Діалог читача з культурою: російська література в текстах Ігоря Яркевіча

A. Гріб

У фокусі даної статті знаходяться розповіді сучасного російського письменника Ігоря Яркевіча. Автора неоднозначного, що поєднує "епатажність постмодерніста з безумовним талантом "(" Аргументи і факти "), але в будь-якому випадку оцінюваного нині "живим класиком". Як правило, тексти Яркевіча критика розглядає у зв'язку з "растабуірованіем табуированного", в даній статті увага спрямована на героя Яркевіча, і на його (героя/автора) взаємини з російською літературою.

Враховуючи особливості матеріалу, представляється правомірним, перш ніж розглядати тексти Яркевіча, познайомити читача з деякими особливостями сучасної літературної ситуації. Однією з характерних рис російської літератури нового часу є так званий "діалог культур", який останнім час природним чином трансформувався в "діалог з культурою". Найбільш серйозні наслідки цього - цитатність (культурологічность) сучасної поезії та прози ( "нотації" Т. Кібірова, "Прогулянки з Пушкіним "А. Терц," Москва-Петушки "Вен. Єрофєєва), "ремейки" класичних творів ( "Чайка" Б. Акуніна, "Мідний глечик старого Хоттабича" С. Обломова, "Чапаєв і пустота "В. Пелевіна) і поява в текстах письменників, персонажів, творів літератури і, нарешті, самої літератури як персонажа ( "Пушкінський дім" А. Бітова, "Двадцять сонетів до Марії Стюарт" І. Бродського, "Жіночі і нежіноче оповідання" І. Яркевіча).

Традиція "літератури про літературу" в Росії починається з книг Довлатова; саме він, як ніхто інший, працює над створенням історії "російської літератури і літераторів ". Серед його персонажів Бітів і Вознесенський, Найман і Рейн, Бродський і Войнович. В окремих оповіданнях і главах присутні розповіді про те, як був написаний і як (не) опубліковано той чи інший текст. У книгах Довлатова фабула, сюжетна канва, яскраві події вів автора на другий план. І це теж свідчення набуття російською літературою нової якості. Ось що пише сам Довлатов в "коментарях" до "Зоні": "Я вирішив знехтувати самими дикими, кривавими і жахливими епізодами табірного життя. Мені здається, вони виглядали б спекулятивно. Ефект полягав б не в художній тканини, а в самому матеріалі ". Автору вже не стільки важливо передати "правду життя", скільки створити справжнє художнє полотно. Починається епоха звернення до художньої складовою літератури. І природно, увага письменників починає залучати технологія створення художніх творів.

Слід, щоправда, відзначити ряд інших причин появи "літератури про літературі ", об'єктивно мали місце бути в російській культурі 80-90 рр.. Перш за все, не слід забувати, що нова російська література зароджувалася ще за радянських часів, тобто тоді, коли не про все і не всім можна було писати. Більш того, відгородженим від сьогоднішнього дня світової культури, російським авторам залишалася для аналізу, рефлексії і творчої переробки тільки російська класична "схвалена" література. Пушкін, Достоєвський, Тургенєв, Горький, Блок заміняли тоді російської інтелігенції і Ніцше, і Кафку, і Селінджера, і Міллера. Поява письменників та їх персонажів у тексті нової літератури з'явилося, як нам здається, закономірним наслідком багаторічних діалогів (за шкільною партою, на дивані, за робочим столом, на кухні) авторів 80-х з авторами 19-го. Згадаємо ще один гідний уваги факт: після розвалу СРСР і "здобуття волі" перед російськими письменниками постало питання "про що писати?". Вивірені десятиліттями романи про успіхи виробництва, боротьбі з дрібними порушниками, природними умовами та про допомогу братнім народам тепер опинилися неактуальні. Спроби писати на злобу дня не завжди приводили до результату ( "Піраміда" Л. Леонова), і ось на сцені з'являється старий друг, перевірений роками і визнаний не тільки в нас, а й в усьому світі - російська класична література: "Для Росії література -- точка відліку, символ віри, ідеологічний і моральний фундамент ". (П. Вайль, А. Геніс).

Отже, нова культура вступає в діалог з авторами 19 століття. При цьому діалог цей переживає кілька етапів: спочатку класики виступають як незаперечних авторитетів, наставників; потім настає досить тривалий період, коли сучасна література говорить з класичної на рівних, нарешті, третій етап - спроба письменників кінця 20 століття відірватися від традицій російської класики, подолати і перевершити її. Показовими є навіть назви творів цього часу, які відсилають читача до того чи іншого літературного твору російської класики. Кілька прикладів: "Життя з ідіотом", "Перська бузок", "Дівчина і смерть", "Бердяєв", "Болдинская осінь", "Мати" (В. Єрофєєв); "Дев'ятий сон Віри Павлівни", "Чапаєв і пустота" (В. Пєлєвін); "На зустріч північної Аврори", "Гонець із Пізи "," Буре-вісник "," Депутат Балтики ", "Подорож з Петербурга до Москви", "Таємниця двох капітанів", "Постріл" (М. Веллер).

Підходячи до Яркевічу, слід уточнити, що з подоланням авторитету російської класики втрачається і пієтет, який раніше відчували автори перед творчістю Гоголя, Гончарова, Гумільова. Спочатку деконструкції піддаються образи найбільш офіціозних, "державних" авторів, але з часом "черга" доходить до класиків, модерністів і навіть сучасників (Окуджава, Бродський, Довлатов, Бітів).

І останнє "попереднє зауваження". Розглянуті нами твори припускають особливого читача. Читача тонкого, утвореного, начитаного, знає особливості поетики "Улісса" і здатного пояснити терміни "деконструкція" і "мовна гра". Ми не будемо зупинятися на переваги і недоліки такого читача, але відзначимо, що поява таких читачів вплинуло на відносини між читачем і письменником; російська література з затримкою в 30 років (у порівнянні з європейською літературою) нарешті визнала читача співучасником творчого процесу. Відмінність "співучасника" від "соцучастніка" очевидно: якщо перш читач повинен був підлаштовуватися під язик автора, його мислення, визнавати авторські моральні і естетичні абсолюти, то тепер читачеві дано право на свою точку зору, яка аж ніяк ні гірше і не легковагі авторської. Читач отримав можливість сперечатися з книгою, не погоджуватися, критикувати. З'явилися різночитання. А "деконструкція стала відбуватися сама собою -- текст деконструюють сам себе, майже не потребуючи дослідника ". (Б. Гаспаров).

Розвиток "літератури про літературу" повинно було досягти певної пікової точки, певної межі, і межею цим, очевидно, став Ігор Яркевіч. Якщо раніше ми говорили про діалог культур, то у Яркевіча ми можемо говорити про діалог героїв Яркевіча і культури. Практично в усіх текстах так чи інакше фігурують: культура, література, окремі автори, книги. Причому щільність ремінісценцій і цитат Яркевіча може бути порівнянна тільки що з Абрам Терц і Венедкітом Єрофєєвим: І. Бродський, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Лермонтов, Пушкін, Гоголь, Тургенєв, Чехов, Платонов, Ахматова, Маяковський, Маршак, Чуковський, Б. Пастернак, Кузмин, Владімов, Войнович, Аксьонов, Саша Соколов, Некрасов, Аполлон Григор'єв, Бернс, В. Гюго, Сафо, В. Шаламов, Сомерсет Моем, Е. Ремарк, К. Маркс, Б. Окуджава. Як послідовний постмодерніст, Яркевіч піддає образи письменників послідовної деконструкції. Апогей - розповідь "Тимчасовий уряд", в якому "Борис Пастернак" не письменник, а сексуальна поза, особливо улюблена героями.

переграється не тільки окремі фрази, сюжети, але й факти історії російської культури. До Наприклад, - в оповіданні "У Туреччину" відтворюється ситуація "викидання за борт" російської класики. Причому відбувається це наочно - відпливає в Туреччину герої беруть із собою "улюблені книги класиків ", тому що вони і там" будуть з нами ". Але на березі постає питання - "А човен не потоне під їх тягарем?" Плавання, будучи фактом реального життя, а не вигаданої (тобто книжкової) змушує героїв інакше поглянути на класиків: "Ось що, - вона мило посміхнулася, -- Лермонтова - за борт! Досить ми з ним возилися! "Але і без Лермонтова човен, як і раніше йшла погано, "необхідний був наступний рішучий крок. І я наважився:

- Може бути, і Пушкіна за борт?

- Звичайно, -- вона задумалася рівно на секунду, - я ніколи не зможу йому пробачити, що він не запобіг клятий жовтень. Пунш і трипер були йому дорожче. "

Слідом відправляються в ту ж "належну" хвилю Гоголь з Тургенєвим: "ці всі знали і так мало для нас зробили, треба було більше".

Бунт героїв Яркевіча проти класиків російської літератури пов'язаний зі звільненням від стереотипів радянської епохи, одним з яких була російська класика. Для героїв зміна ладу повинна бути пов'язана і зі зміною культурної парадигми: "Структура тоталітарного режиму співпадала з тоталітарною структурою російської класики ".; звільнення від тягаря класичної літератури для "російських хлопчиків" Яркевіча завдання навіть більш нагальна, ніж задоволення вітальних потреб. Те, що класики пережили СРСР сприймається як трагедія: "Ортодокси російської класики ... Від них не врятуватися. Ніяк. Не допоможуть навіть прокладки з крильцями! Нічого не допоможе. Вони скрізь знайдуть і дістануть ". Тут проглядається певна паралель з неприйняттям тотального засилля класиків у головах сучасників Віктором Єрофєєвим: "Достоєвський ... Яка російська душа не задихнеться від одного тільки спогади про нього? "Але є така душа - це душа героя Яркевіча, для якого "Достоєвський - поганий персонаж для сну! Точніше, погана прикмета. Сьогодні - Достоєвський, а завтра - упирі, зомбі, Бетмен і інші недоумки американської " поп культури. Подібне ставлення героїв до російської класики в достатній ступеня аргументується на сторінках книг і автора "Ніжинського оповідань "та інших літераторів" нової хвилі ", ми ж відзначимо, що Яркевіч йде далі, він, розмірковуючи над історією російської літератури, знаходить багато спільного між російською класикою, письменниками метрополії, самвидаву, еміграції. М. Важливо, що Яркевіч принципово не поділяє класичну і сучасну російську літературу. Солженіцин, і в цьому Яркевіч сходиться з Довлатовим і Лимоновим, нічим принципово не відрізняється від радянської літератури. Особливо Солженіцин-образ, створений та впроваджується у свідомість сучасників Яркевіча масовою культурою. І герой Яркевіча відкрито іронізує над СолЖУ: "Якщо б я був Олександр Ісайович, Галина Вишневська і Мстислав Ростропович дали б мені можливість пожити на своїй дачі, а повз б йшли люди, і кожен говорив би: "Страждалець".

Можна ще довго говорити про відносини між Яркевічем і російською літературою, але нам набагато цікавіший герой текстів Яркевіча - обретший голос читач. У цьому сенсі Яркевіч дійсно певна точка у розвитку взаєминах між письменником - книгою - читачем. При цьому помилкою було б вважати, що тексти Яркевіча знижують класику, позбавляють її пафосу; тексти Яркевіча дають право читачеві піднятися до даних текстів. І як результат, зрівнюються не тільки письменник і читач, але і рівним мові тексту визнається мова читача.

І відразу чудовий парадокс: мова читача - за визначенням - мова живої людини, спочатку більш багатий і живу в порівнянні з мовою художньої літератури; однак якщо дивитися на мову читача з позиції споживача класичної російської літератури, вона не може викликати іншої реакції, крім протесту і відрази. Тим самим Яркевіч моделює ситуацію, коли читач класичної літератури відмовляється від життя, від спілкування з іншим читачем, вважаючи за краще вигаданий, ілюзорний світ літератури (порівняй з М. Фраєм -- "поза зародка"). В оповіданнях Яркевіча як би присутній два читача - читач Яркевіча і читач-класик (читач класичною літератури); зіштовхуючи цих персонажів, Яркевіч малює портрет читача-класика, мешканця "віртуальних світів", що проводить життя далеко від всього живого (у тому числі і від живих письменників: "і ніхто мене не любить - ні чоловік, ні жінка, і немає нікому від мене ніякої радості - ні чоловікові, ні жінці, і надії в мене ніякої не залишилося - і все лише тому, що я не СолЖУ "). Російська література - в оповіданнях Яркевіча виховує брехунів, лицемірів, зрадників, неохайно, неохайних, вульгарних людей. У оповіданнях дається портрет російської інтелігенції: "призвела свого сутенера, милого, тонкого, сором'язливого людини. Такі люди, як правило, є стовпами російської інтелігенції, втілюючи все найкраще і святе, що в ній є ". Приводить Яркевіч і той факт, що більшість нинішніх авторів російських детективів та жіночих романів закінчили філологічні факультети, тобто це знову ж таки люди, виховані на російської та зарубіжної класики.

Особливе обурення у Яркевіча викликає письменник. Причому не конкретний письменник, а письменник взагалі. Це брехун, який обманює людей, відводить їх від реальності, годує вигадками про світле майбутнє або минуле: "Російські письменники вже практично очистили світ від зла, тому американські письменники змушені розшукувати його в самих таємних закутках мало не з лупою ". Такі" російські письменники приносять людям одні тільки нещастя. Зустріти російського письменника на вулиці, побачити його по телевізору або в газетах - погана прикмета. Російського письменника навіть і по радіо чути страшно! Може бути зіпсований день. Може бути і рік. Може бути зіпсована все життя ". Життя цілих поколінь, обдурених і ошуканих. І ще раз нагадаємо, немає конкретних "поганих" письменників. Письменник по Яркевічу - це вже погано (на відміну від читача, читач може бути хорошим): "Так вийшло, що я - письменник. Вийшло так погано. Зовсім погано. Я сам ... не радий, що я - письменник! Але так вийшло. Звичайно ж, могло вийти як-то і краще, але вийшло так, як вийшло ".

Таким чином, аналізуючи нинішню читацьку аудиторію і культурну ситуацію, Яркевіч майже слово в слово повторює слова найбільш шанованого сучасного прозаїка М. Павича: "читання, взагалі кажучи, є вельми сумнівним способом проведення часу ... тому що те, що буде далі, стосується тільки їх і значить набагато більше будь-якого читання. Я бачу, як вони розкладають свій обід на кришці що стоїть на вулиці поштової скриньки і як їдять, сидячи в обнімку на своїх велосипедах ".".

Справа тут не в те, що Яркевічу неприємна або тим більше - ненависна література (не варто забувати, що Яркевіч - письменник, і письменник талановитий, оригінальний); критиці піддаються ті результати, "плоди", які принесла російська літературна ситуація. Коли хочеться сховатися, і перечитувати тільки дитячі казки, не спотворені поки ні соціальним підтекстом, ні фрейдизмом, ні культурними символами і паралелями, ні - шкільною програмою.

Тільки дитячі книжки читати!

Ні, буквально - Не "Аду" з "Уліссом"

А, наприклад, "Чарівну зиму

В Мумі-будинку "...

А якщо б ще й писати !..

(Т. Кібіров -- Нотації)

І ще - Яркевіч не виносить вироку літературі, та її (літературу) Яркевічем і не налякаєш. Вирок літературі виносить читач, чия думка заміщає собою і сюжетну канву оповідань, і персонажів, а під час і образну систему творів Яркевічва. Це йому, читачеві, належать такі слова: "Російська література - це світ темних пристрастей і статевого байдужості "." У російської літератури все болить, дурний погляд і постійна лупа, ось біда! "" У російської літератури за душею три прочитані книжки, одна з яких - буквар, а два інших вона швидше за все придумала "." Російська література - це принижені й ображені біси в мертвому домі, мертві душі в підземелля, і божевільні підлітки в темряві, і злочин на дні, а покарання в котловані ".

Але є і зворотний процес, є вирок, який, на думку Яркевіча, винесла і російська література. Читачеві. Таким чином "культурний діалог" між російською літературою і читачем досягає граничного рівності та завершеності: "Російська література стала жорсткішою, сховалася, до читача їй діла немає, від самотності зовсім вже озвіріла, а якщо і з'явиться випадковий читач, то для нього у російської літератури за пазухою завжди приховані газовий балончик, анонімний пасквіль, кастет і протитанковий їжак ".

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://rusjaz.da.ru/