З коментарів до «Євгенія Онєгіна»

Едуард Безносов

I. Державінська мотив у романі

У першому розділі роману звертає на себе увагу стійка характеристика проведення часу головного героя, що перетворюється в лейтмотив його образу:

Все, що в Парижі смак голодний,

Корисний промисел обравши,

винаходить для забав,

Для розкоші, для млості модною, -

Всі прикрашав кабінет

Філософа в осьмнадцать років.

Оборот цей -- "Для розкоші, для млості модною", - повторюється в строфі XXXVI:

Але шумом балу стомлений

І ранок опівночі обрати,

Спокійно спить у тіні блаженної

Забав і розкоші дитя.

На жаль, цей словесно-образний мотив випав з уваги коментаторів роману, а між тим він представляється дуже важливим не тільки в плані соціокультурної або психологічної характеристики героя, але і в плані загально філософського змісту роману. Авторська характеристика героя як дитя забав і розкоші, а також згадка млості, без сумніву, покликані викликати в пам'яті перший вірш п'ятий строфи одного з найбільш знаменитих віршів Г. Р. Державіна «На смерть князя Мещерського »:

Син розкоші, прохолода і Нег,

Куди, Мещерської! ти сховай?

віддалену ремінісценцію ще одного вірша з цього ж вірша можна побачити в рядках:

Але, прилетівши в село дядька,

Його знайшов вже на столі,

Як данина готову землі, -

нагадують використаний Пушкіним як епіграф до IV чолі «Дубровського» вірш із Державінська оди:

Де стіл був страв, там труна стоїть ...

Все це свідчить про те, що ода Державіна була активним чинником художнього свідомості Пушкіна, що він звернувся до неї цілеспрямовано, шукаючи в її мотивах основи художнього ладу свого роману.

Загальновідомо, що цей вірш Державіна - твір насамперед філософське, трактує одну з найважливіших онтологічних тим, тему смерті, причому трагічне звучання вірша обумовлено болісними роздумами ліричного героя про незрозумілою загадку смерті і її неминучості, вирішуючими гораціанскімі мотивами прихильності до "золотої середини", якщо і не скасовують невідбутну трагізм буття, то принаймні згладжуючим гостроту його сприйняття.

Але і в пушкінському романі ми теж знаходимо це контрастне об'єднання: "свято життя" і "смерть", і, отже, мотив розкоші і млості, що вводиться автором вже на початковому етапі розповіді, теж виявляється зв'язаних з темою смерті за допомогою цих ремінісценцій з Державіна. Але дуже важливо, що тема смерті буде пов'язана не тільки і не стільки з образом покійного дядечка Онєгіна, а й з образом самого головного героя. У зв'язку з цим можна розуміти і Онегинская розчарування в житті як даний Пушкіним аж ніяк не безоціночне. З цієї точки зору відповідну смислове навантаження набувають і нейтральні на перший погляд вірші: "... ранок опівночі обрати// Спокійно спить у тіні блаженної ...", попередні називання Онєгіна дитям "забав і розкоші". У такому смисловому полі він автоматично починає викликати у свідомості читача асоціації з "країною тіней", "блаженним Елізе", тобто з країною мертвих, яким і малюється в першому розділі Петербург, де перебуває герой. Таким чином, одноманітність і строкатість петербурзького життя набувають у романі значення мертвотності не тільки в метафоричному, а й у метафізичному сенсі. Зауважимо у зв'язку з цим і що стає багатозначним, переростає лише побутової сенс вираз "ранок опівночі обрати ...", тобто в переносному сенсі -- втілюючи світло в темряву.

Надалі тема смерті буде посилена у другому розділі в розповіді про батьків Тетяни і до того ж ускладнена шекспірівськими мотивами: цитата з трагедії «Гамлет», вкладена в уста Ленського при відвідуванні ним "сусіда пам'ятника смиренного". При це контрастне побудова образу буде збережено Пушкіним у формі різкого переходу від іронічної інтонації розповіді про дідів Ларіним до схвильовано-патетичної - в ліричному відступі, що займає строфу XXXIX.

І далі ця тема буде присутня в романі вже у зв'язку з образом гине від руки Онєгіна Ленського. Характерно, що в четвертому розділі роману в розповіді про проведення часу Онєгіна в селі влітку Пушкін напише:

Ось життя Онєгіна свята;

І непомітно він їй

Зрадив, червоних літніх днів

У безтурботної млості не рахуючи ...

Але в цьому контексті образи пір року мають не тільки буквальне, але й метафоричне значення: весна означає розквіт, юність, осінь - в'янення, зима - смерть. І таким чином здійснюється той самий принцип роману, відповідно до якого автор дивиться на явища одночасно з різних точок зору, створюючи образ життя, що не відповідає ніякому літературного жанру і не вичерпується ніяким однозначним визначенням, про що чудово писав Ю. М. Лотман.

Так, можемо ми сказати, самі на перший погляд однозначні епітети в романі, такі як розкіш, нега (в даному випадку під епітетом я розумію різновид тропа, тобто художнє, а не просто граматичне визначення), виявляються приховано пов'язаними з глибинним його філософським змістом.

II. Про одну прихованою теми в романі

У першому розділі роману не раз лунає Державінська "дієслово часів, металу дзвін ...", тобто бій годинника, правда прийняв цілком буденний вигляд і звук кишенькового Брегет:

XV

Надівши широкий болівар,

Онєгін їде на бульвар

І там гуляє на просторі,

Поки недремний брегет

Не продзвонити йому обід.

XVII

Ще келихів спрага просить

Залити гарячий жир котлет,

Але дзвін Брегет їм доносить,

Що новий почався балет.

Брегет тут стає силою, що керує діями героя: він обідає не тоді, коли відчуває апетит, а тоді, коли годинник вказують, що настав час цього заняття. Точно так само він припиняє трапезу не тоді, коли вгамовує голод і спрагу, а коли ті ж години сповіщають про початок іншого заняття. Справедливо пише про це В. С. Непомнящий: "Ехо Брегет, що сповістив спочатку обід, а потім балет, звучить на всьому протязі Онегинская дня, мертвий механізм управляє всім життям героя ... "(НепомнящійВ.С. Поезія і доля. М., 1987. С.332).

Проте думаю, що значення цього образу ширше і з'ясовується в повному своєму обсязі при зіставленні з віршами з п'ятої глави роману, яка описує свято в будинку Ларін:

XXXVI

... Люблю я час

Визначати обідом, чаєм

І вечерею. Ми час знаємо

У селі без великих дає:

Шлунок - вірний наш брегет ...

У такому контексті простий предметний образ годин стає своєрідним знаком якоїсь культури, в даному випадку культури міської, і вже - петербурзької, предстає з явно негативною оцінкою оповідача, у той час як культура сільська оцінюється безумовно позитивно і протиставляється міський за ознакою природна/механічна. Це перевагу виявляється і в різниці емоційного тону, в якому розповідається про міської та сільської життя героя, і в прямих оцінках його способу життя у місті (Петербурзі) і в селі. Так, скажімо, в першому розділі петербурзька життя характеризується з допомогою оксюморона "одноманітна і строката", причому акцентується саме механічна повторюваність подій, їх неотменімость, що підкоряє собі людини, що робить його автоматом: "все одно, що вчора". У четвертому розділі при описі розпорядку сільського життя Онєгіна Пушкін, зберігаючи загальний перечіслітельний принцип розповіді про його щоденних заняттях, дасть їх у зовсім іншому емоційному ключі, який відповідає їх позитивної оцінці:

XXXVI. XXXVII

А що ж Онєгін? До речі, брати!

Терпіння вашого прошу:

Його щоденну заняття

Я вам докладно опишу.

Онєгін жив анахоретом;

У сьомій годині вставав він влітку

І вирушав без нічого

До біжить під горою річці;

Співакові Гюльнар наслідуючи,

Цей Геллеспонт перепливав,

Потім свою каву випивав,

Поганий журнал перебираючи,

І одягався ...

XXXVIII. XXXIX

Прогулянки, читання, глибокий сон,

Лісова тінь, дзюрчання струменів,

Часом білянки чорноокої

Младий і свіжий поцілунок,

вузді слухняний кінь запопадливий,

Обід досить вибагливий,

Пляшка світлого вина,

Самота, тиша:

Ось життя Онєгіна свята;

І непомітно він їй

Зрадив, червоних літніх днів

У безтурботної млості не рахуючи,

Забувши і місто, і друзів,

І нудьгу святкових витівок.

Знову стикаємося ми із згадкою про "безтурботної млості", але, навіть незважаючи на іронічність зауваження про "святого життя" героя, ми відчуваємо інше смислове наповнення слова "нега", пов'язане не з сибаритства, а з простим насолодою природним життям. І це протиставлення буде доведено до межі в ліричному відступі у фіналі шостого розділу. Прощаючись з молодістю, оглядаючись на прожите життя, Пушкін представляє її перш за все як життя природну, сільську, у той час як майбутня життя малюється саме в міському обличчі:

XLVI

Дай оглянусь. Вибачте ж, сіни,

Де мої дні текли в глушині,

виконані пристрастей та лінощів

І снів задумливою душі.

А ти, Млада натхнення,

Хвилю мою уяву,

дрімоту серця лишати при житті,

У мій кут частіше назад,

Не дай охолонути душі поета,

запеклим зачерствіти

І нарешті закам'яніти

У мертвотних захват світла,

У цьому вирі, де з вами я

Купаюсь, любі друзі!

Більш того, ці заключні вірші шостого розділу Пушкін супроводжував приміткою, в якому привів первісну редакцію фіналу, де міська тема була проявлена набагато виразніше:

... і нарешті закам'яніти

У мертвотних захват світла,

Серед бездушних гордія,

Серед блискучих нерозумного.

XLVII

Серед лукавих, малодушних,

шалені, балувані дітей,

лиходіїв і смішних, і нудних,

тупих, прівязчівих суддів.

Серед кокеток богомільний,

Серед холопів добровільних,

Серед щоденну, модних сцен,

Чемних, ласкавих зрад,

Серед холодних вироків

жорстока суєти,

Серед прикрою порожнечі

Розрахунків, дум і розмов,

У цьому вирі, де з вами я

Купаюсь, любі друзі.

Мабуть, Пушкін відмовився від цієї редакції, так як вона народжувала не дуже доречне в контексті даного ліричного відступу сатиричне звучання, а також викликала небажане зближення образу автора з образом Онєгіна за рахунок мотивів "Любовних зрад", "щоденну", "прикрою порожнечі", хоча останні мотиви і акцентували такий істотний образ, як образ механічної міського життя. Пушкін ж, думаю, прагнув у цьому важливому ідеологічному місці створити саме ліричний за інтонацією розповідь з явним метафоричним значенням. Характерно, що "мертвотних захват світла" протистоїть саме поетичне натхнення, що допомагає зберегти душу гарячої, не скам'янілою, доступної життєвим хвилювань.

Так, чисто предметний образ годин у романі виявляється пов'язаним з найсуттєвішими з точки зору змісту роману мотивами і темами.

III. Природа очима Онєгіна

З'явившись в російській літературі у творчості головним чином сентіменталістов, ідилія як жанр досить швидко знайшла дуже стійкі риси і майже канонізований набір образів. Будучи за походженням жанром, в якому ідеалізувалися сільська простота і природність, можливі на фоні гармонії самої природи, ідилія неминуче абстрагувати пейзажні образи, надаючи їм не конкретний, а абстрактно-ідеальний характер. З цим пов'язано і стилістичне оформлення пейзажних образів, коли одним найменуванням ландшафтних об'єктів перевагу іншим не за принципом значення, а за принципом звучання і стилістичної приналежності. Так, слову "ріка" вважає за краще слово "струмок" або навіть "струмок", слова "ліс" - "гай" чи навіть "діброва" і тому подібне. Точно так само існували і улюблені епітети, що супроводжували згадки даних ландшафтних об'єктів: гаї найчастіше були "тінистими", ниви -- "Світлими", струмки неодмінно "дзюрчали". Це зовсім не означає, що нейтральні "Ріка", "ліс" та інше були зовсім вигнані з жанру ідилії.

Ідеології ідилії багато в чому була близька ідеологія дружнього віршованого послання, жанру також насамперед пов'язаного з художньою практикою сентіменталістов, у якому теж оспівувалися переваги приватного життя, частіше всього на лоні природи, перед життям міський. Відповідно і поетика дружнього послання запозичила деякі риси ідилії, зокрема художній лад природних образів послання нагадував художній лад відповідних образів ідилії. Звичайно ж, ми говоримо про тенденції, а не про жорсткому нормативному приписі. Достатньо подивитися на наведені нижче фрагменти ідилій, взяті з творів різних авторів від маловідомого Г. А. Хованський до класиків жанру Батюшкова і Дмитрієва.

Г. А. Хованський

Ідилія. Мілонова пташка

Аврора сонцю шлях квітами вистилали

І ранкової росою природу оживляла,

Зефіри легкі, пустують меж кущів,

Кидали аромат на повітря з квітів,

Приємно струмочки струістие дзюрчали

І пташки, пробудись, з гілочками пурхали ...

(1792)

Пісня

Ах! луки, луки зелені!

Де так часто я гуляв;

Де веселий мільйони

З милою Аннушкою куштував.

Ліс дрімучий, ліс тінистий,

Що від зною нас приховував!

Струмочок прозорий, чистий,

Що з камінчиками дзюрчав !..

(1795)

І. І. Дмитрієв

Наслідування одам Горація

Сон солодкий тільки дан оратаям в відраду:

Він любить їх смиренний кров,

Тінистий гайки прохолоду,

Квіти та злак долин, дзюрчання потічків ...

(1805)

Послання до М. М. Карамзіну

Не скоро ти, мій друг, дочекаєшся піснею нових

Від музи моєї! Ні фавни дубових гаїв,

Ні німфи диких гір і оксамитових лугів,

Ні боги світлих тихих річок і потічків

Не чули ще їм незнайомій ліри ...

(1795)

До друзів моїм

Отже, ще мав я в житті розраду

слухати дзюрчанню домашнього струмка ...

(1800)

К.Н. Батюшков

Вечір

Наслідування Петрарці

Лише місяць крізь туман багряний лик устави

У непорушний моря, пастух поля залишить,

Простится з нивами, з дібровою і струмком

і гнучкою лозою стада пожене в будинок ...

(1810)

* * *

Неважко помітити використання всіх цих особливостей жанру ідилії в першій частині Пушкінській «Села», яка у величезній мірі може служити ілюстративним з точки зору поетики жанру твором, його, так би мовити, "квінтесенцією", "Зразковість" якого величезною мірою обумовлена його суспільно-політичної проблематикою. Тут ми знайдемо і "шум Дубров", і "Світлі струмки", і "ниви смугастих", і "тишу полів", і "темний сад з його прохолодою і квітами "та інше, що служить образами природної гармонії. Через кілька років під час знаменитої Болдинская осені в одному вірші Пушкін буде наслідувати ці жанрові риси ідилії, тобто пародіювати ідилію як жанр, але ні в якому разі не конкретний твір конкретного автора:

Рум'яний критик мій, насмішник товстопузий,

Готовий век труни над нашою томної музою,

Піди-но ти сюди, сядь-но ти зі мною,

Спробуй, порозумітися чи з прокляттям нудьгою.

Дивися, який тут вигляд: хатинок ряд убогий,

За ними чорнозем, рівнини скат пологий,

Над ними сірих хмар густа смуга.

Де ниви світлі? де темні ліси?

Де річка? На подвір'ї у низького паркану

Два бідних деревця стоять у відраду погляду,

Два тільки деревця, і то з них одна

дощової осені зовсім оголене,

А листя на іншому, размокнув і жовтіючи,

Щоб калюжу засмітити, лише тільки чекають Борея.

І тільки ...

Неважко помітити, що Пушкін тут прагне створити образ конкретного, одиничного пейзажу, з властивими тільки цієї, конкретної місцевості рисами і прикметами. Передбачувані питання "рум'яного критика" пов'язані саме з очікуванням появи певних пейзажних рис і реальним відсутністю їх. Тобто в наявності якась літературна гра, заснована на механізмі підтвердження/непідтвердження очікувань і що виникає в результаті перекидання сформованих естетичних стереотипів. На підставі цього можна припустити, які саме естетичні орієнтації уявного співрозмовника, до якого звертається автор, і зробити висновок про його літературному ретрогр?? дстве.

* * *

Елементи гри з рисами жанру ідилії ми знаходимо і в «Євгенії Онєгіні». Так, у першому розділі, описуючи враження Онєгіна від навколишнього його нового життя, Пушкін пише:

LIV

Два дні йому здавалися нові

Усамітнені поля,

Прохолода похмурої діброви,

дзюркотінні тихого струмка;

На третьому гай, пагорб і поле

Його не займали більш,

Потім вже наводили сон ...

Традиційно прийнято вважати, що в цих рядках поет зобразив байдужість Онєгіна до російської природи і тим самим ще більше протиставив його своєму "милому ідеалу ". Однак думаю, що справа тут йде складніше. Відразу звертає на себе увагу лексика і стилістика ідилії при розмові про навколишнє Онєгіна природі. Тут і "відокремлені поля", і "похмуро діброва" і навіть "дзюрчання струмка ", у п'ятому вірші строфи постають як нейтральні" гай, пагорб і поле "і навіть сприймаються кілька грубуватими в цій нейтральності на тлі цілком ідилічних "відокремлених полів", "похмурої діброви" і "тихого струмка". Якщо б Пушкін хотів дійсно зобразити картини реальної природи, то, швидше за за все, уникнув би тих, що вже стали поетичними штампами виразів. Але справа в те, що природа тут зображена так, як тільки і може побачити її Онєгін в цей час. Згадаймо, що безпосередньо перед від'їздом з Петербурга в село Онєгін переживає пору напруженого читання, яке залишає в душі героя розчарування або роздратування:

XLIV

І знову, відданий неробства,

Томясь душевної порожнечею,

Вмостився він - з похвальною метою

Собі привласнити розум чужий;

Загоном книг заставив полку,

Читав, читав, а все без толку:

Там нудьга, там обман иль бред;

У тому совісті, в тому сенсу немає;

На всіх різні вериги;

І застаріла старина,

І старим марить новизна.

Перший розділ «Онєгіна» писалася саме тоді, коли, долаючи криза початку двадцятого років, у тому числі і криза естетичний, Пушкін створював нову художньо-естетичну систему, в якій кожен предмет поставав у своїй конкретної неповторності, і тому вона виключала естетичний стереотип як прийом, що суперечить такої художньої задачі. Більш того, естетичний стереотип міг бути використаний як знак іншої художньої системи, піддається осміянню або дискредитації. Саме з таким використанням художнього штампа ми і стикаємося в даних рядках роману.

Симптоматично, що окремо йдеться про якусь естетичної застарілість читаються Онегіним книг і про тяжіння нових творів до застарілих естетичним канонам. Є підставу припустити, що під "застарілої старовиною" може ховатися і сентіменталістская поезія з її культом ідилії. Згадаймо, що й колись Онєгін "Лаяв Теокріта", але ж саме цей автор вважається основоположником жанру ідилії. Так що справа тут, схоже, не в прагненні Пушкіна дискредитувати свого героя шляхом повідомлення йому байдужості до чарівності рідної природи, а скоріше, навпаки, бажання відобразити що відчувається вже духовну близькість. Саме про це, про зміну ставлення автора до характеру героя в процесі роботи вже над першим главою роману писав Ю. М. Лотман: "Строфи XLV-XLVIII першого розділу дають абсолютно новий характер взаємовідносин героя і автора. Встановлюється єдність поглядів