ХУДОЖНЯ Своєрідний "Подорож з Петербургу до МОСКВИ" ТА ЙОГО ВПЛИВ НА передової думки ЕПОХИ
Для багатьох поколінь російських читачів ім'я Радищева оточене ореолом мучеництва: за написання "Подорожі з Петербургу до Москви" автор був засуджений до страти, заміненої Катериною II десятьма роками висилки до Сибіру. Її наступники на троні відновили Радищева в правах, однак він не змінив своїх поглядів і, не знайшовши до них співчуття з боку влади, в 1802 року наклав на себе руки. Для російської революційної інтелігенції XIX століття він став легендарною фігурою, в його поглядах бачили радикальний гуманізм і глибину в розкритті соціальних проблем російського суспільства кінця XVIII століття. Після революції 1917 року доморощені літературознавці-марксисти побачили в Радищева навіть зачинателя соціалізму в Росії і першого російського матеріаліста, проте в цих більш ніж сміливих судженнях вони явно йшли по стопах В. І. Леніна, який поставив Радищева "першим у низці російських революціонерів, що викликає в російського народу почуття національної гордості ". Щоб знову повернути Радищева сучасному російському читачеві, потрібно зняти з його імені шар за шаром ідеологічну та іншу лушпиння і спробувати неупереджено оцінити його філософські погляди, літературний і поетична творчість.
Хоча Радищев писав вірші, поеми, а також написав філософський трактат "Про людину, її смертність і безсмертя", в пам'яті нащадків він залишився всього лише автором "Подорожі з Петербургу до Москви". Це твір дістав досить невтішну характеристику у А. С. Пушкіна, який написав, що воно "причина його нещастя і слави, є дуже опосередковане твір, не кажучи навіть про варварському складі", У Пушкіна, який по праву вважається творцем української літературної мови, були досить вагомі підстави для такого суворого вироку. Проте згадаємо, що Пушкін створював цей нову мову, безжально руйнуючи старий, який був, поза сумнівом, громіздким, корявим, надто архаїчним, зате цілком відповідав внутрішньому строю нехай "варварською", але самобутньої російської душі, тоді як мова Пушкіна був надбанням досить вузького кола зухвалої і вільнодумні молоді, вихованої в європейському дусі і часто з працею висловлюється на рідному "варварському" говіркою. Чи можна беззастережно стверджувати, що легкість, гладкість, гнучкість, плавна плинність і витонченість мови Пушкіна - свідчення його безперечного переваги в порівнянні з мовою Державіна, Карамзіна і Радищева? Бути може, мають рацію ті, хто вважають стиль Пушкіна легковажним, а думка, виражену в характерній для нього вільною, розкутою формі, - плоскою і спрощеною? Безумовно ні, проте у виправдання Радищева з його "варварським складом" наведемо два уривки з його вірша "Ода до мого коханого":
Летить, мій друже, крилатий століття,
У бездонну вічність все валиться.
Уж цей день, годину і мить протек,
І назад ніщо не повернеться ніколи.
Краса і молодість зів'яли,
Вкрилися білизною Влас,
Де нині солодкі годинник,
Що дух і тіло чарували завжди?
Таким є всього на світі рок:
Не завжди на куща спокушає
Мастістий рожева квітка,
І сонце вдень лише засяяв, але не в ніч.
Благання даремно ми зводимо:
Та красу юних добрих років
Калечна старість не женеться!
Ніде від їдкою не йдемо смерті геть ...
Однак, якщо повернутися до "Подорожі з Петербургу до Москви", то кричущі недоліки книги дійсно кидаються в очі. Повість являє собою сукупність розрізнених фрагментів, пов'язаних між собою лише назвами міст і сіл, повз які слід мандрівник. Міркування про кричущу несправедливість поміщиків, які не вважають своїх селян за людей, перемежаються досить сумнівними міркуваннями з приводу деяких правил особистої гігієни. Так, наприклад, тямущі селянські дівчата на відміну від розбещених світських дам розуміють, що чистити зуби - шкідливо і огидно і "не здирають кожен день лиску з зубів своїх ні щітками, ні порошками". Такі - за висловом Достоєвського - "уривки і кінчики думок" є сусідами з вільними перекладами з французьких просвітителів. Крім того, Радищев включив у повість свою оду "Вільність" і "Слово о Ломоносова "...< br>
Радищев, бажаючи залучити публіку до свого твору, взяв за зразок модну в той час повість Лоренса Стерна "сентиментальна подорож по Франції та Італії", оригінальність якої полягає в тому, що Стерн витончено і дотепно обдурював простодушного читача, розважаючи його дріб'язковим міркуваннями про різнорідних і нічим не пов'язаних між собою предметах. Вражає і зачіпає наївність Радищева, який хотів приховати за модною і привабливою - на його думку - формою всім відомі ідеї французьких просвітителів про рівність, висловивши їх пишномовним стилем: "кликав я нарешті так: людина народилася у світ дорівнює з усім іншим". На жаль, повість Радищева вийшла в світ у 1790 році, після Великої французької революції, і попала, що називається, під гарячу руку імператриці. Ознайомившись з нею, вона чомусь вирішила, що "пописувач цю книгу наповнений і заражений французькими помилками, всіляко шукає применшити повага до влади". Вона й поклала початок міфу про Радищева, сказав про нього: "бунтівник гірше Пугачова". Чи не тут початок того фатального процесу, в результаті якого російська література стала зрештою служницею революції і стало непристойним говорити про чисто художні достоїнства творів, автори яких належали до "передовій" інтелігенції? Досить згадати хоча б бездарний роман Чернишевського "Що робити?", Який, за висловом Леніна, "глибоко переорав" не одне покоління російських революціонерів! Як би там не було, Радищев має наново відвоювати собі місце у вітчизняній словесності якщо не як від слабких у художньому відношенні подорожніх нотаток, то як талановитий поет, гуманіст, філософ.
