Жінки і Коні у романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»

Андрій Ранчін

Одного разу в творі, написаному на вступних іспитах у Московському державному університеті, зустрілася фраза: "Так Печорин опанував Белою, а Азамат -- Карагезом ". У цьому висловлюванні криється глибокий зміст, втім, ймовірно, невідомий самому авторові твору. Між жінками і кіньми в лермонтовського романі виявляється, дійсно, певна схожість.

Розмовляючи з Грушницького на самому початку повісті «Княжна Мері», Печорін з обгрунтованістю знавця оцінює зовнішність княжни:

"-Ця княжна Мері прехорошенькая, - сказав я йому. - У неї такі оксамитові очі - саме оксамитові, я тобі раджу привласнити це вираз, говорячи про її очах: нижні і верхні вії так довгі, що промені сонця не відображаються в її зіницях. Я люблю ці очі без блиску, вони так м'які, вони ніби-то тебе гладять ... -- Втім, здається, в її особі тільки й є хорошого ... А що, у неї зуби білі? Це дуже важливо.

-Ти говориш про гарненькою жінці, як про англінской коні, - сказав Грушницького з обуренням.

-Mon cher, -- відповів я йому, намагаючись підробитися під його тон: - je mеprise les femmes pour ne pas les aimer, car autrement la vie serait un mеlodrame trop ridicule " [Милий мій, я зневажаю жінок, щоб не любити їх, бо інакше життя було б занадто сміховинною мелодрамою].

Звичайно, Печорин "жартує" з Грушницького, нарочито цинічно відгукуючись про дівчину, що привернула увагу приятеля і майбутнього ворога. Але в награно-пишною фразою про презирство до жінкам, які не випадково виголошеної французькою мовою (мовою, встановленому світським етикетом і зазначеному умовністю, літературністю), може полягати і цілком серйозна думка. Врешті-решт, хіба в тому, як Лермонтовський герой поводиться з жінками і висловлюється про них, ні хоча б малої дещиці презирства? Ну, наприклад: "Одне мені завжди було дивно, я ніколи не робився рабом улюбленої жінки, навпаки, я завжди купував над їх волею і серцем непереможну влада, зовсім про це не намагаючись. Чому це? - Чи через те, що я ніколи нічим дуже не дорожу і що вони щохвилини боялися випустити мене з рук? чи це -- магнетичну вплив сильного організму? або мені просто не вдавалося зустріти жінку з наполегливим характером?

Треба зізнатися, що я, точно, не люблю жінок з характером: їх ця справа !.."

Або хіба зовсім вже несерйозний Печорин, коли робить такий висновок, аж ніяк не що свідчить про шанобливе ставлення до прекрасної статі: "Чого жінка не зробить, щоб засмутити суперницю? Я пам'ятаю, один мене покохала за те, що я любив іншу. Немає нічого парадоксальні жіночого розуму: жінок важко переконати в чим-небудь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі, порядок доказів, якими вони знищують свої упередження, дуже оригінальний; щоб вивчитися їх діалектиці, треба перекинути в розумі своєму всі шкільні правила логіки. Наприклад, звичайний спосіб:

Ця людина любить мене - але я заміжня, - отже, не повинна його любити.

Спосіб жіночий:

Я не повинна його любити - бо я одружена, - але він мене любить, - отже ... тут кілька точок, бо розум вже нічого не говорить, а кажуть більшею частиною мова, очі і, вслід за ними, серце, якщо оне є.

З тих пір, як поети пишуть і жінки їх читають їх стільки раз називали ангелами, що вони справді, в простоті душевної, повірили цьому компліменти, забуваючи, що ті ж поети за гроші величали Нерона напівбогом ... "

І Печорин, жінок, за власним визнанням, любить понад усе на світі, зараз не іронізує: "... адже я не в припадку досади і ображеного самолюбства намагаюся сдернуть з них те чарівне покривало, крізь яке лише звичний погляд проникає. Ні, все, що я кажу про них, є тільки наслідок -

Ума холодних спостережень

І серця гірких замет ".

На підкріплення власного безстороннього і не дуже втішного судження про дамах Григорій Олександрович посилається на думку доктора Вернера: "До речі: Вернер нещодавно порівняв жінок з зачарованим лісом, про який розповідає Тасс у своєму «Звільнений Єрусалим». «Тільки приступи, - говорив він, - на тебе полетять з усіх боків такі пристрасті, що боже упаси: борг, гордість, пристойність, загальна думка, глузування, презирство ... Треба тільки не дивитися, а йти прямо: мало-помалу чудовиська зникають, і відкривається перед тобою тиха і світла поляна, серед якої цвіте зелений мирт, - зате біда, якщо на перших кроках серце здригнеться і обернешся тому !»"

Отже, у читача є деякі підстави вважати, що відносно Печоріна до жінок укладена частка цинізму і що, відповідно, Григорій Олександрович може відгукуватися "про гарненькою жінці, як про англінской коні" не тільки щоб показиться Грушницького. Чи не оцінює чи й справді Печорин жіночу красу по кольору очей і розміру зубів? (Хоча, звичайно, звичайно не тільки таким чином -- але і таким - теж!)

Втім, співвіднесення жінки з конем виявляється не тільки в описі цієї бесіди Печоріна з Грушницького. Ця паралель повторюється в романі Лермонтова настільки часто, так наполегливо (майже "нав'язливо"), що її ніяк не можна визнати випадково.

Отже, приклади.

У «Беле», першому розділі «Героя нашого часу», простодушний Максим Максимович, захоплено згадує коня Казбич Карагеза, порівнюючи очі скакуна з очима прекрасної горянської княжни; як тут не згадати міркування Печоріна про очі княжни Мері, викликають обурення Грушницького: "А кінь його славилася в цілій Кабарді, - і точно, краще цієї коні нічого вигадати неможливо. Недарма йому заздрили всі наїзники і не раз намагалися її вкрасти, тільки не вдавалося. Як тепер дивлюся на цього коня: ворона як смола, ноги - струнки, і очі не гірше, ніж у Бели ...

Цей погляд, дозволяє виявити загальне в коня і жінці, ріднить Максима Максимович з "Природними людьми" - горянами. У пісні, яку співає Казбич, кінь порівнюється з прекрасною жінкою, і порівняння це не на користь красуні: "Довго, довго мовчав Казбич; нарешті, замість відповіді, він затягнув старовинну пісню стиха:

Багато красунь в аулі у нас,

Зірки сяють у темряві їх очей.

Сладко любити їх - завидна частка;

Але веселіше молодецька воля.

Золото купить чотири дружини,

Кінь ж лихий не має ціни:

Він і від вихору в степу не відстане,

Він не змінить, він не обдурить ".

Це були прямі зіставлення. Але в «Герої нашого часу» і чимало подібних подій, ситуацій, в яких подібна роль відведена жінкам і коням. Перший приходить на пам'ять приклад - викрадення Бели. Азамат привозить Белу Печоріна в обмін на допомогу в викрадення Казбічева коня. Виходить проста схема з курсу політекономії: "Товар (Бела) = товар (Карагез)". Обмінювати товари, як відомо, мають бути еквівалентні ...

Кінь і Бела ще раз зустрінуться в одному і тому ж епізоді роману. Розповідає Максим Максимович: "Дивлюся: Печорин на скаку приклався з рушниці ... Постріл пролунав, і куля перебила задню ногу коня; вона зопалу зробила ще стрибків десять, спіткнулася і впала на коліна. Казбич зіскочив, і тоді ми побачили, що він тримав на руках своїх жінку, обкутану чадрою ... Це була Бела ... бідна Бела! - Він щось нам закричав по-своєму і заніс над нею кинджал ... Зволікати було нема чого: я вистрілив у свою чергу, навмання Коли дим розвіявся, на землі лежала поранена коня і біля неї Бела ... "

Поранення коні Печоріним передує кинджальний удар Казбич, більше того, саме постріл, зроблений Лермонтовський героєм, спонукає викрадача вбити свою жертву. Григорій Олександрович виявляється мимовільним вбивцею горянки; від ран мучаться і коня, і жінка. Обидві лежать поруч ...

Ще одне переслідування, ще одна невдала гонитва: Печорин скаче слідом поїхала Вірі. Кохану він не догнав, а коня загнав на смерть.

Однаково реагує Григорій Олександрович на репліку Максима Максимовича, нетактовно що нагадав про Беле, і на побачений їм край дороги труп свого загнаного коня. Приклад перший:

"-А пам'ятаєте наше життя-буття у фортеці? А Бела ?..

Печорин трохи зблід і відвернувся ...

-Так, пам'ятаю! -- сказав він, майже одразу з примусу позіхнувши ..."

Приклад другий: "За кілька верст від Есентуков я дізнався поблизу дороги труп мого лихого коня; сідло було знято - ймовірно, проїжджим козаком, - і замість сідла на спині його сиділи два ворони. - Я зітхнув і одвернувся !.."

Обидва рази -- зітхнув і одвернувся ...

І ще один цитата. Печорин, бажаючи дошкулити княжни Мері, купує килим, який хотіла придбати княжна Мері, і покриває їм, як попоною, свого коня: "Вчора я її зустрів у магазині Челахова; вона торгувала чудовий перський килим. Княжна просила свою матінку не скупиться: цей килим так прикрасив би її кабінет! .. Я дав 40 рублів зайвих і перекупив його, за це я був нагороджений поглядом, де блищало саме чудове сказ. Близько обіду я звелів навмисне провести повз її вікон мою черкеський коня, покриту цим килимом. Вернер був у них в цей час і говорив мені, що ефект цієї сцени був самий драматичний. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення, а я навіть помітив, що вже два ад'ютанта при ній зі мною дуже сухо кланяються, проте кожен день у мене обідають ".

Паралель безсумнівна: килим, який не дістався княжни, отримала коня; княжна оскаженілий - вона ніби ревнує до черкеській скакуна, як до жінки-суперниці.

У чому ж сенс цієї співвіднесеності? Очевидно, вона вказує на таку моральну межу головного героя, як нехтування свободою і цінністю іншої людини, особливо жінки. Печорин звик жінок підпорядковувати, панувати над ними, управляти ними: викрав, розлучивши з рідними, Белу, заради жорстокої гри зробив психологічний експеримент, закохав у себе княжну Мері; змучив своєю любов'ю Віру. Кінь кориться людині, Печорін добивається, щоб жінки були покірні йому.

У нехтуванні жіночої душею, її світом Печорин схожий на горян. До речі, Лермонтовський герой бажає бути схожим на горця і хизується своєю "черкеської" посадкою і франтівський горянської одягом: "Я думаю, козаки, горла на своїх вежах, бачачи мене танцював без потреби і цілі, довго мучилися цією загадкою, бо, мабуть, по одягу прийняли мене за Черкес. Мені справді говорили, що в Черкеську костюмі верхи я більше схожий на кабардинці, ніж багато кабардинці. І точно, що стосується до цієї благородної бойового одягу, я досконалий денді: жодного галуна зайвого, зброя цінне в простій обробці, хутро на шапці не дуже довгий, не дуже короткий; порти і черевики пригнані з всілякої точністю; бешмет білий, черкеска темно-бура. Я довго вивчав горянську посадку: нічим не можна так полестити моєму самолюбству, як визнаючи моє мистецтво в верхової їзді на кавказький лад. Я тримаю чотирьох коней: одну для себе, для трьох приятелів, щоб не нудно було одному тягатися по полях, вони беруть моїх коней з задоволенням і ніколи зі мною не їздять разом ".

До речі, і кличка улюбленого коня Печоріна - Черкес.

Але "черкеський" вигляд лермонтовського героя - не більш як видимість і моднічанье. Справжній горець одягнений зовсім не по-чепурних: "бешмет завжди подерті в заплатку, а зброю в сріблі ".

Різна і ставлення російського офіцера, з одного боку, і горців, з іншого, до скакуна. Горяни прив'язані до своїх коней як до найдорожчим друзям, і володіння конем - Абсолютне щастя. Так щасливий Азамат, отримавши Карагеза, і так роздавлений горем Казбич, його втратив. Для Печоріна кінь - все-таки засіб пересування, і не більше. Він не може любити коня як горяни - безмежно, палко і люто. Так він не може любити, здається, і жінок. Зазвичай їх любов швидко надокучає Григорію Олександровичу. Так, він швидко охолов до Беле. Горяни ж Азамату - натурі цільної і пристрасної - вкрадений у Казбич кінь, вже мабуть, не набридне. Так що "товарообмін" між російським офіцером і горські юнаків виявився все-таки нееквівалентним ...

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/