Поезія К. Бальмонта

І.Машбіц-Верів

Бальмонт вважається найбільшим представником старшого покоління символістів. «Королем нашої поезії », найбільш яскравим поетом в« історії нашого символізму »називав його Ін. Анненський. Брюсов в різні роки писав: «Рівних Бальмонт в мистецтві вірша в російській літературі не було »(1903);« Протягом десятиліття Бальмонт неподільно панував над російською поезією »(1906).

Бальмонта трактували як поета життєствердного. Ал. Блок, наприклад, так характеризував його творчість (1907): «Коли слухаєш Бальмонта - завжди слухаєш весну. Ніхто НЕ огортає душу таким світлим туманом, як Бальмонт. Яскраво було завжди його сонце ...»

В «Руської літературі XX століття» (за редакцією професора С. А. Венгерова, 1915) читаємо: «Вся поезія Бальмонта - неперестающая весна». Після «скорботної школи російської поезії, прив'язує поезію до негараздам громадськості »... поезія Бальмонта «Послала на землю втішну лють променів молодого сонця». І висновок: «Головна і основна риса поетичних переконань Бальмонта - оптимізм ... світле і радісне, якийсь переможний настрій проходить золотою смугою через всі десять томів його віршів ».

Сам Бальмонт теж осмислював свій творчий шлях як шлях до світла і радості. У передмові до першого тому «Повного зібрання віршів» (1909) він писав: «Моє творчість почалося ... з туги, пригніченості і сутінків, розпочалося під північним небом. Але, силою внутрішньої неминучості, через спрагу безгранного, безмежного, через довгі поневіряння по пустельних рівнинах і провалів Тиші, підійшло до радісному Світла, до Вогню, до переможно Сонця ». Перекидаючи, далі, «Ланки» від книги до книги, Бальмонт стверджував, що його мрія «створює міст і йде у вільні, манливі дали. Від безбарвних сутінків до барвистого Маю ... від незнання до щастя вічного пізнання, від гніту до глибокого зітхання визволення ».

Конкретизуючи зміст свого «вічного пізнання», Бальмонт називає «чотири стихії - Вогонь, Воду, Землю і Повітря ». З ними, заявляє поет, «незмінно живе моя душа в радісному і таємному зіткненні ». Вогонь же - це "улюблена моя стихія ... Я молюся Вогню. Вогонь неправдиве всесвітня стихія, і хто причастився Вогню, той злитий з Світовим »(1904).

З визнання Бальмонта видно, що його «вічне пізнання» не містить нічого нового у порівнянні з «пізнанням» всього старшого покоління символістів. Це та ж абстрактна «мрія», лише по-новому варійована в метафізично трактованих «Стихіях»; ті ж ілюзорні пошуки втіхи від «поневірянь по пустельних рівнин і провалів ».

До того ж цей новий, створений Бальмонт варіант «творимо легенди», всупереч декларації, не виконує своєї ролі, принаймні, з двох причин: мотиви скорботи, «пригніченості і сутінків» залишаються, по суті, в усій його творчості переважаючими; а мотиви «щастя», «визволення», «світу» на ділі виявляються художньо непереконливими, штучними. Книги Бальмонта, дійсно, утворюють «ланки», в них є «внутрішня неминучість» єдиного шляху, на шлях цей не виводить до «Сонцю». Доказ - в книгах поета.

Перша книга Бальмонта-символіста - «Під північним небом» (1894) - має епіграфом рядки з Ленау: «Поза страждання божественне недосяжне». І в цьому суть книги. Поет усіляко звеличує страждання: «Одна є у світі краса - любові, печалі, зречення і добровільного муки ... »Страждання і скорботу протиставляються «Сонця», «Весни» і виявляються єдино «справжніми»:

Є краса в сталості страждання

І в незмінності скорботної мрії.

Тому з самого початку виникають у Бальмонта цілком певні символічні образи світу. Це «Болото» (назва вірша), «злиденне життя без бур, без відчуттів, холодний напівтемрява, без звуків і вогню », де« жаби чорні ... ведуть зловісний хоровод ». Це світ, де панують «Духи чуми» (назва іншого вірші) і «в двері до людей стукають смерть, загибель, страх». Або, нарешті, це світ, що «безответен и нем», в якому вічно звучить скорботний питання: «Навіщо? Навіщо? »(Назва вірша), а люди« обмануті, плачуть, точно діти ».

В цієї безвихідною темряві виникають у Бальмонта, як і у всіх старших символістів, ілюзорні розради. Поет шукає освобождешія в «мріях». Мінливий і легкокрилий, як «ельф», він «не спить», прагнучи осягнути «той світ ... безмежне, далеке ».

Так народжується другий характерний образ Бальмонта, що проходить через усі його творчість, - образ поета-хмарки або вітерця, бездумно пурхає над скорботним світом, що шукає щастя в «мигах»: «Я - хмарка, я вітерця дихання».

В книзі «Під північним небом» ясно звучить і інший звичайний для старших символістів мотив - мотив «втішний смерті».

«Не вір тому, хто говорить тобі, що смерть є смерть: вона - початок життя », -- сповіщає Бальмонт вже у вступній п'єсі збірника. Смерть - «вищий світ», «Свобода», «кращого життя звістка».

В інших віршах образ смерті виникає в дещо іншому плані: вона -- ізбавітельніца від бід життя, велике забуття, і тому - бажана: «Ти всім несеш свій дар заспокоєння ... До тебе, о царю, владика, дух забуття, з безодні зол мчить вигук мій: Прийди. Я чекаю, Я спрагу примирення !..», «Смерть, заколисати мене !».

вийшла через рік чергова книга Бальмонта «В безмежжя» (1895) варіює і поглиблює мотиви і образи "Північного неба».

Ми знаходимо тут вже знайомий образ «клітини пізнання» (варіант Бальмонта «Печера»), і це теж осмислюється не тільки як фатальна обмеженість пізнання, а як в'язниця, пустеля, темрява, де людина приречена на страждання:

безплідно поневіряння у пустелі земний,

Близнюк мій, страждання, всюди зі мною.

Де вихід, не знаю, - в печері темно,

Всі злито в одне фатальне ланка.

«Звільненням» ж від в'язниці життя знову виявляються мрії:

В життя, хто озирнеться.

Той в усьому обманеться,

Краще безрозсудними

Жити мріями дивовижними!

А ці «чудові» і «нерозумні мрії», у свою чергу, звичайно трансформуються в «Миті», в «хмарка» і т. д.

Разом з тим, як найважливіший зміст «Мигово» виникає тема кохання (розділ «Любов і тіні любові »), вірніше, хтивості. «Закоханий душі похітливість» - це «Спалах щастя, напівбожественний сон, невимовні миті захоплень шалено святих ». Любові поет прагне «хоча б ціною злочинів»: тут «попрощаємося з добром і зі злом ». А це призводить Бальмонта, як і інших старших символістів, до мотивів демонізму.

Однак основним змістом книги «В безмежжя» залишається безмежність людських мук: звідси й назва. Людина назавжди укладений у свою «печеру» і ніколи не дізнається «світ небесний»:

Мільйони, міріади нескінченних століть,

Ми, відкинуті, стогнемо, чуючи дзенькіт своїх кайданів.

Ми не знаємо, де народиться нової істини зірка.

Нами правлять два прокляття: Назавжди та Ніколи

Наступна книга - «Тиша» - вийшла до тридцятиліття поета (1897). Вік зрілий. Поет, проте, залишається у владі беспутья. Або, як вказує епіграф до книги, оточеним тишею «всесвітнього мовчання».

Дійсно, життя для Бальмонта як і раніше - «кошмар», «царство льодів» (назви розділів), де поет - «дух безпристрасний, дух безпритульних» - хоче «смерті одной ». Це все та ж «біль Світу», темрява, нісенітниця -

В темряві мільйони тіней

похоронним йдуть хороводом.

І при світлі болотних вогнів

Зникає народ за народом.

І не в силах безумці зрозуміти.

Що обертаються в колі замкнутому ....

В «Тиша» мотиви, ужe відомі нам по «Північному неба» і «безмежжя», отримують подальший розвиток.

Перш за все це відноситься до мотиву індивідуалізму. Людина не тільки не здатний вирватися з темряви непізнаною життя ( «Всюди казка бліда - загадкою передо мною ») - він не здатний також пізнати інших людей:

Беззмінно самотня,

Душа сумує завжди,

Душа душі далека,

Як для зірки зірка.

Однак у своїй самотності поет знаходить не тільки «смуток». Це суперечливе стан, в ньому є і радість. Відвернувшись від землі і людей, поет оголошує себе «за межами правди і брехні», стає «генієм єдиним», «Стихійним», «світлим», «генієм Мрії».

Звідси виникає, з одного боку, образ «Нарциса», «тільки в себе вороття закоханого »(природно що відкриває шлях до тем« демонізму »), а з іншого -- вже знайомий нам образ поета-вітерця, що живе «мігамі»: «Я вільний вітер, я вічно вію, хвилюю хвилі, пещу верби ».

Більше того, у вірші «Зов» «Миті» оголошуються великим «одкровенням»:

Все, на чому друк миті,

бризкає світлом одкровення,

Віє життям вічно-цілісною.

Дихає правдою позамежної.

Однак і тут відразу ж виявляються протиріччя, що руйнують «вічно-цільну життя ». Мрії і МІГи, виявляється, зовсім не завжди рятівним. Так у поета виникає думка, що всі різновиди його мрій на ділі лише відривають людини від справжнього життя, від «землі», від «сонця», ведуть до «порожнечі»:

О, життя хвилювання!

О, світло і любов!

Коли ж ми зустрінемося знову?

Коли я дізнався не сни наяву,

A радісний вигук: «Живу!»

Ми дитинство не любимо, від Сонця пішли.

Забули веління землі.

І, серце втративши, віддавшись мрії,

Сліпі, ми ждeм в порожнечі.

«Піна морська », яка« загине, виблискуючи, розтане дощем », ось хто« ми, діти миті ». І навіщо ж -

Даремно

Прагнемо ми пристрасно

До облудній мрії,

До німий порожнечі?

Так сам поет оголює ілюзорність декларованого ним «щастя». І трагізмом віє від його визнання, яке ми маємо право віднести до всього покоління старших символістів:

Пілігрим безпритульних ...

Кинувши обмани земні,

Я правди Небес не досяг.

Найбільш яскраво висловив Бальмонт свій душевний хаос у вірші «У лабіринті». Це, на суті, сповідь поета:

Було багато ... Сни, надії, свіжість почуття, чистота,

А тепер душа зім'яте, спотворенню та порожня.

Я втомився. Весна поблякла. З Небом порваний мій заповіт.

Тридцять років своїх я прожив. Більше молодості немає.

Що ж мені ще залишилося? З кожним кроком холодеть?

І на все, що просить щастя, з безчестя дивитися?

О, остання надія, світло змученої душі,

Смерть, насолода всіх страждань. Смерть, я чекаю тебе, поспішай!

Бальмонт, мабуть, найяскравіше інших виявив безвихідною суперечливість старшого покоління символістів. Не випадково тому основна тема «Тиші» - при всіх спробах повернутися до «богу», до «мрії», до «смирення» - страждання світу. І Бальмонт сильніше за все як поет, щирою всього і правдивим, коли відкрито говорить про свою спустошеності, про своє беспутье:

Уж тридцять років у пустині, я блукаю ...

Ні більше сил стогнати серед пустелі ...

Точно засунули двері в'язниці,

Душно мені, страшно від шепоче темряви.

Хочеться у прірву поглянути і впасти,

Хочеться бога проклясти ...

В четвертій книзі Бальмонта «Палаючі будівлі» (1900) песимістичні і особливо демонічні мотиви ( «втрата душі», «блаженно-збочені насолоди» і т. п.) отримують найбільш гостре вираз. Не випадково навіть найближчий друг і в певною мірою вчитель Бальмонта князь А. И. Урусов писав про «Гарячих будівлях»: «Mania grandiosa ... кровожерливі гримаси ... Епіграфом слід було б поставити «Дивував світ злом» ... Мистецтво відтінків замінило якесь гелготання. Книга справляє враження психіатричного документа ».

Отже, поширена в критиці тих років оцінка Бальмонта як поета-оптиміста зовсім не відповідає, по-крайней мере, його перших чотирьох книг. Але, може бути, Бальмонт змінився згодом (як, втім, стверджує сам: «З довгих поневірянь ... підійшов до радісного Свєту »). У 1903 році вийшли два чергові книги поета: «Будемо як сонце» і «Тільки любов». Вже назви книг декларують, по суті справи, прихід до «сонця», до «радощі», і на них, власне, і посилаються, кажучи про «поета весни», про «поета з ранкової душею». Чи так це?

За мотивів, образів, настроїв, на поетичній структурі, нарешті, за часом виходу збірки віршів «Будемо як сонце» і «Тільки любов» єдині і, в суті, повторюють один одного. Hет тому потреби аналізувати обидві книги, і ми зупинимося на останній, за словом Блоку, «більш ніжною».

Дійсно, в цілому ряді віршів збірки «Тільки любов» і навіть у ряді розділів (наприклад, «Кольорові тканини») Бальмонт прагне оспівати радість життя, своє «Злиття» з цілющими стихіями «Вогню», «Повітря» і т. д. Але ось що виходить на ділі:

О, Міроздатель,

Жізнеподатель,

Сонце, тебе я співаю!

Ти в полногласной

Казці прекрасною

Зроблено пристрасної

Душу мою!

Життя подавець.

Бог і творець,

Мудро спалює - Світло !..

і т. п.

І - Далі - трохи інший варіант тих же вихвалянь радості «Сонця»:

Тебе ми відчуваємо в усьому, в чому блиск алмазний,

В чому світ кораловий, перлинний иль іншою.

Без сонця наше життя було б одноманітним.

Тепер ж ми живемо мрією вічно-різною,

Але найбільше пестиш ти - навесні ....

і т. д.

Наведені уривки з центрального твори книги ( «Гімн Сонцю») є типовими за своєю структурі. І вже по них видно, що Бальмонт говорить тут, користуючись виразом Брюсова, «з удаваною пристрастю». Це, собствеіно, зовсім не Бальмонт-поет. Це - або декларація, виражена в стилі абстрактною, висоти і порожній декламації, або позбавлена і тіні поезії плоскоперечіслітельная «інформація» про велич сонця, лавини безбарвними словами ( «світло кораловий, перлинний иль інший »,« живемо мрією вічно-різної »і канцелярськими оборотами мови» ( «в усьому, в що »... «Але найбільше »).

І в подальшому - у всіх гімнах Вогню, Сонця і т. д. - ми зустрічаємося, з одного сторони, з тією ж абстрактної декламацією, з іншого - з тими ж грубими прозаїзмів і важкими, часом просто малограмотним віршами:

Без Сонця були б ми темними рабами,

Поза розуміння, що є променистий день ...

Свій мозок пронизав я сонячним промінням ...

Ликует радісно все те,

що вночі було як ніщо ...

Так, вогонь гарніше всіх інших живих ...

і т. д., і т. п.

Всі це, безсумнівно, слабо і погано.

Бальмонт сильний там, де говорить про свої справжні почуття, мрії і пориви, про своєму, за словом Брюсова, «несвідомому« Я ». Ми сказали б: настрою і почуття інтелігента, розриваного суперечностями, не приймає життя, шукає якогось виходу, але не знає його, тішиться «мігамі», - така єдина справжня стихія Бальмонта. Тут він - поет, хоча, зрозуміло, і чужий нам.

Але коли Бальмонт переходить до тем філософського характеру, коли він намагається дати «Широкі узагальнення, висловити глибоку думку», то тут він, як правильно відзначає Брюсов, «слабкіше слабких».

А адже саме у віршах про щастя, про «Сонце», «Світі», про всі ці «царствених стихіях », які він хоче злити з« Світовим »і до яких хоче знайти« вічне пізнання »і« звільнення », - адже саме тут Бальмонт виступає зі своєю філософсько-пантеїстичної концепцією. Він хоче дати глибокі «узагальнення». Але цього він не в силах зробити, за цим немає його справжніх переживань.

І тоді замість «гімнів» життя виходять «перерахування» загальновідомих, поверху лежать явищ, вперемішку з риторикою та пишною фразеологією, які повинні прикрити порожнечу.

До речі сказати, з тієї ж причини Бальмонт змушений для більшої переконливості своїх «Гімнів» вдаватися до такого примітивного прийому, як знамено своїх стихій з великої літери, і всюди в нього - «Вогонь», «Світ», «Земля», «День», «Краса». Брюсов дуже точно визначив пороки «гімнів» Бальмонта: «Його заклики до веселощів здаються вимученим, стихійні гімни - риторичними ... В усіх його перебільшених прославлення житті є щось навмисне ... вимушено мови і почуття ... Надто вже голосно і наполегливо твердить Бальмонт про те, що він радісний, вільний і мудрий, дуже намагається вихваляти радість буття, наче боїться, що йому не повірять, немов гучними словами хоче сп'янити самого себе, придушити в самому собі сумніви ».

Але якщо слабко все, що Бальмонт говорить про «щастя» в стихіях «Землі», «Сонця» і т. п., то, як завжди, поетично сильні і в цій книзі різноманітно варійований старі теми: непізнаваність життя, його морок і страждання, болісно протиріч і ілюзорна радість «Мигово». І це складає основний зміст книги.

Про проклятого?? ії життя найбільш оголено йдеться, мабуть, у вірші «Зречення». Так, життя з першого погляду прекрасна. У ній є світло, квіти, «Багато повітря», прекрасні країни, річки, гори, спокусливі жінки, горда людська думка! .. Але ж все це - несправжнє, неістинним, це - «Міраж, обман»:

І тому що життя не зрозумів ні один,

І так як сенсу я її не знаю. -

Всю зміну днів, всю барвистість картин,

Всю розкіш сонць і лун - я проклинаю!

Поет наполегливо, знову й знову, повторює: життя - обман, брехня, обманом і мрії, болісно нерозв'язні загадки буття, і тому краще смерть, краще не жити на землі. І ось перед нами вже не удавано-риторичні захоплення, а справжній крик душі. «Душно! .. Нудно! .. Остання риса! »І« світлий »образ співака радості просто зникає:

Я не колишній веселий, напівбог натхненний,

Я не геній співучої мрії.

Я похмурий заручник, я сумує полонений,

Я стою біля останньої межі -

Я втомився наближатися від питань до питань,

Я шкодую, що жив на Землі ...

Безсумнівно: наведені вірші не надумане, не абстракція. Це глибоко пережите, правда душі поета. Не випадково центральні розділи збірки «Тільки любов», займають третину книги, названі «Прокляття» і «Безрадісний». Не випадково, нарешті, і те, що в цій, нібито «сонячної» і «ніжною» книзі, поет втілив себе самого в образі ... вмираючого:

Один я народився, один вмираю,

І у смерті живу нескінченно один.

До якому йду я безвісно краю?

Не знаю, не знаю, я - в страхах глибин.

Я знаю, є Сонце, там в висях, там где-то.

Але я назавжди втратив красу.

Я мертва тягар, - від вільного літа,

Від щастя і світла йду у темряву.

Книга «Тільки любов», як і всі інші книги, написані Бальмонт до і після неї, зовсім не книги «весни» та «оптимізму». Спроби зв'язати себе з «світлом», якого він не знав і за самою суттю свого світогляду знати не міг, били штучні й художньо безпорадні. В історії російської поезії Бальмонт постає єдиним у своїй творчості і єдиним з усім старшим поколінням символістів, перебуваючи в колі того ж спільного для них песимістичного в ставлення до земного життя світогляду, в колі тих самих ідей, мотивів і образів.

До 1903 гегемонія Бальмонта кінчається і на перше місце виступає Брюсов, а також нове, молодше покоління; відбувається, за загальним визнанням, різкий спад творчості Бальмонта. П. Перцов пише з цього приводу, що після виходу «Urbi et Orbi »і - дещо пізніше -« Венка »Брюсова« прийшов кінець гегемонії Бальмонта »і що« в той же час висувалися нові першорядні імена -- В'ячеслав Іванов, Олександр Блок, Андрій Бєлий. Друге покоління символістів виступило на авансцену ».

Сам Брюсов в листі до Перцова (1905) писав: «Десять років Бальмонт панував повновладно в нашій поезії. Але тепер жезл випав з його рук ... Він - у минулому ». А згодом, назвавши «вершинні» досягнення Бальмонта, Брюсов зазначає: «З збірки «Тільки любов» починається вже спуск вниз, що стає більш крутим в «Літургії Краси» (1905) і майже обривистий в «Злих чарах» (1906). Ще далі - Слід було безперечне падіння ... на топку, мулистих площину «Жар-птиці». Характерно також, що в 1913 році, на вшанування Бальмонта у зв'язку з його поверненням з еміграції, Маяковський від імені молодого покоління поетів заявив, що в їх особі Бальмонт стикається «з нашої голої ненавистю ... Ми злиті з життям, ви сходили з хитким, скрипучі східцях на стародавні башти і дивилися звідти в емалеві дали ... Бальмонт - це віджитого ».

Нарешті, щоб попрощатися з легендою про Бальмонт як про співака весни, життєрадісності, оптимізму, наведемо висловлювання Ін. Анненського, найстаршого за віком поета і критика-символіста, який вважав Бальмонта яскравим виразником свого покоління. У статті «Бальмонт-лірик» Анненський пише: «Свідомість безвихідного самотності і містичний страх перед собою - ось головні тони нашого «Я». Поезія ж Бальмонта тим і значна, що вона з граничною силою висловила це «Я» у ліриці: «Я» - замучені свідомістю свого безвихідного самотності, неминучого кінця і безцільного існування; «Я» серед природи, де німо і незримо, закидаючи його, живуть такі ж «Я».

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.biografia.ru/