Російсько-турецька війна 1877-78 рр.. У вітчизняній літературі XIX століття (В. В. Верещагін, І.Л.Леонтьев-Щеглов, В. А. Тихонов): від зображення до осягнення

Іванов А.И.

"Хіба війна має дві сторони: одну приємну, привабливу, і другу, і непривабливу відразливу? Існує лише одна війна ... "

В. Верещагін

Російсько-турецька війна 1877-78 рр.. стала помітним явищем в російській літературі кінця XIX століття, дав помітний імпульс вітчизняної баталістіке. Про цю війну писали А. В. Верещагін, В. В. Верещагін, В. М. Гаршин, А.Н.Маслов-Бєжецький, Вас.І.Неміровіч-Данченко, І.Л.Леонтьев-Щеглов, В. А. Тихонов та ін У їх творах знайшли свій розвиток реалістичні досягнення Л. Н. Толстого в його «Севастопольських оповіданнях» і «Війні і світі». Зі сторінок повістей та оповідань, з полотен названих письменників і художників війна постала побаченої не в «Бінокль з прекрасного далека», а відчутої людьми, які безпосередньо брали участь «в атаках і штурмах, перемоги і поразки, відчували голод, холод, хвороби і рани »1.

Російсько-турецька війна поставила перед мистецтвом нові питання. Що значить художня правда про війну: правда почуттів?, правда факту? У чому призначення художніх свідчень очевидців війни - викликати враження або передати враження? Чи можливий підхід до «військової» літературі як до человекосозідающему мистецтва? Добре відомі слова В. В. Верещагіна: «Переді мною, як перед художником, війна, і її я б'ю, скільки у мене є сил. Вас же, очевидно, займає не стільки взагалі світова ідея війни, скільки її зокрема ... »2 Що значить «взагалі світова ідея війни» та її зокрема? Який він, щирий вигляд війни? В одному з листів В. В. Верещагіна (2 січня 1877 р.) В. В. Стасову читаємо: «У редуті, що на нашому лівому і на турецькому правому фланзі, маса набитих турків. Скобелєв, посилаючи казанців в атаку, сказав їм: "Полонених, братці, не беріть ". Можете судити, як солдатики постаралися, - буквально був напханий мертвими турками і редут і рів. Тільки одна російська якось опинився між тілами: молодий, гарненький хлопчик, вольноопределяющихся, лежав розкинувшись навзнак. Вираз його обличчя важко передати. Воно як би говорило: "Боляче, дуже боляче, що щось недобре зі мною сталося ..." На грудей, проти самого серця, велика рана, з обжогамі, видно було, що вистрілили в нього близько. Чоботи з малого були зняті, на грудях золотий хрест з маленьким медальйоном ... »3 Які слова і фарби зможуть передати страждання хлопчаки-добровольця?

Складність і нерозв'язність подібних питань стають відчутними у творчій долі Верещагіна - художника і белетриста, в його творах і листах, в роздумах, суперечностях ... Його ставлення до війни, втілення в мистецтві цього нелюдського явища виявляється лише в «триєдність» - живопису, прозі і листах. З іншого боку, оригінальність Верещагіна-баталіста яскравіше висвічується в зіставленні з написаним про війну белетриста-восьмідесятнікамі - учасниками російсько-турецької війни. Обсяг статті дозволяє нам співставити написаний по гарячих слідах: емоційний відгук І.Л.Леонтьева-Щеглова, побут війни у В. А. Тихонова з зображенням російсько-турецької війни В. В. Верещагіним через 10 років у його повісті «Літератор».

Розповідаючи про російсько-турецькій війні, І.Л.Леонтьев-Щеглов, слідував Л. Н. Толстому в його «Севастопольських оповіданнях». На схожості літературних героїв Л. М. Толстого (Козельцем в оповіданні «Севастополь у серпні 1855 року») та І.Л.Леонтьева-Щеглова (Альошин в оповіданні «Перше бій») вперше звернув увагу К.Арсеньев4. Обидва молоді - романтики, що опинилися на війні. Подібним є і швидка зміна настроїв при першому зіткненні з війною і подальше прозріння.

Головним гідністю оповідання «Перше бій» є передача емоційного стану юного учасника війни прапорщика Альошина. Виїжджаючи на позицію, Альошин звертає увагу на те, як красива займається зоря, як на горизонті переливаються, немов алмази, під променями сонця, що сходить вершини Алагезії і Арарату. «Ось чудо! - Виривається мимоволі у Альошина і щаслива посмішка висвітлює його обличчя ». Але раптом він побачив санітарів, що несуть на носилках першим жертву і «миттєво зникло бачення прекрасного ранку, губи його злегка затремтіли і серце болісно стислося ... »« Ось у цих самих ношах скоро втрати і в мене - Блідого, нерухомого, мертвого ... »« І йому раптом стало дуже шкода і самого себе і свою молодість, і свого щастя ...»

Потім смуток також різко змінюється почуттям видали і відваги:

«... Йшов славний М-ської полк. Полк посувався повільно, майже безшумно, засмаглі обличчя солдатів дивилися стомлено, але спокійно; два молодих офіцера, що йшли попереду полку, про щось весело балакали і один з них навіть сміявся. - Війна, бій, - що ж тут страшного? Подивіться, як небо синьо, як сонце яскраво, як веселі ці офіцери і як спокійно повзе вперед це чудове, то чорніє, то виблискує тіло безстрашного війська ... »Верх взяла зовнішня позолота війни - блиск шабель і вид «безстрашного війська», і з «новим одушевляють почуттям мчить він попереду свого взводу, і груди його гордо піднімається спрагою великого подвигу самовідданості, очі горять захопленням і відвагою. Він тепер нікого і нічого не боїться і весело складе свою голову разом з усіма ... Вперед, братці, за мною! .. »5

Зображаючи короткочасний епізод ранкового битви, І.Л.Леонтьев-Щеглов немов накладає один на одного картини, які ще вчора у юнкери Альошина могли б викликати захват і захоплення, і ті, що зараз, у момент бою, викликають у прапорщика Альошина жах і відразу. Усього лише годину тому юний Альошин скакав попереду свого взводу, що світиться, захопленням і відвагою з жагою великого подвигу, переповнений теплим одушевляють почуттям. І ось він - блідий, тремтячи від перенесеного жаху, хоча й зберігає необхідне самовладання. Якими красивими здавалися йому офіцери, які стали йому друзями, коли вони весело базікали попереду колони. Але поруч Зоммер, посоловілими, з позеленілі особою і тремтячою нижньою губою, байдуже дивиться в простір. Який «слухняною, мужньої і одушевленої »виглядала батарея, виїжджають на позиції, і яким жахливим виглядає її вимушений відступ - швидке, неспокійне, що залишає позад себе криваву борозну. Задовго до появи кінематографа І. Л. Щеглов (Леонтьєв) застосував один із прийомів кіно - швидку зміну було і стало. Таке зіставлення, безсумнівно, мала неабиякий емоційний вплив на читача.

Розповідь І.Л.Леонтьева-Щеглова властива не тільки художня переконливість у зображенні юності на війні - самого дивного явища. Автор зумів з'єднати емоційне і раціональне в осягненні війни. «При вигляді швидко Редеющие ланцюга наступаючих російських солдатів у прапорщика Альошина швидше блискавки майнуло одне недавнє, зовсім свіже спогад. У них у військовому училищі викладав тактику один невеликий, товстенький, дивно акуратний і завжди жахливо напахчений полковник, німець за походженням. Описуючи яке-небудь надзвичайно цікавий бій, він ретельно виводив на дошці крейдою витончені квадратики, супроводжуючи кожен чертежік відповідним міркуванням. - Ось цей квадратик, № 1, - промовляв він, - піхота, що побудувала в каре і відкрила вбивчий вогонь, а ось цей квадратик подалі, № 2, зображає кавалерію, що струнко що несе в атаку ... Напахчений полковник забував тільки додавати, що при цих надзвичайно цікавих битвах проливалися завжди ріки людської крові ... »6.

мріяв про гарну славу Альошин опинився в числі «квадратиків людських життів», розсіяних по всьому гримлячий полю. Передаючи стан героя під час несподіваного артобстрілу ворога, коли в лічені секунди батарея Альошина «зі своїми жалюгідними четирехфунтовкамі була зім'ята, знищена, стерта на порох », автор розповіді визначив масштаби війни: співвідношення людського життя з квадратика і мощі нищівного її вогню.

Той ореол війни, який зліпив очі юнакам-романтикам на зразок Козельцова-молодшого ( «Севастополь у серпні 1855 року» Л. Толстого) і Альошина ( «Перше бій» І.Л.Леонтьева-Щеглова), значною мірою був обесцвечен сірістю військових буднів, зображених у нарисах і оповіданнях іншого учасника російсько-турецької війни, В. Тихонова, а також в його наступних спогадах «Бойова година» (1902). Замість емоційних, динамічних картин, які зустрічаються у Л. М. Толстого, В. М. Гаршина, Вас.І.Неміровіча-Данченко, И.Л. Леонтьєва-Щеглова, в оповіданнях і спогадах В. А. Тихонова переважає спокійне, близьке до байдужій опис траншейної життя.

«Те ми стояли на місці, - пише він в "Бойовий години", - то нас пересували вперед, то відсували тому. Чому це робилося, навіщо і як, ми, молоді офіцери, мало цим займалися. Наказано будувати траншеї під Карсим - ми будуємо, а потім чергуємо в них томливі дні, під гуркіт Карсського гармат, прикриваючи нашу облогову артилерію; мерзну у цих траншеях холодну і часто дощову ніч. Накажуть відійти від Карса, ми і йдемо, закушує на біваку, відпочиваємо на дневка, а на дозвіллі, уривками я читаю "Війну і мир" і, головним чином, звичайно, "війну", а не "світ" »7.

Часом опис відпочинку - днювань, біваку, нічлігів - настільки битоопісательскі докладно, що лише вживання військових звань і посад нагадує читачеві про армійського життя.

Герої Тихонова, як правило, цілком «ординарні люди, без сильних пристрастей і бажань і без іскри пожвавлення своєю справою »8. Їх перебування на російсько-турецькій війні позбавлене будь-якого сенсу або мети, немає в їхньому мріях і красивого героїзму. Лише одного разу оповідач згадує про мотиви своєї поспіху в армію - почуття сорому за бездіяльність і комфорт життя тут, коли його товариші - Там, вмирають і терплять тяготи похідного життя. У прозі В. Тихонова зроблена спроба створити образ російського солдата (Василь Бунчук в оповіданні «Денщик»), висвітлити самовіддану працю сестер милосердя.

Кращі сторінки творів В. Тихонова характерні інтересом оповідача до поведінки людини на війні. Питання про витоки істинної хоробрості багато в чому вирішується в дусі Л. Толстого, чий вплив автор і не приховує Хоробрість - це перш за все самовладання. Хоробра людина - це людина, яка, не дивлячись ні на які б то не було небезпеки, робить свою справу. Ось ті висновки, які робить автор оповідань зі своїх спостережень. Про це ж свідчать його спогади.

Якщо в передачі емоційного сприйняття війни юним героєм І.Л.Леонтьева-Щеглова полягає перш за все її заперечення, то в спокійному зображенні військового побуту В. А. Тихоновим відчутна спроба спокійно поглянути на війну як на необхідність - Справа, яку необхідно виконувати. Звичайно, такий погляд письменника не означає прийняття війни. Йому, швидше за все, важливо було показати, що війна -- це не тільки суцільні жахи і смерть.

В повісті «Літератор» В. В. Верещагіна - спокій спостерігача, який побачив війну ззовні.

«Одне битва, в якій теж здалеку, Половцев брав участь, було особливо картинно. Це - Справа під правця, що відбувалося на гірських вершинах, у хмарах, освітлених яскравими рожевими променями сонця, що сходить. З місця розташування штабу добре було видно протилежна вершина і на ній турецький загін, який готувався зустріти наш, посланий йому в обхід; всі офіцери спостерігали: от здалося з-за скель кілька солдатів Семенівського полку ... ще і ще ... ось весь загін наш з криком "ура" кинувся на турків, які не витримали, спочатку подалися назад, потім побігли вниз по горі, наші за ними .... У цей час піднялися хмари оточили борються райдужним від світла сонця кільцем, так що вся сцена представила чисто театральну феєричну картину »9.

В цій же повісті є й емоційно забарвлені картини. Її герой Володимир Половцев проїжджає по місцевості, де нещодавно пройшло бій. Наші вбиті були вже понесені з поля бою, але турок валялося ще безліч. «Особливо вразив Володю один молодий турецький кавалерист, що лежав, широко розкинувшись, поруч зі своїм конем. Видно, вмираючи, воїн не забув свого друга: в останню хвилину ніжно обійняв його шию, та так обидва і застигли »10. У смерті ворога, майнуло, може, загальнолюдське в трагедії війни.

Ставлення художника Верещагіна до зображуваної їм війні, до правди про війну прояснює його спогад про історію картини «Переможені»:

«Я з'їздив до Теліш, щоб поглянути на те місце, де полягли наші єгері. Відхилившись з шосе вліво, я виїхав на рівне місце, похиле від зміцнення, покрите високої сухою травою, в якій на перший погляд нічого не було видно. Погода була закрита, похмура, непривітна, і на темному тлі хмар дві фігури, ясно вимальовується, привернули мою увагу: то були священик і причетника з солдатів, які здійснювали божественну службу.

Я зійшов з коня і, взявши її за вуздечку, підійшов до молівшімся, які служили панахиду. Тільки підійшовши зовсім близько, я розібрав, по кому відбувалася панахида: у траві видно було кілька голів наших солдатів, очевидно, відрізаних турками; вони лежали безладно, забруднені, але ще з зіявшімі відрізаючи шиях ».

В спогадах Верещагіна примітний такий штрих. У той час, коли він оглядав місце страшної загибелі наших солдатів, священик кілька разів промовив: «Сором! Сором! ». Художник не відразу і зрозумів, що це сказано з приводу відсутність у священика відповідного одягу. Обози відстали, і він змушений був служити у святковому вбранні. Очевидно, що звик до виду убитих священика ця обставина хвилювало більше, ніж смерть воїнів-співвітчизників.

З точністю криміналіста описані сліди витонченої жорстокості, з якою турки потішалися над тілами. «Якщо додати, що у багатьох тел руки, ноги або голови були обгризають собаками і шакалами, то випаде досить повна картина турецького звірства, перед нами котра розстилалася ", - завершив картину поля брані Верещагін. І далі продовжує: "Я написав потім картину цієї панахиди, каюсь, в значно пом'якшених фарбах, і чого тільки не переслишал за неї! І шарлатанство це, і самооплевиваніе, і історична неправда! Сентиментальні люди з товариства, допускаючи навіть правду зображення, дорікали художника за те, що на допомогу схиленою над трупами фігури священика не додано хоч незначного променя світла з неба з навислих хмар ". В. В. Верещагін розповів про те, що бачили картину вцілілі єгеря плакали. І завершив роздуми про сприйняття його картини наступними словами: "Кращим оправдателем моїм з'явився священик, перед самою картиною сказав Ти дивився на неї публіці: - Панове, священик, який відспівував вбитих єгерів, - я, і дозволю собі сказати, що все було саме так, картина зовсім вірна дійсності.

Доводиться ще раз згадувати слова доброго сердцеведа І. С. Тургенєва: "Правда зліше самої злої сатири "» 11 (Курсив мій - А.І.).

Наведений нами настільки повно уривок зі спогадів В. В. Верещагіна змушує знову і знову замислитися над багатьма питаннями втілення війни в мистецтві. Існують Чи межі художньої правди? (Об'єднаних шакалами трупи і визнання художника про те, що він пом'якшив побачену картину). Чи є противагу військовим жахам? ( «Промінь світла з неба »).

Зіставляючи твори про російсько-турецькій війні, створені сучасниками В. В. Верещагіна, з його власними картинами, прозою і листами, можна сказати, що вітчизняна баталістіка вперше відчула багатоликість правди про війну. Важко не погодитися зі словами художника про одну війну, «під час якої намагаються змусити ворога як можна більше втратити людей вбитими, пораненими та полоненими й під час якої сильний б'є слабкого до тих пір, поки слабкий не запросить пощади »12. І все ж справа йде дещо складніше. На наш погляд, переконання В. В. Верещагіна знаходилися в серйозному протиріччі з його уявленнями про війну. Про це свідчить і реакція на сприйняття картини, і категоричне небажання показати позитивний моральний противагу війні, точніше, в саму війну. Хоча в поданні В. В. Верещагіна він існував. Мова йде про його циклі невеликих етюдів, замальовок «наївність» (1889), в якому поєднуються іронія і драма війни, видно усмішка автора, почула кумедні випадки. Одна з «наївність», наприклад, розповідає про військовому священика. Він їхав позаду полку і був викликаний в авангард, щоб сказати передатакою кілька надихаючі слів. «Священик заметушився, захлестал коненята, виїхав вперед і поспіхом піднявши ту руку, в якій була нагайка, замість тієї, в якій був хрест, гучним голосом закричав солдатам: "Дерзайте, друзі! Надійтеся на це; в цьому ваша надія - і порятунок ваше! "» 13. Можна припустити, що включення подібного роду «Наївність» у власні твори означало для В. В. Верещагіна прийняття війни, повернення до її романтизації. Але він все ж таки залишився художником, перш за все заперечує війну. Це принципове неприйняття можна вважати морально-естетичним противагою громадській думці про позитивний значенні російсько-турецької війни для Росії.

Російсько-турецька війна стала своєрідним етапом у прийнятті суспільством війни взагалі. Ідеї її очисного початку, користі для морального здоров'я нації розвивалися в статтях Ф. М. Достоєвського з «Щоденника письменника» за 1876 і 1877 роки. Роль і місце творів В. В. Верещагіна та інших свідків і учасників у протистоянні чарівності війни в ім'я світлого майбутнього потребує належної оцінці. З цілком справедливого, на наш погляд, зауваженням авторів однієї з статей, «війна поставала перед Верещагіним як страшна дійсність непреривающейся людської трагедії, як феномен історії людства, жахлива, але постійну сторона людського буття »14 Будуть чи що-небудь значить життя російських молоденьких прапорщиків, літніх капітанів і майорів, сотень і сотень солдатів, найчастіше безіменних? Російсько-турецька війна, збільшивши амплітуду розкид думок у відношенні до війни (прийняття-заперечення), загострила етичні питання, з ще більшою силою зазвучавшіево час наступних всесвітніх битв.

В Свого часу Н. А. Некрасов побачив у військових оповіданнях Л. М. Толстого початок справжнього освоєння військової теми в російській літературі як частини «свого, національного у всіх його проявах ». Типи російських солдатів, представлені в «Рубка лісу», на думку поета, «можуть служити ключем, щоб вони розуміли духу, понять, звичок і взагалі складових елементів військового стану. Ще кілька таких нарисів, і військовий побут перестане бути темною загадкою »15. Як показала література про російсько-турецькій війні, ця реальність, де і кадрові військові сходять з розуму, ще довгий час буде залишатися незбагненною. Художній досвід В. В. Верещагіна, І.Л.Леонтьева-Щеглова, В. А. Тихонова свідчить, наскільки різні ці поняття: бачити війну, відчувати війну, знати війну, розуміти війну.

Список літератури

Верещагін В.В. На війні. Спогади про російсько-турецькій війні 1877 художника В. В. Верещагіна. М. 1902. С. 58.

Верещагін В.В. Вибрані листи. М., 1981. С. 97.

«Вісник Європи». 1887. № 12. С. 781.

Щеглов И. Перше бій. СПб., 1887. С. 41 - 42.

Тихонов В.А. Бойова година// Щомісячне додаток до «Ниві». 1902. № 4. Стлб. 84.

Апушкін В. Війна 1877 - 1878 рр.. в кореспонденції та романі// Військовий збірник. 1902. № 4. Стлб. 84.

Верещагін В.В. Повісті. Нариси. Спогади. М., 1990. С. 89.

Верещагін В.В. На війні: Спогад про російсько-турецькій війні 1877 художника В. В. Верещагіна. С. 152 - 154.

Кошелев В.А., Чернов А.В. «Це все може!»// Верещагін В.В. Повісті. Нариси. Спогади. С. 20.

Некрасов Н.А. Полі. зібр. соч. Т. IX. С. 331, 332.