Велика література як великий бізнес

Шипілов Андрій Васильович - доцент кафедри філософії Воронезького державного педагогічного університету

Н. Ейдельмана якось зауважив, що вся велика російська література "народилася" майже одночасно: між 1799 і 1826 рр.. з'явилися на світло Пушкін, Тютчев, Гоголь, Бєлінський, Герцен, Гончаров, Лермонтов, Тургенєв, Достоєвський, Некрасов, Щедрін, Лев Толстой. Чому ж російська література знайшла велич не раніше і не пізніше, а саме в першій половині XIX століття?

"Три кити ", на яких стоїть література - це письменник, видавець і читач. Значимість творів для суспільства (художні достоїнства і недоліки ми тут не рассмотріваем) строго корелює зі станом літературного ринку. А первинне умова самого існування такого ринку - наявність більш-менш значної читацької аудиторії, похідної, у свою чергу, від стану системи освіти.

Аж до другої половини XVIII століття розміри "освіченого суспільства" у Росії були просто карликовими - кілька тисяч дворян і різночинців, розкиданих по полицях і канцеляріях. Ситуація почала змінюватися лише за Катерині II, коли на зміну конгломерату самих різних елементарних і спеціальних училищ, де навчалося всього п'ять-десять тисяч чоловік, прийшла перша державна шкільна система. При Олександрі I і Миколі I ця система швидко розширювалася, так що до кінця правління Миколи в Російській імперії налічувалося до 10 тис. шкіл і 500 тис. учнів, а ще через десять років, до 1864 р., ці цифри зросли до 33,5 тис. і 824 тис., відповідно.

Шкільне освіта як таке можна уподібнити машині, переробної Gemeinschaft в Gesellschaft. Проходячи через школу, людина "громади" стає людиною "товариства" (у класичному трактуванні Ф. Тенісу). Общинний людина підходить до знання з боку життя - суспільна людина підходить до життя з боку знання; культура перша похідна, культура другу продуктивна. Грамотний людина принципово, якісно відрізняється від безграмотного - вони дійсно живуть в різних світах. З цієї точки зору надзвичайно показовим виглядає феномен епістолярної культури. Якщо при Петрові I кількість поштових відправлень не перевищувала кілька десятків тисяч на рік, то до середини 60-х рр.. XIX ст. воно виросло до 42 мільйонів, причому більша частина цього зростання припала на першу половину століття - тільки з 1822 по 1857 рр.. обсяг письмовій внутріросійської кореспонденції виріс більш ніж у 6 разів.

Але є й інший, більш надійний показник - дані щодо книговидання і бібліотечній справі. У середині ХУШ століття в Росії було лише два десятка друкарень; в 1813 р. їх було вже 66, в 1855 р. - 150, в 1864 р. - 276. Якщо в початку XVIII ст. на рік видавалося в середньому по 12 книжок, то на початку XIX ст. - Уже по 150, у 1825 р. - 575, а в 1855 р. - 1020 на 119 назв більше, ніж за всю першу половину ХУШ століття! У 1800-1855 рр.. з'явилося 499 нових журналів, а за одне наступне п'ятиріччя - ще цілих 147. У середині XIX ст. книжковий ринок за рік поглинав вже більше товару, ніж за всю першу половину передував сторіччя.

Але, може бути, ще важливіше були якісні зміни ринку. Поки в країні не було скільки-небудь значної кількості освічених людей, більша частина ринку була заповнена традиційною духовною літературою, якої віддавали перевагу грамотії з купців, переказних і посадських. Що ж до літератури світської, то утворене дворянство читало в основному привізні або видані в Росії книги французькою та німецькою мовами (з 9513 назв книг, виданих у Росії протягом XVIII століття, 3420 - більше третини було на іноземних мовах), а читачі з "підлих", іноземних мов що не знали, насолоджувалися старовинними або новосочіненнимі лицарськими і любовно-авантюрними романами.

На цьому специфічному ринку заробляли собі на життя компілятори і автори, колишні одночасно і видавцями, причому заробляли не дуже багато: один з найвідоміших літераторів такого типу, М.Д. Чулков, автор роману "Гожа кухарка, або пригоди розпусну жінки", говорив про себе:

"Я не з тих людей, які стукають по місту чотирма колесами ... Дому я не маю, господарем не сливал від народження і, можливо, до самої смерті не буду мати цього назви ... Скільки мало моє поняття, стільки низько мою гідність, і майже зовсім не бачити мене між прекрасними громадянами. Вкрай бідний, - що всім майже мізерний, як я, письменникам, загальна участь ".

Дійсно, не будучи дворянином, Чулков міг лише змиритися зі своїм "низьким гідністю ". Ще нижче було гідність Матвія Комарова, вільновідпущеника з дворових, автора таких бестселерів, як "Опис життя славетного російського шахрая Ваньки Каїна" (десять видань тільки за 1775-1784 рр..) і знаменита "Повість про пригоду англінскаго мілорда Георга "(чотири видання за 1782-1791 рр..; в 1839 р. вийшло 10-е видання; видавався "Мілорде Георг" і пізніше, аж до 1918 р.). Знаходився "у числі низького стану людей", автор характеризував свою читацьку аудиторію так:

"Читання книг увійшло у нас в велике вживання, бо нині не тільки освічене науками шляхетне товариство, але і всякого звання люди з великою охотою в тому вправляються: навіщо і виходить у публіку чималу кількість різного твори книг, наповнених або моралями, або що служать для розваги і пересилання від туги дозвільного часу, які охоче читають і самі селяни, що навчалися грамоті, яких нині вже досить "[1 ].

Колишній дворовий, що пише для навчити грамоті поселян, міг, звичайно, дещо на цьому заробити, однак ця масова, популярна література разом з її читачами, видавцями і самими письменниками все одно залишалася в соціальному "низу" (при цьому "нижчі", як це завжди буває, прагнули писати і читати про "вищих"). "Підлі" письменники складали свої "підлі" книжки для "підлих" читачів -- ніякого "високого достоїнства" таким шляхом знайти було не можна. Комаров і подібні йому були відомі в широких, але "низьких" колах, і їх твори в принципі не могли стати суспільним явищем, а самі вони, відповідно, придбати більш-менш значний соціальний статус: "пристойні люди" таких книжок не читали, а якщо і читали, то все одно дивилися на їх авторів звисока, як на "нижчих". Навіть коли пізніший Некрасовский мужик "ніс із базару" не Бєлінського і Гоголя, а саме "мілорда дурного", - це було для поета-народолюбця свідченням не дивовижної популярності "мілорда", а безпросвітного неуцтва "мужика", які віддавали перевагу Матвія Комарова та Бєлінського, і Гоголю, і самому Некрасову.

Навіть не протилежні, а зворотний бік цього являла собою "висока" література для "вищих". Ситуацію на ринку цієї літератури Н.І. Новиков характеризував у своєму "живописця" з блискучою іронією, з-під якої, однак, просвічували самі натуральні засмучення, обурення і заздрість:

"Тут примеч велика зміна в продажу книг. Перш скаржилися, що на російському мовою не було майже ніяких корисних і до прикраси розуму службовців книг, а друкувалися одні тільки романи і казки, але, проте ж, їх купували дуже багато. Нині багато найкращі книги перекладені з різних іноземних мов і надруковані на російському, але їх і десяту частку проти романів не купують. Колишньому великому на романи і казки витраті причиною було, як деякі кажуть, неуцтво; а нинішньому малому найкращим книгам витраті вважають причиною велике наше просвітництво. . .. Що ж стосується справжніх наших книжок, то вони ніколи не були в моді і зовсім не розходяться ... І який би лондонський книгар НЕ жахнувся, почувши, що у нас двісті примірників надрукованої книги іноді в десять років насилу розкуплять? О часи! О звичаї! Підбадьорюйте, російські письменники! Твори ваші скоро і зовсім перестануть купувати "[2 ].

Але російські письменники і без того знали, що продажем своїх творів вони не проживуть, і тому працювали не на ринок, а на імператорський двір: кошти до існування давала їм служба, а творчість було, в кращому випадку, одним з коштів просунутися по службі, а частіше просто хобі. Заробляти письменництвом, продажем своєї праці було "підлим" заняттям для "підлих": будь-яка робота на іншого за гроші була ознакою неблагородства, і в цьому відношенні між каменярем і живописцем не було великої різниці - обидва були ремісниками, і "майстерність" першим служило таким же показником невисокого соціального статусу, як і "художество" другу. Правда, літературні заняття були до певною мірою винятком. Не в силу якогось "піднесеного" характеру, а просто тому, що вимагали відповідного рівня освіти, включаючи знання мов, отримати який було непросто. Не випадково протягом всього розглянутого періоду в Росії було дуже багато кріпаків живописців, акторів, музикантів і т.д. - Одних архітекторів відомо більше сотні, але прізвища кріпаків літераторів зустрічаються лише одиницями. Але головне було навіть не в цьому: самою надійною гарантією того, що представники "нижчих" соціальних верств не почнуть займатися "високою" літературою, було те, що на останній принципово не можна було заробити. Вірніше, прочитавши своє твір при дворі або в можновладне особняку, можна було отримати у вигляді нагороди який-небудь дорогий подарунок, але джерелом постійного доходу це стати не могло. Ринок "високої" літератури як такої був відсутній, вона не була товаром, і тому література не могла стати професією.

З іншого боку, професіоналів тоді взагалі зневажали, бо професіоналізм був печаткою належності до соціального "низу". "Пристойний" людина отримувала кошти до існування за рахунок служби та душевладенія, і тільки в цьому випадку його мануфактурні, торгові, лихварські і відкупні підприємства та операції не могли бути поставлені йому в докір: маючи чин і маєтку, можна було витягати гроші з чого завгодно, тому що всі ці допоміжні впливали заняття аж ніяк не на "благородство". Тому літератори XVIII століття - це, власне, ніякі не літератори, а військові та цивільні чиновники, які перебувають на дійсній службі або відставні, які час від часу щось пописує. Їх аудиторія - це двір і вузький коло столичного дворянства, вузький настільки, що тиражі літературних творів не перевищували кількох сотень примірників; грошей вони за це ніяких не отримували, - навпаки, друкували за свої гроші (причому виконували тоді функції видавництв друкарні вимагали із замовника оплати тиражу не по собівартості, а за продажними цінами), а отримували популярність у монарха і вельмож, що було дорожче всяких грошей, але могло і принести дохід - але не безпосередньо, а опосередкованим службою напівфеодальним шляхом.

Дійсно, хто такі літератори XVIII століття? Іноді це службовці автори, але частіше -- складали службовці. При цьому статус другого набагато вище статусу перші, бо творчість для першого суть заняття основне, а для останніх - побічна, а статус письменника тим вище, чим менше він є письменником. П.П. Шафіров і Ф. Прокопович писали прямо за вказівкою царя, їхні духовні або політичні твори були просто складовою частиною їх служби або служіння і публікувалися саме тому, що носили характер державного замовлення. В.Н. Татіщев почав службу солдатом, а закінчив таємним радником; він складав точно так само, як воював, керував і будував. Кожен службовець дворянин був професіоналом тільки в одному - у управлінської, адміністративно-командної діяльності, тому один і той же людина могла бути драгуном, артилеристом, інтендантом, дипломатом, фахівцем по гірському і монетного справі, губернатором, географом та істориком. Татищев займався письменством точно так само, як придушував повстання і будував заводи і міста; між твором інструкцій і статутів і писанням російської історії була тільки та різниця, що одне було службовим обов'язком, а інше -- служінням вітчизні. Відповідно, першим треба було займатися за обов'язки, а другу можна було вдаватися за бажанням. Але зате статути і інструкції друкувалися і за них (в тому числі) йшло жалування і давалися чини, а написана у відставці "Історія" поширювалася лише в списках, так як публікувалися історичні твори тільки академічних професорів, які отримували платню і чини за свою службу по ученой части.

Антіох Кантемир міг заявити: "все, що я пишу, пишу за посадою громадянина ", - але такої посади не було, і тому його сатири теж не були опубліковані і розходилися в списках. Посада в нього була зовсім інша: син молдавського господаря, князь, який отримав за свою позицію у відомих події 1730-го року більше тисячі душ, він пройшов шлях від гвардійського прапорщика до сенатора і таємного радника, був резидентом в Лондоні і послом в Парижі, а всі його епіграми, сатири, переклади, вчені і філософські твори залишалися його особистим, приватним справою. Він не був поетом, що служив по статський, він був дипломатом, захоплювався літературою. Сатири Кантеміра НЕ приносили йому нічого, крім неприємностей і широкої популярності у вузьких колах, зате служба дала і високі чини, і кріпаків.

А ось попович Василь Тредіаковський був справжнім професійним літератором, перебуваючи при дворі Анни Іоаннівни у званні "придворного поета". І що ж: сочинителя урочистих од сприймали при цьому дворі як якогось блазня, якого можна нагороджувати ляпасами і бити палицями. Таке становище до багато чого зобов'язувало: за словами М.А. Дмитрієва, "коли при урочистому випадку Тредіяковскій підносив імператриці Анні свою оду, він повинен був від самих дверей зали до трону повзти на колінах "[3 ]. При Єлизавети Петрівни Тредіаковський удостоївся честі стати професором Академії наук, але його звідти за дві секунди вигнали, як тільки він програв у своїй відомій полеміці з Ломоносовим і Сумарокова.

Двоє останніх були, звісно, не рівня Тредіаковський. А.П. Сумароков походив з старовинного боярського роду, закінчив Шляхетський корпус і дослужився до чину дійсного статського радника; література була для нього і покликанням, і службою - ці поняття у нього практично не розділялися. У 1756 р., коли він був призначений першим директором "Російського для представлення трагедій і комедій театру ", йому було покладено платню (крім того, що належало по бригадирські чину) в 1000 рублів на рік - воістину царський зміст, особливо якщо врахувати, що весь бюджет театру, звідки йшло платню директору, дорівнював 5000 руб. Правда, в 1761 р. Сумароков, не залишаючи занять літературою, вийшов у відставку, але і відставного генерала, нехай навіть розорився і спився, важко назвати професійним літератором.

Тим більш не був таким М.В. Ломоносов, який, хоча і був неблагородного походження, за своєю вченого службі отримав дворянство і генеральський чин. Ломоносов дивився на свої літературні заняття точно так само, як і на наукові -- це була служба або, кажучи більш піднесено, служіння батьківщині. Звертаючись в 1759 до канцлера графу М.І. Воронцову з "всеуніженним проханням" про установі посади віце-президента Академії наук ( "досконале право маю всеніжайше просити про твір мене в оне гідність "), Ломоносов приклав до листа "розпис вправ цього 1759", в якої спочатку перераховувалися справи по Академії, потім наукові дослідження, а під кінець згадувалися вправи "в історії і в словесних науках", де серед іншого зазначалося:

"4. Склав короткі вірші: 1) На фортуну. 2) На ландкарту його високості государя великого князя Павла Петровича. 3) Оранієнбаумського екзерціціі. 4) На Петров день в Петергофі. 5) На перемогу у Пальціга, будучи в Гостіліцах.

5. Перекладав вірші з Сенеки та з німецької.

6. Склав оду на тезоіменитство ея величності і на перемоги "[4 ].

В суті, все це була служба. Ломоносов служив, а "речьмі" чи, "хіміею" Чи, - не має значення.

Але вже починалася епоха Катерини: дворянство отримало вільність, стали множитися масонські ложі, утворене суспільство почало потроху розширюватися за межі палацу і особняків придворних вельмож. Звички меценатів старого гарту стали також потроху відходити в минуле, зате почали поширюватися нові подання про призначення літератури і місце літераторів на громадській сходах. Сумароков, спився і розорившись, помер у 1777 р. у такий злиднях, що його на свій рахунок поховали актори, якими він коли-то директорствовал. Але якщо про померлого за вісім років до цього тред-ський ніхто і не згадав, то на смерть Сумарокова в "Санкт-Петербурзькому віснику" з'явився некролог, де про нього, крім іншого, було сказано: "Мав він високу думку про звання і гідність прямого віршотворця "[5 ]. Не можна сказати, щоб це висока думка стала загальним, проте самі літератори, безсумнівно, стали надавати своєму заняттю більше значення, ніж раніше. І в них були для того підстави.

З 60-х років XVIII ст. позначився досить стійке зростання книжкового ринку, що створювало передумови до професіоналізації письменницької праці. Звичайно, одним письменництвом прожити "пристойній людині" було ще неможливо, проте, поєднуючи його з журналістикою і виданням книжок, а доходи від кнігопродажі - За допомогою від меценатів, дещо вже можна було робити. Приклад того -- діяльність Н.І. Новикова: середній дворянин, який навчався в гімназії Московського університету, який служив у гвардії в нижчих чинах, що вийшов у відставку в чині армійського поручика, колишній секретарем Покладений комісії, з 1769 р. почав займатися журналістикою. , Що з'явилися незадовго до цього російські літературні журнали являли собою досить цікаву картину: їх видавці одночасно були авторами більшості, а то й всіх опублікованих матеріалів, видавалися вони на кошти самих видавців і на гроші меценатів, поширювалися за передплатою, причому передплатників-"субскрибенти" було ще так мало, що найчастіше частина тиражу в кілька сотень примірників роздавали даром (з умовою не підписуватися на видання конкурентів), а термін існування цих цілком ефемерних видань рідко виходив за межі одного року, а то й кількох місяців. Важко сказати, давали чи взагалі ці видання хоч яку-небудь прибуток. Але якщо навіть і давали, то жити на ці гроші все одно було б досить складно.

Новиков і сам переконався в цьому, видаючи свої не довго проіснувала, хоч те, що ввійшло в історію, сатиричні журнали. Але він поступово розширює обертів: видає "Вчені ведомости", потім щомісячник "Ранок світло", який вже в момент початку видання мав тираж 800 примірників і розходився не тільки у двох столицях, але і в 26 губернських, 24 повітових містах і 7 містечках, а також "Бібліотеку для дамської туалету", "Економічний магазин ", додаток до" Московським відомостям "під назвою "Про виховання та із знанням дітей", журнал "Дитяче читання для серця і розуму "та ін Це було кроком величезної важливості - видавець сам вийшов на провінційний книжковий ринок. Не менш важливо було те, що Новіков вступив до масонської ложі і придбав підтримку ряду впливових осіб, а також ще більше зміцнив зв'язки з провінцією. М.М. Херасков, будучи другий куратором Московського університету, віддав йому в оренду університетську друкарню. У 1782 м. університетські масони легалізовані під виглядом філантропічного "Дружній вченого суспільства", а наступного року було дозволено відкривати приватні друкарні, і суспільство завело їх одразу дві, перетворившись в 1784 р. в акціонерну "друкарську компанію". Справа була поставлена на широку ногу: крім журналів і газет (тираж "Московских ведомостей "збільшився з 600 до 4000 прим.), компанія стала видавати масу книг. Новиковський видання, виготовлялися на двох десятках друкованих станів, розходилися по всій країні. Новиков робив знижки, продавав книги в розстрочку, відкривав свої книжкові крамниці в Москві та провінційних містах.

Це було вже не пустощі з сатиричними журнальчика, а серйозний бізнес: капітал "Типографською компанії" обчислювався сотнями тисяч рублів, а прибуток складав від 40 до 80 тис. рублів на рік. Творами, перекладами, виданням і поза меж книготоргівлі жили десятки людей (самих друкарських робітників було близько сотні). Це був справжній острівець "друкованого капіталізму".

Однак подібне утворення ще не могло не бути стороннім тілом в соціально-економічної тканини суспільства. До того ж масонсько-просвітницько-філантропічна діяльність компанії викликала різку реакцію з боку імператриці: в 1791 р. припинила існування "Друкарський компанія", в наступному році була закрита друкарня Новикова, а сам він посаджений у Шліссельбург. Так закінчився перший досвід перетворення "високої" літератури з предмета придворного дозвілля в професійно-комерційне підприємство.

Звичайно, досвід Новикова ще ніяк не можна назвати прикладом норми для свого часу. "Нормальними" літераторами були люди типу Хераскова, Державіна, Дмитрієва - чиновники, що займаються творчістю хоча вже й не по службі, але і не замість служби.

Дуже показовий один епізод з біографії Г.Р. Державіна. У 1770 р. гвардії сержант Державін вирішив закінчити свій більш ніж дворічний відпустку, яку проводив у основному за картковою грою, і вирушив до столиці, але був по дорозі затриманий карантином (це був рік чуми в Москві). Щоб не сидіти без толку два тижні, Державін спробував умовити вартових,

"але як був у нього один скриню з паперами, то і знаходили його перешкодою; він, щоб позбутися від оного, спалив при вартових з усім тим, що в ньому не було, і, перетворень-тя папери на попіл, приніс на жертву Плутона все, що він у всю молодість свою через майже 20 років намарал, як то: переклади з німецької мови та свої власні твори в прозі і віршах "[6 ].

Цей епізод, описаний Державіним в мемуарах, надзвичайно показовим: гвардійський сержант настільки легко ставиться до своїх творів, що не замислюється спалити все написане за 20 років і ще неоприлюднений (вперше Державін виступив у друку в 1773 р.). Уявімо собі для порівняння, що рівно 60 років потому Пушкін, який також рвався з Болдина до Москви на весілля і був затриманий холерним карантином, взяв би, та й спалив все написане починаючи з часу надходження до Ліцею (фактично, ті ж 20 років) - при тому, що нічого з цього ще не був опублікований. Або хоча б те, що було ним написано за одну "Болдинская осінь" і що він віз із собою. Якось це не дуже уявляється. І саме тому, що Пушкін був у першу чергу "вигадником", а Державін - унтер-офіцером.

Втім, в самому кінці XVIII ст. ситуація все ж таки почала мінятися. Н.М. Карамзін - син відставного капітана і Самбірського поміщика, був записаний в полк, як водиться, мало не з народження. Однак, прослужив на дійсній службі лише три року (1782-1784 рр..), він вважав за краще вийти у відставку гвардійським поручиком і почав працювати у Новикова. Потім спробував видавати "Московський журнал ", але у нього, як водиться, виявилося не більше 300 передплатників, займався перекладами, здійснював інші видання (альманахи "Аоніди", "Аглая"), працював в "Московських відомостях", але все це давало настільки незначний дохід, що в 1798 р. в листі до Дмитрієву він характеризував ринкову ситуацію так: "Російська література ходить по світу з торбою і з іконою: худа пожива з нею "[7 ]. Щоправда, з часом склад і тематика його повістей, розрахованих на широкого читача, тобто не тільки на чиновництво і помісне дворянство, але й на певну частину грамотних купців, переказних і міщан, принесли Карамзіну популярність навіть у тому "суспільстві", де раніше цінувалися тільки чини і близькість до двору. Ф.Ф. Вигель згадував: "У тодішнє ще чінопочітательное час було навіть кілька дивно бачити старих-вельмож, майже як з рівним, у поводженні з тридцятирічним поручиком "[8 ]. Однак популярність популярністю, але треба ж ще на щось жити. Карамзін затіває видання "Вісника Європи" (1802-1803 рр..) - журналу, "який становив його дохід і був необхідний для сімейства "[9 ]. Але дохід цей знову залишав бажати кращого, тому що врешті-решт Карамзін кинув вільні літераторської хліба і вступив на службу - в 1803 р. Олександр I призначив його придворним історіографом. "Історію держави Російського "він писав до самої своєї смерті, і це було, знову-таки, службою. У палаці ще не меншало рука, що дає - вступив на престол, Микола I призначив Карамзіну і його дітям воістину царську пенсію в 50 тис. рублів (правда, Карамзін помер через тиждень після цього указу, але його сім'я користувалася імператорської щедрістю).

Не будемо детально розбирати перипетії літературного процесу 1800-Х-1810-Х років: боротьбу "шишковісти" з "карамзіністамі", "Бесіди" - З "Арзамас", побут літературних салонів і т.д. Все, що відбувалося в цей час, безумовно, привертало увагу досить широких кіл освіченого суспільства до літератури і літераторів, але рішучих зрушень ще не було: А.С. Шишков, П.А. Ширинський-Шихматов, Д.І. Хвостов, П.А. Вяземський, Д.М. Блудов, В.А. Жуковський - усі вони служили, мали ті чи інші чини і переважно літературу або у відставку, або між службою, або прямо по службі. Звичайно, люди цього типу вже дещо відрізнялися від придворних поетів колишніх царювання, але література, як і раніше не була для них "справою життя".

Краще поглянемо на наступну епоху, тобто період 20-х - 30-х рр.. XIX ст., І звернемося відразу до фігури Олександра Сергійовича Пушкіна. Пушкін був потомственим дворянином, чий рід сходив до часів Олександра Невського і навіть ще більш раннім і сім'я його входила до складу тисячі з невеликим найбагатших дворянських прізвищ країни (більш, ніж тисячею душ, володіли лише близько I тис. поміщиків, тобто приблизно 1% від їх загальної кількості). Щоправда, Сергій Львович був господарем нікчемним, душі закладалися й перезакладалося, і в 1834 р. справа дійшла до опису маєтку, що повинні були продати за борги.

Треба сказати, що сам Олександр Сергійович, по суті справи, поміщиком не був - він мав 220 душ у розпорядженні, але не у власності (він міг закладати ці душі, але не мав права продати їх за життя батька), оброчних грошей, здається, не отримував, господарством зайнявся не по своїй волі і лише в останні роки життя і більше дбав про зміст батька, сестри та брата, ніж про власні доходи з маєтків. Але, з іншого боку, вірно і протилежне - Пушкін був поміщиком, онуком, сином, племінником, братом поміщиків, і якщо б його батько помер раніше 1837 р., отримав би не менше 500 душ і 2000 десятин. Юридично, фактично і в очах оточуючих він був потенційним спадкоємцем великого маєтку, сином одного з найбільших душевладельцев країни.

Але, незважаючи на це, Пушкін жив на свої твори - фактично, він був одним з перших професійних літераторів. Точніше, професійні літератори, жили за рахунок своїх творів, були й до нього, і при ньому - але це були виробники літератури масового попиту, "лубочної". Про один із таких ринкових письменників, А.А. Орлові, Пушкін сам говорить у своїй іронічній полеміці з Булгаріним - цей Орлов за один рік випустив три книжечки загальним тиражем більше 5000 прим. Однак Орлову книгопродавцем платили по 20 рублів за рукопис; що ж до Пушкіна, то тут мова йшла про зовсім інші гроші.

За перше видання "Кавказького бранця" (1822 р.) Пушкін отримав 500 руб.; гроші, звичайно, невеликі, але всі його платню становило тоді 700 руб. в рік. Гонорар Пушкіна за "Бахчисарайський фонтан" (1824 р.) склав вже 3000 руб. - Гроші вже досить серйозні; далі гонорари росли ще швидше - Якщо перше видання "Кавказького бранця" принесло 500 руб., То за друге видання у 1824 р. давали вже 3000 руб. У 1827 р. Пушкіну вже платили по 10 руб. за рядок, за "Бориса Годунова" він отримав 10 тис. руб., а в Загалом його літературні доходи становили 20 тис. руб. на рік. У 1830 р. Плетньов підготував йому контракт на 4 роки з Смірдіна: Пушкін давав останньому право на продаж своїх раніше опублікованих творів (за винятком "Руслана і Людмили "і" Кавказького бранця ") і отримував за це по 7200 руб. на рік (Плетньов писав Пушкіну: "протягом чотирьох років (починаючи з 1 травня 1830) кожен місяць ти будеш отримувати від мене постійного доходу за шістьма сот рублів, хоча б у ці чотири роки ти не віршика не надрукував нового: будеш годуватися все старими крихтами "[10 ]).

Пушкін входить у всі деталі письменницького ремесла: його турбує ситуація на ринку, хвилює, як позначаться на обсязі продажів критичні журнальні рецензії на його твору. Він лається у листі до брата на своїх друзів і шанувальників, які вільно або мимоволі поширюють "Бахчисарайський фонтан" в списках, що підриває збут друкованого видання: "Залишається дізнатися, розкупили чи хоч один екземпляр друкований - тими, у яких є повні рукопису "[11 ]. За те ж саме Пушкін лає і самого брата: "Я відіслав тобі мої рукописи в березні - вони ще не зібрані, не цензіровани - ти читаєш їх своїм приятелям до тих пір, що вони напам'ять передають їх московській публіці, Дякую "[12 ]. Він заводить тяганину з якимсь Ольдекопом, який "без моєї згоди та відома, передрукував вірш моє «Кавказький полонений» і тим позбавив мене вороття вигод другого видання "[13 ]. Він пише "Євгенія Онєгіна", за головами, видає і перевидає кожен розділ окремо (тільки за одну главу "Онєгіна" він отримав 5000 рублів), потім лише випускає видання цілком; Пушкін має прибуток з кожного перевидання та досить ретельно продумує ринкову стратегію з кожним новим виданням. Наприклад, він пише Плетньова з приводу видання "Повістей Бєлкіна ":" Я такої думки, що ці повісті можуть доставити нам 10 000 " [14 ], І дає калькуляцію витрат і приходу. В іншому листі Пушкін дає докладні вказівки, як збільшити лістаж, яку призначити відпускну ціну і як добитися кращої розкуповуються:

"Правила, яким будемо керуватися при виданні, наступні:

1) Як можна більше залишати білих місць і якомога ширше розставляти рядка.

2) На сторінці розміщувати не більше 18-ти рядків.

3) Імена друкувати повні, напр., Іван Іванович Іванов, а не І. Ів. Ів - в. Теж і про містах і селах.

4) Числа (крім років) друкувати літерами.

... 6) Смірдіна шепнути моє ім'я, з тим щоб він перешепнул покупцям.

7) З поважній публіки брати по 7-ми рублів замість 10-ти-бо нині часи важкі, рекрутський набір і карантини "[15 ].

На свої літературні праці Пушкін покладає великі надії. Він розраховує отримати від "Історії Пугачевського бунту" від 30 до 50 тис. руб. Затіваючи в 1836 р. видання "Современника", він відмовляється від 15 тис. руб. на рік, які йому пропонує Сенковський через Смірдіна за те, щоб він відступився від свого підприємства і залишився співробітником "Бібліотеки для читання ", і розраховує отримати багато більше:" Бачу, що неодмінно потрібно мати мені 80 000 доходу. І буду їх мати. Не дарма ж пустився в журнальну спекуляцію ... "[16 ]. Тут він, звичайно, злегка переоцінював свої можливості - "Пугачов" розходився погано, так і з "Современником" справи пішли не краще. Втім, як знати, що з цього могло б вийти надалі, якби Пушкін не загинув на дуелі.

Власне професійне заняття літературною працею, заробляння грошей за допомогою продажу своїх творів було для Пушкіна предметом постійної і вельми інтенсивної рефлексії. Він, звичайно, розумів, що для значної частини дворянства письменство все ще виглядало ремеслом, ганебною роботою на продаж, за гроші, але, як розумна людина, не збирався приховувати або як-то затушовувати той факт, що він займається саме цим, і тому у своїх листах (особливо 20-х рр..) постійно кокетує награним тоном або епатує своїх адресатів шокуючими заявами. Ось лише кілька цитат:

Н.І. Гречку, 1821 р.: "Хотів би я надіслати вам уривок з мого Кавказького Бранця, та лінь переписувати. Чи хочете ви в мене купити весь шматок поеми, довжиною в 800 віршів: вірш шириною 4 стопи; розбито на дві пісні. Дешево віддам, щоб товар не залежався "[17 ].

П.А. Вяземському, 1822 р.: "... Мабуть дивитися на поезію, з дозволу сказати, як на ремесло. ... Аристократичні упередження пристали тобі, але не мені, на кінчених свою поему я дивлюся, як швець на пару своїх чобіт, і продаю з баришем "[18 ].

Л.С. Пушкіну, 1824 р.: "... Я співав, як булочник пече, кравець шиє, Козлов пише, лікарю морить - за гроші, за гроші, за гроші-такий я в наготі мого цинізму "[19 ].

Л.С. Пушкіну, 1824 р.: "Христом Богом прошу швидше витягнути« Онєгіна »з-під цензури - слава р. ... - Гроші потрібні. Довго не торгуйся за вірші - ріж, рви, краяв хоч всі 54 строфи, але грошей, - заради Бога, грошей! "[20 ].

П.А. Вяземському, 1824 р.: "... Заплачу старі борги і засяду за нову поему. Благо, я не належу до наших письменників XVIII століття: я пишу для себе, а друкую для грошей, а зовсім не для посмішки прекрасної статі "[21 ].

А.І. Казначеєва, 1824 р.: "Заради Бога, не думайте, щоб я дивився на віршик з дитячим марнославством ріфмача або як на спочинок чутливого людини; воно просто моє ремесло, галузь чесної промисловості, доставляю?? ая мені їжу і домашню незалежність "[22 ].

С.А. Соболевського, 1827 р.: "... Та ще й кажуть: він багатий, чорт йому в грошах. Скажімо так, але я багатий через мою торгівлю стішістую, а не прадідівським вотчинами, що знаходяться в руках Сергія Львовича "[23 ].

В останньому, як ми переконалися, Пушкін мав рацію: основним джерелом його доходів були не помістя і не служба, а літературна праця, робота на книжково-журнальний ринок. Не завжди на цьому ринку він відчував себе досить впевнено, не завжди міг змагатися з такими професіоналами (у прямому значенні цього слова: професіонал - людина, що заробляє на життя продажем своїх продуктів або послуг), як Н.А. Польовий, О.І. Сенковський, Н.І. Греч, Ф.В. Булгарин та інші, що часом викликало у Пушкіна гіркі сентенції типу: "Було час, література була благородна, аристократичне терені. Нині це вошивий ринок "[24 ].

Йому, потомственому дворянину з багатовіковою родоводу, з його маєтками і предками в генеральських чинах, не дуже затишно на цьому "вошива ринку", і крізь призму цього відчуття він дивиться на всю російську високу словесність в цілому. Пушкін пише О.О. Бестужеву:

"У нас письменники взяті з вищого класу суспільства. Аристократична гордість зливається у них з авторським гонором, і ми не хочемо бути по-кровітельствуеми рівними - ось чого падлюка Воронцов не розуміє. Він уявляє, що російський поет з'явиться в його передній з присвятою або одою, а той є з вимогою на повагу, як шестісотлетній дворянин. Диявольська різниця "[25 ].

Ту ж тему він варіює і в листі К.Ф. Рилєєва:

"Ти сердишся за те, що я Чвань 600-річним дворянством (NB, моє дворянство старше). Як же ти не бачиш, що дух нашої словесності частково залежить від стану письменників? Ми не можемо підносити наших творів вельможам, бо по своєму народженню почитаємо себе рівним їм. Отселе гордість etc. Не повинно росіян письменників судити як іноземних. Там пишуть для грошей, а у нас (крім мене) з марнославства. Там віршами живуть, а у нас гр. Хвостов прожила на них. Там є нічого - так пиши книгу, а в нас їсти нічого-так служи, та не складав "[26 ].

Ту ж тему і майже в тих же самих словах він знову зачіпає в "Подорожі з Москви до Петербурга ": російський письменник - дворянин, він не може шукати патронажу

"і підносити свої твори вельможі або багатієві, в надії отримати від нього 500 рублів або перстень, прикрашений дорогоцінним камінням "[27 ].

Однак ще півстоліття раніше вправлялися в письменництві люди, будь вони навіть хороших пологів, і служили, і оди писали, і шукали розташування фаворитів, та даруванні золотими табакерками хвалилися (а траплялося, що й у ломбард їх закладали). Мабуть, має бути й ще якась причина, крім дворянського гонору - і вона, дійсно, є:

"До того ж з деяких пір література стала у нас ремесло вигідне, - пише Пушкін, - І публіка в змозі дати більше грошей, ніж його сіятельство такий-то або його високопревосходительство такий-то "[28 ].

Пушкін розуміє, що навіть запрошення його до дво