Про Трояк
Аспект мовної ЯВИЩ і про експеримент в мовознавстві [1]
Цілком
очевидно, що хоча при процесах мовлення ми часто просто повторюємо нами раніше
говірок (або почуте) в аналогічних умовах, проте не можна цього
стверджувати про все нами говоримо. Безсумнівно, що при говорінні ми часто
вживаємо форми, які ніколи не чули від даних слів, виробляємо слова,
не передбачені ніякими словниками, і, що головне і в чому, я думаю, ніхто
не сумнівається, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання [2],
але найчастіше самим несподіваним чином, і в усякому разі не тільки вживаємо
почуті поєднання, але постійно робимо нові. Деякі наївні експерименти
з вигаданими словами переконують у правильності сказаного з повною
безсумнівністю. Те ж саме справедливо і відносно процесів розуміння, і
це настільки очевидно, що не вимагає доказів: ми постійно читаємо про
речі, які не знали, ми часто лише з витратою незначних зусиль
добиваємося розуміння якого-небудь важкого тексту за допомогою тих чи інших
прийомів.
Надалі я
буду називати процеси говоріння і розуміння "мовної діяльністю"
(перший аспект мовних явищ), всіляко підкреслюючи при цьому, що процеси
розуміння, інтерпретації знаків мови є не менш активними і не менш
важливими у сукупності того явища, яке ми називаємо "мовою", і
що вони обумовлюються тим же, чим обумовлюється можливість і процесів
говоріння.
Про все це
неодноразово говорилося лінгвістами, і я хотів би тільки наголосити на тому
обставина, що оскільки ми знаємо з досвіду, що говорить зовсім не
розрізняє форм слів і сполучень слів, ніколи не почутих їм і вживаних
їм вперше, від форм слів і сполучень слів, їм багато разів употреблявшіхмя, [3],
остільки ми маємо повне право сказати, що взагалі всі форми слів і все
сполучення слів нормально створюються нами в процесі мовлення, в результаті вельми
складної гри складного мовного механізму людини в умовах конкретної
обстановки даного моменту. З цього з повною очевидністю випливає, що цей
механізм, ця мовна організація людини ніяк не може просто дорівнювати
сумі мовного досвіду (на увазі при цьому і говоріння та розуміння) даного
індивіда, а повинна бути якоюсь своєрідною переробкою цього досвіду. Ця
мовна організація людини може бути тільки фізіологічної або, краще
сказати, психофізіологічної, щоб цим терміном вказати на те, що при цьому
маються на увазі такі процеси, які частково (і лише частково) можуть себе
виявляти при психологічному самоспостереження. Але само собою зрозуміло, що
сама ця психофізіологічна мовна організація індивіда разом з обумовленою
нею мовною діяльністю є соціальним продуктом, як це буде ближче
роз'яснено на стор 27 і сл. Про цієї організації ми можемо умозаключіть лише на
підставі мовної діяльності даного індивіда.
Людство в
області мовознавства споконвіку і займалося подібними висновками, робить,
проте, не на підставі актів говоріння і розуміння якого-небудь одного
індивіда, а на підставі всіх (у теорії) актів говоріння і розуміння, що мали
місце в певну епоху життя тієї чи іншої суспільної групи. У результаті
подібних умовиводів створювалися словники і граматики мов, які могли
б називатися просто "мовами", але які ми будемо називати
"мовними системами" (другий аспект мовних явищ), залишаючи за
словом "мова" його загальне значення. Правильно складені словник і
граматика повинні вичерпувати знання цієї мови. Ми, звичайно, далекі від
цього ідеалу, але я вважаю, що гідність словника і граматики повинно
вимірюватися можливістю за їх допомогою складати будь-які правильні фрази у
всіх випадках життя і цілком розуміти всі говоримо цією мовою.
Словник і
граматика, тобто мовна система даної мови, звичайно ототожнювалися з
психофізіологічної організацією людини, яка розглядалася як система
потенційних мовних уявлень. У силу цього мова вважався
психофізіологічних явищем, що підлягають веденню психології та фізіології.
Однак при цьому
перш за все забували те, що всі мовні величини, з якими ми оперуємо у
словнику і граматиці, будучи концептами, в безпосередньому досвіді (ні в
психологічному, ні у фізіологічному) нам зовсім не дані, а можуть виводитися
нами лише з процесів говоріння і розуміння, які я називаю в такій їх
функції "мовним матеріалом" (третій аспект мовних явищ). Під
цим останнім я розумію, отже, не діяльність окремих індивідів, а
сукупність всього говоримо та розуміється до певної конкретної
обстановці в ту чи іншу епоху життя даної суспільної групи. Мовою
лінгвістів це "тексти" (які, на жаль, звичайно бувають
позбавлені вищезгаданої обстановки); в уявленні старого філолога це
"література, рукописи, книги".
Само собою
зрозуміло, що все це - кілька штучні розмежування, тому що
очевидно, що мовна система і мовний матеріал - це лише різні аспекти
єдино даної в досвіді мовленнєвої діяльності, і так як не менш очевидно,
що мовне матеріал поза процесами розуміння буде мертвим, саме ж розуміння
поза як-то організованого мовного матеріалу (тобто мовної системи)
неможливо. Тут ми упираємося у величезну і мало досліджену проблему
порозуміння, яка лежить поза рамками цієї Стетем. Скажу тільки, що
розуміння при відсутності перекладів може починатися лише з того, що дві
людини з однаковим соціальним минулим, природно або штучно (науково)
створеним, будучи поставлені в однакові умови діяльності і моменту,
здобудуть одну й ту саму думку (я маю на увазі реальне зіткнення двох людей,
позбавлених яких би то не було коштів взаімоного безпосереднього розуміння і
перекладу, наприклад європейського дослідника і, скажімо, південноамериканського
примітиву в природних умовах життя цього останнього).
Далі, що ще
важливіше, система мовних уявлень, хоча б і загальних, з якою звичайно
ототожнюють мовну систему, вже за самим визначенням є
чимось індивідуальним, тоді як у мовній системі ми, очевидно, маємо щось
інше, певну соціальну цінність, щось єдине і загальнообов'язкове для всіх
членів даної суспільної групи, об'єктивно дане в умовах життя цієї
групи (пор. нижче, стор 28 і сл.).
Вундт якось
замовчує про це скруті, і його "Volkerpsychologie" в кінці
решт нічим не відрізняється від простої психології. Бодуен намагається вийти з
нього, створюючи поняття "збирацько-індивідуального" (див. "O
"prawach" glosowych ", від. відбиток з" Rocznik
slawistyczny "[Krakow, 1910, t. III], стор 3 відбитка), що дещо
нагадує "середньої людини" Дільтея [4]. Однак, по-моєму, це
поняття не дозволяє утруднень. Прийняти вихід, пропонований ідеалістами, тобто
визнати існування мовної системи як якийсь надіндивідуальних
суті, такої собі "живий об'єктивної ідеї", чогось
"ідеал-реального" (пор. наприклад: [С.Л.] Франк. Нарис методології
суспільних наук. [М.], 1922, стор 74 і сл.), Для мене неможливо в силу
інстинктивного відштовхування від усього надчуттєвого. Не можу погодитися і з
чистим номіналізм, які вважають, що мовна система, тобто словник і граматика
даної мови, є лише наукового абстракцією (таке враження справляють,
між іншим, міркування Сепір в першому розділі його прекрасної книги
"Language" [1921]).
Мені здається,
однак, що дозвіл вищевказаних утруднень можна знайти на інших шляхах.
Перш за все виникає питання, в якому відношенні знаходиться
"психофізіологічна мовна організація" володіє даними мовою
індивіда до цієї виводиться лінгвістами з мовного матеріалу мовній системі.
Очевидно, що вона є її індивідуальним проявом. В ідеалі вона може
збігатися з нею, але на практиці організації окремих індивідів можуть чем-то да
відрізнятися від неї і один від одного. Їх, мабуть, можна було б дійсно
називати "індивідуальними мовами", якби в подібному назві не
крилося глибокої внутрішньої суперечності, бо під язиком ми розуміємо щось, що
що має насамперед соціальну цінність. І дійсно, якщо індивідуальні
відмінності мовної організації того чи іншого індивіда виявляються занадто
великими, то вже цим самим даний індивід виводиться з суспільства, як наприклад
ми це бачимо у сильно недорікуватих [5], деяких божевільних і т. п.
Термінологічно, може бути, краще всього було б говорити тому про
"індивідуальних мовних системах".
Що ж таке
сама мовна система? По-моєму, це є те, що об'єктивно закладено в даному
мовному матеріалі і що проявляється в індивідуальних мовних системах,
що виникають під впливом цього мовного матеріалу. Отже, у мовному
матеріалі і треба шукати джерело єдності мови всередині даної суспільної групи.
Чи може
мовний матеріал бути фактично єдиним всередині тієї чи іншої групи? Оскільки
дана група сама представляє з себе повну єдність, тобто оскільки умови
існування і діяльності всіх її членів будуть однаковими і оскільки всі
вони будуть знаходитися в постійному взаємному спілкуванні один з одним, остільки для
всіх них мовний матеріал буде фактично єдиний: адже кожна фраза кожного
члена групи за таких обставин здійснюється одночасно для всіх її
членів. Для єдності граматики досить часткового фактичного єдності
мовного матеріалу. Тому граматично ми маємо єдина мова в досить
широких угрупованнях; в області ж словника для єдності мови має бути більше
повна єдність матеріалу, а тому ми бачимо, що з точки зору словника мову
дробиться на дуже маленькі осередки аж до сім'ї (єдність так званого
"спільної мови" в висококультурних середовищі підтримується значною
ступеня єдністю читаного літературного матеріалу). При оцінці сказаного
треба мати на увазі, що мови, з якими ми в більшості випадків маємо справу,
не є мовами будь-якої елементарної громадської осередку, а мовами
досить складної структури суспільства, функцією якого вони є (про це див
нижче).
Яким чином
відбуваються зміни мови і чим пояснюється їх єдність всередині даної
соціальної групи? Очевидно передусім, що мовні зміни виявляються
у мовній діяльності. Які ж фактори цієї останньої? З одного боку,
єдина мовна система, соціально обгрунтована у минулому, об'єктивно
закладена в мовному матеріалі даної соціальної групи і реалізована в
індивідуальних мовних системах, з іншого - зміст життя даної соціальної
групи. Єдність мовної системи забезпечує єдність реакцій на це
зміст. Все справді індивідуальне, не випливає з мовної системи, не
закладене в ній потенційно, не знаходячи собі відгуку і навіть розуміння,
безповоротно гине. Єдність змісту забезпечує в цих умовах єдність
мови, і оскільки це зміст усередині групи залишається тим же, мова може не
змінюватися (чого, звичайно, ніколи не буває: практично можна говорити лише про
уповільнення і прискорення процесу).
Але найменше
зміна у змісті, тобто в умовах існування даної соціальної групи,
як то: інші форми праці, переселення, а отже і інше оточення і т.
п., негайно відбивається на зміні мовленнєвої діяльності цієї групи і
причому однаковим чином, оскільки нові умови стосуються всіх членів даної
групи. Мовленнєва діяльність, будучи в той же час і мовним матеріалом,
несе в собі і зміна мовної системи. Зазвичай кажуть, що зміна
мовної системи відбувається при зміні поколінь. Це частково так, бо досвід нашої
революції показав, що різка зміна мовного матеріалу неминуче спричиняє
зміна мовних норм навіть у людей похилого віку: маса слів та зворотів, кілька
років тому здавалися дикими і неприйнятними, тепер увійшла в повсякденне
вживання. Тому правильніше буде сказати, що мовна система знаходиться
весь час в безперервному зміну.
Нарешті, будь-яка
соціальна диференціація всередині групи, викликаючи диференціацію мовленнєвої
діяльності, а отже і мовного матеріалу,
Я не можу тут
зупинятися на детальному розгляді всіх факторів, що змінюють мовну
діяльність. Зазначу дещо лише для прикладу.
Оскільки
мовна діяльність, протікаючи не інакше як у соціальних умовах, має на
метою повідомлення і, отже, розуміння, остільки говорять змушені
піклуватися про те, щоб у слухають не було непорозумінь, що походять від
змішання знаків мови, і цим пояснюються, наприклад, багато дисиміляції,
особливо дисиміляції (аж до усунення) омонімів, що так наочно було
показано Жільероном (Gillieron) і його школою. Оскільки можливість змішання
об'єктивно закладена в певних місцях самої мовної системи, остільки ці
тенденції до усунення омонімічності будуть спільні всім членам даної мовної
групи і будуть реалізовуватися однаковим чином.
У мовній
системі даної групи об'єктивно закладені в певних місцях її і ті або
інші можливості асиміляції (у фонетиці, морфології, синтаксисі, словнику).
Тому, у силу властивої (в межах історичного досвіду) людям тенденції до
економії праці (не торкаюся тут генезису цієї тенденції, тому що це завело б
мене занадто далеко), ці можливості реалізуються однаковим чином у всіх
членів групи або принаймні можуть так реалізовуватися, а тому в усякому
випадку ні в кого не викликають протесту (факти так загальновідомі, що на них
нема чого наполягати).
Можна сказати,
що інтереси розуміння і мовлення прямо протилежні, і історію мови можна
уявити як постійне виникнення цих суперечностей і їх подолання.
Нарешті,
капітальний фактором мовних змін є зіткнення двох
суспільних груп, а отже і двох мовних систем, інакше - змішання
мов. Процес зводиться в даному випадку до того, що люди починають говорити на
мовою, яку вони ще не знають. Мовний матеріал, якого вони прагнуть
наслідувати, єдиний; мовна система, яка визначає їх мовну діяльність,
єдина. Тому вони однаковим чином спотворюють у своїй мовній діяльності те,
чому наслідують. Якщо з боку іншої групи з тих чи інших соціальних
причин немає достатнього опору, то результати однаковим чином
"спотвореної" мовної діяльності, будучи водночас і мовних
матеріалом, обумовлюють різка зміна мовної системи.
Так як
процеси змішування відбуваються не тільки між різними мовами, але і між
різними груповими мовами всередині однієї мови, то можна сказати, що ці
процеси є кардинальними і постійними в житті мов, як це - повніше
усього щодо семантики - і було показано Мейе.
При сприйнятті
однією групою мови іншої групи може мати місце не тільки неповне їм
оволодіння, але й зміна і переосмислення його з метою пристосування до іншого
або новим соціальним змістом. Такими є багато мовні зміни нашої
епохи, особливо яскравим прикладом яких може служити переосмислення хоча б
таких слів, як "пан", "товариш".
Вище було
сказано, що зміни мови все помітніше при зміні поколінь. Але само собою
зрозуміло, що всі зміни, підготовлені у мовній діяльності,
виявляються найлегше при зіткненні двох груп. На півночі та сході мови
можна по суті представити як ряд катастроф, що відбуваються від зіткнення
соціальних груп (пор. мою статтю "Sur la notion du melange des
langues "в Яфетіческом збірнику, IV, 1925, стор 7).
На цьому я зупинюся,
вказавши лише ще раз, що в реальній дійсності вся картина сильно
ускладнюється і затемнюється тим, що деякі групи населення можуть входити в
кілька соціальних угруповань і мати, таким чином, ставлення до кількох
мовних систем. Від ступеня ізольованості різних груп один від одного
залежить спосіб співіснування цих систем і впливу їх один на одного (про це
див. мою вищезгадану статтю, стор 10 і сл.). Деякі з цих співіснуючих
систем можуть вважатися для їх носіїв іноземними мовами. Таким, між
іншим, для більшості груп є так званий "спільну мову",
"langue commune" [6]. Цей останній, звичайно, не треба змішувати з
"літературною мовою", який, хоча і перебуває з "загальним"в певних функціональних відносинах, має, проте, свою власну
складну структуру. Спільну мову завжди і вивчається як іноземна, з більшим чи
меншим успіхом в залежності від різних умов. Таких загальних мов може бути
кілька в кожному даному суспільстві, відповідно до його структури, і вони можуть
мати різну ступінь розвиненості. Само собою зрозуміло, що суб'єктивно загальний
"іноземна" мова часто кваліфікується як рідна, а рідний --
як груповий. Це, втім, і відповідає структурі розвинених мов, де всі
групові мови, в них входять, вважаються "жаргону" по відношенню до
деякій нормі - "спільної мови", який, цілком відображаючи, звичайно,
соціальний устрій даної епохи, історично сам сходить через процеси
смешеніяк якогось групового мови.
Таким чином,
лінгвісти абсолютно праві, коли виводять мовну систему, тобто словник і
граматику даної мови, з відповідних "текстів", тобто з
відповідного мовного матеріалу. Між іншим, цілком очевидно, що
ніякого іншого методу не існує і не може існувати в застосуванні до
мертвим мовам.
Справа йде
трохи інакше по відношенню до живих мов, і тут і лежить заслуга Бодуена,
завжди підкреслював принципову, теоретичну важливість їх вивчення.
Більшість лінгвістів звичайно і до живих мов підходить, проте, так само,
і до мертвих, тобто нагромаджує мовний матеріал, інакше кажучи - записує
тексти, а потім їх обробляє за принципами мертвих мов. Я стверджую, що
при цьому виходять мертві словники та граматики. Дослідник живих мов
повинен діяти інакше. Звичайно, він також повинен виходити з так чи інакше
понятого мовного матеріалу. Але, побудувавши з фактів цього матеріалу якусь
абстрактну систему, необхідно перевіряти її на нові факти, тобто дивитися,
чи відповідають виводяться з неї факти дійсності. Таким чином, у
мовознавство вводиться принцип експерименту. Зробивши яке-небудь припущення про
сенсі того чи іншого слова, тієї чи іншої форми, про той чи інший правилі
словотворення чи формотворення і т. п., слід пробувати, чи можна
сказати ряд різноманітних фраз (який можна нескінченно множити), застосовуючи це
правило. Ствердна результат підтверджує правильність постулату і, що
цікаво, супроводжується відчуттям великого задоволення, якщо піддався
експерименту свідомо бере участь у ньому.
Але особливо
повчальні бувають негативні результати: вони вказують або на невірність
постульовано правила, або на необхідність якихось його обмежень, ІСІ на
те, що правила вже більше немає, а є тільки факти словника, і т. п. Повна
законність і величезне значення цього методу ілюструється тим, що коли
дитина вчиться говорити (або доросла людина навчається іноземної мови), то
виправлення оточуючими його помилок ( "так ніхто не говорить"), які
є наслідком або невиработанності у нього, або нетвердо правил
(звичайно, несвідомих), грає величезну роль у засвоєнні мови. Особливо
плідний процес проведення експерименту в синтаксисі та лексикографії і, звичайно,
в стилістиці. Не чекаючи того, що якийсь письменник використає той або інший
оборот, те чи інше поєднання, можна довільно поєднувати слова і,
систематично замінюючи один одного, змінюючи їх порядок, інтонацію, і т. п.,
спостерігати виходять при цьому смислові відмінності, що ми постійно і робимо,
коли щось пишемо. Я б сказав, що без експерименту майже неможливо
займатися цими галузями мовознавства. Люди, що займаються ними на матеріалі
мертвих мов, змушені для доведення своїх положень вдаватися до
вражаючим хитрощів, а багато чого і просто не можуть зробити за відсутністю
матеріалу (приклади лінгвістичного експерименту дані в особливому екскурсі в кінці
статті).
У можливості
застосування експерименту і криється величезна перевага - з теоретичної
точки зору - вивчення живих мов. Тільки з його допомогою ми можемо
дійсно сподіватися підійти в майбутньому до створення цілком адекватних
дійсності граматики і словника [7]. Адже треба мати на увазі, що в
"текстах" лінгвістів звичайно відсутні невдалі вислови,
тим часом як дуже важливу складову частину мовного матеріалу утворюють саме
невдалі висловлювання з позначкою "так не говорять", які я буду
називати "негативним мовним матеріалом". Роль цього
негативного матеріалу величезна і зовсім ще не оцінена в мовознавстві,
наскільки мені відомо.
По суті те,
що я називав раніше "психологічним методом" (або - ще невдаліше --
"суб'єктивним"), і було в мене всього методом експерименту, тільки
недостатньо усвідомленого. Вперше я став його усвідомлювати як такої в епоху
написання мого "Восточнолужіцкого прислівники" ([т. I, Пгр.], 1915),
вперше назвав я його методом експрімента в моїй статті "Про частини мови в
російською мовою "(Російська мова, [Нова серія], II, 1928). Про експеримент в
мовознавстві говорить нині і Пєшковський (стаття "Принципи і прийоми
стилістичного аналізу художньої прози "у Ars poetica, [Збірки
підсекції теоретичної поетики, I. М.], 1927; див. ще ІРЯС, I, 2, 1928, стор
451), а раніше Тумба (A. Thumb. Beobachtung und Experiment in der
Sprachpsychologie. Festschrift
Vietor, Marburg a. d. L., 1910), правда - останній в трохи іншому аспекті.
втім, треба визнати, що психологічний елемент методу безсумнівний і
полягає в оціночному почутті правильність чи неправильність того чи іншого
мовного висловлювання, його можливості або абсолютної неможливості.
Однак почуття
це у нормальної (див. нижче стор. 36) члена суспільства соціально обгрунтовано,
будучи функцією мовної системи (величина соціальна), а тому і може
служити для дослідження цієї останньої. І саме воно-то й обумовлює
перевага живих мов над мертвими з дослідницької точки зору.
У цьому --
обмежувальному - сенсі і слід розуміти висловлювання моїх старих робіт про
важливості самоспостереження в мовознавстві. Для мене вже давно цілком очевидно,
що шляхом безпосереднього самоспостереження не можна констатувати, наприклад,
"значень" умовної форми дієслова в українській мові. Однак,
експериментуючи, тобто створюючи різні приклади, ставлячи досліджувану форму в самі
різноманітні умови і спостерігаючи виходять при цьому "смисли",
можна зробити безперечні висновки про ці "значеннях" і навіть про їх
відносної яскравості. При такому розумінні справи відпадають всі ті закиди на
"суб'єктивності" одержуваних подібним методом лінгвістичних даних,
які іноді робилися мені з різних сторін: "мало що досліднику
може здатися при самоспостереження; іншому досліднику це може здатися
інакше ". Як видно з усього вищевикладеного, в основі моїх лінгвістичних
тверджень завжди лежав одержуваний під час проведення експерименту мовний матеріал, тобто
факти мови.
з вельми
поширеною острахом, що при такому методі буде досліджуватися
"індивідуальна мовна система", а не мовна система, треба
покінчити раз і назавжди. Адже індивідуальна мовна система є лише
конкретним проявом мовної системи, а тому дослідження перші для
пізнання друга цілком законно і вимагає лише поправки у вигляді порівняльного
дослідження ряду таких "індивідуальних мовних систем". Зрештою
лінгвісти, що досліджують тексти, не чинять інакше. Готський мова не вважається
спеціально мовою Ульфіли, бо справедливо припускають, що його письмова
мовна діяльність була призначена для розуміння широких соціальних груп.
Хто говорить теж говорить не для себе, а для оточення. Різниця, звичайно, та, що
в першому випадку ми маємо справу з літературною мовною діяльністю (з
"письмової", за термінологією Виноградова в його роботі "Про
художній прозі ", [М.], 1929, стор 15), що має дуже широку базу
споживачів і характеризується між іншим, свідомим униканням
"неправильних висловлювань" (про що див. нижче), а в другому - з
груповий мовною діяльністю діалогічного характеру.
Тут треба
усунути одне непорозуміння: лінгвістично вивчаючи твори письменника (або
усні висловлювання будь-якої людини), ми можемо досліджувати його мовну
діяльність як таку - вийде те, що звичайно неправильно називають
"мовою письменника", але що зовсім не є мовний системою [8]; але
ми можемо також дослідити її і як мовний матеріал для виведення
індивідуальної мовної системи даного письменника, маючи, однак, на увазі, в
кінцевому рахунку, встановлення мовної системи тієї мови, на якому він пише.
Звичайно, картина буде неповна через недостатність матеріалу, і перш за все
через відсутність негативного мовного матеріалу, але багато чого можна буде
встановити з достатньою точністю [9], як показує багатовіковий досвід
мовознавства.
Взагалі треба
мати на увазі, що те, що часто вважається відмінностями, на самому
справі є груповими відмінностями, тобто теж соціально зумовленими
(сімейними, професійними, місцевими і т. п.), і здається індивідуальними
відзнаками лише на фоні "спільних мов". Мовні ж системи загальних мов
можуть бути дуже різними по своїй розвиненості і повноті, від трохи більше
нуля і до трохи менше одиниці (вважаючи нуль за відсутність спільної мови, а
одиницю - за ніколи не здійснюване його повна єдність), і дають більш -
менш широкий простір груповим відмінностей.
Строго кажучи,
ми лише постулюючи індивідуальні відмінності індивідуальних мовних систем всередині
примарний соціальної групи, бо такі відмінності, як ведуть до
взаємонерозуміння, повинні неминуче зникати в порядку соціального спілкування, а
тому ніхто на них ніколи не звертав уваги, навіть якщо вони й зустрічалися.
Цим-то й пояснюється завжди практикувалося ототожнення таких теоретично
несумірних понять, як "індивідуальна мовна система" (=
психофізіологічна мовна організація індивіда) і "мовна
система ", яким більш-менш грішили всі лінгвісти до самого
останнього часу.
По суті,
можна сказати, що робота кожного неофіта даного колективу, що засвоюють собі
мова цього колективу, тобто створює у себе мовну систему на підставі
мовного матеріалу цього колективу (бо ніяких інших джерел у нього не
є), абсолютно тотожна роботі вченого дослідника, виводить з
того ж мовного матеріалу цього колективу його мовну систему, тільки
один протікає несвідомо, а друга - свідомо.
Повертаючись до
експерименту в мовознавстві, скажу тільки, що його боязнь є пережитком
натуралістичного розуміння мови [10]. При соціологічному погляді на нього
ця боязнь повинна відпасти: у сфері соціальної експерименти завжди
вироблялися, проводяться і будуть проводитися. Кожен новий закон, кожне
нове розпорядження, кожне нове правило, кожне нове встановлення з відомої
точки зору і певною мірою є свого роду експериментами.
Тепер торкнуся
ще питання так званої "норми" в мовах. Наша усна мовна
діяльність насправді грішить численними відхиленнями від норми. Коли
б її записати механічними приладами у всій її недоторканості, як це
скоро можна буде зробити, ми були б вражені тією масою помилок у фонетиці,
морфології, синтаксисі та словнику, які ми робимо (про це див, втім, ще:
[R.] Meringer und [K.] Meyer. Versprechen und Verlesen. Eine psychologische
linguistische Studie. [Stuttgart,]
1895). Чи не є це протиріччям всьому тому, що тут говорилося?
Анітрохи, і причому з двох точок зору. По-перше, потрібно мати на увазі, що ми
нормально цих помилок не помічаємо - ні в себе, ні в інших: "невже я міг
так би мовити? "- дивуються люди при читанні своєї стенограми; фонетичні
коливання, виявля легко іноземцями, звичайно є відкриттям
для тубільців, навіть лінгвістично освічених. Цей факт пояснюється тим,
чтовсе ці помилки соціально обгрунтовані; їх можливості закладені в цiй
мовній системі, і вони, будучи звичними, не зупиняють на собі нашого
уваги в умовах усного мовлення. По-друге, будь-який нормальний член певної
соціальної групи, спрошенний в упор з приводу невірної фрази його самого або
його оточення, як треба правильно сказати, відповість, що "власне треба
сказати так-то, а це, мовляв, позначилося випадково чи тільки так почулося "і
т. п.
Втім,
відчуття норми, як і сама норма, може бути і слабше і сильніше в залежності
від різних умов, між іншим - від наявності декількох співіснуючих норм,
недостатньо диференційованих для їх носіїв, від присутності чи відсутності
терміна для порівняння, тобто норми, вважаємо за чужу, від якої слід
відштовхуватися, і, нарешті, від практичної важливості норми або її елементів для
даної соціальної групи [11].
Цілком
очевидно, що за відсутності усвідомленої норми відсутній почасти й
негативний мовний матеріал [12], що в свою чергу обумовлює крайню
мінливість мови. Цілком очевидно і те, що норма слабшає, а то й зовсім
зникає при змішуванні мов і, звичайно, при змішуванні групових мов, причому
перший трапляється відносно рідко, а другий - постійно. Таким чином, ми
знову приходимо до того стану, що історія кожного даної мови є історія
катастроф, що відбуваються при змішуванні соціальних груп.
Повертаючись до
питань норми, потрібно констатувати, що літературна мовна діяльність,
тобто твори письменників, в принципі вільна від неправильних висловлень,
так як письменники свідомо уникають ляпсусів, властивих усній мовної
діяльності, і тому що, звертаючись до широкого кола читачів, вони уникають і
тих елементів групових мов, які не увійшли в тому чи іншому вигляді в
структуру літературної мови. Тому лінгвісти глибоко праві в тому, що,
шукаючи норму даної мови, звертаються до творів хороших письменників,
що володіють очевидно в максимальному ступені тим оцінними почуттям ( "чуттям
мови "), про який говорилося вище, на стор 33. Однак і тут треба пам'ятати,
по-перше, що у багатьох письменників все ж трапляються ляпсуси [13], і,
по-друге, що по суті речей твори письменників не містять в собі
негативного мовного матеріалу.
* * *
На закінчення
наведу кілька прикладів лінгвістичного експерименту (СР стор. 32).
Як
приклад синтаксичного експерименту візьмемо фразу Ніякої торгівлі не було в
місті [14]. Ця фраза перекладається так: "торгівля була відсутня в
місті "(треба мати на увазі, що в усній мові і фраза, і її переклад можуть
мати трояку ритмічну форму, кожна з яких має своє значення:
"торгівля - була відсутня в місті", "торгівля була відсутня - у
місті "і нерозчленованої, яка тут і мається на увазі). Спробуємо
переставляти слова в місті. Отримаємо, по-перше, ніякої торгівлі в місті не
було і, запитавши себе, що це буде значити, переведемо так: "торгівля в
місті була відсутня "(можливо двояке ритмічне членування), по-друге,
отримаємо ніякої в місті торгівлі не було, що перш за все означатиме:
"торгівля у місті була відсутня зовсім" (інші ритмічні членування
можуть дати і інші значення); по-третє, отримаємо в місті не було жодної
торгівлі, що означатиме: "місто не мало ніякої торгівлі";
нарешті, можна отримати ніякої торгівлі не в місті було, що нічого не
значить, бо так сказати не можна, тобто вийшов негативний мовний матеріал
(втім, перша частина до слова "було" може бути осмислена --
"торгівля поза містом"). Потрібно мати на увазі, що для повної
переконливості експерименту необхідно для кожного зміни мислення створювати
відповідний контекст чи ситуацію.
Наведу приклад
експерименту в морфології. Припустимо, що іноземний дослідник загальноруського
мови запише такі форми 3 л. од. ч., як несе, везе, плете, чекає, мне,
тче, жгет, жжот. Що він з цього умозаключіт, сидячи у себе в кабінеті? Він
вирішить, очевидно, що форма 3 л. од. ч. певного типу дієслів утворюється
шляхом пом'якшення останнього приголосного основи і додавання закінчення-ет
(точніше,-от) і що форма жжот є пережитком або діалектизмами. Тільки
подальша перевірка на фактах (експеримент) допоможе йому ввести в правило
обмеження, що складається в тому, що до, г основи не пом'якшуються, а змінюються на ч,
ж. Тоді жжот стане в нього нормальною формою, а тче, жгет - діалектизмами.
Цілком чи, однак, це буде вірно? Якщо почати утворювати форми
(експеримент) пече і пекет, тече і текет, січе і секет і т.д., то виявиться,
що хоча перші форми і будуть безумовно правильними, однак і другі не будуть
абсолютно неможливими, якими були б, наприклад, форми пекот, текот, секот
(експеримент). Далі виявиться, що форма тче краще, ніж тчет
(експеримент); якщо ж спробувати утворити форму 3 л. від
маловживаних (в місті) дієслова ску (експеримент), то скажемо, мабуть,
Скет і навряд чи щет = рахунок. І вся картина стає абсолютно ясною: форми
текет, секет, жгет і т. д. - це форми майбутнього мови. Поки вони встановлюються
тільки там, де чергування к | | ч, г | | ж затемнюють корінь слова: адже ніхто не
скаже жжа, а жгя кожен зрозуміє (експеримент), форми ж пече, тече і т. д.
існують лише за традицією, хоча поки що й не тільки в словниковому порядку, але й у
граматичному.
А ось
експеримент у фонетиці: візьмемо російське сполучення сіл = s'el. Постає питання, який
гласний можна вставити в це поєднання замість e = e? Пробуємо: сял, сіл, сюл, сил
- Можливо. А чи можна вставити e = e з слова сіли = s'el'i, тобто сказати s'el?
Виявляється, що такого поєднання в російській мові немає зовсім і що російська
людина, нефонетік, навіть не може його й вимовити [15]. Отже, можна
припускати з великою часткою впевненості, що e, e є лише відтінками
єдиної фонеми, зумовленими лише фонетичними умовами, який не має
самостійної функції.
Всі ці прийоми,
звичайно, добре відомі людям, на місці вивчали чужий усну мову з метою
його повного граматичного та словникового опису і засвоєння (потрібно всіляко
підкреслити, що останнє є необхідною умовою перший), і я тут лише
вперше теоретично обгрунтовую те, що практично, ймовірно, багатьма
робилося.
Список
літератури
(і
примітки)
1. Справжня
стаття є подальшим розвитком поглядів, які намічені були вперше в
моєму доповіді, що читається в Лінгвістичною секції 27 жовтня 1927
2. Маю на увазі
тут не тільки правила синтаксису, але, що набагато важливіше, правила додавання
смислів, що дають не суму значень, а нові смисли, - правила, на жаль,
вченими до цих пір мало обстежені, хоча інтуїтивно відмінно відомі всім
хорошим стилістам.
3. Випадки
свідомого "вигадування" слів досить рідкісні взагалі, свідоме
групування слів властиво лише письмової мови, яка все ж таки в цілому
будується теж автоматично. Свідомість повсякденного розмовної
(діалогічної) мови в загальному прагне до нуля.
4. Позиція більшості
лінгвістів і навіть Соссюра, ближче за інших підійшов до цього питання, неясні.
Соссюр хоча і розгледів чітко "parole" (поняття, втім, далеко не
цілком збігається з моїм поняттям "мовної діяльності") і
"langue", проте поміщає останній в якості психологічних
величин в мозку (див. його чудовий "Cours de linguistique
generale "[Paris, 1922], p. 32).
5. Втім,
оскільки недорікуватий усвідомлює свою недорікуватість і знає, як він мав би
сказати, цей випадок не є типовим.
6. А часто і
для всіх груп, як наприклад французька мова для теперішніх французів.
7. Я не кажу
тут про техніку лінгвістичного експерименту: вона важка і вимагає великого
кількості всяких пре
