Народно-православний "більшовизм" як основа соціальної утопії в поезії і світогляді Сергія Єсеніна.

М.М. Місюров. Омський державний університет, кафедра російської та зарубіжної літератури

Вітчизняне літературознавство, як і суспільну свідомість, завжди грішило схематизмом. Від радянської ідеологізованої оцінки Сергія Єсеніна як поета-"попутника" нинішнє читацьке сприйняття (особливо в недавній ювілей 1995 р.) хитнувся в протилежний крайню формулу -- "пасинка" задушливий більшовиками класичної російської культури. Полускритая негативність комуністичного неприйняття єсенінськи поезії, задана колись статтями Н. Бухаріна і наклепницькими опусами "оті спілчанські" непотребу, змінилася малозрозумілою міфологізації єсенінськи долі. З "блудного сина" російського народу примудрилися зробити скандального кумира російської богеми і естета хулігана, в поодинці протистоїть своїми витівками комісарського хамства.

Метаморфози російського нерозуміння власних національних класиків дивовижні і обидно. За життя Єсеніна таврували "фашиствуючих хуліганом". Перше посмертне зібрання творів (1961 р.) відкривалося цікавим зіставленням Єсеніна з Алекесеем Кольцовим (з посиланням, звичайно ж, на Бєлінського: "... носив у собі всі елементи російського духу, особливо - страшну силу в страждання і насолоду, здатність скажено вдаватися й печалі, і весело ... " [1]). Видавцям хотілося, очевидно, таким чином пояснити єсенінськи "шинкові" складності поведінки і вписати його в офіційну "галерею" російських класиків від Крилова до Горького. У новітніх публікаціях Єсеніна зіставляють з англійськими декадентами, зокрема, з Оскаром Уайлдом (з посиланням на самого Єсеніна, якось назвав себе "сільським Обрі Бердслея", - так звали одного з замечательнх графіків англійського символізму і друга О. Уайльда). При цьому як би забувається відома іронічна фраза Єсеніна з маніфесту російських імажіністов: "Уайлд в постолах для нас настільки ж добрий, як і Уайлд з квіткою в петлиці і лакованих черевиках "[3, т.5, с.147]. вибагливе зрівняння імажіністского пафосу молодіжного бунту й символістського антибуржуазний пафосу громадського виклику неточно і не зовсім справедливо. "Мужицька" логіка Єсеніна не дозволяла йому впиватися дріб'язковим декадентським "протестом" всерйоз.

Сформована хрестоматійна традиція однозначно поділяє Сергія Єсеніна та "Русь Залізну "- радянський режим, так грубо і страшно змінював зовнішність звичної поетові російського села, "Русі, що минає", "безпритульної". Популярною стала тепер різко звучить цитата з єсенінськи листа (до А. Кусікову, у Париж, від 7 лютого 1923 р.): "Нудно мені, законному синові російському, у своїй державі пасинком бить.Надоело це Блядский, поблажливе ставлення можновладців, а ще нудить переносити підлабузництво своєї ж братії до них ..."[ 7].

Однак трагічні - за своїми наслідками для долі поета і його творчості -- симпатії Єсеніна до російської революції і вчинили жовтневий переворот більшовикам не викреслити з його паперів, як не викинути слів з його пісень. Лютневі події він з Л. Каннегісером візьме спочатку захоплено ( "Росія, Свобода, Керенський на білому коні ..."), через десять років сумно назве ту епоху "краснобанточно-лимонадні". З більшовиками відносини були ще більш заплутаними: жовтневі події він оспівав у "Пісні про Великий похід", проте ж пригадав у зв'язку з ними страшну пугачовщину; затіяну комуністичними вождями громадянську війну зі своїм народом він наважиться засудити у зухвалу-скорботній циклі "кобиляче кораблі "; не розгадане їм Ульянова-Леніна охрестить" капітаном Землі ", але без особливих симпатій (" з лисиною, як піднос, Дивився скромнішим із самих скромних "[3, т. 3, с.143]); запишеться до партії до есерів, але від мерзенних "товаришів", на зразок Якова Блюмкіна, рішуче відхреститься ( "Не розстрілював нещасних по в'язницях. Я всього лише вуличний гульвіса ... "[3, т.2, с.119]). аполітичними настрої Єсеніна не можна назвати, він болісно намагався визначити власну позицію з приводу двозначних метаморфоз Революції, в яку він так повірив: "Тепер, коли від революції залишилися тільки хрін та трубка, тепер, коли там (писалося з Америки. - Н. М.) тиснуть руки тим, кого раніше розстрілювали ... Я перестаю розуміти, до якої революції я належав. Бачу тільки, що ні до лютневої, ні до жовтневої. Мабуть, у нас переховувався і ховається якийсь Листопад "[7, с.170].

На перший погляд, важко зрозуміти, що надихало його поетичну натуру в жорстокий період чергової російської Смути ( "Generation П", за визначення Буніна), що змушувало його ліричні Музу цілком добровільно служити кривавого ярма Раднаркому, тим, хто саме "розстрілював нещасних по в'язницях ". Зрештою, і загибель його була вирішена наперед цими сумнівними знайомствами з господарями Кремля та Луб'янки. На жаль, поет часто бравірував цим згубним "приятелює", як кожен геній, не уміє узгоджувати своє життя з прозою життя взагалі, він не помічав, як трагічно і страшно стискається незрима кільце навколо нього - вже не цензурної, але гепеушной "опіки" над ним. Сьогодні, коли мало хто сумнівається в причетність радянських спецслужб до єсенінськи "самогубства", відомо, що готель "Англетер" значилася по відомству ГПУ-НКВС, потрапити туди можна було тільки через особливий дозвіл, комендант її В. Назаров (по визнанням вдови в телеінтерв'ю 1995 р.) безпосередньо організував інсценування номери "самогубці", а керував розправою, по всій видимості, "журналіст" Г. Устинов, високопоставлений офіцер ГПУ і настирливий "приятель" Єсеніна. Навіть у труні спецслужби в ті трагічні дні Різдва 1925 не залишали його в спокої: не був допущений до тілу Єсеніна Клюєв, зате ще один "друг", В. Ерліх, капітан НКВС по з новими даними, тричі займався приготуванням тіла "повісити" до міліцейському фотографування! Як і Микола Гумільов, Єсенін виявився "випадкової" жертвою масштабних репресій, цього разу російський поет встряв в закулісні партійні розборки сталіністів і зиновьєвців напередодні XIV з'їзду ВКП (б) ... Нещаслива російських літературних дилема "Поет або Громадянин "в єсенінськи світогляді та самосприйнятті обернулася нестерпними щогодинним муками поетичного самобичування: "прокинулася біль у згаслому скандаліст "," що сталося? що зі мною сталось? "," байдужий я став до халупа ...", "невже немає виходу в моєму шляху заповітний? "тощо Подібних рядків можна відшукати безліч в його пізніх віршах. Юного Єсеніна петербурзький бомонд сприйняв колись, за свідченням А.М. Горького, чи то романтичним Лоенгрін, не то оперним "Іваном з" Життя за царя "[2]. Что-то в цих епітетах образливе, панськи поблажливе, щось - від щирого захоплення "батьків" (і метресс кшталт Зінаїди Гіппіус) Срібного століття перед свіжою силою "дітей". Від 1913 до 1919 рр.. Звершилось преображення: його друг і такий же страждальник за російське селянство поет Микола Клюєв покличе Адам Єсеніна казковим Кітоврасом (мудрий, влюбливий і нещасний полухерувім-напівдемон давньоруських переказів) і "Серафимом опальним", віршована метафора виявиться пророчо страшної "- ... вся в крові сорочка ... Де ти, Углич мій? "[4]. Невинно убієнних царевич Димитрій ставав символом долі і Клюєва, і Єсеніна ... Правда сам Єсенін розгледить в собі, вже в тяжкому 1925-му - в лермонтовського Чи дусі ( "Збори зол його стихія ...") або ж у дусі "достоєвщини" (рис, що з'явився Івану Карамазову) -- Чорного людини. Убивча несправедливість моменту полягала ще й у те, що відразу з єсенінськи гірким прозрінням авторитетний не тільки для всієї еміграції І. Бунін відгукнувся на нові російські події жорсткої по тону публіцистичною статтею "Інонія і град Кітеж" (паризька газета "Відродження". 1925. 12 жовтня. ). Викриваючи новітнє "монгольське засилля і мана ", з праведним гнівом повстаючи на комуністичні "пики" і підлу владу "киргизької руки", Бунін несправедливо зарахував до противники російської культури і "якого-небудь Єсеніна, Івана Непомнящего ", прикро назвавши його вірші" скіфськими віршами "[6].

Точно позначити місце Сергія Єсеніна в поезії Срібного століття і радянської епохи неможливо. Формули "сільський поет" або ж "всерусскій, національно-космічний "мало що прояснюють, у контексті естетики і навіть естетизму 1910-х рр.. його можна визначити як одного з вождів імажинізм. Але він сам, відстоюючи "теорію поетичних напечатленій", запально вимагав необхідність "синедріону тлумачів" для поезії власної та поезії своїх товаришів, При цьому категорично не приймав як крайність "містичне ізографство", вважаючи за краще "подвійне зір "," виправдане подвійним слухом моїх батьків, що створили "Слово о полку Ігоревім "..." [3, т.5, с.50]. Чи варто повторювати, що єсенінськи естетизм завжди віддавав "мужицькою" епатажем ( знамениті шовковий циліндр і ніби-то пушкінскаая накидка подавалися ним як цінне придбання щасливого і розбагатів хлопця з провінції; "як корові сідло" - скаже він про валізі модних краваток, навезенних їм для чогось із закордонної поїздки). Разом з тим це була якась навмисна маска, приховує майже дитячу беззахисність. І взагалі він був завзятий книжник: книжкова традиція, спадок класичної епохи, новинки західноєвропейського модернізму були йому добре знайомі, творчо використовувалися у власних творах.

Що ж ховалося за єсенінськи розладом з самим собою у зв'язку з необхідністю визначитися у відносинах до більшовицьких владі і влаштований ними "чорного переділу" Росії - його, єсенінськи, Русі? "Не було паскудне відразливіше часу ... Важке за ці роки стан держави в міжнародній боротьбі за свою незалежність висунуло на арену літератури революційних фельдфебелів, які мають заслуги перед пролетаріатом, але нітрохи не перед мистецтвом "(з ненадрукованою статті листопада 1923) [7, с.176]. Звернемо увагу на дивне поєднання неприйняття революційних "перегинів" і співпереживання "справі пролетаріату": в чем-то схожі інтонації можна відшукати хіба що в інших Лермонтовський віршах ( "Настане рік, Росії чорний рік, Коли царів корона впаде, забуде чернь до них колишню любов, І їжа багатьох буде смерть і кров ... У той день з'явиться потужний чоловік ..."[ 5]). "Пісня про великий похід", "Пантократор" і навіть "кобиляче кораблі" написані явно не в пушкінському тоні розсудливості ( "Не дай Бог бачити російський бунт -- безглуздий і нещадний "[13]), а в дусі лермонтовського захвату народним бунтом. Замислимося над тим, що романтичний дворянський республіканізм попередників, перш за все декабристів, доведений Лермонтовим до провокаційного народного, майже розбійницького, сп'яніння "волею" (нагадаю, що Г. Федотов відзначав принципове нерозрізнення російським вухом понять "воля" і "свавілля" [10]). Лермонтовської "політичне" бунтарство пояснюють традиційно байронізму його поетичних настроїв і навіть особистої взаємною неприязню Лермонтова-Столипіна (По материнській лінії, через бабусю) і Миколи Павловича як Романова - Салтикова (по батьківській лінії, відповідно не тільки придворним пліткам, а й серйозним мемуариста, Павлович були Романовими "умовно"). Ніхто ще не вказував на народно-православну основу лермонтовського "більшовизму", адже вперше ці нотки з'явилися в "Пісні про купця Калашникова ... "(1838), у ряді віршів і в незавершеному романної нарисі "Вадим" (1833 - 1834, публікація 1873), очевидні вони і в подальшій творчості поета. "Плебейські" комплекси батька ( втілені в Печоріна з "Княгині Ліговскій") і "панський" аристократизм, вихований у ньому бабусею, з'єдналися в Лермонтова химерним чином. "Богемності" поведінки Єсеніна те саме такому аристократичного почуття (наприклад, він страшенно пишався в 1916 - 1917 рр.. "знайомством" з імператрицею Олександрою Федорівною, якою читав свої вірші в Царському Селі - посеред лиха війни, та ще в обителі пушкінської музи!), а комплекси сільського інтелігента з-під Рязані в чомусь відповідали відчуттям петербурзького вигнанця лермонтовського роману.

Бунінська докори "скіфської" музою і звинувачення Єсеніна в "комсомольських "Забутті культурних і моральних заповітів предків в чомусь мали сенс. Старанно - свідоме у В. Маяковського та В. Брюсова, неусвідомлене і трагічне у О. Блока - "скіфство" і навіть низькопоклонство деякої частини поетичної братії перед новим режимом і ніби-то "справою Революції "Єсенін так само доводив до провокаційної гри в селянський простодушний "більшовизм": "Вчуся осягнути в кожній миті Комуною здиблену Русь "(" Видавець славний! У цій книзі ...", 1924). Як і в пушкінському знаменитому "Росію підняв на диби", тут присутній диявольська гра слів: "на диби" - "на дибу". І Пушкін, прославляючи Петра Великого за його грандіозні реформи, не брав і не прощав "питошного" присмаку тієї епохи, і Єсенін, на якийсь час побачивши в більшовицькому захоплення влади початок грандіозної перебудови Росії-Русі і світу, ніколи не прощав "ув'язнення" чекістського духу вчинюваних діянь. Він пам'ятав, будучи за професією сільським вчителем російської словесності, що рідна мова розрізняє "діяння" і "скоєне" ...

Єсенін насмілювався оплакувати Русь минає, цього йому не пробачили комісари замарашкіни і чекістови (герої драматичної поеми "Країна негідників ", текст якої фальсифікований в усіх радянських виданнях) і "випадковими обставинами висунуті на арену літератури революційні фельдфебелі "(з цитований вже статті" Росіяни "). Але Єсенін ще намагався зрозуміти і прийняти Русь Залізну, "Залізний Миргород ". Цього не простив собі він сам. Омани поета були щирими, але трагічними за наслідками. Забубенная життя посеред полууголовной московської непманських богеми, п'яні гульні, лікарняне ліжко, невідчепна непотріб псевдодрузей, відверта ворожнеча і зверху запропонований бойкот з боку редакцій і видавництв - все це було розплатою за жахливу помилку.

єсенінськи утопія будувалася за мірками споконвічних народних уявлень про якийсь всевітньому вертограді, "де люди блаженно і мудро будуть Хороводно відпочивати під тінистими гілками одного преогромнейшего древа, ім'я якому соціалізм, або рай "[3, т.5, с.43]. Ця його утопічна фантазія з роботи" Ключі Марії "іронічна, казкова картина щастя приправлена авторським гірким скепсисом - прямолінійний сприйняття створеного образу виключено! А далі в тексті з'являються "хати нові, кипарисовим тесом криті" (як ремінісценція з Клюєва: "хата - святилище землі, з запечной таємницею і раєм ", чи, може подібна фразеологія? Тим більше, що розриву між ними ще немає ...). Ця рядок вже явно віддає якийсь Пугачовська глузливо, "разінщіной". Слід уточнити, що кипарис - біблійне священне дерево - в обрядовій православної практики богослужіння функціонально вузько локалізовано, і використання його обумовлено: дошка під іконопис, дорожні іконки, натільні ладанки, скринька під церковні пахощі - мабуть, все. Покрівельний тес з кипариса - це вже блюзнірська претензія "бунташного" народного свідомості, коли матеріальні межі можливого щастя геть затуляють проблему моральних меж такої утопії (в пушкінській "Капітанської дочці "самозванець Пугачов сидить зі своїми" панами-енераламі " в "царській" хаті, обклеєний золоченій папером, але в громадянську новоявлені самозванці і просто всілякі "батьки" їли-пили і спали-прохолоджуються на церковного начиння, музейному добре; колекція порцеляни в Таврійському палаці була загиджені делегатами II з'їзду Рад, про що повідомляють М. Горький і Ю. Анненков). Єсенінськи текст підтверджує читацьку здогад: " старе час "скликає весь світ до" світовому столу "та обносять "всі племена і народ, подаючи кожному золотий ківш, сиченою брагою" -- тут якраз НЕ бувальщину поетику згадувати, а героїв Некрасівській поеми в фінальної чолі "Бенкет на весь світ". Селянська утопія у співпереживав народу Некрасова закінчується нестримної сільській "ярмонкой" з бійками і безпросипний п'яним забуттям проблем буття і побуту. Мрійливий майбутнє і у Єсеніна, що знав ціну народним пожадливістю, виявляється банальною сільській п'янкою казна за чий рахунок!

Народно-православний "більшовизм" в селянських настроях 1910 - 1920-х рр.. Єсенін міг визнати "своїм" тільки з синів поваги до російського народу, власні стосунки з радянською владою він намагався вибудовувати націєї ідеологічної - цілком утопічною - основу. Але він не зумів передбачити трагічних наслідків цієї помилки: революція 1917 року та віковічна мужицька мрія про "землю і волю" виявились чужими один одному. Раднаркомівській, "комісарські" правління означало смерть російської сільської громади, руйнація вікового укладу предків, безсоромне нехтування православної віри дідів і батьків. Місцева, повітова влада виявлялася при найближчому розгляді директивним правлінням більшовицькою партією поставлених "управлінців", а не довірених людей сходки-світу ( згадаємо гасла більшості повстань на "расказаченном" Дону та в селянських губерніях центральної Росії та Сибіру - "За Ради, але без комуністів! "). Ідеалом народної влади залишався" вселенський " селянський сход. Але народна утопія пронизана "свавіллям". Єсенінськи ж утопія вимагала розрізнення "волі" від "свавілля". Драматизм положення поета поглиблювався трагічним розбіжністю принципів "генія" з "землею народу" (за висловом А. Білого, "в геніїв оголена, освітлена душа народу, земля народу "). Книжкова культура утворила лубочного рязанського хлопця, піднесла його над буденним і простонародним (книжкової культури не вистачило Кольцову, з яким порівнювали Єсеніна), але при цьому вона відірвала його від "грунту", перетворивши на заблуканого сина і поетичного "хулігана"; закордон злякала його західним прагматизмом, "машина", але вона ж змусила Єсеніна зрозуміти "азійські" вади російської революції. Народна утопія в своєму "більшовизм" соціальних претензій до освічених правлячим класам і нігілізмі сприйняття їх культурної спадщини в чомусь співпадала з жахливим політичним цинізмом здолали російський народ більшовиків. Сергія Єсеніна хотілося, щоб християнський православний ухил такої утопії був би духовним обмеженням матеріальної мрії про щастя народу. Цього не сталося.

Список літератури

[1] Бєлінський В.Г. Повне зібрання творів. М., 1955. Т.9. С.533.

[2] Горький А.М. Зібрання творів: В 30 т. М., 1955. Т.29. С.458-459.

[3] Єсенін С. Зібрання творів: У 5 т. М., 1961. Т.5. С.47.

[4] Клюєв Н. Избранное: Вірші та поеми. М., 1981. С.157.

[5] Лермонтов М.Ю. Зібрання творів: В 4 т. М., 1969. Т.1. С.118.

[6] Літературна газета. 1990. N. 45. 7 листопада. С.22-23.

[7] Наш сучасник. 1990. N. 10. С.170.

[8] Пушкін А.С. Повне зібрання творів: В 10 т. М., 1964. Т.6. С.556.

[9] Федотов Г.П. Росія і свобода// Знамя. 1989. N. 12. С. 204.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.omsu.omskreg.ru/