Культура Рима

1. Введення.

Древнє латинське слово cultura (догляд, обробіток, виховання) було настільки широким поняттям, що включало в себе і смисли, пов'язані з сучасними уявленнями про культуру. Сам термін «культура» навіть в літературі античності латинською мовою, що створювалася кількома століттями пізніше класичних еллінських творів, вживається практично як синонім грецького «Виховання відповідно до традицій етосу, вдачі-традиції». Подання про справжній етосу (ще в VI-Vвв. до н.е., апелюючи до досвіду старовини, міркували про нього піфагорійці, Сократ, Аристофан) змінювалися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу відповідає прекрасному строю Космосу "Людини вихованого", який, будучи доброчесним і вірним громадянином, займає своє "природне місце". Визнаючи множинність природних відмінностей між людьми, антична епоха наділяла їх всіх (вже римлян точно) сприйнятливість до виховання. Постановці останнього, власне, і присвячені грандіозні політико-виховні твори Ксенофонта і Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Центральне положення виховання в античній культурі було безумовним. Саме виховання відрізняє людину від тварини, елліна від варвара, вільного від раба, філософа від черні, був переконаний на рубежі III-IVвв. н.е. Ямвлих.

2. Основні особливості давньогрецької та давньоримської культури.

Зневага до занять мистецтвом і науками аж ніяк не означало, що римлянин залишався неуком. У освічених будинках вчили не тільки грецької мови, але й правильною, витонченої латині.

Вже в республіканський період у Римі складаються самобутнє, оригінальне мистецтво, філософія, наука, формується свій метод творчості. Їх головна риса -- психологічний реалізм і справді римський індивідуалізм.

Давньоримська модель світу принципово різниться від грецької. У ній не було події особистості, органічно вписаного в подія поліса і космосу, як у греків. Подієва модель римлянина спростилася до двох подій: подія індивіда вписувалося в подія держави, або Римської імперії. Саме тому римляни звернули свою увагу на індивіда.

Грек бачив світ через всеосяжну гармонійну модель світу, через величну і героїчну міфологічну систему, яка надавала моделі світу закінченість. Для римлянина світ гранично спростився, міф перестав бути світоглядом і перетворився на казку. Внаслідок цього явища сприймалися більш чітко, пізнавати їх стало значно легше, але було втрачено щось непоправною - зникло відчуття цілісності буття. Саме тому римляни не могли наблизитися до грецькому ідеалу: була втрачена природна модель світу - таємниця давньогрецького величі.

Римська наука не досягла розмаху грецької, тому що перебувала в залежності від конкретних потреб зростаючої Римської імперії. Математика, географія, природознавство та інші науки у римлян носили узкопрікладной характер. Помітний слід у науці залишили праці Менелая Олександрійського по сферичної геометрії та тригонометрії, геоцентрична модель світу Птолемея, праці з оптики, астрономії (складений каталог більше 1600 зірок), ставилися досліди на тваринах по фізіології. Лікар Гален впритул підійшов до відкриття значень для нервів рухових рефлексів і кровообігу. Розвивалася будівельна техніка, дозволила створити Колізей Флавіїв, полуторакіло-метровий міст через Дунай при Траяні, і т. п. удосконалилися механіка, використовувалися вантажопідйомні механізми. За словами Сенеки, «мерзенні раби» щоразу винаходили щось нове: труби, по яких йшла пара для нагрівання приміщень, особливу полірування мармуру, дзеркальні черепиці для відображення сонячних променів.

поширилася мистецтво мозаїки: навіть у будинках на Рейні у вікна вставлялися скла. І Менелай, і Птолемей були грецькими вченими, що працюють в Римі.

Великий популярністю користувалася астрологія, якого займалися найбільші астрономи. В основному римські вчені осягали і коментували греків.

3. Вільне час у римлян.

Відпочинок - після справ, - говорила латинська прислів'я. Вільним часом римляни користувалися по-різному. Люди освічені, з високими духовними інтересами присвячували себе науці чи літературі, не вважаючи це "справами", а, розглядаючи як дозвілля, як "Отдохновеніє духу". Так що відпочивати для римлян зовсім не означало нічого не робити.

Вибір занять був широкий: спорт, полювання, бесіди і особливо відвідування видовищ. Видовищ було багато, і кожен міг знайти те, яке йому найбільше до душі: театр, бої гладіаторів, перегони на колісницях, виступи акробатів. Іноді відправлялися просто подивиться на якого-небудь екзотичного звіра. Одні шукали тиші і спокою, інші - гучних, несамовитих розваг. Одні йшли на відпочинок з міста до себе в маєток, а частину їх вабили спокуси великих міст.

Втім, поїздки за місто вимагали цілого дня, а то й кількох днів. Траплялося ж, що випадали тільки вільні години, і треба було вміти правильно їх використовувати. Такі годинники можна було присвятити грі в м'яч, якою римляни віддавалися ще охочіше, ніж греки. Грали і дорослі, і молодь. Правила гри були, ймовірно, такі ж, як і в Греції, а в самій грі бачили хороший засіб підтримувати себе у належній фізичній формі.

Головної спортивної майданчиком жителів Вічного міста, яку всі могли користуватися, було Марсове поле, а також коміцій, тобто місце на форумі, де проходили народні збори.

Улюбленим видом відпочинку римлян було полювання на диких звірів і птахів. Були також різні забави, ігри, яким вони могли віддаватися як вдома, так і в гостях, на бенкетах.

До ігор невинним, що не викликає небезпечного азарту, ставилися всякого роду загадки та головоломки. Ними тішилися і дорослі, і молодь. Наприклад, двоє грають швидко показували іншим по декілька пальців, і ті повинні були відразу ж сказати, скільки всього пальців було показано. Ця проста гра так і називалася - "мигтіння пальців". Дуже популярна була і гра "голова - корабель": треба було вгадати, яким боком впаде підкинута монета. Грали також в чіт і непарне, підкидаючи деякий кількість горіхів, камінчиків або гральних кісток.

Знали римляни і гру, схожу на шашки: на великій дошці двоє партнерів пересували по певними правилами гральні камінці, кістки або фігурки, які називалися "Латрункулі" - наймані воїни. Існувало, як видно, безліч варіантів цієї гри.

У кістки римляни грали так само, як і греки, визначаючи переможця за кількістю очок, що випали при киданні кісток. Сама гральна кістка могла бути маленьким кубиком або шестигранником з поглибленням на гранях. Самий невдалий кидок римляни називали "собакою", як і жителі Еллади, найкращий - Венерою. Азартні ігри в кості була в принципі заборонено протягом усього року за винятком свята Сатурналій. Однак заборони ці порушувалися, і порушували їх якраз ті, хто їх вводив. Як би там не було, римляни продовжували захоплюватися азартними іграми, втрачаючи часом величезну купу грошей.

Підтримуючи торговельні та інші зв'язки з багатьма далекими країнами і народами, римляни охоче знайомилися зі всілякими рідкостями і новинками, які привозили звідти. Спеціальних музеїв, виставок в сучасному значенні цих понять в Римі не було: твори мистецтва, пам'ятки, статуї оточували стародавніх всюди. Римляни жили з ними поруч, прив'язувалися до них і енергійно противилися будь-яким спробам перенести, наприклад, яке-небудь статуя на нове місце.

Час від часу в місті з'являлася якась новинка, і безліч людей сходилося, щоб подивитись на нього. Це могли бути рідкісні, раніше не відомі тут зразки рослин, могли бути й екзотичні звірі, це, нарешті, могли бути і люди з незвичним кольором шкіри, будовою тіла, дивними, химерними рисами особи.

Ще більшою приманкою для глядачів були дикі звірі. З ними римляни найчастіше знайомилися поступово, в міру розширення сфери своїх завойовницьких походів і торгових експедицій. Звірів у Рим привозили все більше, потреба в них зростала, адже бої гладіаторів з дикими тваринами вже стали улюбленою розвагою для жителів Вічного міста.

На загальний огляд виставлялися не тільки живі звірі, але і скелети, і окремі кістки, незвичайні за своїми розмірами і викликали в пам'яті стародавні міфи. У 58 р. до н.е. Емілія Скавр доставив з Юдеї в Рим скелет якогось морського чудовиська: традиція стверджувала, що це останки того самого дракона, якому повинні були видати на поживу Андромеду! В правління Олександра Севера в театрі був виставлений скелет кита. З подивом розглядали римляни також небачених раніше крокодилів і бегемотів.

Те, що кожна новинка викликала загальне цікавість, природно і зрозуміло. Неприємним явищем було, однак, пристрасне бажання сотень римлян подивитися на фізичні каліцтва, на людей калік, обділених долею. Але ж і такі "подарунки" присилалися правителям Риму. Так, Августу привезли з Індії людини без рук, а Нерону піднесли в дар дитини нормальних розмірів, але з чотирма головами. Римський плебс охоче ходив дивитися на надзвичайно високих людей і, навпаки, на карликів. Маленьких чоловічків тримали в будинках для розваги і навіть показували їх публічно. Існували й інші сумнівні з сьогоднішньої точки зору звичаї. У Римі був ринок, де кожен міг купити собі для забави все, що було потворного і до того ж незвичайного: людей, що народилися без рук або без ніг, однооких або трехглазих, з безформними головами, сіамських близнюків. Зберігали і виставляли напоказ навіть померлих людей, що відрізнялися дуже високим зростанням або незвичайним статурою. В епоху принципату серпня в садах Саллюстій можна було бачити тіла подружньої пари велетнів. Пліній старший пише, що сам спостерігав одного разу збережені і виставлені таким чином тіла карликів.

Ми знаємо, що у стародавніх були різні способи консервації мертвих тіл. Коли в Рим при Клавдії відправили якесь невідоме істота, назване "гіппокентавром", але по дорозі, в Єгипті, воно загинуло, тіло його законсервували в меду і в такому вигляді привезли, врешті-решт, до столиці імперії, де і виставили в імператорському палаці. Точно також два століття по тому якогось гіппокентавра прислали з Антіохії в Рим законсервованим, щоб імператор міг на нього подивиться.

Людей вчених, інтелектуалів, літераторів, не так вже привертали до себе скелети крокодилів і живі карлики. Час, вільний від повсякденних обов'язків, вони проводили за читанням, літературною працею або просто відпочиваючи у тиші своїх маєтків. Інтерес до бурхливої інтелектуального життя, до публічних читань, дискусій пробудили у римлян грецькі філософи і граматики, десятками переселяються в Італію і перш за все в Рим, починаючи з середини ІІВ. до н.е.

4. Філософія в Стародавньому Римі.

«Особливе місце в культурі древніх римлян займали філософія та юриспруденція. У давньоримської філософії еклектично поєднуються принципи різних навчань грецьких мислителів, особливо епохи еллінізму. Філософи перейняли їх науковий апарат, термінологію, найважливіші напрямки. Важливе значення для римської філософії набули ідеї морального вдосконалення людини і містичні настрої, властиві часу. Серед філософських напрямів найбільшого поширення в республіканському, а пізніше - в імператорському Римі отримали стоїцизм і Епікуреїзм.

Представник стоіцізмаСенека бачив сенс життя в досягненні абсолютного душевного спокою, подолання страху перед смертю. Величезну частину своїх зусиль, вважає Сенека, людина повинна присвячувати власним вдосконаленню.

Епікуреїзм - єдина матеріалістична філософія в античному Римі. Найбільш яскравий її представник - Тіт Лукрецій Кар - відомий своєю філософською поемою «Про природу речей ».

Характерним для римського менталітету з'явилося захоплення скептицизмом. Основоположник скептицизму Секст-емпірику побудував своє вчення на критичній переоцінці сучасних знань. Вістря скептицизму було спрямоване проти понять філософії, математики, риторики, астрономія та граматики. Скептицизм став специфічним виразом прогресуючого кризи римського суспільства,

Близькі до стоїчним ідеали зречення від матеріальних благ, життя в згоді з природою проголошували тоді також кініки, що зверталися до міських низів зрозумілою їм мовою. Діяльністю стоїків і кініків картина розвитку філософії Риму не вичерпується. Популярними були філософські трактати моралістичні Плутарха з Херонеі.Его твори відрізнялися прекрасним живою мовою, здоровим глуздом, життєлюбством, терпимістю.

5. Література Стародавнього Риму.

Існують три специфічні особливості римської літератури.

Першої отлічітельнойчертой римської літератури в порівнянні з грецькою є те, що це література набагато більш пізня і тому набагато більш зріла. Перші пам'ятники римської літератури ставляться до IIIв. до н. е.., у той час як перша писемні пам'ятки грецької літератури засвідчені в VIIIв. до н. е..

Отже, римська література виступає на світовій арені принаймні на 400-500 років пізніше грецької. Рим міг скористатися вже готовими результатами вікового розвитку грецької літератури, засвоїти їх досить швидко і грунтовно і створювати на цій основі вже свою власну, набагато більш зрілу й розвинену літературу. З самого початку розвитку римської літератури відчувається сильне грецький вплив.

Другий особенностьюрімской літератури є те, що вона виникає і розквітає в той період історії античності, який для Греції був уже часом занепаду. Це був період еллінізму, тому і говорять про загальний елліністичних-римському періоді літератури та історії.

Еллінізм характеризується великим рабовласництвом, це створювало в області ідеології, з одного боку, риси універсалізму, а з іншого - риси крайнього індивідуалізму, з дуже великою диференціацією духовних здібностей людини. Отже, римська література є переважно література елліністична.

З цих особливостей літератури - більш пізнього її походження та її елліністичної природи - виступає ще третя особливість. Римська література відтворювала еллінізм надзвичайно інтенсивно, у великих і широких масштабах і в набагато більш драматичних, гарячих та гострих формах. Так, наприклад, комедії Плавта і Теренція, хоча формально і є наслідуванням новоаттіческой комедії, наприклад Менандру, але їх натуралізм і твереза оцінка життя, їх використання навколишнього побуту і драматизм їхнього змісту є особливістю саме римської літератури.

Точно так само, наприклад, «Енеїда» Вергілія, формально будучи наслідуванням Гомеру або Аполлоній Родоський, по суті своїй порівняти з ними своїм драматизмом і трагізмом, своєю гостротою і нервозністю, своїм напруженим універсалізмом і пристрасним індивідуалізмом. Ніде в античній літературі не було такого тверезого аналізу дійсності, як у римському натуралізмі або у римських сатириків, хоч і натуралізм і сатира властиві і грецької літератури. Але обидві ці особливості римської літератури - натуралізм і сатиричне зображення життя -- тут настільки великі, що натуралістична сатира цілком може вважатися специфічно римським літературним жанром.

Нарешті, хоча талановитих і глибоких істориків у Греції було достатньо, тільки в Римі могли з'явитися такі історики, як Тацит, з таким гострим і проникливим аналізом історичного життя, з такою нещадною критикою імператорської епохи і з таким вільно-демократичним настроєм. Колосальні розміри Римської республіки і імперії, небувалий розмах і драматизм соціально-політичному житті Риму, незліченні війни, найтонша організація військової справи, продумана дипломатія і юриспруденція, тобто все те, чого, вимагали величезні розміри Римської республіки і імперії в порівнянні з мініатюрної і роз'єднаною класичної Грецією, - все це наклало незгладимий відбиток на римську літературу і все це стало її національною специфікою.

Періодизація римської літератури.

Так само як і грецьку літературу, римську літературратури необхідно ділити на періоди -- докласичний, класичний і послеклассіческій.

1. Докласичний період йде в глибину століть і характеризується спочатку, як і в Греції, усної народної письменством, а також початком писемності. До половини IIIв. до н. е.. цей період називається зазвичай італійських. Протягом його Рим, спочатку маленька міська громада, поширив свою владу на всю Італію.

З середини III в. виникає писемна література. Вона розвивається в епоху експансії Риму в країни Середземномор'я (включно за першу половину ІІВ.) і почалися громадянських воєн (друга половина ІІВ. - 80-і роки Iв. до н. е. .).

2. Класичний періодрімской літератури - це час кризи і кінця республіки (з 80-х років до 30 года Iв. до н. е..) і епоха принципату серпні (до 14 года Iв. н. е. .).

3. Але вже на початку Iстолетія н. е.. цілком виразно намічаються риси занепаду класичного періоду. Цей процес деградації літератури триває до падіння Західної Римської імперії в 476 р. н. е.. Цей час можна назвати послеклассіческімперіодом римської літератури. Тут слід розрізняти літературу розквіту імперії (Iв. н. е..) і літературу кризи, падіння імперії (II-Vвв. н. е. .).

Староавньої період

1. Фольклор. Фольклорний період відзначався в Римі тими ж рисами, що й у всіх інших країнах. Тут, мабуть, були представлені всі звичайні жанри усного народної творчості. На жаль, у нас немає майже ніяких матеріалів, які б дійшли з цієї старовини, і ми змушені тут обмежуватися або нікчемним та малозрозумілими цитатами з пізнішої римської літератури, або навіть не цитатами, а тільки глухими згадками про них.

Тут, безсумнівно, була трудова пісня, пов'язана, наприклад, з прядильних і ткацьким справою, зі збором винограду, з човновою веслуванням.

Особливим розповсюдженням користувалися так звані фесценніни, пісні жартівливого, пародійного, а інколи й непристойного характеру, які, очевидно, володіли великою соціальною значимістю. Ними користувалися не тільки під час бенкетів або відпочинку від робіт, але й для висміювання і навіть під час тріумфальних ходів на адресу того самого полководця-переможця, на честь якого і здійснювалося тріумфальний хід.

Як і у всякому фольклорі, тут ми знаходимо також зачатки народної драми і навіть не тільки зачатки. Були в ходу так звані сатура (слово неясного походження), щось на кшталт наших імпровізованих сценок.

Історик Тіт Лівій (VII, 2, 4) повідомляє, що в 364 р. до н. е.. для вблагання богів на час епідемії були запрошені актори, танцюристи з Етрурії, які створили з допомогою римських молодих людей тут вже щось на зразок цього театру, з мімічними танцями під акомпанемент флейти. Нарешті, в області драми великим розповсюдженням користувалися в Римі ателлани, особливого роду фарс, що прийшов з Кампанська міста Ателли. Він теж відрізнявся пародійним і сатиричним характером, часто нападав на громадські порядки і приватних осіб і тримався в Римі дуже довго.

Поява літературної драми в Римі.

Лівій Андронік Гней Невій.

Римляни взяли літературну драму в готовому вигляді в греків, перевели на латинську мову та пристосували до своїх понять і смаків. Пояснюється це історичною обстановкою того часу. Завоювання південно-італійських міст, що володіли всіма скарбами грецької культури, не могло пройти безслідно для римлян. Греки починають з'являтися в Римі як полонених, заручників, дипломатичних представників, педагогів. Знайомство з грецькою мовою все ширше і ширше поширюється серед нобілів. Грецьке культурний вплив посилюється в час 1-й (264-241 рр.. до н.е.) і 2-й (218-201 рр. до н. е.) Пунічних воєн, породжених економічним і політичним суперництвом Риму і Карфагена. Ці війни закінчилися перемогою Риму, який після цього не знав уже суперників в басейні Середземномор'я.

В обстановці суспільного піднесення, викликаного переможним закінченням 1-й Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н.е. було вирішено поставити драматичне подання. Постановку доручили грека Лівії Андроник, що потрапив в Рим в як військовополонений після взяття Тарента в 272 р. до н.е. Андронік був рабом одного римського сенатора, від якого і отримав своє римське ім'я - Лівій. Лівій Андроник, відпущений на волю, став навчати грецької і латинської мов синів римської знаті. Цей шкільний вчитель і поставив на іграх трагедію і, ймовірно, також комедію, перероблені ним з грецького зразка чи, може, просто перекладені з грецької мови на латинську. Постановка Лівія Андроніка дала поштовх подальшому розвитку римського театру.

З 235 р. до н.е. починає ставити на сцені свої п'єси драматург Гней Невій (бл. 280-201 рр.. до н.е.), який, ймовірно, належав до римського плебейського роду. На відміну від грецьких драматургів, які написали зазвичай в одному певному жанрі, він складав і трагедії і комедії. Трагедії його були також переробками грецьких п'єс. Але Невій займався не тільки переробками трагедій з міфологічним сюжетом. Він був творцем трагедій з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекстом. Іноді претекст писалися й на сучасні драматургам події. Проте найбільшої слави Невій досяг в області комедії.

Літературна комедія, яка йшла в Римі в IIIі майже на всьому протязі ІІВ. до н.е., представляла собою переробку новоаттіческой, тобто побутової комедії. (Аристократичний сенат ніколи не допустив би існування в Римі політичної комедії, подібної комедії Арістофана). Римську літературну комедію, що була переробкою грецьких оригіналів, називали паліатив, так як її персонажі носили грецьких плащ - пал. Дійові особи паліатив мали грецькі імена, і дія завжди відбувалося десь у Греції.

Творцем паліатив був Невій. Хоча він і притримав грецьких оригіналів, але обробляв їх набагато вільніше, ніж Лівій Андронік. Невій першим застосував у комедії так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській п'єсі сцен з двох грецьких п'єс.

У свої комедії Невій вніс деякі риси сучасної йому римського життя, причому виявив демократизм і велику політичну незалежність. Драматург заявляв про своє бажання говорити вільним мовою і розглядав театр як арену бичування пороків і упокорюватись. Невій допустив глузування над впливовим пологів Метелли і на їх вимогу потрапив у в'язницю, з якої йому вдалося вибратися лише завдяки заступництву народних трибунів. Але все ж таки Невій не зміг жити в Римі, - він був вигнаний з батьківщини і помер в Північній Африці.

Одночасно з Невіем і після нього писали трагедії та інші поети. Знаменитими римськими трагіка III-IIвв. до н.е. були Енній, Пакувій і Акцій. Вони брали для переробки твори всіх трьох великих грецьких трагіків, але найбільш улюблених оригіналом був для них Евріпід. Його прагнення до реалізму, елементи сімейно-побутової драми в деяких його творах робили їх доступнішими для римських глядачів, ніж п'єса Есхіла і Софокла.

У римській трагедії не могли ставиться у всій своїй складності політичні, релігійно-філософські та моральні проблеми, які порушувала грецька трагедія. Занадто велика була різниця і в соціально-політичному ладі, і в культурному рівні Греції V ст. і Риму III-IIвв. до н.е. Тому грецькі оригінали доводилося переробляти ця переробка йшла по лінії насичення трагедії подіями, заплутаності дії, посилення зовнішньої патетики і чисто видовищної сторони. Драматурги прагнули також надати римську забарвлення деяких епізодів грецьких трагедій і чисто римські риси - характерів героїв. Наприклад, в трагедії "Іфігенія" (автор - римський драматург Енній) Агамемнон схожий скоріше на римського патриція. Це перш за все цар, він не може віддаватися скорботи як проста людина. Народ, за його словами, у цьому відношенні має перевагу перед царем: йому дозволено плакати. Роль хору в римській трагедії значно зменшилася порівняно з грецькою трагедією. Хорові партії перекладати в монодії і дуети акторів.

Незважаючи на спроби драматургів пристосувати грецьку трагедію до римських смакам, вона виявлялася для значної частини римської публіки складною за своїм змістом.

Простий народ у Римі з великим задоволенням дивився комедію, яка була йому зрозуміліше, так як стояла ближче до життя. Ні трагедії, ні комедії цієї пори до нас не дійшли.

6. Історіографія Iв. до н. е..

У досить важких умовах розвивалася історіографія. Великий римський історик Тацит у своїх творах «Історія» та «Аннали» показує трагедію суспільства, яка полягає в несумісності імператорської влади і свободи громадян, принцепса і сенату. Майстерна драматизація подій, тонкий психологізм і влучність суджень роблять Тацита чи не найкращим з римських істориків.

Римська історіографія - Від Катона Старшого до Тацита - з великою повнотою відображає факти історії і перекази Риму. Одним з перших істориків Риму був Марк Порцій Катон Старший. Праці римських істориків ІІВ. і першої половини Iв. до н. е.. зіграли велику роль у створенні класичної римської історіографії.

1. Гай Юлій Цезарь-полководець і один із засновників Римської імперії і цезаризму, був видатним автором військово-історичних мемуарів і написав кілька літературно-критичних робіт високої художньої якості з мови та стилю.

Цезарь народився в 102 р. до н. е.., походив з патриціанського роду Юліїв; він отримав ораторське освіта, як і Цицерон, і вчився на острові Родос у знаменитого оратора Молоні.

Літературні праці Цезаря, на думку Цицерона, відрізняються строгою точністю і простотою, -- вони сходять до школи Фукідіда; їм властива якась «чиста і знаменита стислість ». З них точно зірвана «одяг» словесних ефектів, фігур і ін

Чудові опису життя галлів, германців, венетів, їх міцної кораблів у «закритому» море Півночі. Цезар всюди намагається виставити себе гуманним, милосердним вождем, який несе сусіднім з Римом племенам світ і допомогу.

2. Саллюстій.

Від Гая Саллюстій Кріспа (86-35 рр.. До н. Е..) Дійшла повністю два твори - «Змова Катіліни »і« Югуртинська війна »(історія важкої війни римлян з нумідійська царем Югуртой II), а також «Історії» - виклад римської історії за 10 років, починаючи з 78 р., що дійшли лише в уривках.

Саллюстій -- талановитий майстер історичної прози, походив з роду плебейського, спочатку був у лавах популярний, далі перейшов до Цезаря, керуючи провінцією Африкою, нажив великі статки. Він противник аристократії і багатіїв і викривав їх за те, що вони не дають здатним вихідцям з інших станів досягати відповідальних державних посад. У цьому він бачить причину розкладання республіки.

Саллюстій, подібно Фукідіду, вводить в текст промови героїв історичних подій. У сенаті по справі Каталіни виступають Цезар - за пом'якшення вироку, Катон - з програмною критикою байдужого до народу сенату.

Друга історична «монографія» Саллюстій - «Югуртинська війна» також відзначала порочність римського державного ладу. Причина, чому Рим довго не міг перемогти нумідійська царька Югурту, лежала в самій системі діяльності римського правлячого нобілітету: нумідійців, Югурта зрозуміли, що можна купити, інтригувати, хабарами привертати до себе римлян і паралізувати їх сили.

Саллюстій в своїх монографіях і в «Історії» багато в чому слід Фукідіду, сприйнявши від нього інтерес до встановлення зв'язку між подіями, ідею історичного прагматизму. Взагалі Саллюстій прагне не стільки до повноти у передачі фактів, скільки до вказівкою їх морального глузду і таким шляхом до повчання своїх сучасників.

Саллюстій створив жанр художньо-історичного трактату, яскравий і характерний по мови, і підготував шлях Тацит.

3. Тит Лівійроділся в 59 р. до н. е.. в місті Патавіі (в сучасній Падуї), був вихований в старовинних республіканських традиціях і філософські і риторичне освіту. Патавія в громадянську війну була на боці Помпея, місто мало республіканські традиції, тому Лівій отримував від Октавіана Серпень іноді іронічну оцінку «Помпеяпца». Але в історичних працях Лівія проводиться ідеологія правлячих кіл римського суспільства, споріднена політичних ідей «Енеїди» Вергілія.

В основі історичних праць Лівія лежить ідея величі Риму, прославляння стародавніх звичаїв, героїки і патріотизму предків. Це схиляння перед вдачами предків цілком збігалося з реставраційної політикою принципату.

Тит Лівій створив свого роду «поетичну епопею в прозі», вважаючи історію наставницею життя. Лівій писав сильним, емоційно захоплюючим мовою; він дає яскраві художні характеристики, описи подій і героїчних постатей -- патріотів легендарного Риму; Лівій - прекрасний ритор. Подібно Фукідіду і Саллюстій, він вкладає правдиво художньо побудовані мови в уста історичних осіб. Але на відміну від Фукідіда-Лівії не дослідники, а історик-літератор, який розповідає про події без їх аналізу.

З усього монументальної праці Лівія - Історії «від заснування міста» (Риму) в 142 книгах збереглося 35 книг.

Бєлінський так характеризував історичні праці Лівія: «... крім Вергілія, цього підробленого Гомера римського, римляни мали свого справжнього і оригінальному Гомера в особі Тита Лівія, якого історія є національна поема і за змістом, і за духом, і за самої риторичної формі своєї ».

7. Музика, спів і танці.

Як і в Греції, в Італії жодне свято не обходився без музики, співу і танців. І піснями, і танцями італійци віддавали шану божествам, як це робили, наприклад, "Арвальскіе брати" або саліі - жерці бога Марса, що складали колегію з 12 людина, яка виникла ще на зорі римської історії. У перший день місяця, присвяченого їх бога-покровителя, саліі влаштовували урочисті ходи в повному озброєнні, співаючи свої пісні, які разом з піснями "арвальскіх братів "поклали початок римській літературі. Рух процесії супроводжувалося трехтактной культової танцем Салієв - трипод, що вимагав від танцюристів сили і витривалості, адже виконували танець в шоломі, з мечем і щитом. І все ж музика, спів і танець не були в Італії так тісно пов'язані між собою, як це мало місце в Греції, хоча кожен з цих елементів грав величезну роль і в релігійних обрядах, і при масових видовищ, і в повсякденному житті суспільства. Можна говорити, таким чином, про музику культової, сценічного, що акомпанує і навіть "концертної". Однак римляни не були такі музичні, як греки, тому в їхній музиці рано стали помітні чужоземні впливу, що проявляються як в тих чи інших жанрах музичних творів, так і в складі музичних інструментів.

У Римі завжди було чимало музикантів, композиторів, вчителів музики та співу, але майже всі вони відбувалися або з власне Греції, або з грецьких міст півдня Італії, або з Єгипту. Професійні танцюристи і танцівниці, які виступали публічно, приїжджали до Вічного міста з Сирії та Іспанії. З тих пір, як у Римі стали затверджуватися східні культи і обряди (наприклад, культ Ісіди), в них брали участь музиканти, які прибули звідти, звідки був запозичений і сам культ. Зате музикантами, що супроводжували своєю грою чисто римські обряди, військовими музикантами і тими, хто акомпанував акторам на сцені, були переважно люди римського або, у всякому разі, італійського походження.

Музиканти, якого б походження вони не були, користувалися в Римі деякими привілеями в нагороду за ті послуги, які вони надавали місту своєю грою або співом під час великих загальнодержавних урочистостей. Так, у привілейованому становищі перебували військові музиканти, сімфоніакі -- музиканти, що брали участь в релігійних церемоніях, а також ті, хто грав на духових інструментах. Скабілляріі ( "трещоточнікі"), які на сцені ставили такт хору і танцюристам, користувалися у публіки такими ж симпатіями, як і самі видатні актори. Відомих музикантів і співаків настільки високо цінували, що їм вдавалося зав'язувати дружні відносини з представниками зверхників пологів.

Крім таланту, артист потребував відповідну освіту. Його він міг отримати або індивідуально, або в школі, якою керує яким-небудь вправним майстром.

Не тільки виконавців, а й багато музичні інструменти?? імляне запозичили в інших народів, особливо у греків. З ударних інструментів вони знали бубон, на якому грали і чоловіки, і жінки. У Iв.н.е. разом з культом Ісіди прийшов з Єгипту сістром - різновид тріскачки, вигнута смуга металу з отворами з обох сторін, в які вставлялися металеві палички, також вигнуті на кінцях; тримаючи інструмент за довгу рукоятку, їм ритмічно трусить, як брязкальцем. Скабілляріі в театрах користувалися ножними кастаньєтами, вправленими в дерев'яну підошву на зразок грецького "крупесіона".

Широко поширені були струнні: ліра, кіфара і невелика арфа трикутної форми -- самбука. Серед духових інструментів перше місце займали різні види грецької флейти. Флейтисти виступали навіть на народних зборах. Відомо, наприклад, що трибун Гай Гракх, збираючись звернутися з промовою до співгромадян, завжди брав із собою флейтиста, щоб звуки флейти запалювали оратора або заспокоювали його, коли Гай під час виступу приходив в надмірне збудження і втрачав самовладання. Добре знали в Римі і сирійську флейту - її можна було почути на бенкетах, де грали і танцювали сірійські флейтистки-танцівниці.

Користувалися в Римі також усілякими дудками, сопілки, у тому числі запозиченою у греків Багатостовбурний Сирінга. На спортивних змаганнях звучали труби: ними заспокоювали глядачів, закликаючи зберігати тишу під час оголошення переможців. Різновидом кручений труби, яка служила для подачі сигналів у війську, була бурціна; там же застосовували і сигнальний ріг. У кінному війську сигнали подавали загнутим догори ріжком або гірському.

Грали в стародавньої Італії і на волинці: музикантів-волинніков згадують і Марціан, і Светоній.

Музиканти, грали на тому чи іншому інструменті, об'єднувалися в колегії. Вже в першому десятиліття існування Риму там серед інших професійних об'єднань була створена і колегія флейтистів. Цар Нума Помлілій, згідно з традицією, ввів також звичай грати на трубі під час офіційних урочистостей - в них брали участь члени колегії сімфоніаков.

З плином років і століть відбувалося чимало змін і в сфері музичного мистецтва: удосконалювалися інструменти, змінювався характер гри. Йшли суперечки між прихильниками флейти і прихильниками струнних інструментів, особливо улюблених початківцями музикантами.

Хороші музиканти і співаки користувалися в Римі великою симпатією слухачів і глядачів. В одному зі своїх листів Сенека нарікав на те, що у філософів займаються і навчаються лише небагато, театр ж набитий битком і там з жаром міркують про достоїнства музикантов.Любілі в Римі і танці, багато з яких були грецького походження. Без танцюристів і танцівниць в Римі так само не обходилися ні бенкети, ні публічні видовища, ні урочисті ходи, як і без музики і співу.

8. Організація театральних вистав.

Архітектура римського театру акторів.

Подання влаштовувалися в Римі під час різних державних свят. П'єси йшли на п