Арабська література
Малюга Ю.Я.
Роль
арабів у світовій цивілізації пов'язана з піднесенням і поширенням ісламу і
підставою імперії халіфів. Відомості про доісламскої історії Аравійського
півострова украй мізерні і рясніють пробілами. Однак література в арабів (по
більшої частини поезія) існувала ще до Мухаммеда (бл. 570-632). Бедуїни
виробили надзвичайно багатий і точний мову. Ми маємо в своєму розпорядженні, завдяки
старанням пізніших філологів, зразками їх ораторського мистецтва, мудрих
назву та історичних оповідань. Але натхненніше всього висловлював себе
доісламський дух в поезії. Головними її темами були самовихваляння, заздоровниці
своєму племені, посміховисько, любов (як правило, оплакували розставання з
улюбленими), скорботу про загиблих героїв (такі плачі складали в основному поетеси),
а також яскраве і безпосереднє зображення пустелі, що буяє жахами і
небезпеками, чия природа груба, але і мальовнича - з її палючим денним спекою і
безжальними холодами ночами, з колючим чагарником і дикими звірами.
Найстаріші
зразки арабської поезії сходять до початку 6 ст. н.е., тобто всього лише сторіччя
відділяє їх від зародження ісламу. Звичайно, складати вірші стали набагато раніше,
але схоже, що лише до вказаного часу остаточно склався «класичний»
стиль, що відрізняється підпорядкованої строгими правилами системою розмірів, вихідний
з довготи складів, і не менш суворої схемою римування, що вимагає наскрізної
єдиної рими протягом усього вірша, а також прийнятими стильовими
особливостями.
Пізніші
філологи, коли золотий вік арабської поезії вже залишився в далекому минулому,
збирали старовинні вірші і видавали їх у вигляді «диванів» (збірки творів
одного автора або авторів, що належать до одного племені) або антологій, складених
з кращих зразків поезії. У числі останніх - Асман, Муфаддаліят, Музаххабат
і Муаллакат. З поетів найбільше відомі палкий воїн Антара; ан-Набіга
аз-Зубьяні, гімни християнізовані царів Сирії та Месопотамії, і
Імру-уль-Кайсо, нещасний нащадок царського роду, який помер у вигнанні.
Для
мусульман Коран - живе слово Аллаха, і тому він не тільки містить вічне
Істину, але і являє собою найдосконаліше досягнення в літературному стилі. Коран
неповторний, а зробили замах на цю догму і осмілилися засумніватися в його
неповторності ібн-аль-Мукаффа і Абу-ль-Аля аль-Мааррі були оголошені
богохульника і єретиками. У ранніх розділах книги (сури), де релігійне
почуття сягає найвищих вершин і переважають мотиви звеличування величі
Аллаха і трепетного очікування Страшного Суду, Мухаммед постає художником, про
чиєму майстерності свідчить і вибір формальних засобів вираження - Саджая, т.
тобто своєрідна ритмізована, з римою, проза, запозичена у арабських
віщунів, але істотно поліпшена. Книга виконана духу гідного
величі, більш пізні її розділи присвячені переважно правових та
обрядовим розпорядженням. Величезний вплив Корану на розвиток пізнішого
арабського стилю робить з цього раннеарабское твір в наріжний камінь
не тільки релігії арабів, але й їх словесності. Період, протягом якого
складав (або, як скажуть мусульмани, «відкривався») Коран, зайняв більше 20 років
- З (приблизно) 610 н.е. до смерті пророка в 632.
Поезія.
Завоювання належали Візантії та Персії територій від Серединної Азії до
африканського узбережжя Атлантики всього за століття повністю змінило
соціальне середовище та культурні погляди арабів. Однак, проти очікування, новий
спосіб життя не вплинув на літературу скільки-небудь істотно.
Втім, деяку новизну можна відзначити вже у поетів, перестали описувати
життя в пустелі, - такі Омар ібн-Аби Рабія († 711), натхненно
змальовувала романтичну і іноді свавільну любов, і халіф аль-Валід II
(† 744), що замінив у своїй життєлюбною поезії класичну ритміку
розмірами народної любовної пісні.
Ця
тенденція набирала чинності в початковий період династії Аббасидов, коли арабська
цивілізація нарешті втратила специфічні риси бедуїнського походження. Одні
поети зберігали вірність освяченим часом доісламські переказами, інші шукали
нові засоби для вираження нових вражень, а деякі змогли наділити в
художню форму питання, зовсім відсутні в кругозір старовинної
поезії і належали областям етики, релігії, філософії. До першої категорії
можна віднести таких поетів, як абу-Тамма († 845), аль-Бухтурі († 897),
аль-Мутанаббі († 965). Типовий представник «нового стилю» - Абу-Нувас (пом.
813), який писав головним чином про радощі чуттєвої любові, про вино і полювання. У
поезії Башар ібн-Бурда († 784), ісламська правовірного якого сумнівна
з-за явного співчуття іранської концепції вічного боріння між Добрим і Злим
початками, і Абу-ль-Атаху († 825), який зумів висловити найпотаємніші
подвижницькі настрої, філософія та релігія посіли належне місце. Багато
пізніше сліпий поет Абу-ль-Аля аль-Мааррі (пом. 1057) у вельми витонченою манері
стверджував недосконалість всіх релігій; в його поклонінні перед всім живим
відчувається вплив неоплатонічної та індійської думки.
Однак
стилістична традиція проте вбачала найвищий ідеал у плазування
наслідуванні старовинними зразками. У незліченних «диванах», створених за
наступні століття на тому величезному просторі від Іспанії до Персії і Туреччини,
де літературною мовою служив арабська, не виявляється ніяких
художніх нововведень. Лише у двох сферах які знехтували умовностями
виробленого стилю, виразилося непідробне відчуття - в містичних
(суфійських) віршах і народних піснях про кохання. Найвидатніший суфійської поет
Омар ібн-аль-Фарід (пом. 1235) зумів наблизитися до невимовному сп'яніння
душі, який занурюється в Єдиність Єдності Божого. Виникли і нові розміри,
найпоширеніший з них використовувала газель - віршована форма на
основі строфи з чотирьох віршів з рефреном, і це дозволило легко і просто
висловлювати любовні страждання і радості, причому мовою, близькою до мови
простолюду. «Диван» іспанського поета Ібн Кузмана (пом. 1160) являє собою
збірка, що містить, поряд з творами про любов, сатиричні і
реалістичні картинки повсякденному житті. Поетика газелі укупі з теорією
платонічного любові, також процвітала в Іспанії, ймовірно, стимулювали
розвиток поезії в Провансі.
Пристрасть
арабів до витончено збудованим речам визначили становлення такого
прозового стилю, в якому манера цінується вище змісту. У першу
столітті існування халіфату ще продовжували відкрито обговорюватися питання
політики, і політичне красномовство процвітало. З розростанням ж самовладдя
воно зовсім зникло, і все релігійне, етичне і літературне красномовство
могла розвиватися лише в таких жанрах, як проповідь (Хутба) і вмовляння
(маваіз), а також у всіляких повчаннях на різні теми. Високий ступінь
централізації влади підвищила суспільне становище чиновників та писарів,
складали офіційні папери, і вони-то і стали головними носіями
енциклопедичної культури. В освічених колах Багдада, найбільшого
космополітичного центру епохи, Амр ібн-Бахр аль-Джахіз розробляв жанр
літературного есе і написав величезну кількість невеликих трактатів, рясно
приправивши їх анекдотами, вченими цитатами та відомостями про різного роду
дивина. Виявляючи непідробний, хоча і не завжди глибокий інтерес до
грецькій науці та філософії і перської мудрості, старанно вивчаючи арабську
вченість і поезію, він прагнув відповідати арабському ідеалу, що позначається
словом «адаб» і вимагали вихованості у поєднанні з пристойним
рівнем культури і освіченості; в кінцевому рахунку «адаб» представляв собою
сплав арабської, грецької та персидського почав, що зробили іслам світової
релігією. Чимала частка арабської літератури присвячена «адабу»: це збірники
анекдотів та афоризмів, впорядкованих під різними рубриками і трактують
якусь тему або окремі її аспекти. У числі кращих зразків такого роду --
Книга про скупія аль-Джахіз, Джерела історій ібн-Кутайби († 884),
Єдине намисто іспанця ібн Абд Раббіхі († 940). Ібн-Кутайба написав також
Адаб писаря, свого роду довідник, що містив необхідні чиновнику відомості.
В
своєму тяжіння до суто формального досконалості арабська словесність
звернулася до ритмізованої прозі, на зразок тієї, якою написано Коран і яка
широко використовувалася починаючи з 10 ст. Цей стиль досяг вершини в так
званих Макам. Вперше з'явившись у аль-Хамадані (пом. 1008), Макам
придбали остаточний вигляд у аль-Харірі († 1122). Успіх його книги Макамат
був величезний; наслідування їй писалися не тільки по-арабському, а й іншими мовами,
в тому числі на давньоєврейському, а її персонаж, злодій і балакун, можливо, став
зразком для іспанського шахрайський роман.
В
арабському світі так і не з'явилося індивідуального авторства в епосі,
белетристиці і драмі. Вони розроблялися як безіменні вираження того чи
іншого художнього напрямку, і це властиво навіть тим творам,
які склали найбільш істотну частку арабського внеску у світову
літературу. Художній вимисел використовувався для вирішення інших завдань:
наприклад Ібн Сіна (Авіценна) написав два романи, приховуючи за алегоріями
містичне зміст, а Ібн Туфейль (пом. 1185) у славетному філософському
романі Живий син Божого Сторожа оповідає про дитину, залишений на безлюдному
острові пізнаємо вищу істину за допомогою розуму, властивого йому від народження.
Подорож у пекло в Посланні вибачення Абу-ль-Аля аль-Мааррі, можливий
джерело Божественної комедії Данте, здається романом, проте сюжет служить лише
приводом для міркувань на літературні теми. Подібні твори не
вміщаються в рамки арабської белетристики, як і казка про тварин Каліла і
Димна, що належить до найстаріших і славнозвісним зразків прози, і не тільки
тому, що це переклад з середньовічного перського (і в кінцевому рахунку
індійської Панчатантри), але й тому, що казка переслідує перш за все мети
повчання.
Зате
Тисяча і одна ніч - безсумнівно белетристика, причому досить різноманітна в
стилістичному і тематичному відносинах. Зовсім іншого роду твори
можна було б назвати «епічними», хоча написані вони прозою. Боротьба арабів з
Візантією у 9 ст. і проти хрестоносців в 12 ст. надихнула безліч що залишилися
безіменними авторів на створення цікавих повістей. Деякі з них
увійшли до зібрання Тисячі і однієї ночі. Останнє нагадує військовий похід переселення
кочових племен сулайм і халяль з Єгипту до Північної Африки у 11 ст. в
ідеалізованому вигляді відбилося в цілому циклі епічних сказань. Є
також роман про подвиги єгипетського султана Бейбарса I (царював у 1260-1277)
у війнах з татарами і хрестоносцями.
Арабські
історичні твори представляють собою швидше розсипи розповідей про події,
ніж спроби осмислити історичний розвиток. У найстаріших з них - у
творах таких авторів, як ібн Ісхак († 768), з його життєписом
Мухаммеда; аль-Баладхурі (помер 892), який написав історію з ранніх завоювань та
арабських племен; аль-Табари (м. 923), який залишив всесвітню історію, довівши її
до 10 в. н.е., - від тримається в тіні, єдиною своїм завданням вважаючи
відшукання найкращих джерел і достовірну передачу знайдених відомостей. У
підсумку виклад виглядає уривчастих, простим, але часто створює
враження свідчення очевидця. Лише згодом і перш за все під
впливом життя при дворі, заохочуємо удавання і лестощі, історія стала
вироджуватися в пусте славослів'я царюючому государя, його династії і
вельможам. Єдиний арабський історик, який намагався тлумачити історію як
закономірний процес розвитку суспільства, - філософ і вчений Ібн Хальдун (пом.
1406).
Географічні
твори здебільшого чисто описові і позбавлені художніх
достоїнств. Втім, іспанець Ібн Джубайр в 12 ст. залишив надзвичайно особистісний
звіт про паломництво в Мекку і мандри по різних країнах, а в 14 ст.
североафріканец Ібн Баттута, «арабський Марко Поло», описав пригоди,
пережиті їм в подорожі по всьому мусульманському світу, в Константинополь, за
Росії, Індії та Китаю.
Трактати
та описи віденійй, що належать таким видатним містикам, як аль-Газалі
(† 1111) і ібн-аль-Арабі (пом. 1240), хоча й писалися заради повчання або
виховання, часто настільки проникливі в дослідженні душі людської і
настільки потужно передають релігійні думки, що їхнє місце в ряду найвищих
літературних досягнень.
Явний
занепад арабської літератури стає помітним уже в 12 ст. З 14 до кінця 19 ст.
не з'явилося жодного гідного згадки письменника, хоча словесність,
зрозуміло, продовжувала існувати. Вплив західної культури і
політичне відродження арабського світу породили нову літературу. Найбільш
обдаровані арабські літератори вдало поєднували вітчизняну традицію з новим
духом, що відгукнулися на західний вплив. Ця молода арабська література
створюється як мусульманами, так і християнами, а також арабами, що живуть в
Північній і Південній Америці. Предтечею цього розвитку був жив в Єгипті уродженець
Сирії Джурджіс Зайдан († 1914). Серед значних поетів - єгиптянин Ахмед
Шавки (пом. 1932), сирієць Джебран Халіль Джебран (1883-1931), Халіль Мутран
(1872-1949), Ахмад Шаван (1868-1932), Михайло Нуайма (1889-1988). Серед провідних
прозаїків 20 ст. - Брати Таймура - драматург Мухаммад († 1921) і романіст
Махмуд (пом. 1973), есеїст Таха Хусейн (пом. 1973), романіст Нагіб Махфуз (р.
1911). Виникла і драма, в традиційній літературі практично була відсутня,
відмінні п'єси писав Тауфік аль-Хакім (1898-1987).
Поезія та проза ісламу
Ймовірно,
на формування специфічного мусульманського менталітету досить сильно впливала
поезія різних арабських племен, особливо войовничих бедуїнів. Їх
словесність менше за інших стикалася з світом еллінізму, що сприяло
створення якісно іншої культури.
Один
з жанрів поезії бедуїнів - "Касида" - послужив основою для
формування цілої системи поетичних форм в ісламських країнах.
Касида
- Невелика поема в 15-200 рядків - складається з трьох частин. Перша, лірична,
стала відправною точкою у створенні любовної лірики та поезії, що оспівує радості
життя. Друга частина, що описує важке життя героя в пустелі, дала початок
жанрами описів, "мисливської" поезії і творів, в яких
звеличуються героїзм і благочестя. Третя частина касиди, присвячена
спогадами про покинуту улюбленому краї, надихнула поетів на створення ще
одного значного напрямку - жанрів оплакування і висміювання.
Поетика
арабів, сформована в системі цих жанрів, зберігалася аж до середини
XIX ст., Коли під впливом європейської літератури почався розвиток прози і
драматургії.
Основним
жанром середньовічної арабської поезії (VII - початок VIII ст.) став панегірик як
найбільш світський і легко перетворюється на політичний інструмент. Тут
звернення до конкретних осіб чаші носить повчають, щоб корилися, а не
вихваляє характер. Поети були в прямому сенсі релігійно-політичними
лідерами, які відстоювали інтереси свого угруповання поетичної риторикою.
У своїх віршах Джарір, Ахталь, Фараздак сформували ідеали правителя,
державного мужа, воєначальника.
В
цей же період в мусульманській літературі змінилося становище і характер
любовної лірики. У містах Хіджаз вона залишилася єдиним тематичним
жанром, де поки не панувала теократична ідеологія. Але при цьому
мекканец Омар ібн Аби Рабіа вже змушений виправдовуватися, доводячи
"безгрішність" власної поезії. Пізніше гімн любові і пристрасті,
вільний від будь-яких релігійних рамок, стає своєрідним виразом
ідейного протесту. Мусульманство як ідеологія сільського населення знайшло свій
ідеал любові. У ліриці побачить панує мотив зумовленості згори, створюються
"вічні" любовні пари: Кайсо - Лубна, Меджнун-Лейла, Джамі --
Бусайна. Тут пристрасть розуміється як подвижництво, всепоглинаюче прагнення
до єдиного і недосяжним. Любовна лірика побачить описує нескінченні
страждання і є протилежністю гедоністичних настроям міський
лірики Хіджаз.
На
території Ірану і сусідніх країн арабська літерат?? рная традиція наклалася на
що склалася тут систему жанрів, що сприяло розширенню тематики.
Національні
літератури активно перекладалися на арабську, і з VIII ст. до кінця X ст.
мусульманська культура фактично стає одномовною.
В
цей період з'являється арабська художня проза. Одним із перших прозаїків
стає іранець Ібн аль-Мукаффа: він переказує нестіхотворное твір
"Каліла і Димна".
В
початку VIII ст. в мусульманстві з'явилася нова течія - суфізм, що проповідують
споглядальний, аскетичний спосіб життя і іспове-дивающее містичні форми
свідомості. Суфійські література - особливе явище, тому що вона несла яскраво
виражену символіку і метафоричність, якими захопилися багато поетів,
незалежно від власної релігійної поезії. Суфізм відкривав незвичайно
широкі можливості для творчості, де оспівування чуттєвості, любові і життя
не суперечило містичного прагненню до божественної істини і духовному
розчинення в божество. Поети суфійської школи створювали багатопланові
символічні композиції, в яких поєднувалися мотиви любовної лірики і
філософії, а будь-яке слово ставало надзвичайно багатозначним, хоча при цьому не
порушувалися рамки жанру.
В
XII-XIII ст. в цьому напрямку творили Омар Ібн аль-Фарід і Ібн аль-Араби, ще
раніше, в X ст., стали популярні твори суфійської школи на фарсі - в
Афганістані, Індії, Туреччини. Саме год цьому ключі творив Абдаллах Ансарі,
створив на фарсі римовану прозу.
Касидний
лад арабського вірша був дуже популярний у придворних колах. Жанр касиди
відкривав перед поетом два шляхи: традиційний - детальна розробка композиції
та індивідуальний - створення нових стильових форм.
Поетичне
протягом "Баді" (кінець VIII - початок IX ст.), представлене арабами
Абу-Тамаммом, аль-Бухтурі, використовувало обидва шляхи, розвиваючи давню структуру
складу.
Іншими
класичними жанрами стали: кита - вірш з 8-12 рядків, що писалося
для вихваляння, ганьбу або плачу; рубай - коротке яскраве вислів
філософського характеру; газель-лірична любовна пісня. Необхідно відзначити,
що поява нових жанрових форм було лише надводної частиною айсберга
поетичної еволюції. Самостійний жанр був завжди каноничен, автор виявляв
себе тільки в стилі і поетичної техніки. Інструментарій поета ставав
найважливішою перевагою його творів: вишукана гра слів, багатоповерхові
метафори, складні, потребують книжкової ерудиції, аналогії, використання не
тільки фонетичних, але навіть зорових ефектів (букви в словах і стовпцях
утворюють візерунок або малюнок) і т. п.
До
кінця IX ст. книга як засіб поширення знання почала відігравати провідну
роль. Крім суто наукових трактатів з'явилися книги віршів і нової, вже не
перекладної, прози. Великі прозаїки Джа-хіз, Ібн Кутайба не видаляються від
історіографічних почав, але їх книги володіють великими
художньо-літературними достоїнствами. Визнані нині вершиною новели в
стилі "Тисячі і однієї ночі" вважалися "низьким" жанром, так
як народилися з усної народної творчості. Лише пізніше до цього жанру
звернулися придворні літератори. Власне ж збірку "Тисяча й одна
ніч "(IX ст.) має індійські корені, тому що основна його частина є перекладом
з пехлеві (давньоперсидського) книги "Тисяча казок", яка, в свою
чергу, списана з давньоіндійських джерел.
Наступний
етап розвитку арабської прози почався в X ст. Новела стала провідним
розповідним жанром: історики ат-Табари і аль-Масуді, філософи багдадського
товариства "Брати Чистоти та улюблені Вірності" (в 980-х рр..)
зверталися до цієї форми вже не стільки в інформативних, скільки в
художніх цілях.
Вінцем
жанрової еволюції X ст. стає Макама, що з'єднує в різних пропорціях
особливості класичної поезії і новелістики. Стильовий основою став
склався до цього часу Саджая - особливий розмір римованій прози.
Тут
кілька новел об'єднувалися одним головним героєм-оповідачем, при цьому
збірники не мали самостійного назви, як перські й давньоєврейські.
Широко відомі "Збори Макам" Баді аз-Замана і "Збори
Макам "аль-Харірі. Макам стали предтечею європейського" шахрайський
роману ", що з'явився в Іспанії у XVI ст.
В
період розквіту Макам народився самостійний жанр - філософська поезія, в
якої можна побачити відмінність між мусульманською і елліністичної
культурами. Перші переклади грецьких джерел цього жанру відносяться до VIII
в., але до X ст. у творах Джахіз і Ібн ар-Румі вже немає відвертого наслідування,
але створена система оригінальних поглядів.
Таким
чином, до XI ст. класична арабська література являла собою унікальне
поєднання мусульманських релігійних та світських мотивів, що протистояли один
другу чи які поєднувалися. Традиція жорсткого підпорядкування жанру сприяла
внутрішньому їх розвитку.
Але
починаючи з XI ст. навіть такий розвиток завмерло, що більшість дослідників
трактує як занепад, хоча насправді це не зовсім так. Саме в цей час
почалася бурхлива літературна діяльність збірного характеру. Написані
обширні коментарі до найдавніших творів та їх нові стилізації. У своїх
історико-біо-графічних творах Ібн Халлікан відтворив образи великих
людей минулого. Автори-компілятори ас-Саалібі, Імад-ад-Дін, аль-Ісфахані
склали кілька літературних антологій.
Особливе
явище в середньовічної арабської літератури становлять твори авторів
арабо-мусульманських областей Іспанії та Магріба. Розвиток літератури Арабського
Заходу почалося в VIII ст. Щоб зберегти східну класику у завойованих
країнах, були складені об'ємні прозові склепіння, систематизуються і
коментують спадщину. Таким чином, у західно-мусульманської літератури
склалася нова сильна прозаїчна традиція. Приклади художньої прози --
філософська антологія з літератури та історії "Унікальне намисто"
Ібн Абу Раббіхі, твори Ібн Хазма, Ібн Шухейда та ін
В
XI-XII ст. під час спільного культурного розквіту в поезії Магр-Бінц
з'являються цікаві новації. Тут створені нові види поезії, такі, як
мувашшах і заджал (мелодія). Перша являє собою поему з 4-10 строф.
Назва другої буквально перекладається як "пісня"; вона може складатися
з 6-9 строф і частіше носить любовний або ліричний характер. Спільними рисами
нової арабо-іспанської поезії були їх музикальність і близькість до народного
усного жанру. У такому ключі розвивалася творчість Андалузії поетів Ібн
Кузма-ну, Ібрахіма ібн Сахль аль-Ісра, лисиця-ад-Діна ібн аль-Хати-ба;
почасти і в східних областях халіфату спостерігається поширення мувашшаха,
наприклад у Сана Ібн аль-Мульк аль-Міср (Єгипет). В іншому напрямку йде
севільська арабо-іспанська школа, де формується лицарська поезія. В її
творах головну роль грає романтичний герой - освічений лицар.
Таким чином, впливаючи на європейську літературу, арабська класика змінювалася і
сама.
За
приводу суфійського впливу на магрибський літературу необхідно зазначити
переважання філософських трактатів та їх склепінь над художніми поетичними
формами.
Вже
в XIII-XIV ст. помітні загальний занепад і застій у класичних формах арабської
літератури. У XV-XVI ст. традиція стала сприйматися як віджила система.
Продовжувалося розвиток саме нетрадиційних сфер в літературній творчості. До
ним в основному ставляться близькі до народних і власне народні жанри.
Пішли епічні форми, подібні дастанам.
Дастана
іноді відносять до фольклорних жанрів, це головним чином літературна обробка
казкових сюжетів, легенд, переказів. За стилем Дастана могли бути як чисто
прозовими або віршовані, так і змішаними, де в прозаїчну тканина
включені пісенно-сти-хотворние фрагменти. Спочатку рамки Дастана як жанру не
були виразними, але пізніше вони традіціоналізіровалісь.
Традиція
канонічного побудови літературного твору в арабо-мусульманської
культурі тимчасово не впливала на літератури народну і на різних діалектах,
що дало їм можливість розвиватися відносно самостійно.
В
XIV-XVI ст. здобули широку популярність близько 250 записаних легенд і
сказань, в їх числі "Повість про Бану Хіляль" - про священних війнах і
битвах; "Життєпис переможного Бейбар-са" - про навалу
монголів до Єгипту (XIII ст.) та ін У XIV-XV ст. в Єгипті поширюється в
закінченому вигляді збірки "Тисяча і одна ніч", що став символом
завершення епохи класичної арабської літератури.
Поряд
з арабською мовою носієм багатьох літературно-мистецьких традицій був
мова фарсі, або перська. Класичним в історії перської літератури
вважають період IX-XV ст. Найбільш ранніми були записи, багато з яких були
відредаговані і переписані в період 224-651 рр.. (правління Сасанідів). Були
складені хроніки попередніх правлінь ( "Хвадай Намак"),
збірники епічних сказань ( "Пам'ятка Зарерова сина", "Діяння
Ардашіра Па-пака "," асирійському древо "). У VI ст. Зроблений
переклад індійського "П'ятикнижжя" ( "Панчатантра"), названий
"Каліла і Димна", переведений на арабська лише у VIII ст. Виник в
першій половині III ст. маніхейство також залишило свої літературні пам'ятники.
Його засновник Мані (216-277 рр..) Написав сім книг ( "Книга Тайн",
"Книга гігантів", "Євангеліє Мані" тощо), крім того,
проіснувавши до VIII ст., маніхейський (і перська) література накопичила
велику художню спадщину, що складається із записаних молитов, гімнів,
повчальних новел, невеликих поем. Сам Мані надовго став зразком для
літераторів і поетів Персії.
Політичні
колізії і завоювання країни арабами сильно вплинули на її літературні
традиції. Найбільш явним вплив був в сфері літературно-жанрових канонів, де
єдино можливими проголошувалися арабські. У IX-Х ст. основною функцією
перських праць з поетики було тлумачення арабської естетичної системи для
приживання її в вітчизні.
В
поезії повної відповідності не могло бути внаслідок глибокого розходження
фонетичного та граматичного ладу мов. Так, складалися спеціальні
переліки арабських і перських віршованих розмірів. Вітчизняні жанрові
форми месневі і рубай доповнювалися арабської Касида, газелью та ін
Месневі
(маснаві - подвійний, араб.) була запозичена і арабами. Це поема, досить
об'ємна, в якій панівною є парна рима рядків. Взагалі месневі
поширилася задовго до арабів, але до нас дійшли лише ті зразки жанру,
які написані після IX ст. (що належать перу Рудакі і Масуді). Рудакі став
початківців художньо-дидактичної месневі, Масуді продовжив традицію
героїчної поезії. Пізніше жанр набув більш різноманітний характер: в X-XI
ст. створюються любовна (Абу-ль-Муайада Балх - "Юсуф і Зулейха") і
етико-філософська месневі (Нізамі Гянджеві). У XIII ст. з'являється "Поема про
суті всього сущого "поета-суфія Дже-лаледціна Румі.
Найбільш
"народним" був жанр рубай, який являє собою віршований
афоризм з чотирьох рядків. Перші два рядки містили експозицію, третє --
висновок і вже остання - власне "летючі слова". Іноді рубай
іменують дубайті (тобто два бейта - двустишия).
Рубай
до X ст. були суто усною народною жанром, тому форма їх не була суворою.
Рольові значення рядків, віршовані розміри і види рим змінювалися за бажанням
автора. Визнаним майстром рубай був вчений мудрець XI ст. Омар Хайям. Плід його
захоплення - вірші - за обсягом займають лише невелику частку серед безлічі
наукових праць. Сильний розум знаходив спочинок в іронічних міркуваннях про
життя, не обтяжених наукоподібність або фанатичною релігійністю: Наші
знання про світ - догадки и бред, Все зникне, помре - і розвіється слід.
Існує не те, що нам здається сущим, Нічого достовірного по суті немає.
(60) Гріх Хайям вчинив і зовсім занедужав, Перебуває в полоні даремних
тривог, Вір, господь тому і гріхи дозволяє, Щоб потім нас пробачити він
по-божому міг. (87)
Рубай
Хайяма відверто протистояли офіційним мусульманським догмам. Тому й
тематика всеосяжна, не залишає без уваги жодну зі сторін життя
суспільства і людини. Життєлюбність і фаталізм, гедонізм і зречення від мирських
насолод невимушено співіснують, вбрані в дивовижні, що стали
канонічними форми. У збірці Хайяма близько п'ятисот чотиривіршів, він невеликий
за обсягом, але містить глибокі інтерпретації людської сутності. Від земної
глибини до далеких планет Всесвіту загадок знайшов я відповідь. Всі вузли розв'язав,
всі кайдани зруйнував, Вузол смерті однієї не розплутав я, ні! (285)
Поезія
Омара Хайяма і Нізамі Гянджеві стала вершиною гуманістичної гілки ісламської
літератури. Одночасно розвиваються придворні форми поезії, складні у
стилістиці і химерно риторичні за змістом. У такому ключі оновлено
"Каліла і Димна", складена за прикладом арабських Макам "Макамат
і Хаміді "Хамідад-дина Балх. Вже з XII-XIII ст. виникає новий
енциклопедичний жанр - тазкіре, праці антологічних-бібліографічного
характеру. Тут, окрім імен і фрагментів з творів, містяться й короткі
біографії авторів. Це справжні енциклопедії, сховища літературних
старожитностей.
Занепад
арабської культури після монгольських навал сприяв відновленню
перської літератури, у другій половині XIII-XIV ст. знову розквітають
класичні жанри (Сальман Савед-жи, Хаджу Керману, Амір Хосров Дехльові).
Нових висот досягають Сааді і Хафіз. Тільки в XV ст. класика вичерпує свої
можливості, з кінця XV-XVI ст. її форми бліднуть і залишаються лише в палацовій
літературі.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.fundarabist.ru/
