Лірика Марини Цвєтаєвої

Геній Марини Цвєтаєвої - в її силі та самобутності. У її творчості багато що виходило за рамки звичних засад, широко визнаних літературних смаків. Те ж можна сказати і про особистості поетеси, ще в ранній юності присягнувся собі зберегти вірність своїм почуттям, своїй справі незалежно від часу та обставин.

Уже в першій цвєтаєвський віршах була невідома раніше в російської жіночої поезії жорсткість, різкість поетів-чоловіків. Такий був характер не тільки ліричної героїні її віршів, але і самої Цвєтаєвої. Традиційною жіночої слабкості, витонченості і легкості вірша вона протиставила твердість духу і силу майстра.

Я знаю, що Венера - справа рук,

Ремісник - і знаю ремесло.

Вірші були для Цвєтаєвої майже єдиним засобом самовираження.

Тому в її ліриці така особлива довірливість, відкритість. Валерій Брюсов писав, що від її віршів буває іноді ніяково, ніби підглянув у замкову щілину. І дійсно, у віршах - все її життя.

По тобі сумує наша залу, -

Ти в тіні її бачив ледь -

По тобі сумують ті слова,

Що в тіні тобі я не сказала.

Незалежність своєї творчості і всього свого життєвого поведінки Марина Цвєтаєва відстоювала право жінки мати сильний характер, відкидаючи усталений образ жіночності. Щастя бути коханою і любити вона вважала за краще щастя свободи:

Як права і ліва рука -

Твоя душа моєї душі близька.

Ми заплющив блаженно і тепло,

Як праве і ліве крило.

Але вихор встає - І прірва пролягла

Від правого - до лівого крила!

При всій своїй гордині, "віроломністю" Цвєтаєва може віддаватися коротким миті кохання:

Мій! - І про яких нагороди.

Рай - коли в руках, на губах -

Життя: розхристана радість

привітатися з ранку!

Але у Марини Цвєтаєвої була своя свята заповідь: "Я і в передсмертній гикавці залишуся поетом! ", якою поетеса була вірна все життя. Може бути, тому розлука стала одним з основних мотивів лірики Цвєтаєвої. "Я не знаю ні одного поета в світі, яка б стільки писав про розлуку, як Цвєтаєва. Вона вимагала гідності в любові і вимагала гідності при розлученні, гордо забиваючи свій жіночий крик всередину і лише іноді його не утримуючи ", - пише про неї Євген Євтушенко. Ось рядки з "Поеми Кінця":

Не довспомнівші, не допонявші,

Точно з свята відведені ...

- Наша вулиця! -- Вже не наша ... -

- Скільки разів по ній ... - Вже не ми ... -

- Завтра з захід встане сонце!

- З Єговою порве Давид!

Що ми робимо? - Расстаемся.

І хоча вона розцінювала часом розставання як "надприродну дичину", як "звук, від якого вуха рвуться ", вона завжди залишалася вірною собі:

Ніхто, в наших листах риючись,

Не зрозумів до глибини,

Як ми зрадники, тобто -

Як самі собі вірні.

Марина Цвєтаєва казала, що "глибина страждання не може зрівнятися з порожнечею щастя". Цією глибини в її житті вистачило сповна. Її життєвий шлях був дуже непростий. Живучи в складний час, Марина Цвєтаєва залишалася поетом, незважаючи на часто злиденне існування, побутові негаразди і трагічні події, що переслідували її. Цвєтаєва добре відчувала час, епоху, в яку їй довелося жити. Тому в її віршах таке внутрішнє напруження, надлом. Ніби передчуваючи свою трагічну долю, Марина Цвєтаєва пише такі рядки:

Христос і Бог! Я спрагу дива

Тепер, зараз, на початку дня!

О, дай мені померти, поки

Все життя як книга для мене.

Смерть "в сімнадцять років ", про яку просить лірична героїня Цвєтаєвої, - це можливість уникнути багатьох майбутніх страждань.

Що попереду! Яка невдача?

У всьому обман і, ах, на всьому заборона! -

Так з милим дитинством я прощалася, плачучи,

У п'ятнадцять років.

Пророцтво своєї власної долі було не єдиним у творчості Марини Цвєтаєвої. Головним пророцтвом поетеси стало її дуже часто цитований вірш:

Моїм віршам, написаним так рано,

Що й не знала я, що я - поет,

зірвалися, як бризки з фонтану,

Як іскри з ракет.

увірвалися, кате маленькі чорти,

У святилище, де сон і кадило,

Моїм віршам про юності і смерті -

нечитанной віршів! -

розкиданих у пилу по магазинах

(Де їх ніхто на брав і не бере!),

Моїм віршам, як дорогоцінним винам,

Настане свій черга.

Основні мотиви лірики М. Цвєтаєвої

Життя посилає деяким поетам таку долю, яка з перших же кроків свідомого буття ставить їх у найсприятливіші умови для розвитку природного дару. Такий яскравою і трагічною була доля Марини Цвєтаєвої, великого і значного поета першої половини нашого століття. Все в її особистості і в її поезії (для неї це нерозривної єдності) різко виходило за рамки традиційних уявлень, панівних літературних смаків. В цьому була і сила, і самобутність її поетичного слова. Зі пристрасної переконаністю вона стверджувала проголошений нею ще в ранній юності життєвий принцип: бути тільки самою собою, ні в чому не залежати ні від часу, ні від середовища, і саме цей принцип обернувся в Надалі нерозв'язними суперечностями в трагічній особисту долю.

Моя улюблена поетеса М. Цвєтаєва народилася в Москві 26 вересня 1892:

Красною пензлем

Рябина спалахнула миттєво.

Падали листя.

Я народилася.

Рябина стала символом долі, теж полихнувшей червоним кольором ненадовго і гіркою. Через усю життя пронесла М. Цвєтаєва свою любов до Москви, рідної домівки. Вона увібрала в себе бунтівну натуру матері. Недарма самі проникливі рядки в її прозі - про Пугачова, а у віршах - про Батьківщину.

Її поезія увійшла в культурний ужиток, стала невід'ємною частиною нашого духовного життя. Скільки цвєтаєвський рядків, нещодавно ще невідомих і, здавалося б, назавжди згаслих, миттєво стали крилатими!

Вірші були для М. Цвєтаєвої майже єдиним засобом самовираження. Вона звіряла їм все:

По тобі сумує наша залу, -

Ти в тіні її бачив ледь -

По тобі сумують ті слова,

Що в тіні тобі я не сказала.

Слава накрила Цвєтаєву подібно до шквалу. Якщо Анну Ахматову порівнювали з Сапфо, то Цвєтаєва була Нікою Самофракійский. Але разом з тим, з перших же її кроків у літературі почалася і трагедія М. Цвєтаєвої. Трагедія самотності і невизнання. Вже в 1912 виходить її збірка віршів "Чарівний ліхтар". Характерно звернення до читачеві, яким відкривався цей збірник:

Милий читачу! Сміючись як дитина,

Весело зустрінь мій чарівний ліхтар,

Щирий сміх твій, хай буде він дзвінок

І безотчетен, як давнину.

В "Чарівному ліхтарі "Марини Цвєтаєвої ми бачимо зарисовки сімейного побуту, нариси милих осіб мами, сестри, знайомих, є краєвиди Москви і Таруси:

У небі - вечір, в небі - хмарки,

У зимовому сутінку бульвар.

Наша дівчинка втомилася,

Посміхатися перестала.

Тримають маленькі ручки синій кулю.

У цій книзі вперше з'явилася у Марини Цвєтаєвої тема кохання. У 1913-1915 роки Цвєтаєва створює свої "Юнацькі вірші", які ніколи не видавалися. Зараз більшість творів надруковано, але вірші розсипані по різних збірках. Необхідно сказати, що "Юнацькі вірші" сповнені любові до життя і міцного морального здоров'я. У них багато сонця, повітря, моря і юного щастя.

Що стосується революції 1917 року, то її розуміння було складним, суперечливим. Кров, рясно проливається в громадянській війні, відривається, відштовхувала М. Цвєтаєву від революції:

Білий був -- червоним став:

Кров залиті.

Червоним був -- білий став:

Смерть перемогла.

Це був плач, крик душі поетеси. У 1922 році вийшла її перша книга "верст", що складається з віршів, написаних у 1916 році. В "Верст" оспівана любов до міста на Неві, в них багато простору, простора, доріг, вітру, швидко біжать хмар, сонця, місячних ночей.

У тому ж році Марина переїжджає в Берлін, де вона за два з половиною місяці написала близько тридцяти віршів. У листопаді 1925 року М. Цвєтаєва вже в Парижі, де прожила 14 років. У Франції вона пише свою "Поему Сходи" - одне із самих гострих, антибуржуазний творів. Можна з упевненістю сказати, що "Поема Сходи "- вершина епічної творчості поетеси в паризький період. У 1939 році Цвєтаєва повертається в Росію, тому що вона добре знала, що знайде тільки тут справжніх шанувальників її величезного таланту. Але на батьківщині її чекали убогість і непечатаніе, заарештовано її дочка Аріадна і чоловік Сергій Ефрон, яких вона ніжно любила.

Одним з останніх творів М. І. Цвєтаєвої з'явилося вірш "Не помреш, народ ", яке гідно завершило її творчий шлях. Воно звучить як прокляття фашизму, прославляє безсмертя народів, що борються за свою незалежність.

Поезія Марини Цвєтаєвої увійшла, увірвалася в наші дні. Нарешті вона знайшла читача -- величезного, як океан: народного читача, якого за життя їй так не вистачало. Знайшла назавжди.

В історії вітчизняної поезії Марина Цвєтаєва завжди буде займати гідне місце. І в Водночас своє - особливе місце. Справжнім новаторством поетичної мови стало природне втілення в слові бентежного у вічному пошуку істини неспокійного духу цієї зеленоокою горда, "чорноробів і білоручки".

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.coolsoch.ru/