ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Давні народи на території Росії
         

     

    Історія
    СТАРОДАВНІ НАРОДИ НА ТЕРИТОРІЇ РОСІЇ

    План 2.1. Історичні інтерпретації теми. 2.2. Етнічна і політична панорама Східно-Європейської рівнини та Сибіру в I тисячолітті до н.е. - I тисячолітті н.е. 2.3. Велике переселення народів. 2.1. Історичні інтерпретації теми. На території нашої країни рух і контакти етносів началісьзадолго до російської державності. Росія успадкувала многіетенденціі, що склалися до неї - в тому числі і безперервну динаміку ме-жетніческіх зв'язків. При вивченні російської історії не слід обхо-дить увагою давні народи, що населяли колись Східну Європу іСібірь. У переважної частини робіт дожовтневого історія Росії розглядають Ріва виключно як історія російського народу. Такий підхід билсвойственен М. Карамзіна, С. Соловйова, М. Костомарова, В. Ключевського идр.

    Школа державників згадувала інші народи, в основному, у зв'язку з російською зовнішньою політикою, хоча нею визнавався факт влива-ня до складу російського етносу деяких угро-фінських племен. Лише наприкінці 19 - початку 20 століть стали з'являтися роботи, рас-матрівающіе історію Росії як історію багатонаціональної государства.Часть цих робіт була написана з раціоналістичних, еропоцентрістскіхпозіцій. Друкувалися й книги православних авторів. Один з них - А.Неч-Володя - у своєму об'ємному виданні "Сказання про землі Руській" тракториста вал нашу історію як історію народу, наділеного божественним призвав-ням, бачачи її коріння в далеких біблійних часів і включаючи в неї всюдокіевскую старовину. При цьому до предків слов'ян зараховувалися скіфи, гуни та ін народи. В цей же час побачили світ перші праці представники россійскойісторіческой думки, що отримала назву євразійства.

    До евразійскойшколе ставилися не лише історики і працювали на історичній тема-тікой публіцисти - Г. В. Вернадський, Н. С. Трубецькой, В. І. Ільїн, Г.В.Фло-ровськ, але й фахівці з географії, філософії, сходознавству ідругім галузях знання. Відкидали раціоналізм західного типу Евра-зійци розглядали Росію як цілий історико-географічний контінентс особливою долею. Вони вважали, що російські джерела - не тільки в Єв-ропе, але й в Азії, пильно вивчали роль Сходу в історії Россіі.Евразійци вперше звернули увагу на Східно-Європейську равнінукак на якийсь "котел" для етнічних "переплавок", висунувши тезу " Рос-ця - це соборність націй ". Спадщина євразійців помітно відбилося у творчості історика іетнолога Л. Н. Гумільова, який написав велику кількість робіт, присвячений-них історії стародавніх народів. Особливу увагу він приділяв проблемі межет-нічних контактів, у тому числі і в російській історії, стверджуючи, чтороссіяне - це етнос, що склався з трьох компонентів: слов'ян, фіно-гір і татар.

    Цікаві погляди, перегукуються з теоретичними построеніяміевразійцев, висловлював російський історик Н. І. Ульянов, який працював В50-80-х роках у США та Франції. Він вважав, що "якщо існують закониісторіі, то одні з них треба вбачати в географічних очертаніяхГосударства Російського" і відзначав факт утворення російського жиз-ненного простору задовго до появи Русі: "Вона невелика з нар-ня, а не через завоювання. Створення імперії Рюриковичів, як воно з-ложено в літописі, схоже не на завоювання, а на державний пере-воріт. Князі підкорювали не вільні народи, а переймали владу наднях від колишніх державців. "Не дайте хозарам, дайте мені" - говорілОлег. Самим народам, мабуть було байдуже - чи платити хазарскомукагану або новгородському конунга ".

    Концепції євразійців активно розроблялися в 20-30-х роках в ус-ловіях еміграції. У цей період в офіційній радянській науці монопо-Лією опанували прихильники формаціонноклассового підходу, жорстоко крити-кова євразійців, називаючи їх "націоналістами та православними міста-ками". Критиці піддалися також школи державників і "федераліс-тов" (В. Костомаров, М. Грушевський). Глава марксистської історіографііМ.Н.Покровскій говорив, що "поняття національності закрило у ніхклассовую боротьбу". Історики-марксисти в історії всіх народів бачили, перш за все, "історію розвитку матеріальних продуктивних сил ісоответствующіх їм, від волі людей не залежать, виробничих відно-шеній". На їхню думку, боротьба класів, починаючи з розкладання родової про Київщини, визначала хід людської історії - в тому числі і розвиток на-нальних процесів. Етнологія оголошували "продуктом реакційної буржуазії жуазной науки". Суттєво, що при цьому марксистська історіческаяшкола у своїх побудовах послідовно проводила еврпопоцентрізм іоднолінейную схему історичного процесу.

    Віддаючи "ритуальну" данину марксистської традиції, радянські історікінакаплівалі різноманітні методи і підходи до вивчення та висвітлення іс-торії стародавніх народів. Починаючи з 40-х років, розгорнулася продуктівнаяпереработка чималого фактологічного матеріалу, активізувалися ар-хеологі, етнографи, етнолінгвісти, антропологи, фахівці з оте-кількісний і зарубіжним письмовими джерелами. Були зроблені крупниепрактіческіе та методологічні кроки для відтворення етнічної та по-літичної картини у Східній Європі в докиївські період. Особийвклад в цей внесли такі вчені як П. Н. Третьяков, Д. К. Зеленін, Ф. П. Філін, М. І. Артамонов, Б. А. Рибаков, В. В. Мавродін, О. Н. Трубачов, С . А. Плетньова, В. В. Сєдов і деякі інші. В даний час етнографічні, археологічні, теоретіческіеізисканія тривають. Тематика, що стосується древніх народів на терри-торії нашої країни, постійно збагачується і розширюється.

    2.2. Етнічна і політична панорама Східно-Євро-пейських рівнини та Сибіру в першому тисячолітті до н.е. - Першому тисячолітті н.е. З давніх-давен південь Російської рівнини був областю расселеніяразлічних народів. Першими мешканцями Північного Причорномор'я, імякоторих зберегла письмова історія, були кіммерійці, які жили тут В8-7 ст. до н.е. і що представляли собою сильний союз племен. Древнегре-ний історик Геродот згадував у своїх творах та інші племена, що жили в цьому регіоні. З 7 століття Північне і Східне Причорномор'я приваблювало вихідців ізГреціі, що заснували там чимало колоній: Ольвію, Херсонес (Корсунь врусской літопису, розташовану поблизу нинішнього Севастополя), Феодосію, Пантікапею, Фінагорію, Танаїс. Ці міста були значними торговиміфакторіямі.

    Торгівля процвітала на базі розвитку землеробства, ремесел, рибальства. Політичним центром регіону була Пантікапея, яка знаходила-ся на березі Керченської протоки (греки називали його Боспором Кіммі-рійська) і що була довгий час столицею Боспорського царства-єдиного в Північному Причорномор'ї великої держави в то вре-мя. Відмінною рисою життя в причорноморських містах був високійуровень матеріальної і духовної культури. Завдяки археології до ни-нинішні часу дійшли шедеври античних ремесел, скульптури, мозаїки, літератури. В історії серед багатьох народів особливе місце завжди відводилося скі-фам. У поданні російських істориків і літераторів скіфи оказивалісьто нашими предками, то їх запеклими противниками.

    Головні сведеніяо скіфів дають археологія і книги Геродота. Утворилися в Азії етотнарод до 8 століття до н.е. поширився до північних берегів Чорного мо-ря. Він представляв собою велике племінне об'єднання і займав у 7-5вв. до н.е. середнє і південне Подніпров'я, Нижній Дон, Кубань і Тамань.Могущественная скіфська держава зуміла протистояти військово-політич-ким претензіям персів і македонян. У скіфів було розвинене господарство у вигляді землеробства, скотарства іремесел. Вони активно торгували з грецькими колоніями. Знаменітиескіфскіе кургани донесли до нас свідчення яскравою і своеобразнойкультури. Відомий поетичний образ скіфів як "азіатів з розкосими і жад-ними очима", створений О. Блоком, не відповідав дійсності: антропологічні матеріали доводять, що ніяких монголоїдні межу скіфів не було. Вони були типовими європеоїдам. За мовою при-належні до північноіранської групі.

    З нині існуючих народів бліжевсех до них з мови знаходяться осетини - нащадки, сарматів, бліжайшіхродственніков скіфів. Сармати і скіфи виявилися непримиренними суперниками. Перейшовши в пд-норусскіе степу із Західної Азії у 2 столітті до н. е.., сармати разбіліскіфов в винищувальної війні і зайняли землі Причорномор'я і торкаючись-Пія. На протязі декількох наступних століть залишки скіфів розч-рілісь серед нових прибульців - сарматів, аланів, готовий. За версііакадеміка Б. А. Рибакова, частина скіфів була асимільована славянамі.Сопрікосновеніе слов'янської мови з мовою скіфо-сарматських потомковобогатіло російську лексику. Одночасно з сарматами, але з іншого боку - з Прибалтики, вюжнорусскіе степу прийшло німецьке плем'я готовий, вступивши в соперні-кість з сарматами та аланами. Військово-політичний перевагу готовий прояв-вився лише через кілька століть. У 4 столітті н.е. їх вождь Германаріхобразовал царство, що розкинувся від Дунаю до Кубані. Готської властіподчінілось мішанину населення.

    Держава готовий просуществова-ло недовго, пав під ударами гунів. Войовничі гуни, відтіснили готовий на захід, були вихідцями ізмонгольскіх степів, звідки вони відкочувала через Забайкаллі спочатку взападную Сибір, де увійшли до військово-дипломатичний союз із вогулів (мансі), а потім - в Причорномор'ї. У візантійських джерелах гуннипредставлени "плем'ям, який перевищує всяку міру дикості, не знающімогня і хліборобства". Потужний союз гуннських племен під верховенством іхвождя Аттіли по другій половині 4 століття увірвався до Європи, проізведяопустошенія серед зустрічних народів. Назва гунів згодом долгосохранілось як синонім варварства, неприборканої войовничості і жес-токості. Провоювавши в Європі близько 80 років, гунської племінний союз рас-пался. Одна частина племен, залишившись на Дунаї і Причорномор'я, пості-пінно була асимільована їхніми сусідами. Інша частина пішла назад навосток, де також "загубилася" у перебігу етнічних і політіческіхперемен. В середині 6 століття на Алтаї і в Монголії склався великий і впливав-них Тюркський каганат військовим шляхом розширив свою територію доКітая, Аму-Дар'ї та Нижнього Дону.

    При розпаді каганату образовалісьтюркскіе племінні союзи, деякі з них - аварський, хозарський ібулгарскій - створили розвинену державність. Авари в 6 столітті повторили шлях гунів з Азії до Центральної Європи-в район між Дунаєм і Карпатами, де і було утворено аварське держав, що проіснувало до початку 9 століття. Рух авар через південно-російські степу супроводжувалося запеклими сутичками зі слов'яно-ми. Поневоливши частина слов'янських племен, авари ( "обри" в слов'янському ва-ріанте) піддавали їх жорстокому гноблення, про що з гіркотою розповідаючи-ється в "Повісті временних літ". Войовничість авар штовхала їх на конфлікти з Візантією, з баварця-ми і франками. Що принесли масу занепокоєння сусідніх народів і держав, авари в 9 столітті раптово зникли, поголовно вимерли від важки-лій епідемії. Їх загибель на Русі знайшла відображення у приказці: "Погібошаакі обри".

    Близько 7 століття в прикаспійської частині Північного Кавказу і на НіжнейВолге склалося Хозарська держава. Протягом двох століть влада ха-зар поширилася на Крим, Приазов'ї і Середню Волгу. Хозари вва-ли себе прямими спадкоємцями Тюркського каганату, свого правителя на-викликають каганом. В Хазарії було збудовано кілька великих міст: Беленджер на річці Сулак, Семендер (біля сучасного Дербента), Ітільна Волзі (столиця, населення якої відрізнялося етнічною строкатістю ідостігало 100 тис. чоловік), Таматарха і Фінагорія на Тамані, Саркел идр.

    Розвиток міст відображало характер хозарської економіки, котораядержалась не стільки на традиційному для тюрків скотарстві, сколькона використанні географічних вигод та контроль торгових шляхів з Вос-струму і з Візантії до слов'ян, Балта, фінам. Справляння великих тамо-женно-транзитних мит становило важливу статтю прибутку кагана. Зна-ве кошти давало казні стягування данини з сусідніх народів: сославянскіх племен - полян, сіверян, в'ятичів, радимичів, а також з жи-телей Боспору, північнокавказьких племен, буртасів, ерзі, черемисів, булгар і сувар. І кагана, і купецького верхівці Хазарії великі бариші пріносілаработорговля, що змушувала полювати за "живим товаром".

    Невольнікамічасто ставали слов'яни. Ці джерела прибутку визначали паразітар-ний характер хозарської економіки. Тісно була пов'язана з принципами економіки Хазарії її зовнішня полі-тика. За цими принципами ущемлялися сусіди хазар, що неминуче вело кобостренію відносин. Деякий час Хозарський каганат володів політи-чеський гегемонією на Руській рівнині. У васальної залежності від негонаходілась Волзька Булгарія. До середини 10 століття організувати резуль-татівний відсіч хозарам не вдавалося і Київській державі. Знаряддями ха-Зарською політики були наймане військо і дипломатичні інтриги, нап-равленние в числі іншого і зштовхування печенігів і візантійців сРусью. Напруженими були стосунки Хазарії з Арабським халіфатом, на-що несли їй ряд військових ударів.

    Загострилися суперечки і з Візантією по пово-ду суміжних районів у Криму. Ворожі відносини з християнськими та мусульманськими сусідами при-вели Хозарська уряд на початку 9 століття до серйозного політично-му кроці - офіційного прийняття іудаїзму - релігії, в однаковій мерехолодно сприймається і у Візантії і в Халіфаті. Каган Обадія, обра-щаясь в іудейство, сподівався на зміцнення своїх позицій за рахунок під-держки впливової іудейської торгово-лихварської верхівки. Надії кагана, проте, не виправдалися. До прийняття іудаїзму в Ха-заріі спостерігалася релігійно-етнічна строкатість, а й нова релігія сее догматом обраності не могла об'єднати всі народи, що входили всостав каганату. Іудаїзм відірвав кагана і його оточення ітільское отпровінціальной знати і ще далі розвів з народом. Проти правитель-ства утворилася своєрідна християнсько-мусульманська фронту.

    Між-доусобіци сильно послабили державу, що посилилося пронікновеніемв його межі кочових орд мадярів і печенігів. Частина Хазарії відійшла Карабах. Почалася війна з помітно зміцніла Руссю. У 965 році київський князь Святослав завдав ретельно спланірованнийт потужні удару по Хазарії, від якого вона вже не змогла оговтатися. В10 столітті син Святослава Володимир придушив залишки хозарської державної адмін-твенності. Розпалася та етнічна система Хазарії. Нащадки тюрко-хазарсмешалісь з іншими тюркськими народами, частково влилися в составрусского етносу. Іудео-хазари емігрували до Західної Європи, і частьюрассеялісь по околицях каганату. Їхні нащадки у вигляді невеликих етнічес-ких груп збереглися в Дагестані (гірські євреї) і в Криму (караїми). Булгарські племена з мови були споріднені аварам і хозарам. Около7 століття булгари розділилися на чотири групи. Дві з них кочували вПріазовье та Північному Кавказі, прийнявши пізніше участь в етногенезі бал-Карцев та деяких інших народів. Третя група вирушила на Балка-ни, де злилися з дунайськими слов'янами, передавши їм свої етнонім. Чет-верта перекочувала у Середнє Поволжя, де підпорядкував ряд місцевих фін-но-фінських племен. Тут була створена держава Волзька Булгарія.

    У волзьких булгар крім скотарства за рахунок запозичення навикову сусідів і переходу до осілості розвинулися орне землеробство і раз-особисті ремесла. Столиця - місто Булгар - була великим торговимцентром, пов'язаним з Руссю, північними племенами, південними і восточнимікочевнікамі. Міцні зв'язки у булгар встановилися з Середньою Азією, ко-торые зміцнилися після прийняття ними ісламу. Волзька Булгарія була багатонаціональною державою.

    Булгари іфінно-угри черезсмужне займали одні й ті ж райони, частково ассімі-ліру, причому взаємно. Сучасне черезсмужне співіснування ма-рійцев, мордви, чувашів, татар йде корінням той далекий час. Чис-ленний булгари переважали. Ця держава йшло в зростання до тих пір, поки 13 столітті не піддалося розгрому з боку монголо-татар. Після це-го назву "булгари" у Поволжі стало поступово зникати в условіяхассіміляторскіх процесів. Але не зник народ, колись носив етоімя: нащадками волзьких булгар є чуваші і казанські татари.Булгарскій елемент помітний і в процесі формування башкирів,марійців, удмуртів. В 9 столітті в Дніпрова-Донському межиріччі з'явилися печеніги, відразу жезаявів про себе як військово-політичній силі. Вони воювали з мадярами, хозарами і Руссю. Перше зіткнення руських з печенігами було в 915году, після чого було укладено мир.

    У 944 році князь Ігор залучив пе-ченегов до спільного походу на Візантію. Воювати з печенігами билотрудно: вони були надзвичайно рухливі і практично невловимі. Зі своейсторони, печеніги легко піднімалися в походи проти будь-якої країни, гра-беж якої приніс би їм вигоду. Найчастіше їх використовували Візантій-ці, хоча і їм печеніги нерідко дошкуляли. За деякими даними, печене-ги брали участь у поході Святослава в Хазарію. Але вже через три годапосле цього візантійцям вдалося стравити печенігів з росіянами. Затяж-ний конфлікт привів до оточення печенігами загону Святослава на Дніпром-ровськ порогах у 971 році. Святослав загинув. Після цього наступ печенігів на Русь посилився, почалася ізну-рітельная боротьба. Печеніги грабували Русь, втручалися в князівські меж-доусобіци. Це тривало до 1019, коли Ярослав Мудрий завдав імсерьезное поразку.

    апорії печенігів після цього ослаб. У 1036 годуЯрослав повторив успіх біля стін Києва, фактично знищивши печенежскуюопасность. Разом з тюрками і берендеїв печеніги стали васалами Ру-сі. У середині 12 століття ці три етносу об'єдналися в союз, получівшійв руському літописі ім'я чорні клобуки. Монголо-татарське нашествіепрівело до повної втрати їх самостійного значення і поглинання ін-шими народами. У 11 столітті з степів Прііртишья та Східного Казахстану через По-волжье до південному кордоні Русі підійшли половці (кумани), зайнявши берегаСреднего і Південного Дінця, де були зручні пасовища для кочевогоскотоводства. Весь 11 століття половці освоювали степ, захоплюючи новиеземлі і переходячи з місця на місце, пізнаючи найбільш зручні стійбища, рибні та мисливські промисли, водні та сухопутні шляхи торгових короваю-нов, від яких отримували чималі мита. Половці відразу ж увійшли в зіткнення із слов'янським світом. Своеназваніе вони отримали від росіян, які називали їх так за светлиеволоси і блакитні очі (від слова "полова" - солома). Звичаї половцеввигляделі в очах русичів дуже своєрідними. У їжу половці упот-реблялі "хомякм і сусоли" - за висловом російського літописця, вражений-ного цим фактом. У половців існував виражений культ роду. Помер-шим родичам на могили вони ставили стеллобразние кам'яні скульптури.Постепенно половецькі майстри досягали незвичайного мистецтва, виготовлення додаючи вапнякові та мармурові скульптури, максимально наближені корігіналу.

    Десятки тисяч статуй стояли на курганах і майданах, на пе-рекрестках доріг і берегах річок. Аж до 17 століття вони були необходімойчастью і прикрасою степового пейзажу (з тих пір багато скульптур биліунічтожени, кілька тисяч потрапило в музеї). До середини 12 століття ареал половецьких кочовищ тягнувся від Днепрадо Волги. Половці були на той час військово-політичними кую силу, з якою вважалися і Русь і Візантія. Російським пріходілосьмного воювати з ними. На початку 12 століття нищівної поразки їм на-нес Володимир Мономах. Розорені половці відступили за Волгу і Урал, частина їх пішла в Закавказзі, де вступила на військову службу до грузінс-кому царя Давида Будівельникові, ще одна частина відкочувала в Пріднепровье.Два половецьких хана - Боняк і Тукорган - об'єднали придніпровські ор-ди, продовжуючи набіги на Русь, грабуючи їх околиці. Ці хани увійшли в русс-кий фольклор як закляті вороги, отримавши в переказах і билинах іменаБонякі шолудивого і Тугарина Змеевіча.

    усско-половецькі контакти були постійними і різноманітними. Літо-пись рясніє описами взаємних нападів, битв, світів, спільних за-ходів, шлюбних союзів. Половці були під сильним впливом русскойкультури, нерідко носили і християнські імена. Зі вступом Русі вполосу роздробленості половці активно втручаються в княжі усобі-ці. Прагнучи звільнитися від настирливої уваги степовиків новгородс-ко-сіверський князь Ігор Святославович - герой "Слова о полку Ігоревім" - в 1185 і 1191 роках організував антіполовецкіе походи, які кон-чілісь великою невдачею. Першими в Європі, зазнали силу удару монголо-татар, були Донс-кі половці, очолювані Юрієм Кончакович. У битві на Калці в 1223году вони зазнали розгромної поразки.

    Не допомогла і допомогу русскіхдружін. Незважаючи на запеклий опір монголам, половці биліразбіти та розпорошені. Уцілілі пологи пішли за Дунай під покровітельствоВенгерского королівства і в Єгипет для служби в мамлюкской гвардіісултана. , Що залишилися, половці були переселені завойовниками в Поволжі івключени у Золоту Орду, де змішувалися з монголами і родственнимітюркскімі племенами. Назва половців зникло, але їхні нащадки живі в сост-ве казахського, башкирського та інших етносів. З перших років історії східні слов'яни жили на одних територіях сфінно-угорськими та балтськими племенами. "Повість временних літ" пере-числяться народи, які платили данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемісь, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимигола, корсь, норома, лібь. Никонівський літопис додавала до числа данників Русі мещеру.Все ці племена підтримували активні господарські зв'язки зі слов'яно-ми, часто вступали в військово-політичні союзи.

    Ішли процеси культур-но-побутового запозичення, полягали міжплемінні шлюби. Некоториефінскіе (меря, мещера, мурома) і балтські (голядь) племена полностьюрастворілісь в слов'янському етнічному масиві. Серед істориків і етнографів визнається роль фіно-угрів в формую-вання як давньоруського етносу, так і великоруської народності. Ностепень їх впливу на російську етногенез оцінювалася по-разному.М.Н.Покровскій заявляв: "В жилах великоросів тече 80% фінської кро-ви". Протилежної точки зору дотримувався Д. К. Зеленін, заперечував-ший асиміляції слов'янами фінів і вважав, що слов'яни тільки від-тіснили фінів з ареалу їх проживання. Обидві точки зору є вкрай-ми. Ближче до істини перебували прихильники зваженого підходу-В.О.Ключевскій, В. В. Мавродін та ін Взаємовплив слов'ян і угрів заперечувати неможливо. При цьому славянс-кий елемент домінував. Асиміляція йшла мирно. Хвилі слов'ян Перес-лінню перекочувалися через угро-фінські поселення, залишаючи поряд зніми слов'янські села, села, хутори. Змішані шлюби сопровождалісьпереходом цілих пологів у меря, Мещери, муроми на російську мову. Меряне в першому тисячолітті заселяли територію на місці нинешніхМоскви, Ярославля, Костроми, Іванова, Володимира, Суздаля.

    У цих краяхрусско-Мерянська двомовність збереглося де-не-де в глухих кутах ще на початку 16 століття. Асиміляційні процеси були характерні як для меще-ри і муроми, що мешкали на Оці, так і для північних фіно-угрів: села, карели, чуді, Іжори, а пізніше - для поволзьких і зауральській: зирян (комі), перм'яків, мордви, удмуртів , марійців, остяків (ханти) і вогу-лов (мансі). Більшість фіно-угрів хрестилися за православним знайдемо-ду, брали російські імена і прізвища. У карельських рунах російські називаючи-лись братами. Угро-угри брали участь у російських військових походах в Ві-зантію, до Швеції, в битвах проти тевтонських і лівонських лицарів. Не-мало фінів знаходилося в найближчому оточенні київського князя і местнихкнязей. Угро-угорське вплив чітко проглядається в російській ГеоГем-рафіческой топоніміці (Москва, Ока, Силва, Протва, Сосьва, Лозьва, Му-ром, Вестегонск тощо), у великоросійському антропологічному типі, у го-злодієві великоросів, в російській міфології (водяні, лісовики, русалки-калька з фінських подань), у характері господарських промисловрусскіх, їх побуті (парна лазня, печі-кам'янки і т.д.). 2.3. Велике переселення народів.

    Етнічна і політична панорама Східно-Європейської рівнини іСібірі ніколи не була статичною. Їй завжди була притаманна динаміка. Вособенной мірою вона проявилася на початку першого тисячоліття нашейери. Перші століття нової ери стали часом масових міграцій в Євразії, що отримали в історіографічної традиції назва великого переселеніянародов. Ряд істориків для позначення цього явища користується поня-тіем "етнічна революція". Цей термін покликаний підкреслити масштабміграціонних процесів в першому тисячолітті та їх роль у зміні пов-нічної карти Європи і Азії. Зміни були колосальні. З історічес-кой арени було "зведено" чимале число "старих" перш впливових ет-носів, були викликані до життя "молоді" народи, які закладали своїми пе-редвіженіямі основи етнічної і політичної географії Західної іВосточной Європи, значної частини Азії та Північної Африки. У ході масштабних переміщень стиралися і змінювалися кордону преж-них племінних ареалів, йшло різке збільшення міжплемінних контактів, змішувалися різні етнічні компоненти, що призводило до образованіюнових народів.

    Історія багатьох сучасних народів бере початок у етойепохе. Міграція послужила фоном і головною умовою початку етногенезабольшінства європейських націй. Сучасні історики не дуже розходяться у визначенні составаучастніков великого переселення народів (гуннських, німецькі, сла-Вянскя, аланські й інші племена), в оцінці ролі їх у цьому процессе.А от у 20-30-х роках що задавали тон в радянській історіографії школі. Г. Покровського було властиво головну роль відводити німецьким пле-Менам. Дійсно, перша хвиля великого переселення була пов'язана сгерманцамі. У другому - третьому століттях через Російську рівнину з северана південь - з районів Прибалтики та Данії до Криму, на Балкани і звідти вЮжную Азію - рушили німецькі племена готов. У готського історікаІордана є згадка про мордва, села, мері, естах і про Онежский чу-ди, які увійшли до складу готського царства, створеного вождем готовГерманаріхом і тягнеться на всю Російську рівнину. Під натиском гунів і слов'ян готи були витіснені з Причорномор'я назапад, привівши в рух і інші германські племена межували сРімской імперією. Германці в 4-5 століттях н. е.. заснували королівства вбившіх римських провінціях: у Південній Галлії та Іспанії - вестготи; наюго заході Німеччини, в Ельзасі, більшої частини Швейцарії - алемани; наюго заході Галлії - бургунди; у Північній Галлії - франки; в Італії-остготи і лангобарди; на Британських островах - англи, сакси, Юти. Врезультате німецького нашестя звалилася Західна римська імперія, іустановілісь держави, на півтори тисячі років вперед определівшіеполітіческую географію Західної Європи - Франція, Італія, Іспанія, Ве-лікобрітанія, Німеччина. Шляхом змішування германців з кельтами і романи-зірованним населенням сформувалися сучасні європейські етноси-французи, англійці, іспанці, італійці, голландці та ін У радянській історичній літературі 20-30-х років велике пересів-ня народів фактично прирівнювалося до руху германських племен інічего НЕ говорилося про роль слов'ян, тюркських племен, арабів.

    Це заве-домо обмежувало розтин масштабів історичного дії і не дава-ло відповіді на запитання про значення великого переселення народів для істо-рії нашої країни. Надалі ця тема була серйозно поглиблена радянськими досліджень-телямі. Стало очевидним, що на початку першого тисячоліття н.е. размахславянской цивілізації був не менш значним, ніж у германскіхплемен. Відповідно до теорії А.А. Шахматова, Л. Н. Гумільова та ін, первонах-чільного ареал проживання слов'ян знаходився на досить обмеженою тер-ритор в Південній Прибалтиці, звідки і пішли перші імпульси славянскойміграціі в 1-2 ст. нашої ери. На думку академіка Б. А. Рибакова, праро-Діною слов'ян була область від Ельби до Дніпра. Інтенсивний рух дозволило слов'янським племенам за історіческікороткіе терміни заселити гігантські простору від Вісли до ВерхнейВолгі, від Балтики до Чорного та Адріатичного морів.

    Причому, якщо мно-Гії кочові та частина германських племен відривалися від своїх тилів, чтовело до їх загибелі у військових зіткненнях чи оперативного розчиненню віних етнічних масах, то слов'яни - на відміну від них - не оставляліокончательно своїх територій, а лише постійно розширювали їх. Сла-Вянскя колонізація носила комбінований характер: поряд з органі-зовано військовими походами йшло мирне заселення нових територій зем-ледельческімі громадами, які шукають нових орних земель. Велике переселення поклало початок історії сучасних славянскіхнародов, у тому числі і російського. Після початкових імпульсів переселеніяславянская єдина спільність розділилася на окремі племена і народи.Прі цьому єдність слов'янської матеріальної і духовної культури на осно-ве традицій землеробських громад і властивих їм ведичних культовсохранялось ще досить довго - аж до християнізації слов'ян, раз-яка ділила їх за релігійною ознакою.

    Тривалий час зберігався іедіний слов'янську мову, що дозволяв, не дивлячись на діалекти, приблизно до 14 століття цілком вільно розуміти один одного поляку і болгарина, новго-родцу і жителю Чорногорії. У "Повісті временних літ" 12 століття летопісецоставіл вельми показовий зауваження: "Словенська мова і російська од-но є". Тим не менше, після розселення слов'ян на нових місцях їх мови ікультури стали поступово розходиться. Причинами тому були огромнаятерріторія розселення, природно-географічні бар'єри між сла-Вянскя племенами, іноземні вторгнення. Не останню роль зіграли іконтакти з місцевими неслов'янськими племенами, які впливали на мову і куль-туру слов'ян. Приміром, на Балканах до складу слов'янських громад влива-лись фракійці, частково греки, іллірійці, що прийшли з Волги Булгари.Между Дніпром і Ільменіт слов'яни активно вступали в контакт з фін-но-уграми, балтами, тюрками. Територія Східної Європи стала плацдармом для переміщень не тільки готовий, монголоязичних гунів і слов'ян.

    У середині першого тися-челетія з прагненням до політичної гегемонії в регіоні виступілітюрксіе племена - аври, хазари, булгари. Їх рух зі сходу на за-пад диктувалося логікою їх кочового господарства та міжетнічних зіткненні-веній. Тюрки виділялися і в азіатських міграціях - особливо при засіли-ванні Сибіру: киргизів, уйгури і ін У результаті поглинання південними тюр-коязичнимі переселенцями деяких палеоазіатскіх і Тунгуський племенстал формуватися якутський етнос. До останніх міграційним хвилях великого переселення вчені відно-сят арабські завоювання, що почалися в 7 столітті і охопили Аравію, За-падную і Середню Азію, Північну Африку. З епохою великого переселеніясовпало кілька етапів єврейської міграції з Близького Сходу. Пере-Івані євреїв почалося ще до нової ери з зв'язку з вавілонскімі6 маці-донськими, римськими здобутками. Походи арабів викликали ще нескольковолн результату євреїв з їхньої прабатьківщини. До кінця 8 ст. відносяться перші екс-експедиції норманів як у Западную6 так і в Східну Європу.

    Наприкінці 9века в південноруські степи вдерлися печеніги. В цей же час далекійпереход мадярів з Південного Уралу до Європи завершився заселенням ними Пано-панії, де вони асимілювали місцевих слов'ян. У працях різних істориків спостерігається розбіжність при визначенні нии хронології великого переселення. Марксистська історіографія началособитій пов'язувала з рухом германців і відносила до 4 століття. Такойспеціаліст з даної тематики, як Л. Н. Гумільов, перші поштовхи массовихміграцій впевнено відносив до 1 - 2 століттям н.е. У наявності і розбіжність у поясненні спонукальних причин велікогопереселенія народів. школа М. Н. Покровського головним двигуном племен-них переміщень називала "потреба у великих просторах землі, необхідному при тодішньому примітивному веденні господарства". Крім тоговидвігалісь такі причини, як "розкладання у варварських племен першо-битнообщінного ладу, формування великих племінних союзів, воглавляе-екпортувати військової аристократією, яка прагнула до збагачення і зміцнення влас-ти".

    За логікою християнських богословів у зміні етнічної картини в Єв-ропе після великого переселення з наочністю проявилося Боже прове-деніе: "старі" народи зійшли з історичної арени разом з завершеніемветхозаветних часів. Нова християнська ера стала часом торжестваевангеліческой проповіді і жізнеутвержденія народів, які звернулися кхрістіанству. Ця позиція не позбавлена частки практичного сенсу. Християнська релі-гія і діяльність церкви стали чинниками певної стабілізацііположенія в Європі після потужної етнічної і політичної "перетряс-ки". Наявність цільної?? іровоззренческой системи послужило формірованіюзападноевропейского (західно) суперетносу. У Східній Європі сильного динамічного напору тодішніх про-процесів не витримали гуни, авари, хазари, печеніги та інші, ісчезнувс етнічної карти. Слов'янству динаміка його тодішнього существованіяне принесла катаклізмів завдяки дії такого щодо устой-чівого чинника, як слов'янське етнічне єдність. Крім того, про-водників стабілізуючих тенденцій у Східній Європі була Візантія, переживала культурний і військово-політичний розквіт і що була отрута-ром православної культури. Візантія втягувала в орбіту свого впливу-незважаючи на неминучі тертя - південних і східних слов'ян, вносячи за-ряд своєрідності в їх подальшу історію. Для пояснення природи великого переселення народів - як і другіхявленій етнічної історії - становить інтерес "теорія пасіонарії-ності" Л. Н. Гумільова.

    Відповідно до неї, різка активізація цілих етносовсвязивается з "пассіонарним вибухом", тобто сплеском життєвої енергії "молодих" народів на тлі певної інерційності історично болеестаршіх етносів. Пассіонарні поштовхи перебувають у залежності від косми-чеський енергетики. Вони дають початок етногенезу тих чи інших народів іпредставляют собою явище не стільки соціальний, скільки біосферні, що у схемі можна окреслити як певну мутацію, що задають людямособую біоенергію, здатну генетично передаватися нащадкам. Пасіонарність Гумільов називає "органічну здатність человекак сверхнапряженію, до жертовної діяльності заради високої мети". Онахарактерізует етноси, які - як і кожна окрема людина - висо-даються, мужніють, старіють і вмирають.

    Етнічні групи проходять фази підйому актив-ності, перегріву і повільного спаду за 1200-1500 років, після чого рас-сипатися або зберігаються як релікт за відсутності видимого саморозвинути-буття. Нові етноси дуже часто зберігають етноніми, але це не впливає насмену їх якісних характеристик, стереотипів поведінки і сповідь-ваних цінностей. При такому підході ідея "відсталості" або "дикості" окремих народовне придатною. Порівняння етносів і цивілізацій коректно лише з учетоміх історичного віку. Крім того, потрібно враховувати, що первонах-чільного імпульси етногенезу - мікромутаціі у формі пасіонарних штовханини-ков - виникають в конкретних географічних і соціальних умовах, маючи при цьому і різну силу впливу.

    Особливу роль відіграють Етні-етичні контакти, які для народів проходять по-різному і призводять кразним результатами. У силу всього цього кожен етнос несе на собі пе-чати самобутності і неповторності. Однак досить-таки часто ці міркування скидаються з рахунків, і етноси порівнюються з застосуванням шкали лінійного часу. Абсолют-зіровав з европоцентрістскіх позицій поняття "прогрес", історики іфілософи - раціоналісти в 18 столітті, як і їх пізніші послідовники-механічно "збудували" народи по ієрархічній драбині, "зробленої" з суто західноєвропейським мірками

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !