ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Подорож у деякі віддалені країни світу. Свіфт Джонатан
         

     

    Короткий зміст творів

    Подорож у деякі віддалені країни світу. Свіфт Джонатан

    ПОДОРОЖІ В ДЕЯКІ ВІДДАЛЕНІ КРАЇНИ СВІТУ Лемюель ГУЛЛІВЕРА, СПОЧАТКУ Хірурги, А ПОТІМ КАПИТАНА КІЛЬКОХ КОРАБЛІВ Роман (1726) У книзі Свіфта чотири частини, його герой здійснює чотири подорожі, загальна тривалість яких в часі складає шістнадцять років і сім місяців. Виїжджаючи, точніше, відпливаючи щоразу з цілком конкретного, реально існуючого на будь-якій карті портового міста, він несподівано потрапляє в якісь дивовижні країни, знайомлячись з тими звичаями, способом життя, життєвим укладом, законами і традиціями, що в ходу там, і розповідаючи про свою країну, про Англію. І першою такою "зупинкою" виявляється для свіфтовского героя країні ліліпутів. Але спочатку два слова про самому героя. У Гуллівера злилися воєдино і деякі риси його творця, його думки, його подання, це як би якийсь "автопортрет", а проте мудрість свіфтовского героя, точніше, його розумність у тому безприкладному абсурдному світі, що описує він щоразу з неповторно серйозно-незворушною міною, поєднується з "простодушністю" вольтерівського Гурон. Саме це простодушність, ця дивна наївність і дозволяє Гуллівера настільки загострено (тобто настільки пильно, настільки точно) схоплювати кожного разу, опиняючись в дикій і чужій країні, найголовніше. І в той Водночас і деяка відстороненість завжди відчувається в самій інтонації його оповідання, спокійна, неспішна, несуєтний іронічність. Ніби він не про власних "ходіння по муках" розповідає, а дивиться на все що відбувається, як би з тимчасової дистанції, причому досить чималою. Одним словом, інколи виникає таке відчуття, ніби це наш сучасник, якийсь невідомий нам геніальний письменник веде свою розповідь.

    Сміючись над нами, над собою, над людською природою і людськими звичками, які бачаться йому незмінними, Свіфт ще й тому є сучасним письменником, що написаний ним роман здається що належить до літератури, яку саме в XX сторіччі, причому в другій його половині, назвали "літературою абсурду ", а насправді її справжні корені, її початок - ось тут, у Свіфта, і часом в цьому сенсі письменник, що жив дві з половиною століття тому тому, може дати сто очок вперед сучасним класиків: саме як письменник, витончено володіє всіма прийомами абсурдистських листи.

    Отже, перша "зупинкою" виявляється для свіфтовского героя країні ліліпутів, де живуть дуже маленькі люди. Вже в цій, першій частині роману, так само як і в всіх наступних, вражає уміння автора передати, з психологічної точки зору абсолютно точно і достовірно, відчуття людини, що знаходиться серед людей (чи істот), не схожих на нього, передати відчуття самотності, занедбаності і внутрішньої несвободи, скутості саме через те, що навколо - Всі інші і все інше.

    У тому детальному, неспішному тоні, з яким Гулівер оповідає про всі безглуздості, незручності, з якими він стикається, потрапивши в країну ліліпутів, позначається дивно вишукано-потаєний гумор.

    Спочатку ці дивні, неймовірно маленькі люди (відповідно настільки ж мініатюрно і все, що їх оточує) зустрічають Людини Гору (так називають вони Гулівера) досить привітно: йому надають житло, приймають спеціальні закони, які як-то впорядковують його спілкування з місцевими жителями, з тим щоб воно протікало одно гармонійно і безпечно для обох сторін, забезпечують його харчуванням, що непросто, бо раціон непроханого гостя в порівнянні з їх власними грандіозний (він дорівнює раціону 1728 ліліпутів!). З ним привітно розмовляє сам імператор, після наданої Гуллівером йому і всьому його державі допомоги (той пішки виходить в протоку, що відокремлює Ліліпути від сусіднього ворожого держави Блефуску, і пріволаківает на мотузці весь блефусканскій флот), йому дарують титул нардака, найвищий титул в державі. Гуллівера знайомлять з звичаями країн: чого, наприклад, стоять вправи канатних танцюристів, службовці способом отримати посаду, що звільнилася при дворі (вже не звідси запозичив вигадливіші Том Стоппард ідею своєї п'єси "Стрибуни", або, інакше, "Акробати"). Опис "церемоніального маршу" ... між ніг Гуллівера (ще одне "розвага"), обряд присяги, яку він приносить на вірність державі Ліліпути; її текст, в якому особливу увагу звертає на себе перша частина, де перераховуються титули "наймогутнішого імператора, відпочинку прийшли й жаху всесвіту ", - все це виняткова! Особливо якщо врахувати нерозмірність цього ліліпута і всіх тих епітетів, які супроводжують його ім'я. Далі Гуллівера присвячують в політичну систему країни: виявляється, в Ліліпути існують дві "ворогуючі партії, відомі під назвою Тремексенов і Слемексенов ", що відрізняються один від одного лише тим, що прихильники однієї є прихильниками ... низьких каблуків, а інший - високих, причому між ними відбуваються на цьому грунті "жорстокі чвари", оскільки одні "стверджують, що високі підбори всього більше узгоджуються з ... давнім державним устроєм "ліліпутів, проте імператор "ухвалив, щоб в урядових установах ... вживалися тільки низькі каблуки ...". Ну чим не реформи Петра Великого, суперечки щодо впливу яких на подальший "російський шлях" не вщухають і досі день! Ще більш суттєві обставини викликали до життя "запеклу війну", яку ведуть між собою "дві великі імперії "- ліліпутів і Блефуску: з якого боку розбивати яйця - з тупого кінця або ж, зовсім навпаки, з гострого. Ну зрозуміло, Свіфт веде мову про сучасної йому Англії, поділеної на прихильників торі і вігів, але їх протистояння канула в Лету, ставши приналежністю історії, а от чудова алегорія-алегорія, придумана Свіфтом, жива.

    Хоча, втім, свіфтовскіе алегорії звичайно ж ставилися до тієї країни і тієї епохи, в які він жив і політичну виворіт яких мав можливість пізнати на власному досвіді, "з перших рук". І тому за ліліпутів і Блефуску ^ яку імператор Ліліпути після скоєного Гуллівером виведення кораблів Бле-фусканцев "задумав ... звернути у власну провінцію і керувати нею через свого намісника ", без великих труднощів прочитуються відносини Англії й Ірландії, також аж ніяк не відійшли в область переказів, до цього дня болісні і згубні для обох країн.

    Треба сказати, що не тільки описані Свіфтом ситуації, людські слабкості та державні устої вражають своїм сьогоднішнім звучанням, але навіть і багато чисто текстуальні пасажі. Цитувати їх можна нескінченно. Ну, наприклад: "Мова блефусканцев настільки ж відрізняється від мови ліліпутів, наскільки різняться між собою мови двох європейських народів. При цьому кожна з націй пишається давністю, красою та виразністю своєї мови. І наш імператор, користуючись перевагами свого становища, створеного захопленням ворожого флоту, зобов'язав посольство представити вірчі грамоти і вести переговори на ліліпутском мовою ". Асоціації, Свіфтом явно не заплановані (хоча хтозна), виникають самі собою ...

    Сарказм Свіфта неповторний, але гіпербола, перебільшення, іносказання абсолютно при цьому співвідносяться з реальністю. Такий "фантастичний реалізм" почала XVIII ст.

    Або ось ще зразок свіфтовскіх провидіння: "У ліліпутів існує звичай, заведений нинішнім імператором та його міністрами (дуже схожий ... на те, що практикувалося в колишні часи): якщо на догоду мстивості монарха чи злості фаворита суд засуджує будь-кого до жорстокого покарання, то імператор вимовляє в засіданні державної ради мова, що зображає його! милосердя і доброту як якості, усім відомі і всіма визнані. Мова негайно оголошується по всій імперії, і ніщо так не лякає народ, як ці панегірики імператорському милосердя, бо встановлено, що, чим вони великі і чванькуватого тим нелюдське була кара і безневинніше жертва ". Всі вірно, тільки при чому тут ліліпутів, - запитає будь-який читач. І справді - при чому ?..

    Після втечі в Блефуску (де історія повторюється з обтяжливою подібністю) - тобто всі раді Людині Горі, але й не менш ради від нього скоріше позбутися - Гулівер на вибудуваної їм човні відпливає і ... випадково зустрівши англійське купецьке судно, благополучно повертається в рідні пенати. З собою він привозить мініатюрних овечок, який за кілька років розплодилися настільки, що, як каже Гулівер, "я сподіваюся, що вони принесуть значну користь суконної промисловості "(безсумнівна" відсилання "Свіфта до власним "Листи сукнарів" - його памфлету, що вийшов в світ в 1724).

    Другим дивним державою, куди потрапляє невгамовний Гулівер, виявляється Броб-дінгнег -- держава велетнів, де вже Гулівер виявляється своєрідним ліліпутів. Кожного разу свіфтовскій герой немов потрапляє в іншу реальність, наче в якесь "Задзеркалля", причому цей перехід відбувається за лічені дні та години: реальність і ірреальність розташовані зовсім поряд, треба тільки захотіти ...

    Гулівер і місцеве населення в порівнянні з попереднім сюжетом немов міняються роля-, ми, і звернення місцевих жителів з Гуллівером на цей раз в точності відповідає тому, як поводився сам Гулівер з ліліпутами, у всіх подробицях і деталях, які так майстерно, можна сказати любовно, описує, навіть виписує Свіфт. На прикладі свого героя він демонструє неймовірну властивість людської натури: вміння пристосуватися (у кращому, "робінзоновском" сенсі слова) до будь-яких обставин, до будь-якої життєвої ситуації, самої фантастичною, самої неймовірної - властивість, якої позбавлені всі ті, міфологічні, вигадані істоти, гостем яких виявляється Гулівер.

    І ще одне осягає Гулівер, пізнаючи свій фантастичний світ: відносність всіх наших уявлень про нього. Для Свіфта-ського героя характерне вміння приймати "пропоновані обставини", та сама "терпимість", за яку ратував кількома десятиліттями раніше інший великий просвітитель -- Вольтер.

    У цій країні, де Гулівер виявляється навіть більше (або, точніше, менше), ніж просто карлик, він зазнає безліч пригод, потрапляючи в результаті знову до королівського двору, стаючи улюбленим співрозмовником самого короля. В одній із розмов з його величністю Гулівер розповідає йому про свою країну - ці розповіді будуть повторюватися не раз на сторінках роману, і кожного разу співрозмовники Гуллівера знову і знову будуть дивуватися з того, про що він буде їм розповідати, представляючи закони і звичаї власної країни як щось цілком звичне і нормальне.

    А для недосвідчених його співрозмовників (Свіфт блискуче зображує цю їх простодушну наївність нерозуміння!) всі оповідання Гуллівера здадуться безмежним абсурдом, маячнею, часом просто вигадкою, брехнею: "Мій короткий історичний нарис нашої країни за останнє сторіччя кинув короля в крайнє подив. Він оголосив, що, на його думку, ця історія є не що інше, як купа змов, заколотів, вбивств, побиття, революцій і висилок, що є найгіршим результатом жадібності, партійності, лицемірства, віроломства, жорстокості, сказу, божевілля, ненависті, заздрості, сластолюбство, злоби та честолюбства ".

    Блиск! Ще більший сарказм звучить у словах самого Гуллівера: "... мені довелося спокійно, терпляче вислуховувати це образливе третирує-вання мого благородного і гаряче улюбленого вітчизни ...

    Але не можна бути занадто вимогливим до короля, який зовсім відрізаний від решти світу і внаслідок цього перебуває в повному невіданні вдач і звичаїв інших народів. Таке незнання завжди породжує відому вузькість думки і безліч забобонів, яких ми, подібно іншим освіченим європейцям, абсолютно чужі ". І справді - далекі, абсолютно чужі! знущання Свіфта настільки очевидна, алегорія настільки прозоро, а наші сьогоднішні з цього приводу природно виникають думки настільки зрозумілі, що тут не варто навіть їх коментувати.

    Настільки ж чудово "наївне" судження короля з приводу політики: бідний король, виявляється, не знав її основного і основоположного принципу: "все дозволено" внаслідок своєї "надмірною непотрібною педантичності ". Поганий політик! І все ж Гулівер, перебуваючи в суспільстві настільки освіченого монарха, не міг не відчувати всієї принизливості свого положення - ліліпута серед велетнів - і своєю зрештою несвободи. І він знову рветься додому, до своїх рідних, у свою настільки несправедливо і недосконале влаштовану країну. А потрапивши додому, довго не може адаптуватися: все здається ... надто малим. Звик! У частині третій книги Гулівер потрапляє спочатку на літаючий острів Лапута. І знову все, що спостерігає і описує він, - верх абсурду, при цьому авторська інтонація Гулівера - Свіфта, як і раніше незворушно-багатозначна, сповнена неприхованої іронії та сарказму. А коли Гулівер з острова спуститься на "континент" і потрапить до його столиці місто Лахада, він буде вражений поєднанням свавілля ного розорення і злиднів, які впадають в очі повсюди, - і якихось оазисів порядку і процвітання: виявляється, оазиси ці - все, що залишилося від минулої, нормального життя. А потім з'явилися якісь "прожектер", які, побувавши на острові (т. тобто по-нашому - за кордоном) і "повернувшись на землю ... перейнялися презирством до всіх ... установам і почали складати проекти пересозданія науки, мистецтва, законів, мови і техніки на новий лад ".

    І знаходяться ті, хто так дозволяє себе дурити і водити за ніс ... А лінгвістичні удосконалення! А школа політичних прожектерів! Втомившись від усіх цих чудес, Гулівер вирішив відплисти в Англії, проте на його шляху додому виявився чомусь спочатку острів Глаба-бдобдріб, а потім королівство Лаггнегг. Треба сказати, що в міру просування Гуллівера з однієї дивовижної країни в іншу фантазія Свіфта стає все більш бурхливою, а його презирлива отруйність -- все більш нещадною. Саме так описує він вдачі при дворі короля Лаггнегга.

    А в четвертій, заключній частині роману Гулівер потрапляє в країну гуінгнмов. Гуінгн-ми -- це коні, але саме в них нарешті знаходить Гулівер цілком людські риси -- тобто ті риси, які хотілося б, напевно, Свіфт спостерігати у людей. У службі в гуінгнмов живуть злобні і мерзенні істоти - ієху, як дві краплі води схожі на людину, тільки позбавлені покриву цивільного (і в переносному, і в повному сенсі), а тому що представляються огидними створіннями, справжніми дикунами - поруч з виховані, високоморальними, добропорядними кіньми - гуінгнмамі, в яких жили, і честь, і благородство, і гідність, і скромність, і звичка до стриманості ...

    У черговий раз Гулівер розповідає про свою країну, про її звичаї, звичаї, політичному пристрої, традиції, і в черговий раз, точніше, більш ніж коли б то не було розповідь його зустрічає з боку його слухача-співрозмовника спочатку недовіра, потім - подив, потім - обурення: як можна жити настільки безглуздо законами природи? Настільки протиприродно людській природі - ось пафос нерозуміння з боку коня-гуінгнма. Пристрій їх спільноти - це той варіант утопії, який дозволив собі у фіналі свого роману-памфлету Свіфт: старий, зневірений в людській природі письменник, раптом вирішив мало не оспівати примітивні радості, повернення до природи, - щось дуже нагадує вольтерівського "Простодушного".

    Але Свіфт аж ніяк не був "простодушним", і тому його утопія виглядає утопічно навіть для нього самого. Виявляється це перш за все в тому, що саме ці симпатичні і добропорядні гуінгнми виганяють зі свого "стада" який опинився в нього "чужинця" - Гулівера. Бо він дуже схожий на ієху, і їм справи немає до того, що у Гуллівера з цими істотами загальне є тільки в будові тіла. Ні, вирішують вони, якщо вже він - ієху, то й жити йому повинно поруч з ієху, а не серед "пристойних людей", чи то пак коней. Утопія не вийшла, і Гулівер марно мріяв залишок днів своїх провести серед цих симпатичних йому добрих звірів. Ідея терпимості виявилася чужою навіть їм. І тому збори гуінгнмов, в описі Свіфта нагадує точь-в-точь платонівську Академію, приймає "благаючи" - вигнати Гуллівера як належить до породи ієху.

    І герой наш завершує свої мандри, в черговий раз повертаючись додому, "віддаляючись в свій садок у Редріфе насолоджуватися роздумами, о?? уществлять на практиці `чудові уроки чесноти ...".

    Ю. Г. Фрідштейн Академіки Лахада - вчені Великої Академії, загін прожектерів, які "винаходять нові методи землеробства та архітектури і нові знаряддя та інструменти для всякого роду ремесел і виробництв, за допомогою яких, як вони запевняють, одна людина буде виконувати роботу за десятьох; протягом тижня можна буде спорудити палац з такого міцного матеріалу, що він простоїть вічно, не вимагаючи ніякого ремонту; всі земні плоди будуть дозрівати повсякчас пору року за бажанням споживачів ...". Як переконується Гулівер, ні один з цих грандіозних проектів не доведений до кінця, тоді як країна "наведена в запустіння, будинки в руїнах, а населення голодує і ходить в лахмітті ". Один з А.

    Л. вісім років розробляє проект витягу сонячної енергії з огірків, щоб потім користуватися нею для зігрівання повітря у випадку холодного та дощового літа. Інший "винахідливий архітектор" придумав новий спосіб побудови будинків, починаючи з даху і кінчаючи фундаментом. Верхи божевілля виявляється проект з перетворення людських екскрементів в ті поживні речовини, з яких вони утворилися. Настільки ж абсурдною і неймовірною виглядає діяльність прожектерів в області абстрактних наук (філософія, політика, поезія, право, математика). При всій своїй безглуздості проекти до певної міри соответствбвалі реальності свіф Котовського епохи і мають на увазі дійсно що проводяться в той час досліди, звіти про які публікувалися в працях англійського Королівського товариства. Експерименти в політичній сфері не менше абсурдні.

    Описується проект вченого, який пропонує для примирення ворогуючих партій розрізати голови їх лідерів, міняючи місцями потилиці супротивників, що приведе "до доброму згоди і породить помірність і правильність мислення ".

    Велетні -- жителі вигаданого держави Бробдінгнег. Повернувшись з ліліпутів, Гулівер знову відправляється в подорож. З-за сильної бурі корабель Гуллівера відхиляється від курсу, і команда висаджується на зустрівся острів, де героєві є щось разюче - люди велетенського зростання. Незабаром Гулівер зміг переконатися, що В. не страшні чудовиська, а такі ж люди, як він сам.

    Бробдінгнег схожий з будь-якою європейською державою того часу. Проте тут все укрупнено і виробляє часом відразливе враження (наприклад, побачена Гуллівером груди годувальниці з усіма зморшками і прожилками).

    Тим не менше для героя країна В. набагато привабливіші ліліпутів. Король Бробдінгнега, мудрий, добрий і проникливий монарх, "зневажає всяку таємницю, витонченість і інтригу як у государів, так і у міністрів ". Він видає прості і зрозумілі закони, піклуючись про добробут своїх підданих, і не піднімає себе над іншими, як король ліліпутів. Жителі Бробдін-гнега здаються Гуллівера людьми гідними і поважними, хоча позбавленими інтелектуальних достоїнств.

    "Знання цього народу дуже недостатні: вони обмежуються мораллю, історією, поезією і математикою ".

    Чарівники -- мешканці острова Глаббдобд-риб, де живуть самі чаклуни. Вони вступають у шлюби тільки між собою, а найстаріший в роді є Правителем. Йому дано за своїм бажанням викликати до життя мертвих, примушуючи їх служити собі протягом двадцяти чотирьох годин. Завдяки магічним даруванням Правителя Гулівер отримує можливість побачити світ від найдавніших часів до сучасності. Зіставлення виявляється не на користь останнього: парламент постає як "збіговисько рознощиків, кишенькових злодюжок, грабіжників і Буянов ". За словами Гуллівера, він "найбільше насолоджувався споглядання людей, які винищили тиранів і узурпаторів і відбудуєш свободу і права пригноблених народів ". Прикладом такого героя є Брут, який втілює "найсучаснішу доброчесність, найбільше безпристрасність і твердість духу, відданістю любов до батьківщині і доброзичливість до людей ". Серед гідних слави людей названий і Томас Мор, автор "Утопії".

    Гуінгнми -- неологізм, що передає іржання коня Whinny-ГУВП; мешканці невідомого острова, на який потрапляє Гулівер в результаті змови на кораблі; незабаром йому відкривається, що цей острів належить коням-Г. При першій зустрічі з Г. Гулівер приймає їх за чарівників, тому що "поведінку цих тварин відрізнялося такою послідовністю і доцільністю, такий обдуманість і розсудливістю ". познайомилися з Г. ближче, Гулівер бачить, що вони наділені деякими людськими рисами і людським розумом, проте не знають людських пороків. Після спостережень на острові і бесід з одним з Г., якого він називає "господарем", Гулівер приходить до сумного висновку, що він і його родичі морально стоять набагато нижче. Гулівер розповідає своєму "хазяїна" про брехню, грабунки, клятвопорушення та інших вадах, існуючих в Англії, і співрозмовник не розуміє його, тому що нічого цього немає в країні Г.

    Гулівер Лемюель - пересічний чоловік, хірург і батько сімейства, несподівано круто міняє своє життя, він відправляється у морську подорож спочатку в якості судового лікаря, а потім "капітана декількох кораблів". Г. постає і як персонаж, "мандрівник", і як оповідач, присутність якого пов'язує чотири частини роману. Волею долі Г. змушений переживати самі неймовірні пригоди, знаходячи життєвий досвід і мудрість. Як філософ, спостерігає різні типи державного устрою, який знайомить з різнорідними ідеями, Г. еволюціонує. У першій і другій частинах він лише вивчає навколишній світ, задовольняючись спостереженнями над звичаями тубільців, але залишаючись стороннім і майже не втручаючись у події. Поступово його позиція стає більш активною, він змушений пристосовуватися до нових умов, нерідко змінюючи своїх звичок. Досвід мандрів змушує Г., всупереч зусиллям, "приховати слабкості і потворні явища в житті батьківщини ", переконуватися, що в Англії багато непривабливо або навіть потворно. Відносність здавалися справжніми уявлень про світ виявляється з відвідуванням кожної нової країни. Спілкування з різними правителями для Г. є випробуванням на практиці різних моделей державного пристрої, запропонованих століттям Просвітництва, і часто ця перевірка виявляє їх недостатність. Настільки ж ілюзорною виявляється і віра в могутність науки, повагавшись після відвідування Академії Лахада. Однак найрадикальніший перелом відбувається у свідомості Г. в четвертій частині роману після його перебування в країні гуінгнмов, де досягнуто справжнє досконалість і розумність світопорядку, що викликає у Г. почуття сорому за свою схожість з ієху. Вимушене повернення до Англії драматично для Г., який з життєрадісного мандрівника під впливом побаченого і пережитого перетворюється на трагічного героя, що усвідомив недосконалість людського суспільства і що вступив з ним у конфлікт.

    ієху (приблизно утворено шляхом злиття двох англійських вигуків - yah! і ugh! - Виражають огиду) - людиноподібні істоти, що населяють острів, де живуть і гуінгнми, що використовують їх як робочої худоби. Зіткнувшись з цими "дивними тваринами", Гулівер виявляється одним з них для пануючих на острові розумних коней, проте, наведений у хлів І., зазнає "жах і відразу". Особливо прикро для нього те, що "огидне тварина має цілком людський вигляд,  обличчя було плоске і широке, ніс плескатий, губи товсті  передня лапа ієху відрізнялася від моєї руки тільки довжиною нігтів, заскорузлості і темним кольором долоні та й в інших частинах тіла різниця полягала головним чином у кольорі та волосатості ". Під час бесід зі своїм господарем-гуінгнмом Гулівер дізнається багато про звички І., а сам описує спосіб життя людей в європейських державах. Так, розгортаючись на протягом усього оповідання, вибудовується паралель між І. та людьми. "В більшості стад ієху бувають свого роду правителі ... які завжди є самими потворними і злісними у всьому стаді. У кожного такого ватажка буває звичайно фаворит, обов'язок якого полягає в тому, що він лиже ноги і дупу свого пана і поставляє самок в його лігво; на подяку за це його час від часу нагороджують шматком ослячого м'яса. Цього фаворита ненавидить все стадо, і тому для безпеки він завжди тримається біля свого пана.

    Звичайно він залишається при владі, поки не знайдеться ще гіршого, і як тільки він отримує відставку, як всі ієху обступають його і обдають з голови до ніг своїми випорожненнями. Наскільки все це застосувати до наших дворах, фаворитам і міністрам, господар запропонував визначити мені самому ".

    Після спроби однієї з самок І. вступити з ним в любовні відносини оповідач і сам відчуває себе "самим справжнім ієху", хоча й усвідомлює, що це істоти "хитрі, злобні, зрадливі і мстиві; сильні і зухвалі, але разом з тим боязкі, що робить їх нахабними, низькими і жорстокими ", а крім того, жадібні, схильні до нудьги, "хвороби, на яку страждають зазвичай тільки ледарі, сластолюбців а натовп ". Гулівер починає прямо називати людей "ієху", причому не залишає цієї звички і після повернення в Англію.

    Лапутяне -- жителі Летючого острови (Лапута), на якому виявляється Гулівер у своєму третьому подорожі. Вид Л. справляє на нього дивне враження. "Мені ніколи ще не доводилося бачити смертних, які б так вражали своєю фігурою, одягом і зовнішністю. У всіх голови були скошені направо або наліво, одне око дивився всередину, а інший прямо вгору до зеніту ". Слуги Л. тримають в руках бульбашки з сухим горохом або дрібними камінчиками і ляскають ними по губах своїх панів, пробуджуючи їх від надто глибоких роздумів. Головне в житті Л. - Наука, в якій вони визнають тільки три галузі: математику, астрологію і музику. Астрономічні знаки прикрашають одяг Л.; страви подаються у вигляді математичних фігур. Л. запально сперечаються, навіть не чують один одного, і єдина ненаукова тема в їх перепалках - політика.

    Ліліпути -- зустрінуті Гуллівером в першій його подорож людські істоти не більше шести дюймів на зріст. Опинившись бранцем Л., Гулівер вивчає їхню мову, звичаї, звичаї, державний устрій. Завдяки своєму гігантського зростання він бачить все, що відбувається в королівстві як на долоні. Імператор Л., в якому дізнаються англійського короля Георга I, із задоволенням роздає державні посади, обсипає милостями найбільш спритних і послужливих придворних, відчуває особливу пристрасть до військових парадів. Атмосфера сервілізма при його дворі викликає прямі асоціацію з Англією епохи Свіфта. Спокій у країні Л. порушено розбратами ворогуючих між собою партій висококаблучніков і низ-кокаблучніков (торі і віги). Іншим злом у житті Л. є загроза навали могутнього зовнішнього ворога із сусідньої імперії Блефуску. Привід до війни - суперечка про те, як розбивати яйце: з тупого або гострого кінця. Ворожнеча між тупоконечников і гостроконечниками - алегоричне зображення боротьби між католиками і протестантами.

    Список літератури

    Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lib.rin.ru/cgi-bin/index.pl

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !