Філософський роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу »

І. І. Мурзак, А. Л. Ястребов.

Ліричний герой поезії Лермонтова належить двом тимчасовим сферам. Розчарований дух, песимістично розмірковують про буття, спрямований у минуле, в героїчні епохи, куди пішли титани духу. Справжнє для автора і його героя - це мить натхненного очікування небезпеки, мить, що має засвідчити готовність самотньою особистості відстояти в боротьбі високі ідеали. Обидві сфери, що втілюють духовний пошук, з'єдналися в романтичній поемі «Пісня про купця Калашникова ...», написаної в стилістиці народних переказів. Поет відтворює картину жорстокої епохи в російській історії, що стала уособленням нестримного самовладдя. У оповідному формі автор розповідає про грандіозні по епічного масштабу характерах Кірібеевіча і Калашникова. Їх протиборство ілюструє думка про торжество особистості над обставинами. Романтична концепція твору полягає в навмисному створенні максимально драматичної ситуації. Сюжет побудований таким чином, що симпатії епічного світу спрямовані на обох героїв. Апофеоз ідеї самовідданості виражений в образі Калашникова, він йде на бій, результат якого вирішений наперед. Або він впаде від руки Кірібеевіча, або буде страчений за вбивство царського опричника. Цей конфлікт відображає провідну тему творчості Лермонтова: стан безвиході долається героїчним устремлінням, романтичний протест перемагає, здавалося б, тотальну жорстокість.

Елементи фольклору підсилюють оптимістичне звучання твору. Традиційний для народних сказань зачин, використання постійних епітетів і порівнянь, троєкратні повтори, прийом ретардації підкреслюють непорушність героїчного світу, обрамляють сюжет ідеєю безвідносної етичної цінності мужнього вчинку.

Зіткнення героя з дійсністю, позбавленої моральних орієнтирів, стає основою конфлікту роману «Герой нашого часу». Лермонтов передує розповідь передмовою, що служить своєрідним коментарем до характеру головного персонажа. Основний сенс передмови полягає в тому, щоб представити героя століття як «портрет, але не однієї людини». Письменником задаються нові етико-естетичні параметри літературного персонажа. Автор застерігає читача від зрівнювання Печоріна з відомим за іншими творами типом романтичного лиходія, стверджуючи, що герой роману є втіленням «Вад всього покоління, у повному їх розвитку». Роблячи акцент на зіпсованість натури Печоріна, Лермонтов уточнює, що подібний стан сучасного розуму є віддзеркаленням суспільної психології. Лермонтов використовує мотив хвороби для характеристики соціальних відносин, а свою художню завдання бачить у виявленні причин найжорстокішого моральної недуги. Автор не бере на себе зобов'язань цілителя, він бачить своє завдання лише у постановці діагнозу: «Буде й того, що хвороба вказана, а як її вилікувати - це вже бог знає !».

Роман Лермонтова - досвід єднання різних образотворчих естетики. Виклад від треті особи змінюється сповідальний монологічного формою, що дозволяє не тільки урізноманітнити ракурси бачення конфлікту, але й докладно вивчити ідейні і емоційні колізії, недоступні для розкриття в одній оповідної манері. Об'єктивне бачення оповідача і суб'єктивізм зізнань героя намічають нові перспективи в розвитку російської художньої свідомості. Мабуть, вперше у вітчизняній літературі трагедія героя була представлена у всій суперечливості спонукань, в контрастності властивостей, що складають характер, в глибині самоосягання, у розпачі від самовідкриття.

Основний художнім завданням автора було зображення головного героя в різноманітних життєвих ситуаціях, у множинності буттєвих зв'язків, що відкривало перспективу всебічного вивчення психологічного феномена «героя століття». Саме це і визначило основні принципи організації системи образів твору. Центральне місце в ній належить Печоріна, сюжетний весь світ зосереджений на ньому. Романтичні теми - ревнощі, зрада, помста, зрада, заздрість, розпач - підпорядковані цілі проаналізувати душевні метання Печоріна.

Головний персонаж опиняється на перетині різних подій і людських інтриг, випробування якими засвідчує його вірність вихідного стану розчарованості і туги. У романі пропонується реконструкція причин, що призвели Печоріна до душевної трагедії, однак немає підстав довіряти словам героя, адресованим Мері і щоденникових записів, так як ламентації з приводу нескінченної боротьби зі світлом суперечать справжньому соціальним походженням героя і висловлені більшою мірою з бажання викликати співчуття дівчата, а сумне САМОПРИЗНАННЯ не може бути об'єктивним сюжетним документом за тією причини, що щоденник як оповідна форма в епоху романтизму вже перетворився на спосіб театралізації персонажем емоційного світу, засобом гіперболічного живописання внутрішніх мук.

Жіночі образи твору прояснюють суперечливий душевний світ головного персонажа; виявляють приховані мотиви вчинків і мотивів Печоріна. При порівняно невеликому обсязі роман Лермонтова, як жоден інший в російській літературі, насичений жіночими образами і відрізняється великою кількістю любовних колізій з участю одного й того самого діючої особи. Різноплановість жіночих типів дозволяє розкрити різні іпостасі натури Печоріна. У «Тамань» спроба розгадати таємницю дівчата трохи не привела героя до загибелі. Любов Печоріна до Беле дозволяє автору зобразити душу, рухоме щирими мотивами і пересичення. Відносини з княжною Мері будуються у відповідності з відомим за романтичною літературі сюжетом любовного суперництва, що розвивається в словесних дуелях, напівнатяками, недомовленості, витонченої психологічної тактики. Нещирість почуття підкреслюється тлом, на якому воно розвивається. Декораціями емоційно-риторичних змагань стають «водяне» суспільство, фальшива мораль, лицемірні розмови і вчинки оточуючих.

Глава «Фаталіст» на рівні задіяність звичних інтриг і діючих конфліктних пар відрізняється від попередніх. У ній відсутні жіночі образи; згадується тільки дочка господаря будинку, в якому зупинився Печорин. Однак саме в цій частині роману автор створює ситуацію символічного кульмінірованія жіночого начала, що виражається в тому, що герой протиставлений не конкретному збігом обставин, не приватним випадковостям, ініціатором яких багато в чому був він сам. Споруджується грандіозна з філософської наповненості антиномія «герой - доля», що виводить конфлікт зі сфери повсякденності і повсякденності у простір символічного узагальнення. Однак і тут Печорин виявляється вірним парадоксальності власного мислення: «Я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що мене очікує ». Це визнання не може бути кодом, що пояснюють внутрішній світ персонажа. Сповідь героя драматизує усвідомленням того, що він є сокирою в руках долі, що руйнують життя всіх, з ким його зводить випадок.

Символічна сцена нічної погоні за вислизаючими щастям. Драматична кульмінація супроводжується образами темного неба і одиноких зірок. Цей краєвид знаком читачеві по вірша «Виходжу один я на дорогу ...», але трагічний пафос романного епізоду знімає будь-яку можливість умиротворення. У сповіді Печоріна укладено протиставлення ідеальних поривів і світу, що виключає будь-які прояви чистоти помислів. Тема внутрішньої роздробленості проявляється і в структурі роману. Щоденник Печоріна відкривається главою «Тамань», що втілює ідею вільної особистості, здатної вступити в боротьбу з силами набагато перевищують її власні можливості. «Фаталіст» містить в собі думку про повної залежності людини від долі, визначеності його трагічного фіналу. Саме боротьба двох начал - свободи і несвободи - є джерелом моральної хвороби персонажа, його постійної боротьби з самим собою.

Смерть Печоріна НЕ обставляється автором елегійні декораціями, звичними по романтичним романів. Герой вмирає на дорозі, невідомий і непотрібний нікому. У цьому, на думку Лермонтова, укладений трагічний пафос сучасності, байдужою до людини, народженому, можливо, для великих діянь. Печорин став своєрідним символом російської культури, персоніфікує один із самих суперечливих моментів руху індивідуального та громадської самосвідомості.

Питання для роздумів і обговорення

Метаморфози класичного образу: антитеза ідеальне -- профанічного в поведінці «руських Гамлетів»

Сприйняття російською культурою класичних образів як спосіб переоцінки звичних літературних моделей.

«Світова скорботу »та її пародіювання« російською нудьгою »(Онєгін, Печорін).

Суперечки «Романтика» і практика в романах Гончарова.

Трагізм положення особистості, замкнутої в сфері абстрактного мислення ( «Рудін»).

Критика індивідуалістичної філософії та апологія ідеї прилучення до «загального блату» (персонажі Л. Толстого).

Пародійна енциклопедія «дивних» героїв у творчості Чехова.

Список літератури

Айхенвальд Ю. М. Силуети російських письменників. - М., 1994

Анненков П. В. Про літературному типі слабкої людини. - СПб., 1993

Галаган Г. Я. Ідейно-естетичні шукання Л. М. Толстого. - М., 1969

Катаєв В. Б. Проза Чехова: проблеми інтерпретації. - М., 1979

Кулешов В. І. Етюди про російських письменників. - М., 1982

Курляндська Г. Б. Тургенєв і російська література. - М., 1980

Нікіпелова Н. А. тургенєвські типи й образи в художній творчості Чехова// Творчість Чехова. - Ростов-на-Дону, 1977

Скафтимов А. П. Моральні пошуки російських письменників. - М., 1979

Федюкова Н. К. Концепція людини в російській літературі XIX ст. - Мінськ, 1982

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.gramota.ru