ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Норвегія. Велика криза
         

     

    Історія

    Норвегія. Велика криза

    В 1347-1351 рр.. більшу частину Європи спустошила катастрофічна епідемія чуми, пізніше названа Чорною смертю. У нашому дослідженні історії Норвегії вона відзначає вододіл між Високим і пізнього Середньовіччя.

    Влітку 1349 чума була завезена з Англії в Берген. У Естланн вона, можливо, також проникла з-за кордону. Так чи інакше, епідемія поширилася всією країні, спустошила Данію й майже всю Швецію, але Фінляндія й Ісландія в той момент не постраждали. У Норвегії спалаху епідемії повторювалися в кожному наступному десятилітті XIV ст. і з меншою частотою - надалі. З тієї ж схемі епідемія розвивалася у більшості регіонів Західної та Північної Європи.

    Чума - Хвороба диких гризунів, яка поширюється серед людей через укуси щурячих бліх. Найбільш часто зустрічається бубонна форма чуми, що супроводжується запаленням лімфатичних вузлів під пахвами, на шиї й у паху. Без медичної допомоги, як це й траплялося в Середні віки, бубонна чума приводить до смертності 80-90% інфікованих. Нерідко чуму, проникаючи в систему кровообігу, ускладнюється вторинним сепсисом, вражаючи той або інший орган - легені, кишечник і т.д., і ці форми ще смертоносних, ніж сама бубонна чума.

    Спалахи чуми, неодноразово повторюється вже після Чорної смерті, приводили до подальшого скорочення населення, ще більше посилюється тим обставиною, що, судячи з усього, хвороба з особливою силою вражала жінок і дітей. У тому ж напрямку діяли й інші фактори: епідемії інших хвороб, голод, війни, природні катастрофи. Останні дослідження дозволяють припустити, що в другій половині XIV ст. населення Європи в цілому скоротилося на 50% і його чисельність продовжувала знижуватися, хоча і повільно, аж до середини XV ст. Тільки тоді з'явилися істотні ознаки її зростання.

    Про падіння чисельності населення Норвегії, як і більшості інших країн, ми можемо судити лише побічно - через його більш-менш піддаються оцінці наслідки. Найбільш явним свідченням служать тисячі занедбаних садиб і дворів. Згідно з податковим регістрів, що відноситься приблизно до 1520, в цей час від половини до двох третин що існували в період Високого Середньовіччя іменних садиб прийшло в запустіння. Незаселеними залишалося й дві третини дворів. Ці спорожнілі садиби і двори не втратили повністю свого економічного значення. Багато хто з них використовувалися жителями сусідніх садиб або прилеглих міст, особливо для заготівлі сіна і випасання худоби. Тим не менше вони свідчать про великого демографічній кризі.

    Чума не оминула ні обжитих, ні слабозаселенних областей, але в підсумку люди переселялися в найбільш зручні з економічної точки зору місцевості. Так чумні роки звернули назад тенденцію до розширення заселених територій, що існувала з епохи вікінгів до Високого Середньовіччя. Депопуляція особливо позначилася на недавно освоєних землях у лісистих і горбистих місцевостях, на окраїнах старих сільськогосподарських районів, а також на територіях в гирлах фіордів і в віддалених долинах і горах. Загалом найбільше постраждали області, малопридатні для сільського господарства, які не мали до того ж особливих перспектив для підтримки життя альтернативними засобами. Населення родючих областей краще витримало епідемію. Жителі прибережних районів Вестланн і до північ від неї завдяки рибальства відбулися меншими втратами, ніж сільськогосподарські поселення в глибині материка.

    Ті, хто вижили, одержали у своє розпорядження більше землі. Зростання пропозиції на «Орендарське ринку» привів до різкого падіння земельної ренти. Хоча в різних місцевостях ситуація серйозно варіювала, вважається, що в цілому по країні рентний дохід з збереглися садиб і дворів знизився приблизно до однієї чверті рівня 1350 Якщо ми додамо сюди покинуті двори, які були в дуже незначною мірою або повністю неплатоспроможні, виявиться, що землевласники в середньому одержували лише одну п'яту своїх колишніх доходів від оренди. Ціни на землю також упали, хоча й не настільки сильно, як рента; в результаті доходи з капіталу, вкладеного в орендовану землю, знизилися. Чи не менш показово й скорочення - у середньому, можливо, до однієї третини рівня 1350 - «зерновий десятини». Все це вказує на різке падіння виробництва.

    Фахівці з історії сільського господарства, спираючись у своїх розрахунках на кількість занедбаних дворів і інші ознаки кризи, вважають, що чисельність населення скоротилася наполовину або на дві третини в порівнянні з максимальним рівнем, досягнутим у період Високого Середньовіччя. Однак виходячи з цих даних не можна автоматично робити висновок про такому ж рівні падіння населення. Оскільки порожніли в першу чергу найбільш віддалені й дрібні господарства, загальна кількість занедбаних садиб і дворів не може служити прямим свідченням скорочення населення, а зниження земельної ренти явно диктувалося станом ринку. Проте очевидно, що падіння чисельності населення Норвегії в Пізніше Середньовіччя мало катастрофічний і довгостроковий характер. Лише у другій половині XV ст. з'являються перші боязкі ознаки нового росту числа сільських поселень. А пожвавлення сільського господарства по всій країні стало помітним тільки в XVI ст.

    Запустіння дворів було характерно для всієї пізньосередньовічної Північної Європи. Але, схоже, воно не придбало істотних масштабів у Фінляндії, де число сільських поселень в середньому різко збільшилося; також порівняно мало постраждали найбільш родючі сільськогосподарські райони Данії та Швеції. У найбідніших областях цих країн і в Ісландії занедбаних дворів було більше, але ніде, згідно з сучасними оцінками, цей процес не досяг такого рівня, як в Норвегії. Той же висновок можна зробити щодо Німеччини та Англії. У силу цього склалося загальноприйнята думка, що демографічна криза в Норвегії був особливо глибоким і тривав особливо довго, хоча переконливих пояснень, чому так сталося, немає.

    Згідно останнім європейських досліджень, скорочення населення і тривалість цього процесу в інших країнах також були значні, тому відзначити якісь особливості ситуації в Норвегії досить важко. Можливо, різке скорочення числа поселень більше визначалося характером заселення країни, ніж людськими втратами. Запустіння окремих садиб і дворів було і більш значним по масштабом, і більш помітним, ніж сіл, - адже села зазвичай продовжували існувати, незважаючи на спад населення. Крім того, у більш південних країнах Європи, та й до деякої міри в Данії та Швеції було більше безземельних або майже безземельних наймитів. Вони могли зникнути, не залишивши сліду в структурі сільськогосподарських поселень. А оскільки частина з них вижила і влаштувалася на що звільнилася землі, кількість покинутих поселень відповідно зменшилося.

    Що послужило причинами кризи в період Пізнього Середньовіччя? Це питання обговорювалося багатьма європейськими, в тому числі скандинавськими, істориками. Без сумніву, головною причиною скорочення населення стали епідемії чуми. З іншого боку, в декількох регіонах Європи кризові тенденції спостерігалися й до середини XIV ст. Уже з другої половини XIII ст. чисельність населення початку падати. Звичайно це явище пояснювалося в мальтузіанском дусі: зростання населення перевищив наявні ресурси, за чим послідувало надмірне використання сільськогосподарських земель. У той же час наводяться і більш конкретні факти: неврожаї, природні катастрофи, війни. Як причини більш ранніх ознак економічної кризи (падіння цін на землю в Данії) вказувалися коливання цін і ситуація на ринку.

    В зв'язку з усім сказаним виникає питання, наскільки криза в пізньосередньовічної Норвегії зобов'язаний своїм походженням факторів, відчувається вже в період Високого Середньовіччя. Як перші симптоми кризи можна розглядати згадки про покинутих у другій половині XIII в. землях, нечисленні приклади зниження орендної плати за землю до 1350 р. Не можна ігнорувати і ймовірність того, що в Норвегії, як і в інших країнах, чисельність населення досягла такого високого рівня в порівнянні з сільськогосподарськими ресурсами, що ще до 1350 р. його зростання припинилося, а потім почав падати. Для пояснення цього, а також масштабів і тривалості послідував кризи вчені вказували на погіршення кліматичних умов: збільшення вологості і зниження середньорічної температури, а крім того - на особливу небезпеку виснаження грунтів у зонах ризикованого землеробства, до яких відноситься Норвегія. Розвиваючи це, можна припустити, що несприятлива ситуація з продовольством в кінці Високого Середньовіччя знизила опірність населення до впливу неврожаїв та епідемій.

    Тим не менше наявні в нашому розпорядженні дані про ознаки кризи в Норвегії до 1350 нечисленні і малодостовірні. Головну «струс» норвезьке суспільство, безсумнівно, пережило пізніше, з приходом Чорної смерті і наступними спалахами епідемії. Що стосується можливих причин цього удару, що вразила середньовічне суспільство, то тут дослідникам ще багато чого треба зробити.

    Епідемії чуми заподіяли жахливі страждання і залишили великий слід в колективному свідомості. Однак якщо ми звернемося до довгострокових наслідків скорочення населення, то картина виглядає не такою похмурою.

    З економічної точки зору ми маємо справу з макрокрізісом. Він привів до величезного скорочення продуктивності та матеріального споживання. Але для більшості тих, що вижили наслідки кризи виявилися сприятливими. Земля стала доступнішою, значить, не міг не зрости обсяг виробництва на душу населення. А якщо додати до цього низьку орендну плату, становила тепер лише мізерну частку колишньої суми, то в цілому положення селянства в Норвегії Пізнього Середньовіччя, мабуть, покращився.

    В фінансовому відношенні криза вдарила насамперед по тих, хто брав земельну ренту і податки, тобто за землевласницької аристократії, церкви і монархії. Положення інших представників вищого суспільства також погіршився, оскільки еквівалентна вартість їхніх доходів (сільськогосподарської продукції) знизилася в порівняно з цінами на ремісничі вироби і з платнею.

    Скорочення населення сприяла розвитку двох помітних тенденцій в норвезькій економіці. По-перше, збільшилася частка тваринництва в порівнянні з землеробством. Оскільки звільнилися великі площі пасовищних земель, тваринництво стало більш продуктивним, вимагаючи менших затрат праці. Ціни на масло та іншу тваринницьку продукцію виявилися більш стійкими, ніж ціни на зерно. У підсумку замість багатого вуглеводами і крохмалем раціону, що переважає в кінці Високого Середньовіччя, норвежці стали споживати більше продуктів тваринництва.

    Друга тенденція полягала у зростанні значенні риболовецького промислу. Як вже зазначалося, поселення на західному і північному узбережжях непогано пережили кризу. На крайній півночі Норвегії продовжувала розвиватися тенденція, яка проявилася вже за часів Високого Середньовіччя: люди все більшою мірою використовували продукти тваринництва і прибережного рибальства для власного споживання, а рибу, виловлену під час сезонних путин, в'ялили і міняли на зерно та інші продукти. У пізньому Середньовіччі завдяки рибальства на західному і північному узбережжях аж до Вадсе виникли села з постійним населенням.

    Податкові списки, що датуються приблизно 1520, не тільки вказують на відносно велику чисельність населення в прибережних районах Заходу і Півночі, а й свідчать про більш високий рівень життя в порівнянні з самими благополучними сільськогосподарськими областями в глибині країни. Пояснення, судячи на все, криється в сприятливих умовах для продажу в'яленої риби через Берген за ціною, що вигідно відрізнялася від вартості зерна та інших продуктів імпорту. Звичайно, загальний обсяг виробництва в'яленої риби істотно знизився через скорочення населення і лише в XVI столітті досяг рівня початку XIV ст. Але, з іншого боку, в середині XIV ст. ціни на неї сильно зросли і в 1400-х рр.. трималися на дуже високому рівні. Одним із свідчень вигідних торгових зв'язків з Бергеном стали цінні твори мистецтва з Німеччини і Нідерландів, що з'явилися в северонорвежскіх церквах.

    Економічні наслідки кризи Пізнього Середньовіччя для норвезьких міст нам все ще малозрозумілі. Будучи центрами збору податків на користь корони і церкви, а також місцем проживання приватних землевласників, міста неминуче постраждали від падіння земельної ренти, податкових платежів та інших офіційних джерел доходу. Особливо важкими були наслідки в релігійних центрах країни - в Тронхеймі, Ставангері і Хамарі. Але і в інших містах - ймовірно, у зв'язку з зниженням сільськогосподарських поставок - чисельність населення зменшилася в порівнянні з періодом до 1350 г.

    З іншого боку, в пізньому Середньовіччі в Норвегії зросла роль товарно-ринкових відносин. Про це, зокрема, свідчить більш широке використання монет. Таким чином, умови сприяли стабілізації і навіть зростанню міст там, де обмін товарами був головним видом економічної діяльності. Поряд з рибою, найважливішим предметом експорту став ліс. Торгівля деревиною привертала до норвезьким берегів голландських і шотландських купців, сприяла розвитку міст на сході (Шіен, Тенсберг, Осло) і концентрації населення в першому вантажних портах уздовж Осло-Фіорду (провісником майбутніх ладестедер, див. розділ XII), де з кінця XIV ст. були введено «лісові мита». В останні десятиліття XV ст. на крайньому південно-сході країни в практику лісозаготівель була впроваджена пила на водяному приводі, що сприяло отриманню у 1498 р. міського статусу Оддевалем (Уддевалла) в Бохуслене.

    Берген зберіг своє становище центру експорту риби та іншої продукції з Північної Норвегії та колоній у західних морях, хоча торгівля з Ісландією і вичерпалася після 1400, коли англійці, а слідом за ними німці почали вивозити рибу з портів Північного моря безпосередньо. Торгівля між Бергеном і містами Східної Англії також значною мірою втратила колишнє значення через розвиток ринків споживання риби в континентальній Європі. Площа забудови в Бергені Пізніше Середньовіччя розширилася, щільність населення місцями збільшилася, а його чисельність знову стала швидко рости після падіння у другій половині XIV в.

    Схоже, ганзейци не упустили можливості заповнити вакуум, що виник після того, як Чорна смерть і подальші спалаху чуми забрали чималу частину норвежців, активно брали участь у Бергенського торгівлі. Зростання цін на в'ялену рибу з середини XIV ст. безсумнівно стимулювався інтересом до цієї торгівлі, що дозволяє пояснити, чому близько 1360 року у Бергені був створений централізований Ганзейського торговий пункт - Контора. Можливо, вирішальне значення мав і той факт, що виникла в 1350-х рр.. Ганзейский союз прагнув більш жорстко контролювати своїх людей у Бергені. Контора швидко опанувала складами на Пристані, і близько 1000 німців оселилося там на постійній основі. Одночасно німецькі гільдії зайняли панівне становище в кількох галузях міського ремесла.

    В період Пізнього Середньовіччя Ганза створила більш дрібні факторії, або торгові пункти, в Осло та Тенсберге. Їх «метрополією» був Росток, а конторою в Бергені керував Любек. З самого початку Ганзейські купці вигідно відрізнялися від норвезьких конкурентів високим професіоналізмом; в їх розпорядженні була географічно розгалужена торговельна мережа і більш потужна фінансова база. Всі це давало їм перевагу і в якості покупців норвезьких товарів, і постачальників імпортної продукції підвищеного попиту. Постійне зміцнення їх позицій протягом Пізнього Середньовіччя не в останню чергу було пов'язано зі зростаючими обсягами кредитів (у тому числі необхідним обладнанням та іншими товарами), якими вони авансували норвезьких постачальників, щоб забезпечити регулярне надходження експорту. Таким чином, вони проклали собі шлях у міську посередницьку торгівлю (тобто купівлю товарів для наступної перепродажу), посиливши в той же час своє ібез того панівне становище в заморської торгівлі.

    Особливе значення мала прийнята в Конторі система кредитування. Головними одержувачами кредитів були селяни-рибалки та інші мешканці Півночі (так звані «Північні купці»), що привозили рибопродукти до міста. Роль незалежних городян-бергенцев, раніше купували рибу на півночі і доставляли її в Берген, в Пізніше Середньовіччя стала більш скромною, а Бергенського посередницьку торгівлю очолила Контора. Ганзейци прагнули проникнути і в міську роздрібну торгівлю. Але цей вид діяльності, як і раніше залишався в руках норвежців, які користувалися привілеями протекціоністської торгівельної політики влади.

    І в Бергенського Конторі, і в факторіях на сході Норвегії німці прагнули відокремитися від решти суспільства. Вони домоглися контролю над власними внутрішніми справами, якими - згідно зі статутами, прийнятими вищим органом Ганзейського союзу ханзетагом (сеймом), - керували власні старости. Однак лише в Бергені вони жили компактною групою, організованою на засадах екстериторіальності, аж до того, що шлюби з норвежка були заборонені. Їм навіть вдавалося в якійсь мірі уникати звернень до норвезькі суди у випадках серйозних злочинів та економічних суперечок з норвежцями. Крім того, тільки в Бергені вони були досить численні, щоб часом відкрито ігнорувати норвезькі влади і вводити жорсткі економічні санкції проти конкурентів, частково підкріплювані актами насильства.

    Норвезькі історики схиляються до негативної оцінки економічної ролі ганзейськіх купців: вони експлуатували северонорвежскіх рибалок і перешкоджали становленню міського середнього класу в Норвегії. Важко заперечувати, що останнє дійсно мало місце, особливо в Бергені. Але, з іншого боку, Ганзейські купці сприяли зростанню норвезької економіки, розширюючи європейський ринок в'яленої тріски та інших продуктів з Норвегії та її колоній. Це, очевидно, мало позитивний ефект для економіки східного і північного узбережжя країни, а також для розвитку Бергена та інших міст, навіть при тому, що більша частина прибутку від торгівлі вивозилася за кордон.

    Важливим соціальним наслідком демографічної кризи стало ослаблення світської аристократії. Система хірда занепала при Магнус Ерікссон і Хаконе VI Магнуссон (1355-80). Володіння земельними угіддями було найважливішою передумовою аристократичного способу життя. У Пізніше Середньовіччя з різким скороченням доходів від оренди землі зник основне джерело існування багатьох королівських васалів. Багатьом з них довелося самим зайнятися землеробством, що позбавляло можливості виконувати королівську службу. З іншого боку, менше число васалів могли забезпечувати свій фінансовий добробут за рахунок частки від королівських доходів, адже останні також скоротилися. У результаті багато хірдмани нижчих рангів поповнили ряди селянства. Це найбільш ймовірна причина того, що частка аристократії в середовищі землевласників знизилася приблизно з 20% у 1350-му до 13% в 1500 р.

    Формально аристократія в період Пізнього Середньовіччя складалася з вищої категорії -- лицарів і нижчої - зброєносців. Значне поповнення її лав було тепер неможливо з економічних причин, особливо у зв'язку із збільшенням вимогами до «елегантному» способу життя, запозиченого у аристократії сусідніх королівств. Через прагнення до спадкоємства титулів коло вищих чинів хірда до кінця Високого Середньовіччя звузився настільки, що виникли труднощі з поповненням чисельності аристократії. Депопуляція в Пізніше Середньовіччя зробила таке поповнення просто неможливим. На цьому тлі легко зрозуміти посилилася тенденція до ендогамії та злиття помість. До початку XV ст. старі норвезькі баронські сім'ї по чоловічій лінії повністю вимерли. Сім'ї більше низьких чинів ще могли «постачати» претендентів на титули, але і вони, не дивлячись на «імпорт» шлюбних партнерів чоловічої статі з сусідніх королівств, були надто нечисленні, щоб запобігти подальшому згасання. До 1500 представників аристократичної еліти можна було перерахувати на пальцях, та й тих майже не залишилося в наступні 30 років. У Крістіана II були підстави заявити у своїй коронаційний хартії (хондфестнінг) 1513 р., що дворянство в Норвегії майже повністю вимерло.

    Однак в Пізніше Середньовіччя між аристократією і селянством існувала свого роду соціальна «сіра зона», поки ще малодосліджених. Мова йде про велику групі сімей, не відмовилися від аристократичних амбіцій. Їх відмінною рисою, крім іншого, була наявність герба на печатці. Чоловіки з таких сімей могли зміцнити своє фінансове становище і претендувати на більш високу становище в суспільстві, зайнявши пости лагманов або звільнені від податків міських радників. Часом вони досягали високого духовного сану, ставали чиновниками при аристократ - власників ленів або надходили дружинниками до єпископам або високородні панам (herresveiner). Спочатку право мати збройних дружинників надавалося тільки лендрманам, але в XIV ст. така практика у вищому світі широко поширилася. При Хаконе VI інститут дружинників при аристократа був визнаний і став використовуватися королівської владою у військових цілях.

    В внаслідок падіння доходів церкви чисельність норвезького духовенства постійно скорочувалася. На місцях один священик часто обслуговував кілька парафій. У вищих шарах ієрархії виникла тенденція до злиття доходів від декількох духовних постів, що дозволяло тримати менше священнослужителів. Падіння орендної плати особливо сильно вдарило по монастирях, фінансове становище яких майже повністю залежало від земельних доходів. Для дотримання релігійних обрядів та виконання інших обов'язків монастирі обходилися мінімальною кількістю ченців і черниць. Зниження доходів призвів до внутрішньої деморалізації і занепаду, а зовні - до втрати престижу. У результаті ще до Реформації кілька монастирів припинили існування.

    Тим Проте, оскільки перш за духовний стан було досить численним, а його структура досить розгалуженою, вона могла дозволити собі скоротити число вищого духовенства пропорційно спаду населення, не втрачаючи впливу в суспільстві. Авторитет церкви від цього в Пізніше Середньовіччя не похитнувся, а ще більш зміцнився. Про це свідчить, наприклад, той факт, що вартість її частки земельної власності зросла майже до половини загального обсягу, не в останню чергу завдяки новим дарів за поминання померлих.

    В більш благополучному селянському суспільстві Пізнього Середньовіччя ми виявляємо впевнено стоять на ногах представників нового верхнього шару ( «Еліти»), які мали власні печатки і виконували широке коло громадських обов'язків на місцях. Поповнюючись збіднілими аристократичними сім'ями, ця еліта склала соціальну «сіру зону» між селянством і дворянством. Саме чоловіки з таких сімей в Пізніше Середньовіччя очолили опір на місцях фінансовим претензіями центру. У той же час самоповага селян живилося тим, що економічне становище більшості з них покращився.

    Більше значне зниження рентних доходів у Норвегії в порівнянні з сусідніми країнами пов'язано з тим, що норвезьке селянство займало більш сильні позиції у відносинах з землевласниками. Це означало, що в період браку орендарів ринкові механізми діяли вільніше. У сусідніх королівствах сильна землевласницька аристократія зуміла змусити орендарів платити більш високу ренту. У Данії, на острові Зеландія в пізньому середньовіччі було навіть введено кріпацтво з трудовими повинностями для орендарів. Таким чином, Данія опинилася на межі тих регіонів Східної Європи, де владою поміщиків були ліквідовані селянські волі.

    Епідемії чуми другої половини XIV ст, нанесли жорстокий удар по міському населенню. Як ми бачили, в Бергені вакуум, що виник в результаті спаду населення, заповнили Ганзейські купці та німецькі ремісники. Тим не менш у міській економіці вистачало місця і для норвезьких купців і ремісників, хоча перші вже не брали участі у зовнішній торгівлі і грали лише скромну роль посередників. В Осло і Тенсберге відкривалося широке поле діяльності не тільки для ганзейцев, але і для вітчизняних підприємців, у тому числі в зовнішній і посередницької торгівлі.

    В період Пізнього Середньовіччя міську еліту - хусфасте Менн - змінив клас бюргерів, що складався з незалежних торговців і майстрів-ремісників. Оскільки в цю групу надалі влилися також ремісники і роздрібні торговці, що належали раніше до середніх верств суспільства, вона склала більше широку прошарок, ніж хусфасте Менн. Одним з результатів цього процесу стала складніша громадська структура, чітко розділена на дві частини - бюргерів і робітників.

    Через деякий час отримання статусу бюргера стало необхідною умовою для ведення самостійного промислу в містах. Можливо, частково це пояснювалося необхідністю обмежити активність ганзейцев у Східній Норвегії. Вперше формальний статус громадянина міста було зафіксовано в Тенсберге і Осло в першій половині XIV ст. Відомо і про його існування в інших містах XV ст. У Тенсберге і Осло деякі Ганзейські купці вважали для себе вигідним покинути союз і прийняти норвезьке громадянство, однак Контора в Бергені заборонила своїм людям чинити таким чином.

    Розвиток місцевого бюргерства спиралося на капітали і професійні навички зростаючого числа іммігрантів: німців, голландців, шотландців (у тому числі з Оркнейських островів), а до кінця Пізнього Середньовіччя - і данців. У 1440-х рр.. корона зняла заборону на торговельну діяльність у сільських районах. Права купців на заняття купівлею-продажем у місцевостях навколо міст, іноді жорстко обмежених, все розширювалися. Ганзейські купці в ці райони не допускалися, так що їм довелося зосередити зусилля на захисті вже завойованих позицій у конкуренції з місцевими бюргерами та іншими іноземцями, а також у боротьбі з рішеннями влади з приводу торгових концесій. У містах Східної Норвегії ганзейци «перейшли до оборони» раніше, ніж в Бергені.

    Верхівка бюргерів зазвичай стояла однією ногою в місті, а інший - у сільських районах. Заможні бонди і декласована аристократія брали участь у економічного життя міст, а бюргери, у свою чергу, вкладали капітали в землю, перш за все поблизу міст, яку вони обробляли самостійно. Це приносило великий прибуток, ніж здача її в оренду за низькою ціною, і поряд з аналогічною системою управління з боку міських церковних установ призвело до появи скупчень занедбаних дворів навколо міст. Представники міської та сільської еліти встановили тісні зв'язки між собою, багато хто з них поріднилися з дрібними дворянами. У цьому сенсі сім'ї міських радників мали яскраво вираженим перехідним статусом.

    Найбільш важливим політичним результатом демографічної кризи стало ослаблення королівської адміністрації. Услід за падінням земельної ренти відбулося різке скорочення (удвічі) регулярних доходів від податків. Спроби введення додаткових податків не могли компенсувати ці збитки, до того ж подібні ініціативи зводилися нанівець через опозицію і повстань загрози з боку здобув впевненість в собі селянства. Доходи від штрафів та конфіскацій також знизилися у зв'язку з зменшенням населення. Крім того, митні збори, якими Хакон V покрив експорт, що вивозиться, іноземцями, були скасовані в 1343 р. під тиском ганзейцев. Ще до кризи чисельність адміністративного персоналу була низькою, враховуючи масштаб завдань з управління такою великою і топографічно розділеною країною, як Норвегія. Тепер же фінансова база монархії скоротилася в два з лишком рази. Криза Пізнього Середньовіччя ще більше послабив Норвегію у військовому та економічному плані, і прагнення її сусідів встановити в країні свій вплив зросло. Із занепадом норвезького дворянства ослаб і військово-політичне керівництво країною. У результаті забезпечувати ефективне центральне управління стало важко, а то й зовсім неможливо. У зв'язку з цим висновок унії з Данією в 1380 р. видається цілком природним розвитком подій.

    Умови тепер сприяли зміцненню церкви в якості незалежного суспільного інституту та посилення її впливу на світські влади. У той же час, ослаблення королівської адміністрації відкрило шлях для децентралізації політичної і правової систем, які надавали місцевій владі в місті та селі більше незалежності.

    Криза у період Пізнього Середньовіччя торкнувся і культуру, З падінням королівських і церковних доходів можливості фінансувати діяльність в галузі культури скоротилися. А після підпорядкування країни датської монархії у норвезької корони і церкви зникло і саме бажання займатися цим.

    Літературна діяльність, яка розвинулася в придворних і церковних колах в період Високого Середньовіччя, тепер зійшла нанівець. Перестали створюватися твори мистецтва для оздоблення церков. Велика їх частина в Пізніше Середньовіччя ввозилася з Ганзи. Одночасно корона і церква майже припинили будівництво, а архітектурні пам'ятки Високого Середньовіччя потроху приходили в занепад.

    Не в останню чергу завдяки королівської адміністрації стародавньонорвежському письмова мова майже придбав єдину для всієї країни літературну форму. У Пізніше Середньовіччя норвезькі діалекти наблизилися до розмовної мови того часу, але середовище для паралельного виникнення його письмової форми була відсутня. «Средненорвежскій» письмова мова (бл. 1350-1550) все більше являв собою суміш шведського, датського та нижньогерманській прислівників і поступово поступився місцем чисто датському мови. Приблизно до 1500 р. більшість людей уже не розуміли написаного по-стародавньонорвежському.

    В цих умовах норвезька літературна традиція в тій мірі, в якій вона взагалі існувала, продовжувала жити лише в усних переказах, народних баладах, фольклорі, казках та легендах.

    Список літератури

    1. Даніельсен Р. та ін Історія Норвегії. Від вікінгів до наших днів; М.: Видавництво "Всесвіт", 2003

    Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.world-history.ru/

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !