікіло В. "Американські експерти про проблеми розширення НАТО", опублікованій в журналі "Компас", № 29 за 1997 рік, та присвяченій одному з головних напрямків політики НАТО на сучасному етапі - проблемі розширення Альянсу, та ряд інших праць.
    При написанні роботи я використовувала також і праці довідного характеру такі як "НАТО. Довідник "," Організація Північноатлантичного Договору. Статті "та інші.
    Серед документів та матеріалів слід виділити: "Зустріч на вищому рівні в Мадриді", "Декларацію сессії Північноатлантичної Ради", програму "Партнерство заради миру".
    На основі вище названної літератури та джерел автор данної роботи ставить перед собою такі завдання:
    -висвітлити значення США у створенні НАТО;
    -розкрити структуру цієї організації та її основні завдання;
    -дослідити місце та роль Сполучених Штатів в Північноатлантичному Союзі на сучасному етапі;
    -відобразити основні перспективи розвитку політики США в НАТО.
    1. ІСТОРІЯ ТА СТРУКТУРА НАТО
    Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венського конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.
    У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені "доктрина Трумена", "план Маршала", НАТО, Атлантична партнерство і лідуюча роль Америки.
    Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення "холодної війни" перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.
    Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.
    22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.
    Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.
    Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Амерікою.І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде "замовляти музику", визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.
    НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.
    Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.
    Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократічні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичних ланка, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.
    Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні основних проблем безпеки. Чи не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.
    В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню благопріємніх умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами . Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати свому політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.
    До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.
    Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів:
     1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і коммюнікє, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.
    2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.
    3) Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.
    4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.
    5) Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.
    6) Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.
    7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.
    8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами?? діяльності Військового комітету.
    9) Військово-політичний координаційний комітет програми "Партнерство заради миру" - є головним робочим органом програми "Партнерство заради миру" та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.
    Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.
    Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в собі трансатлантичних партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамеріканськімі членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.
    Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.
    У процесі свого існування НАТО розвивалася з врахуванням обставин, що змінюються. І з самого початку в цих змінах вагоме місце займали Сполучені Штати. В наступному розділі я спробую висвітлити місце та роль США у Північноатлантичному Союзі з моменту заснування організації і до сьогодення.

    2. ДІЯЛЬНІСТЬ США у Північноатлантичному СОЮЗІ.
    Для того, щоб виявити яку ж роль займають США в НАТО, потрібно висвітлити такі питання:
    1) участь США у створенні НАТО;
    2) політична лінія США у Північноатлантичному Союзі на протязі 1949-1989 років;
    3) діяльність Сполучених Штатів Америки в НАТО у 1990-ті роки;
    4) плани США щодо політичного курсу в НАТО у 21 столітті.
    Американський дослідник К. Дойч писав, що США могли приєднатися тільки до такої організації в якій вони зможуть займати панівне становище, і де буде панувати їх воля. Для Сполучених Штатів було важливо не чим вони будуть корисні для НАТО, а чим ця організація буде корисна для них. Панівна роль США в Північноатлантичному блоці так характеризується американськими політичними діячами Е. Ентовеном і К. Смітом: "Сторонній спостерігач міг би заключити, що НАТО-це суто американська організація" .1 Навіть видатні американські політики писали про особливу роль США в НАТО. Так президент Сполучених Штатів Р. Ніксон зазначав: "Американці не можуть об'єднати Європу, європейці повинні зробити це самі. І ми не повинні втручатися у сварки між європейцями, в яких не зачіпаються наші життєво важливі інтереси "2. Постійний представник американського уряду в НАТО Х. Клівленд так писав про цей аспект зовнішньополітичної діяльності США:" Сполучені Штати не можуть підтримувати такий військово-політичний союз Європи, який призвів би до політичного її відокремлення від Америки ".3
    У основу відносин між США і Західною Європою у післявоєнний час був покладений атлантизм - геополітична концепція, що відбиває взаємозв'язки між державами Атлантичного басейну. Атлантічні ідеї були реалізовані у складному комплексі політичних. економічних, військових, фінансових та інших взаємозв'язків між США та Західною Європою. Їх серцевиною і стала Організація Північноатлантичного Договору.
    Як зазначає німецький журнал "Штерн": "Історія НАТО-це історія американської воєнної політики, і вона представляє собою справу європейських союзників лише у тому ступені, в якому вони були і будуть готові підкорити інтереси своєї безпеки американським інтересам".
    Отже, як зазначалося вище, в кінці 1940-х років продовжувалася повоєнна відбудова світу. 25 серпня 1948 року Рада Національної безпеки США підписала меморандум № 202 про те, щоб Сполучені Штати перейшли до стану постійної готовності до війни. Почалося різке нарощування військово-промислового потенціалу США, дещо зменшене у перші два роки після війни. 4 квітня було підписано Вашингтонський Договір, що і ознаменував створення НАТО. Цього ж року за ініціативою США був створений КОКОМ-Координаційний комітет з багатобічного експортного контролю - економічний додаток НАТО. У 1950 році країни-учасники НАТО уклали таємну угоду, відому як "Оплан № 100-1", в якій зазначалося зобов'язання застосовувати збройні сили у випадку виступів проти існуючого ладу у своїх країнах. НАТО виступала гарантом соціального status-quo, і цим цінна до цього часу, правлячим колам країн, які до нього входять. Роль гаранта існуючого status-quo відігравали і американські війська, які присутні на території країн-членів НАТО. Їх присутність там надавала надійності воєнним гарантіям США.
    У листопаді 1951 року було прийнято рішення створити до 1954 року армію НАТО із 43 дивізій. Але Вашингтон не був задоволений. В решті решт на лісабонській сесії Ради НАТО кількість дивізій було доведено до 90.4 Північноатлантичний Союз дозволяв США міцно закріпитися у Північноєвропейськіх країнах. За роки існування НАТО її рішення з усіх питань, що мають хоч якесь істотне значення приймались в основному з ініціативи або під тиском США. Вашингтон постійно прагнув поширити консультативну роль керівних органів НАТО, розраховуючи тим самим значно полегшити завдання умовлення союзників, в тому числі і за допомогою колективного натиску на тих з них, хто виявляє найбільшу строптівість.
    Ініціатива ж у відборі і постановці запитань для консультацій присвоєна Сполученим Штатам, на тій основі, що Америка краще ніж будь-хто інший, може надати інформацію про те, "де більш горячіше", як писав представник Вашингтону в НАТО Х. Клівленд. Він визнавав, що для Вашингтону консультації - це "повідомлення інших про вже прийняті рішення, при чому такі, які дозволяють отримати їх згоду". "Краща ж практика, - відверто визнавав Клівленд, - заключається в тому, щоб розповісти союзникам про рішення до того, як вони прочитають про нього в газетах, але не настільки рано, щоб дозволити його змінити" 5.
    Завдяки свому найбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичному блоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО, об'єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різними данними від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займають представники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії, ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО - невід'ємна риса їх зовнішньої політики. "Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО,-писала газета" Лос-Анджелес таймс ",-можливо, що спочатку малі західноєвропейські країни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаються більш великі". Екс-співробітник ЦРУ Р. Дін вказував на технологічний розрив, що все ще зберігається між США і Західною Європою, на лідерство Сполучених Штатів у сфері розробки і виробництва сучасних видів бойової техніки. За його словами в практичному плані це лідерство означає, що можливості "європеїзуваті" постачання країнам НАТО найбільш передових систем зброї обмежені. Спеціалізація в галузі електронного обладнання, наприклад, така, що відповідні компоненти, необхідні для сучасних бойових засобів, виробляються лише в США, або їх виготовлення контролюється американськими патентами. На сучасному етапі для забезпечення консультаційного процесу на найближчий термін в дію вводиться надана США мережа захищеного телефонного зв'язку з країнами-партнерами, яка є сумісною з системою комунікацій НАТО. За допомогою дорогокоштуючіх воєнних програм, правлячі кола США прагнуть зв'язати Західну Європу економічно і політично. Західноєвропейські країни, в свою чергу, не зможуть отримати достатнього впливу, щоб схилити Вашингтон до рішення вагомих внутрішньоатлантічніх міжнародних проблем на неамеріканськіх умовах.
    У вересні 1950 року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія, що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:
    а) збереження постійної воєнної присутності США в Західній Європі;
    б) відновлення воєнного потенціалу західноєвропейських держав;
    в) розміщення військ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнами НАТО в Європі;
    г) відмова від визнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;
    д) опір на ядерну зброю.
    Американський теоретик Дж.Шлесінджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:
     1) 1945-1954 (адміністрація президента Трумена) - атомний вплив, перевага американських мобілізаційних баз;
     2) 1954-1962-масове відплати у все більшому ступені підтримане можливістю використання тактичної ядерної зброї;
     3) 1962-1985 - гнучке реагування - витончена американська стратегія націлювання, спрямована на те, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам, підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.
    У 1954 році США почали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки - снаряди ближнього та середнього радіусу дії з ядерним зарядом ( "Онеста Джон", "Корпорал", "Матадор"). У жовтні 1954 року відбулося формальне підписання Парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італії в НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що сполученні Штати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка буде призначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильніше використовували США свій "ядерний фактор", для затвердження своєї переваги, в системі НАТО, тим більша тяга з'являлася у головних союзників США придбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першу атомну бомбу. В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброю оголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у 1960 році). У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицією про заміну єдіноособного американського контролю в НАТО тріумвіратом у складі США, Франції , Великобританії.
    З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію "гнучкого реагування", що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.
    Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:
    Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО
    1949 $ 13,503 млрд $ 18713 млн
    1973 $ 78,5 млрд $ 121,6 млрд
    1974 $ 85,906 млрд $ 135093 млн
    1975 $ 89 млрд $ 150 млрд
    1976 $ 99,1 млрд $ 155,3 млрд6
    Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.
    Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.
    У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину "гнучкого реагування", яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.
    Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов'язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком. Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової "відповідальності" не тільки не послабили, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з ціми цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:
    а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;
    б) розширення економічної та ідеологічної експансії;
    в) курс на розгортання двобічніх відносин з державами Західної Європи та іншими.
    Визначені урядом Р. Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р. Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благопріємно для США. сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $ 100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень НЕ відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.
    Аналогічна ситуація склалася і в сфері зовнішньополітичних зв'язків. Існування в США ємного внутрішнього ринку зумовило їх порівняно невелику залежність від зовнішніх ринків, на відміну від аналогічної залежності Західної Європи, а відповідно і від зовнішньої торгівлі. Частка експорту валового національного продукту США складало лише 5%, в той час як у Франції - 15%, ФРН-23%. Слід відмітити, що залежність Сполучених Штатів від експорту НЕ збільшувалась на протязі декількох десятиріч. Уявлення про це дають наступні цифри, що характеризують склад експорту у ВНП США і ряду інших держав відповідно у 1948 і 1968 роках (у%):

    Країна 1948 1968
    США 3,6 3,9
    Франція 6,9 10,1
    Італія 6,3 13,6
    Великобританія 8,2 14,9
    ФРН 5,4 18,7
    Канада 15,0 20,1
    Нідерланди 17,4 33,1
    Бельгія і Люксембург 26,5 37,9
    На початку 1970-х експорт Західних країн-учасниць НАТО ще більше виріс. Ці цифри показують, що США значно менше у порівнянні із союзниками по НАТО, залежать від продажу своєї продукції за кордоном. Разом з тим загальний об'єм американського експорту у грошовому вираженні був достатньо великий. У 1970 році Сполучені Штати експортували товарів на суму $ 42593 млн. Доля американського експорту у Західній Європі - 49,2% .8
    Отже, сполученні Штати знаходились далеко попереду Західних країн з об'єму виробництва, мали експорт в три рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американським правлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесія Ради НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалу країн-учасниць (план АД-70). Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося з врахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої "гнучкості". Вони передбачали:
    1) укріплення звичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об'єднаних збройних силах Північноатлантичного Союзу;
    2) підтримання достатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;
    3) продовження консультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.
    Так визначав завдання держав НАТО президент Р. Ніксон.
    В першу чергу вишукувалися додаткові кошти на гонку озброєнь. На брюссельській сесії Ради НАТО десять партнерів США взяли на себе зобов'язання посилити свої армії і почати здійснення "програми укріплення європейської оборони", на яку за п'ять років планувалося додатково витратити більше $ 1 млрд. У відповідності з цією програмою $ 420 млн. були спрямовані на розвиток інфраструктури НАТО, головним чином на будівництво нових сховищ для бойових літаків.9 Інша частина суми пішла на вдосконалення сист?? ми зв'язку Північноатлантичного блоку. Прийнята західноєвропейськими учасниками НАТО у 1971-1972 роках програма розвитку військово-морських сил являла собою в якомусь ступені компроміс, хоча і враховувала основні вимоги США. Вона передбачала прийняття на озброєння 83 есмінців-ракетоносців, 22 інших есмінця і океанських сторожових кораблі, 6 підводних човнів з ядерними силовими установками і 32 інших підводних човни, 45 патрульних літаків ВМС, 69 вертольотів, 49 бістрохідніх патрульних кораблів-ракетоносців, 10 десантних судів. 10
    В рамках цієї програми істотно нарощували сухопутні сили Західної Європи (збільшувалась кількість танків, самохідних тяжких орудій, протитанкових засобів, бойових машин піхоти, бронемашин та бронетранспортерів). Американські союзники забезпечували приблизно 90% особистого складу сухопутних сил, 75% військово-повітряних сил і 80 % військово-морських сил, які у випадку збройного конфлікту перейшли б у розпорядження верховного головнокомандуючого об'єднаними збройними силами НАТО в Європі. У першій половині 1970-х років, не без участі Вашингтону, почалось укріплення "європейського ядра" у Північноатлантичному Союзі. В цей час таке ядро вже існувало у формі Єврогрупи, в рамках якої постійна увага приділялася практичним шляхам і засобам "покращання воєнної галузі" європейського співробітництва. В багато чому саме завдяки зусиллям Єврогрупи за період перебування у влади в США двох республіканських адміністрацій Р. Ніксона і Дж.Фордом - військові витрати західноєвропейських країн НАТО збільшились більш ніж на 135%: з $ 24,6 млрд у 1969 році до $ 57,9 млрд у 1977 році (в цінах 1972 року). За цей же час доля Західної Європи у загальних воєнних витратах Північноатлантичного блоку збільшилась з 22,7% до 35,7% 11.
    Влітку 1971 року, коли адміністрація Р. Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.
    За адміністрації Р. Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій в Південно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтон користувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходився своїми силами. Американський дослідник М. Каплан писав, що сполученні Штати не повинні так тісно зв'язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх дія де-небудь у світі буде залучувати їх союзників.
    У період близькосхідної кризи 1973 року "строптівість" західноєвропейських учасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей час був фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів США по б
         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати ! DMCA.com Protection Status