Анафонія

Анафонія (від грец. ana - пере-і phone - звук) - це одна з найдавніших у європейській літературі і чи не самий складний прийом фонетичної інструментування тексту, застосовується насамперед у поетичних творах. Часто цей прийом неточно іменують "анаграмою". Традиційно анаграма (див.) являє собою перестановку літер слова, в результаті якої утворюється інше слово. По-іншому проявляє себе анафонія. Сутність її як художнього явища - в багаторазовому повторенні в тексті або його частини розрізнених звуків (найчастіше - тільки приголосних), які в сукупності утворюють будь-яке слово, що визначає сенс або тему даного твору (чи фрагменту).

Як правило, таке слово присутнє в тексті і своєю присутністю впливає на його смислове композицію. Якщо окремий лексичний елемент виявляється для автора важливіше всіх інших, а при цьому його семантичне поле поширюється на значну частину тексту, то і фонетична форма такого слова починає визначати мелодику всього тексту. Отже, значення окремого лексичного елемента, коли це необхідно письменнику, здатне підпорядковувати собі виразні, у тому числі й фонетичні, кошти всього навколишнього текстового простору.

В цьому випадку слово, звуки якого піддалися анафоніческому дублювання, стає одним з ключів до сенсу твору, а система химерних звукових повторів набуває сигнальну функцію: навіть якщо слово-ключ не поміщено автором до тексту, а лише мається на увазі, анафонія на нього точно вкаже.

Анафонія відмінна від інших типів звукових повторів. Вона являє собою комплекс алітерацій з асонансами або без них. В останньому випадку повторювані приголосні звуки складаються в неогласованное слово. Наприклад, якщо який-небудь від задумає за допомогою анафоніі зашифрувати у своєму творі прізвище "Чехов", при підборі слів він буде враховувати, чи присутні в цих словах приголосні [ч], [х], [в] (в будь-якому порядку). І цього буде достатньо для підказки читачеві імені-ключа. А якщо автором буде враховано і наявність у використовуваних словах ударних голосних [е] та [о], підказка стане більш відчутною.

Розглянемо зразок анафоніческой (і частково анаграмматіческой) техніки - початкове чотиривірш з вірша І.Ф. Анненського "Неможливо" (тут і далі в прикладах ключове слово виділено курсивом, а "спровоковані" ім звукові повтори - напівжирним шрифтом):

Є слова - їх дух, що колір,

Так само ніжно і біло-тривожно,

Але меж них ні сумніше немає,

Ні ніжніше тебе, неможливо.

При виявленні анафоніі в тексті далеко не завжди можливо визначити, стала чи вона результатом усвідомлених авторських дій, або письменник, що володіє тонким музичним слухом, ненавмисно досяг милозвучності у своїх рядках. Але у присвяченому вказаному слову вірші поет, про що можна судити з упевненістю, звернувся до анафоніі як до спеціального засобу. У даному випадку сам автор виділив слово-ключ курсивом, а крім того, назвав їм свій текст. І хоча Анненський не тільки наситив заданими звуками вимовний текст (анафонія), але ще й задані літерами - текст друкований (анаграма), все-таки писав він саме про звучали слова: в наведених рядках йдеться про дихання слова, а в наступному фрагменті - про подиху тих звуків, що його складають.

Але лише в білому вінку хризантем,

Перед перший загрозою забуття,

Цих ве, цих зэ, цих ем

Розрізнити я зумів подиху. .

Анафонію провокує слово-ключ в його початковій формі (дієслово в інфінітивом, іменник в називному відмінку), але безпосередньо в тексті це слово може бути присутнім в будь-який з властивих йому форм. Наприклад, автор зашифровує віддієслівний іменник, а як ключ використовує в тексті дієслово. Так, А. С. Пушкін в романі "Євгеній Онєгін" для опису дуельних поєдинку Євгенія з Ленським застосував ряд алітерацій, які при сумарному впливі підказують читачеві слово "постріл" (в неогласованном вигляді: По-СТ-Р-Л). Тим часом слова з анафоніческім візерунком замикає дієслово "вистрілив":

Свій пістолет тоді Євген,

Не преставився наступати,

Став перша тихо піднімати.

Ось п'ять кроків ще ступили,

І Ленський, мружачи ліве око,

Став також цілити - але саме

Онєгін вистрілив ...

(гл. 6, стор ХХХ)

Найчастіше інших ключовими словами виявляються імена власні. На рубежі XIX-XX ст. швейцарський філолог Ф. де Соссюр при вивченні давньогерманської текстів, написаних Алітераційний віршем, звернув увагу на випадки анафоніі (які, зауважимо, зарахував до розряду анаграм). У ранньосередньовічних епічних поемах Західної Європи звуковий вигляд імен героїв часто визначав Фонік великих частин тексту. Але подібне відбувалося й у середньовічній російської літературі.

Дослідниця Т. М. Миколаєва виявила звукову шифровку кількох імен руських князів у "Слові о полку Ігоревім ". Наприклад: "В уривку, що відноситься до князя юнакові Ростиславу, до введення його імені в текст, повторюються звуки У, Р, С, Т, у міру руху до його імені все більше "складаються" в іменування князя:

СТР-ежаше його гоголем' на воді чайцамі на СТР-уях

че-Р-нядьмі на ве-ТР-ях на Т-ако чи Р-ече Р-ЄКА СТУ-ДПА

х-У-д-У Струмінь-у маючи пож-Р-'ші ч-У-жи РУ-чиї і струменів-ги

до УСТУ УНОШУ князя Ростислава ...

(вважаємо, У що тут відноситься до УНОШУ) "(див.: Миколаєва Т.М." Слово о полку Ігоревім ". Поетика і лінгвістика тексту. М., 1997. С.116).

Ключове ім'я зазвичай виявляється в сильних текстових позиціях - на початку або в кінці цілого твору, а також глави, строфи (якщо твір віршований), фрагмента. Ось як ім'я Петра, що з'являється в одній з частин поеми Пушкіна "Полтава", визначає фонетичну тканина наступних рядків:

Виходить Петро. Його очі

Сяють. Лик його жахливий.

Руху швидкі. Він прекрасний.

Він весь, як божа гроза.

Йде. До нього коня підводять.

завзято і сумирний вірний кінь.

Почуя фатальний вогонь,

Тремтить. Очима косо водить

І мчить до пороху бойовому,

Пишаючись могутнім вершником.

Звернемо увагу на те, що Пушкін ретельним підбором слів намагається пов'язати словесний образ дій Петра з його ім'ям. Наприклад, енергійний і жорстке поєднання приголосних-ТР-в ім'я "Петро" багаторазово відтворюється за допомогою аналогічних сполучень: бис-ТР-и, ПР-е-КР-Асен, ГР-Узза, ДР-ожити, в ПР-АХЕ ( "в прах" означає "крізь дим від пороху ").

Назва шведського імператора так само перетворюється на регулярний звуковий фон у відведених його опису фрагментах поеми. (У першому прикладі анафонія натякає на неогласованное ім'я К-Р-Л, у другому - на огласованное К-А-Р-Л, тому що з'являється Асонанс.)

1) ... Відважний Карл ковзав над безоднею.

Він йшов на давню Москву,

здіймаючи російські дружини,

Як вихор жене прах долини

І хилить курну траву.

2) Здавалося, Карла приводив

Бажаний бій в подив ...

Раптом слабким маніем руки

На російських рушив він полки.

Тут гармонійне, єдине дію лексичних і фонетичних прийомів викликає до життя яскраві образи і картини. Слід зауважити, що вірші Пушкіна подібної фонетичної стрункістю відрізняються від віршованих текстів його сучасників.

Вже в європейській поезії XIX ст. твори з анафоніческімі структурами надзвичайно рідкісні. Тим часом, в давнину і анафонія, і анаграма, мабуть, мали магічну функцію. Складні художні прийоми вимагали розшифровки, а тому призначалися тільки особам, присвяченим у таємниці словесної магії. У процесі поступової демократизації літератури, а головне - в результаті демократизації самої письменницької середовища, анафонія перетворилася на предмет поетичного антикваріату.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.philol.msu.ru/