Концепція кохання в оповіданнях І. А. Буніна

Ольга Єрьоміна

1

У сучасній школі немає обов'язкового спеціального курсу, який займався б питаннями моральності та її роллю у складних людських взаєминах. Курс етики є факультативним, він не може охопити навіть найбільш актуальних для школяра питань. Курс психології, теж факультативний, не зачіпає проблем морального розвитку дитини. Вивчення Закону Божого, яке багато в чому було вивченням моральних основ людського співжиття, зараз фактично відсутня. Однак школа просто не може обійти питання моральності, інакше вона стане лише інформатором, а вчителі втратять право називатися вчителями. Вони стануть викладачами, трансляторами знань.

Зараз, як і в радянських часів, про вічні темах ми маємо можливість говорити з дітьми тільки на уроках літератури. Тут учні стикаються з тим питанням, що турбує їх більш за все, - з найпотаємнішим питанням моральності. Любов -- явище, в якому особливо невіддільні одна від одної психологія людини і його моральні основи.

Проблема в тому, що цей факт не усвідомлена повною мірою самою школою. Особливо яскраво це проявляється в ситуації, коли треба ставити оцінку за твір дитині, моральна позиція якого не збігається з позицією вчителя або постулатами критиків. Що ми оцінюємо в творах, не вважаючи знання орфографії і пунктуації? Чому ми не відділяємо стилістику і грамотність мови від освітлення тим моралі та психології?

Отже, вчителі літератури в даний час навчають дітей в основному аж ніяк не стилістиці і теорії літератури. На уроках обговорюються проблеми добра і зла, мужності і підлоти, проблема пошуку себе і свого місця у світі. Повсякденність дає дітям багатий життєвий досвід, але поштовх до осмислення його і направлення цього осмислення часто дають саме уроки літератури. Необхідно усвідомити колосальну відповідальність вчителів і авторів програм за трактування моральних питань, яких вони стосуються, навіть не бажаючи цього.

До теми кохання треба підходити з особливою серйозністю.

2

При вивченні творчості І. О. Буніна програма під редакцією А. Г. Кутузова у 11-му класі рекомендує звернутися до тем «трагедійна концепція любові» і «Любов-пристрасть як первозданна глибинна стихія природи »на матеріалі оповідань« Сонячний удар »,« Граматика любові »і« Легке дихання ». Програма Г. І. Бєлєнького і Ю. І. Лиссого пропонує ці ж оповідання для самостійного читання, не формулюючи теми любові.

Нас хвилює реальне співвідношення того, що вивчається на уроках, і формулювання тем. Як правило, розбіжності величезні. Причина в тому, що автори підручників та програм не дають дефініцій моральних понять. Визначають літературознавчі терміни, але оперують, як правило, термінами моралі та психології. Перш ніж звернутися безпосередньо до розповідей Буніна, хотілося б зробити акцент на деяких положеннях.

Необхідно говорити про розробку психолінгвістичних аспектів викладання літератури. Психолінгвістика вивчає процеси породження і сприйняття мови - як усної, так і письмовій. Текст літературного твору - факт письмової мови. Сучасні психолінгвісти (В. П. Белянин) досліджують закономірності породження тексту, його особливостей зв'язку з особливостями особистості автора.

У педагогіці найбільш актуальним представляється інший підхід - вивчення сприйняття учнями текстів, запропонованих програмою. Це особливо важливо тому, що більша частина програмного матеріалу не відповідає читацьким інтересам школярів. Психолінгвістичний особливості деяких класичних творів, які вивчаються в школі, такі, що можуть викликати у дітей глибоку депресію і повне відторгнення. Це, як правило, виражається в небажанні читати те, що задали в школі.

Як учні сприймають класику? Вони включають її в контекст уявлень про сучасності. Основу цих уявлень, зокрема, складають опошлення масовою культурою висновки психологічної науки початку XX століття і гасла сексуальної революції.

3

Зараз ми пропонуємо поговорити про героїв Бунінська оповідань як про людей, що заплуталися в психологічні проблеми і моральних метаннях. Нас можуть закинути наївно-реалістичному підході, вказуючи на те, що герої Буніна - не живі люди, а літературні образи. Тим не менше у школярів, як правило, переважає наївно-реалістичне сприйняття літературних героїв (та й не тільки у школярів).

Дозволимо собі нагадати читачам зміст оповідання «Граматика любові». Хтось Івлєв проїздом відвідує садибу поміщика Хвощінского, який помер у тому ж році. Двадцять років тому Хвощінскій полюбив свою покоївку Лушків, яка народила йому сина і померла в ранній молодості. Після її смерті Хвощінскій майже не виходив з кімнати покійної, перечитуючи книжку «Граматика любові». Сусіди вважали, що він збожеволів. Помер він у тій же кімнаті.

Івлєв відчуває нездоланний інтерес до життя цієї людини і, відвідавши садибу, купує у спадкоємця Хвощінского «Граматику любові».

У цій розповіді ясно видно ідолопоклонніческая любов до померлого людині. Випробовуючи почуття глибокої самотності, не маючи сил реально подивитися на світ, він біжить від життя, створюючи свій ілюзорний маленький світ. У ньому все залежить від Лушків: "... Гроза заходить - це Лушків насилає грозу, оголошена війна - значить, так Лушків вирішила, неврожай трапився - не догодили мужики Лушків ". Почуття Хвощінского зазначено штрихами фарсу: він "зачинився в будинку, в тій кімнаті, де жила і померла Лушків, і більше двадцяти років просидів на її ліжку - не тільки нікуди не виїжджав, а навіть у себе в садибі не показувався нікому, наскрізь просидів матрац на Лушкин ліжка ". Бібліотеку поміщика становили лише "два книжкових шкапчіка з карельської берези ", а" підлога була встелена сухими бджолами, які клацали під ногами ". Оточена такими побутовими деталями, трагедія кохання вироджується в фарс.

І все ж розповідь трагічний. Ми відчуваємо біль самотнього людини, яка в спробі подолати самотність збудував високу стіну, відокремивши його не тільки від світу, але і від самого себе.

Життя Хвощінского ми бачимо в перехресті чотирьох думок.

Сприйняття візника, тупого малого вісімнадцяти років, грубо меркантильно: "Ну, тільки здається, він швидше за все від бідності від своєї зійшов з розуму, а не від неї ... "(то є не від Лушків).

Сприйняття Івлєва романтично: "Від того, що цей дивак обоготворіл її, все життя присвятив божевільним мріям про неї, я в молодості був майже закоханий у неї, уявляв, думав про неї бозна-що ... "У кімнаті Лушків Івлєв відкриває скриньку, в якій лежить намисто покійної: "І таке хвилювання опанувало ним при погляді на ці кульки, колись лежали на шиї тієї, якій судилося бути настільки улюбленої і чий смутний образ вже не міг не бути прекрасним, що зарябіло в очах від серцебиття ".

Третій погляд -- глузливо-скептичний і збентежений своєю близькістю до трагедії - погляд сина Хвощінского і Лушків, якому залишилося розорене і занедбаний маєток. Про колишньої заможності господаря говорять "прекрасні гори, повні чайного посуду та вузькими, високими келихами в золотих обідках ". За дорогу ціну син продає випадковому гостю улюблену книгу батька з позначками, зробленими його рукою, -- «Граматику любові».

Четверте думка - реалістичне - виражається в детальному й неупередженому описі побуту Хвощінского. Це погляд самого автора, який безжально показує нам сором'язливість і жадібність молодого Хвощінского, його співмешканку - жінку в літньому чоловічому пальто, з обвислими кишенями, яка жене індичок з лопуха. Ми бачимо великий панський будинок з червоної від вогкості соломою, настелений в сінях, з кострубатою меблями і голий залізниці ліжком в "святилище таємничої Лушків ". Кімната Лушків стала склепом, в якій поховав себе живцем молодий і сильний чоловік. (Згадаймо батька Гагіна, який теж на багато років віддалився від світу після смерті молодої дружини. - «Ася ».)

Але ж він міг б, не забуваючи про свою улюблену, присвятити себе життя, виховати її сина, передати йому в спадок неразоренное маєток. Але для цього потрібно усвідомлення своєї відповідальності перед сином і величезна праця душі. Втеча виявляється для Хвощінского більш легким шляхом.

4

В оповіданні «Сонячний удар »дія триває всього добу. Молода заміжня жінка, яка має трирічну дочку, повертається після місяця самотнього відпочинку в Анапі. На пароплаві, що пливе по Волзі, вона зустрічається з молодим поручиком. Вони разом обідають, випивають і через три години знайомства сходять в повітовому Приволзькому містечку, де проводять ніч разом в готелі. Зранку вона, так і не сказав свого імені, їде, а поручик відчуває безмірну радість, і в той же час серце його розривається на частини. Увечері він продовжує свій шлях, "відчуваючи себе постарілим на десять років ".

Збираючись виїжджати, героїня говорить поручику: "Даю вам чесне слово, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого схожого на те, що трапилося, з мною не було, та й не буде більше. На мене точно затемнення знайшло ... Чи, точніше, ми обидва отримали щось подібне до сонячного удару ... "

Що ж сталося з героями? Після чудового відпочинку не море у жінки підвищується її енергетичними і в той же час зростає потреба у чоловічої енергії. Їй зустрічається чоловік з тим рівнем енергії, який відповідає її потребам. Говорячи термінами точних наук, ми назвемо це явищем біорезонанс або збігом потенціалів. Воно оформляється в пристрасне фізичний потяг. Мова не йде ні про спорідненість душ, ні про бажання пізнати один одного. Перед нами тільки чуттєвий порив.

Втамувавши сексуальний голод, герої інших оповідань Буніна часто відчувають велику спустошення і бажання втекти від того, з ким тільки що були близькі (оповідання «Мордовський сарафан», «Стьопа», «Зойка і Валерія», «Кума »).

Злякавшись цього привида відчуження, прекрасна незнайомка поспішає виїхати одна: "Якщо поїдемо разом, все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно ". Що саме буде зіпсовано? Порушиться ілюзія подоланого самотності, ілюзія близькості.

У поручика "Дорожнє пригода", "веселе знайомство" викликає дивне, зовсім нове, незрозуміле почуття, "якого він навіть припустити в собі не міг". Він відчуває його як "нерозв'язну борошно" і намагається врятуватися від нього, відволіктися, зайняти , що він щось. Він безцільно тиняється по місту, потім випиває кілька чарок горілки, закушуючи малосольні огірками і "відчуваючи, що він, не замислюючись, помер би завтра, якщо б можна було якимось дивом повернути її, провести з нею ще одна, нинішній день - провести тільки потім, тільки потім, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно і захоплено любить її ... Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав, але це було необхіднішим життя ".

Те, що пережили ці двоє людей напередодні, можна назвати, за Фроммом, оргіастичних єдністю. Воно відчувається яскраво, сильно, але воно минуще.

І ось поручик, пережив гостре відчуття єднання з жінкою, а через неї - почуття єднання з усім світом, знову невиразно, але сильно відчуває свою самотність. По суті, розповідь присвячений не опису любові-пристрасті як "первозданної глибинної стихії природи "(їй відведено лише перші півтори сторінки), а спробі показати читачеві саме це гостре переживання самотності, присвячений наполегливим спробам поручика сховатися від усвідомлення цього почуття.

Поручик відчуває у всьому "безмірне щастя, радість велику" і в той же час він "Страшно нещасний". Радість - після пристрасного фізичного з'єднання з жінкою, нещастя - від того, що ця розтанули близькість загострила переживання самотності й відчуження від світу. Саме тому після посадки на пароплав йому "Надзвичайно привітно, добре здалося від многолюдства цього пароплава, вже скрізь освітленого і пахне кухнею ".

Поручик відчував себе постарілим на десять років. Але не любов, а усвідомлення нашої відчуженості від світу старить нас.

Слово "любов" в оповіданні вживається тоді, коли Бунін описує почуття героя за допомогою невласно прямої мови. Сам автор не характеризує цим словом переживання свого героя. Звідки ж у свідомості читачів виникає слово "любов"?

Як відповідь на це питання перечитаємо ще раз вислів Еріха Фромма: "... Сучасна людина - Це реаліст, що придумав окреме слово для кожного типу автомобіля, але лише одне слово «любов», щоб висловити найрізноманітніші душевні переживання ".

5

Звернемося, нарешті, на самому відомому розповіді Буніна - «Легке дихання». Розповідь цього присвячена велика кількість досліджень. Ми ж спробуємо показати його героїв як людей, які не зуміли реалізувати свій особистісний потенціал, що страждають від крижаного вітру самотності, провести паралелі з іншими розповідями автора.

Самий виразний за своєю нереалізованості персонаж розповіді - класна дама Олі Мещерської. "Щонеділі, після обідні, Соборною вулицею, що веде з міста, простує маленька жіночка в жалобі, в чорних лайкових рукавичках, з парасольку з чорного дерева ". "Маленька жіночка дрібно хреститься і звично йде по головній алеї. Дійшовши до лави, що навпроти дубового хреста, вона сидить на вітрі й на весняному холоді годину, дві, поки зовсім не змерзнуть її ноги в легких черевиках і рука у вузькій лайці. Слухаючи весняних птахів, що солодко співають навіть у холод, слухаючи дзвін вітру в фарфоровому вінку, вона думає іноді, що віддала б півжиття, лише б не було перед її очима цього мертвого вінка. Цей вінок, цей пагорб, дубовий хрест! Чи можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертне сяють з цього опуклого медальйона на хресті, і як сумістити з цим чистим поглядом те жахливе, що поєднано тепер з ім'ям Олі Мещерської? Але в глибині душі маленька жінка щаслива, як усі віддані якійсь пристрасної мрії люди ".

В одному абзаці Бунін розкриває історію душі маленької жінки: "Жінка ця - класна дама Олі Мещерської, молода дівчина, котра давно живе якоюсь вигадкою, замінює їй справжнє життя. Першою такою вигадкою був її брат, бідний і нічим не примітний прапорщик, - вона поєднала всю свою душу з ним, з його майбутнім, яке чомусь уявлялося їй чудовим. Коли його вбили під Мукденом, вона переконувала себе, що вона - ідейна трудівниця. Смерть Олі Мещерської полонила її новою мрією. Тепер Оля Мещерська - предмет її невідступних дум і почуттів ".

Одинокий людина має можливість вибору між двома напрямками розвитку, між любов'ю до життя і прагненням до смерті. Він може вибрати продуктивну і непродуктивну орієнтацію. Класна дама Олі Мещерської обирає останнє. Вона відчуває себе цілком щасливою, то є захищеною від страху усвідомлення своєї непотрібності, неприкаяності, тому що після смерті брата і краху ідеалів у неї є новий ідол, нова ілюзія - образ Олі Мещерської, яку вона сприймає не як реальну людину, а як втілення неусвідомлених і нереалізованих прагнень старої діви:

"Вона ходить на її могилу кожного свята, годинами не відводить очей з дубового хреста, згадує бліде личко Олі Мещерської у труні, серед квітів - і те, що одного разу підслухала: одного разу, на великій перерві, гуляючи по гімназичному саду, Оля Мещерська швидко, швидко говорила своїй найкращій подрузі, повній, високій Суботіній:

-Я в одній татовій книзі - у нього багато старовинних, смішних книг, - прочитала, якою повинна бути у жінки ... Там, розумієш, стільки наговорено, що все не згадаєш: ну, звичайно, чорні, кипить смола - їй-богу, так і написано: кипить смола! - Чорні, як ніч, вії, ніжно грає рум'янець, тонкий стан, довші, ніж звичайно, руки - розумієш, довші, ніж звичайно! -- маленька ніжка, помірно великі груди, правильно закруглена ікра, коліна кольору черепашки, похилі плечі - я багато чого майже напам'ять вивчила, як це правильно! - Але головне, чи знаєш що? Легке дихання! А воно у мене є, - ти послухай, як я зітхаю, адже правда, є? "

Класна дама не змогла реалізувати себе в житті - як особистість, як жінка - і судорожно чіпляється за ілюзорну мрію про легкість, якої у неї немає, дражнить себе моторошним хтивими відчуттям, яке вона відчуває, думаючи про хибність і любовних зв'язках своєї у?? еніци.

Інша героїня розповіді, начальниця гімназії, викликає mademoiselle Мещерська до себе в кабінет для бесіди саме тому, що гімназистка, формально не порушуючи жодних правил, веде себе не так, як представляє начальниця поведінка гімназистки. Madame вважає неприпустимим, що Оля носить жіночу зачіску і дорогі гребені, що вона "Руйнує своїх батьків на черевички за двадцять карбованців!"

Матове особа начальниці трохи почервоніло, коли вона з багатозначним виглядом намагалася пояснити Оле, що та ще не жінка. "Праведний гнів" начальниці перебиває репліка Олі: "Вибачте, madame, ви помиляєтеся: я жінка. І винен у цьому -- знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат, Олексій Михайлович Малютін. Це трапилося минулого літа в селі ... "

Після цих слів Бунін лише побіжно згадує про те, що неймовірне зізнання Олі приголомшило начальницю.

Спираючись на теорію Фромма, ми можемо сказати, що в характері начальниці, як і в характері класної дами, переважає некрофіліческая орієнтація в широкому сенсі, тобто потяг до неживих структурам. Прояв біофіліі, любові до життя, енергії в людях викликає у неї прагнення знищити, припинити, заборонити і не допускати далі ...

Ми бачимо в цій сцені і звичайну жіночу заздрість, спочатку приховану адміністративним кокетством ( "Слухати ви мене будете неуважно, я, на жаль, переконалася в цьому ..."), а потім прориваються роздратуванням. В усякому разі, начальниця відчуває почуття неповноцінності поряд з Олею і намагається компенсувати його проявом своєї адміністративної влади.

У сексуальних утіхах ховається від виразно видного в його роки самотності і брат начальниці, поміщик Олексій Михайлович Малютін. Йому п'ятдесят шість років, він спокушає дівчину, яка могла б стати його онукою. Про нього ми дізнаємося тільки з щоденника Олі Мещерської: "Йому п'ятдесят шість років, але він ще дуже гарний і завжди добре одягнений - мені не сподобалося тільки, що він приїхав до крилатка, - пахне англійським одеколоном, і очі зовсім молоді, чорні, а борода елегантно розділена на дві довгі половинки й зовсім срібна ". Він вміє доглядати, бути привабливим і дочекатися заповітної хвилини. Ми не можемо списати вчинок Малютіна на його безрозсудну молодість, як не можемо сказати, що він до нестями був охоплений пристрастю. Він, безсумнівно, був захоплений. Але чи тільки захоплення прекрасною дівчиною криється в цьому вчинку?

Ми бачимо в ньому прагнення людини, яка марно проживає своє життя, розтрачуючи її в задоволеннях, доторкнутися до молодої душі і випробувати самому ілюзію молодості. Але душею він вже не може увібрати енергію життя, і йому залишається тільки одне -- доторкнутися до тіла, яке є вмістилищем цієї енергії. Малютіна рухає потреба брати, а не давати, саме тому Оля Мещерська після від'їзду несподіваного гостя пише: "Я відчуваю до нього таку відразу, що не можу пережити цього! .. "Людина не відчуває такого відчуття порожнечі, коли він почуває себе не тільки засобом поповнення запасів енергії, але й метою, на яку спрямована енергія іншого.

Малютіна нічого було дати Оле Мещерської. Енергія радості може виникнути тільки в продуктивному, творчому взаємодії зі світом, Малютін ж - тип споживача, який вміє тільки брати.

Застрелив Олю "Козачий офіцер, негарний і на вигляд плебей, що не мав рівно нічого спільного з тим колом, до якого належала Оля Мещерська, застрелив її на платформі вокзалу, серед великого натовпу, який щойно прибув з потягом. І неймовірне, що приголомшило начальницю визнання Олі Мещерської зовсім підтвердилося: офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерська звабила його, була з ним близька, заприсяглася, стати його дружиною, а на вокзалі, в день вбивства, проводжаючи його в Новочеркаськ, раптом сказала, що вона і не думала ніколи любити його, що всі ці розмови про шлюб - то тільки знущання над ним, і дала йому прочитати ту сторінку щоденника, де говорилося про Малютіна.

-Я переглянув ці рядки і відразу, на платформі, де вона гуляла, чекаючи, поки я закінчу читати, вистрілив в неї, - сказав офіцер ".

Бунін неодноразово описує у своїх оповіданнях ситуації, де чоловік вважає, що він має право позбавити життя жінку за те, що вона зрадила йому або просто зацікавилася іншою людиною.

В оповіданні «Генріх» відомий австрійський письменник Артур Шпіглер вбиває пострілом з револьвера російську журналістку і перекладача, яка працювала під псевдонімом "Генріх", тому що вона полюбила іншого чоловіка і вирішила в чесній розмові припинити відносини з Шпіглером.

Лавр, герой оповідання «Дубки», "великого зросту чоловік з цегляним обличчям у темно-червоної бороди, з якого легко міг би вийти отаман зграї муромським розбійників ", удав "Зеленої подпояской на залізному гаку в дверний одвірка" свою дружину Анфісу, яка була майже вдвічі молодший від нього. Удав за те, що ввечері застав її удвох з молодим паном.

В оповіданні «Пароплав" Саратов "» молодий офіцер вбиває свою власницю: вона вирішила повернутися до людини, яку не переставала любити. Офіцер обурений: "І що ж, ти думаєш, що я так от і віддам йому ось ці твої руки, ноги, що він буде цілувати ось це коліно, яке ще вчора цілував я? "

Погляд на жінку саме як на річ, "яку можна віддати або не віддавати", почуття власника рухають вчинками офіцера з оповідання «Кавказ», який, не знайшовши на курортах свою дружину, що зникли з коханцем, здійснює самогубство. Ні сумнівів, що він забив би дружину, якщо б зміг її відшукати: "Я ні перед чим не зупинюся, захищаючи свою честь чоловіка й офіцера! "Не жінка дорога була йому, а своє власне відчуття значущості, яку він отримував, володіючи молодою, гарною дружиною.

Повернемося до оповіданням «Легке дихання». Козачий офіцер після близькості з Олею Мещерської, після її клятви стати його дружиною вважає її вже своєю власністю, та визнання Олі у відсутності кохання сприймається як зазіхання на священне чоловіки право розпоряджатися долею жінки. Чи не пристрасть і не любов бачимо ми в вчинок офіцера, а спалах ображеного самолюбства. Особливу увагу варто звернути на те, що герой - козачий офіцер "плебейського виду". Як відомо, у патріархальної козачої середовищі особливо довго зберігався звичай найбільш жорстокого поводження з жінками, які зобов'язані були безмовно підкорятися чоловікам.

Звідки таке бажання володіти, мати, мати? Причина - у відчутті своєї неповноцінності, невпевненості в собі, спроба компенсації цих почуттів за рахунок володіння чим-небудь або ким-небудь, утвердження своєї значущості за рахунок влади над іншими людьми. Чим більше об'єктів зовнішнього світу належить невпевненим у собі людині, тим більше його впевненість у реальності навколишнього його світу, тим тихіше й глухіше доноситься до свідомості голос самотності.

Життя самій Олі Мещерської, така світла в дитячі роки, стала трагедією не в останню мить, мить смерті, а набагато раніше. Любов до життя у всіх його проявах, "легке дихання "дівчини зіткнулися з холодним вітром навколишнього світу. Рухи душі і тіла, бажання подобатися і любити були нерозривні в її істоту. З чим же вона зустрічається?

Її зустрічає легка заздрість подруг, які називають її вітряної та все ж намагаються дружити з нею; поклоніння гімназистів, які готові робити замах на самогубство через її мінливості, холодна неприязнь начальниці гімназії та щира любов молодших класів. Чоловіка, з яким вона подарувала свою красу і душу, абсолютно не цікавить останнє. У ставленні до неї інших чоловіків, у тому числі і козачого офіцера, вона бачить тільки бажання володіти її тілом, і нікому немає справи до її внутрішніх переживань. Батьки купують їй дорогі речі, але, очевидно, не виявляють інтересу до її духовного життя. Підкреслимо, що Малютін НЕ тільки сусід, але і друг батька.

Дівчина залишається наодинці зі своєю трагедією, вона нікому не може довірити свою страшну таємницю: її чекає осуд з боку всіх знайомих і близьких - і таємна тяга до забороненого з їхнього боку. І чим більше ця тяга, тим зліше і жорсткіше осуд.

Про трагедію незатребуваності душевних сил говорить Бунін в оповіданнях «Галя Ганська» і «Чистий понеділок».

Юна Галя з "Веселістю і свободою в розмові, в сміху і в усьому зверненні" віддається художнику, який, як їй здавалося, любить її. Два тижні поспіль вона буває в нього і раптом від інших людей дізнається, що він днями їде до Італії. Спочатку вона запитує його: "Чому ж ти не сказав мені про це ні слова? Хотів потай уехать? "Вона просить його не їхати. Художник не відноситься серйозно до її словами, він збирається зробити по-своєму. У відповідь на його слова дівчина вигукує: "Я вам не Галя. Я вас тепер зрозуміла, все, все зрозуміла! І якщо б ви зараз стали клястися мені, що ви нікуди і ніколи навіки не поїдете, мені тепер все одно. Справа вже не в цьому! "

Галя Ганська отруїлася - померла одразу. Вона зрозуміла, що для чоловіка, якому вона віддала всю себе - і душу, і тіло, - її внутрішнє життя, її потреби та бажання не значать нічого, що вона лише засіб отримання сексуальної насолоди, що він легко здатний поїхати, залишивши її одну - і надовго, що для нього, по суті, її думка, її переживання нічого не значать.

Героїня «Чистого понеділка» "Шамаханська цариця" - жінка освічена й глибока. Вона прекрасно бачить, що її шанувальник не цікавиться її душевної життям. "Це ви мене не знаєте ", - м'яко дорікає вона його і все зважує почуття, намагаючись зрозуміти, любов це чи не любов. "Так, все-таки це не любов, не любов ..." -- говорить вона після його благання про фізичну близькість, яка здається героєві останньою межею, яка відділяє його від коханої. Він гарний, багатий, закоханий і слухняний їй. В один з вечорів він йде за нею по вулиці, дивлячись з розчуленням на її маленький след.

"... Вона раптом обернулася, відчувши це.

-Правда, як ви мене любите! - Сказала вона з тихим подивом, похитав головою ".

Вона з глибоким повагою ставиться до православних звичаїв - і віддає коханому своє тіло в Чистий понеділок, в перший день Великого посту, коли церква особливо строго забороняє фізичну близькість між чоловіком і жінкою. За цим - думка, що для жінки тіло невіддільне від душі, що навіть у Чистий понеділок люди не чинять гріха, якщо їх близькість освячена духовним єднанням, якщо вона не є лише проявом їх бездушною похоті.

Кохана їде до Твері - і звідти надсилає герою прощального листа. "Шамаханська цариця "не отруїлася - вона пішла в монастир.

Оля Мещерська не знаходить у собі сили продовжувати жити. Говорячи офіцерові, що вона знущалася над ним, обіцяючи вийти заміж, даючи йому прочитати статтю зі свого щоденника, вона провокує його на вбивство.

неусвідомлена спрага повною любові розбивається об тупе байдужість навколишнього світу. Образ Олі Мещерської уособлює чудову здатність любити, яка ламається під тиском світу самозакоханих егоїстів.

Найважливіша думка, на яку ми можемо спиратися в розмовах про оповідання Буніна, - тема духовності в любові, тема самовіддачі та творчості у відносинах з коханим людиною. Якщо немає прагнення віддавати, людина завжди буде самотній і нещасний, як нещасні герої Буніна. Людина може відчувати повноту життя і щастя в єдності зі світом і іншою людиною, тільки віддаючи.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/