Волконська Марія Миколаївна (1806-1863)

Дочка відомого героя 1812 М.М. Раєвського, вона вісімнадцяти років, з волі батька, вийшла заміж за генерала князя С.Г. Волконського, що був набагато старший за неї.

Як і дружини інших декабристів, вона дізналася про існування Таємного суспільства тільки тоді, коли більшість змовників вже було у фортеці. Хвора, Ледве оговтавшись від важких перших пологів, Волконська відразу, без вагань, не тільки стала на бік чоловіка та його товаришів, а й зрозуміла, чого вимагає від неї голос боргу. Коли став відомий вирок, вона вирішила, що піде за чоловіком у Сибір, і здійснила це рішення всупереч всім перешкод, що линули від родини Раєвських і від уряду.

Микола I одразу після страти п'яти заколотників писав: "Цих жінок я найбільше боюся", а через багато років сказав: "Вони проявили відданість, гідну поваги, тим більше, що так часто були приклади поведінки протилежного ". Але в розпал переслідування декабристів імператор був украй незадоволений цією відданістю. Всупереч закону, що дозволяє дружинам ссильнокаторжних їхати слідом за чоловіками, кожна з них повинна була домагатися окремого дозволу, причому безумовно заборонялося брати з собою дітей. Волконська звернулася з листом прямо до государя і отримала від нього власноручний записку, де крізь ввічливість вгадуються загрози. Залишивши сина в сестри Волконського, вона в грудні 1826 пустилася в дорогу. В Іркутську її зустрів губернатор Цейдлерт, що мав таємне розпорядження "ужити всілякі навіювання і переконання до зворотного від'їзду до Росії дружин злочинців ". Волконська не почула цим натхненню і підписала папір, де було сказано: "Дружина, слідуючи за своїм чоловіком і продовжуючи з ним подружній зв'язок, і станеться природно причетною його долю і втратить колишнє звання, тобто буде вже визнають не інакше, як дружиною ссильнокаторжного, і з тим разом приймає на себе переносити все, що такий стан може мати тяжкого, бо навіть і начальство не в змозі буде захищати її від щогодинних що можуть бути образ від людей самого розпусного, презирливого класу, які знайдуть у тому начебто деякий право вважати дружину державного злочинця, що несе рівну з ними участь, собі подібної ". Це було марна залякування, тому що за всі Двадцятидев'ятирічна час свого перебування в Сибіру Волконська якщо й піддавалася образам, то ніяк не з боку кримінальних каторжан, які ставилися до декабристів і до їх сімей з глибокою повагою. Набагато страшніше зречення від прав був короткий другий пункт передплати: "Діти, які приживуться в Сибіру, надійдуть у казенні заводські селяни ". Але у цих перших героїнь російської історії XIX ст. вистачило мужності знехтувати і цією загрозою, яка, втім, ніколи не була приведена у виконання. У Нерчинську у Волконської була взята підписка друге, віддавати її в розпорядження коменданта Нерчинський заводів. Він не тільки визначав її зустрічі з чоловіком, але спостерігав за її особистої життям, читав всю її листування, мав реєстр її майна і грошей, які видавав їй у міру потреби, але не понад спочатку 10 000 рублів асигнаціями в рік, потім цю суму урізали до 2000.

Барон Розен у своїх записках так характеризує Волконського: "Молода, струнка, більш високого, ніж середнього росту, брюнетка з палаючими очима, з полусмуглим особою, з гордою ходою, вона отримала у нас прозване діва Гангу. Вона ніколи не виказувала смутку, була люб'язна з товаришами чоловіка, але горда і вимоглива з комендантом і начальником острогу ".

Волконська знайшла чоловіка в Благодатском руднику і оселилася поруч із ним, разом з своєю подругою, княгинею Катериною Трубецькой, в маленькій хатинці. Бадьоро і стійко вони виконували свій обов'язок, полегшуючи участь не тільки чоловіків, але й інших в'язнів. До кінця 1827 декабристів перевели в Читу, де замість роботи в рудниках їх змушували чистити стайні, молоти зерно на ручних жорнах. У 1830 р. їх переселили на Петрівський завод, де спеціально для них був збудований великий острог; там дозволили поселити і їхніх жінок. Камери були тісні й темні, без вікон; їх прорубали після довгих турбот, за особливим найвищого дозволу. Але Волконська була рада, що може жити там з чоловіком, у їх комірчині, яку вона прикрасила, ніж могла; по Вечорами збиралися, читали, сперечалися, слухали музику.

У 1837 р. Волконського перевели на поселення в село Урік, під Іркутськом, а в 1845 р. йому дозволили жити в самому Іркутську. Ця друга половина посилання була б набагато легше перше, якби не постійна тривога за дітей. З чотирьох, які народилися у неї в Сибіру, залишилися в живих тільки син і дочка, і їхнє виховання наповнювало її життя.

Волконська померла від нажитої в Сибіру хвороби серця. Після неї залишилися записки, чудові за скромності, щирості і простоті. Коли син Волконського читав їх в рукописі Н.А. Некрасову, поет по кілька разів на вечір зривався і зі словами: "Досить, не можу", біг до каміну, сідав до нього, схопився руками за голову, і плакав, як дитина. Ці сльози він зумів вкласти у свої знамениті, присвячені Княгиням Трубецькой і Волконської поеми. Завдяки Некрасову пафос боргу й самовідданості, яким була сповнена життя Волконської і її подруг, назавжди закарбувався у свідомості російського суспільства. Недарма М.М. Раєвський, з усією суворістю людини військової дисципліни який намагався утримати доньку від поїздки до Сибіру, сказав перед смертю, вказуючи на її портрет: "Це дивовижна жінка, яку я знав".

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://ezr.narod.ru/