Збірник Тимура Кібірова "Вибрані послання" в соціокультурному контексті 1980-х - 1990-х років

Т.С. Глушакова

Кібіров Тимур. Вибрані послання. СПб.: Изд-во Івана Лімбаха, 1998. Зміст: Л. С. Рубінштейну. 1987, Любов, комсомол і весна. Д. А. Прігова. 1987, Художнику Семену Файбісовічу. 1988, Елеонора. 1988, Міші Айзенберг. Епістоли про віршуванні. 1989, йому Гандлевскому. Про деякі аспекти нинішньої соціокультурної ситуації. 1990, Денису Новікову. 1990, Послання Ленке. 1990, Ігорю Померанцева. Літні роздуми про долі красного письменства. 1992, 20 сонетів Саші Запоевой.1995, Колискова для Олени Борисової. 1993, Солнцедар. 1994, Повернення з Шільково в Коньково. 1993-1996.

В 1988 році "Послання до Л. С. Рубінштейну" зробило ім'я його автора широко відомим у вузьких колах, пов'язаних з літературним андеграундом пізньорадянської епохи або відчувають до цього явища інтерес. За роки, що минули з того часу наприкінці ХХ століття, Тімур Кібіров став свого роду "класиком" сучасного російського поетичного авангарду. Його ім'я і його творчість знаходяться в центрі уваги літературних критиків, у колі кваліфікованих читачів, серед літераторів.

Демонстративна виклик радянським мовним і літературним нормам, іронічний тон, центонная манера розповіді стали візитною карткою його поезії, її тими якостями, які вважалися головними і спровокували неминучі висновки: Кібіров - поет-постмодерніст, Кібіров - поет-концептуаліст, Кібіров - поет-іроніст ... До теперішнього часу висловлено чимало таких, аж ніяк, зауважимо, не безпідставних, визначень. Але, як видається, по цю пору таємниця індивідуальності, діалектика творчого методу Кібірова до кінця не розкриті.

Сам Тимур Кибіров, мабуть, тільки ще більше посилює невизначеність, відхрещуючись від "новомодних" літературних визначень його творчої манери письма та художнього світогляду і називаючи себе поетом традиційним. І це твердження також виглядає, мабуть, обгрунтованим. Ми можемо відзначити чітку орієнтацію поета Кібірова на попередні художні традиції. Це насамперед напрямки російської поезії - модерну ХХ століття (оберіути, акмеїстів, символісти) і класики ХIХ століття (говорная журнальний поезія 1840-1860-х років, "школа гармонійної точності" пушкінської пори, романтики).

Яскравість і складність творчої особистості Кібірова проявили себе і при зверненні його до жанру послання.

За думку М. Л. Гаспарова, послання до середини XIX століття просто перестає існувати як жанр. Тим часом, в 1998 році Тімур Кібіров, мовби спростовуючи твердження відомого теоретика літератури, публікує збірник "Вибрані послання". Тексти Т. Кібірова, що ввійшли до цього збірника, як видно в наведеній вище довідці, створювалися з 1987 по 1996 роки. Примітно, що автор розташував їх у хронологічному порядку (це самі значні вірші за вказаний період). Деякі з них (наприклад, "Колискова для Олени Борисової", "Двадцять сонетів до Сашка Запоевой "," Подорож з Шільково в Коньково ") в попередніх публікаціях як послання позначені не були. Після виходу збірника, в якому навмисно підкреслюється жанрова природа що входять до нього текстів, стає ясно, що послання - дуже важливий для Кібірова жанр. До того ж сам факт зборів воєдино текстів, написаних протягом десятиліть до публікації збірника, під одним жанрово маркованих назвою, провокує думка про актуальність жанру саме в цей період (с1987 по 1998-й). Тим більше, що ні попередній збірник "Парафраза" (1997), ні всі наступні збірники Кібірова не мають такого очевидного жанрового акценту. Чому ж дружнє послання виявилося настільки актуальним для Кібірова в це десятиріччя? Наша стаття буде спроба знайти варіант відповіді на це питання.

Дружнє послання в Росії з'являється, коли вже дозріває для цього культурне підгрунтя. Це відбувається в кінці XVIII - початку XIX століття. Але винятковий статус дружнє послання отримує в колі членів літературного товариства "Арзамас" (1815-1817). Особливість цього історико-літературного періоду полягає у відсутності стильової єдності, загальної поетичної системи.

Це був особливий етап в історії російської літератури, який вдало визначив Ю. Лотман: "Поєднання" вже не "і" ще не "стає основною ознакою епохи "[9 С.6]. В цей час - час дозрівання оригінальних індивідуальних стилів, уявлення про майстерність часто пов'язується не з винаходом нового, а з повним і вільним оволодінням вже існуючими системами, здатністю перемикатися з однієї поетичної системи в іншу, дотримуючись поетичний ритуал кожної з них. Найбільш адекватним для такої стратегії і стало дружнє послання, що не мало суворих законів, композиційних, лексичних, стилістичних обмежень; допускало свободу у виборі метра і ритму, можливість експерименту на рівні художніх засобів, відкритість по відношенню до інших жанрів і до чужої слову взагалі. Дружнє послання пов'язує твори різних авторів між собою і народжує ефект єдиного тексту, особливого колективного ліро-епосу, на тлі якого найбільш повно розкриває свій духовний зміст творча особистість. Послання стає фактом літературного побуту і центральним жанром літератури (Тинянов).

Формальною основою дружнього послання в Арзамаського традиції є відносно розгорнуте звернення автора до адресата, причому вони перебувають у дуже близьких відносинах "я - ти" і в побутовому плані (це або друзі, або закохані), і духовно (їм властива відома спільність поглядів). Тому віршовані послання несуть в собі риси приватного листування. Вони відкривають світ конкретного побуту (точні деталі місця, атрибути домашньої обстановки, святкового столу), створюють ефект невимушеного сьогохвилинного розмови, ефект постійної присутності адресата. Звертаючись до ідеалів античності (спадщини Анакреонта, Катулла і Горація), послання Арзамасцев акцентують мотиви дружнього спілкування, почуттєвих радощів життя, задоволення від поетичних занять, мета яких - гармонійна точність, але, разом з тим, слідом за Горацієм визначають призначенням поета пошуки істини і справедливості.

Згодом послання тяжіло або до відкритої, патетичної громадянськості - або до камерності й інтимності тони і теми. Перший випадок ми можемо назвати з часткою умовності лінією Горація, другу - лінією Катулла. Нерідко, втім, поет намагався поєднати ці полюси в одне-єдине ціле.

Легендарний образ Катулла з'явився одним з архетипових, змістотворних образів, формують в останній чверті ХХ століття уявлення про місце поета в світі, в суспільстві. Можна говорити про актуальність життєвої та творчої позиції Катулла в міропредставленіі сучасних літераторів, починаючи з І. Бродського. (Як можна говорити і про великій кількості послань, листів в поезії Бродського і інших поетів останньої чверті XX століття). Для пізнього андеграунду кінця 1970-х - початку 1980-х рр.. приклад і досвід гуртка Катулла був свого роду уроком. Культурні форми ранньої Римської імперії вступали в зв'язок з культурою пізнього СРСР. Рим ставав матрицею світосприйняття, СРСР - конкретною реалізацією імперського архетипу, в тому числі в аспекті взаємовідносин поета і влади. Заявляє незалежну по відношенню до держави позицію Катулл з його поезією приятельства ставав історичним прецедентом. Так осягала можливість відгородитися від святенницькою ідеології радянської держави (хоча, звичайно, варіанти самовизначення в цій ситуації були різними).

В одному з інтерв'ю Кібірова є фраза, чітко вказує на його ставлення до цього творчого досвіду: "Я ж цим" Стародавнім Римом "по-справжньому милуватися не можу, бо в ньому був рабом "[6]. Це твердження частково проливає світло на те, чому в його віршах і посланнях присутні знаменні переклички з темами Катулла, який пише про безтурботно проведеному в колі друзів-поетів часу:

Друг Ліциній! Учора в години дозвілля

Ми табличками довго бавилися.

Чудово весело грали.

Ми писали вірші по черзі.

підбирали розміри і змінювали.

Пили, жартом на жарт відповідали [12. С.136].

Катулл, здається, погоджується з Кібіров:

Плектр струни торкнеться, Лева,

Чаші спіниться вином.

Айзенберг у вінку лавровому.

Всі ми разом за столом

В чомусь білому, молоді,

З кришталем і шашликом,

І спокусника молодих

Нам співають, і ми співаємо -

Так красиво, так красиво!

Так невинно, смачно так !..

Лев Семенович, ми в Росії.

Мрак, бардак да перетак [4. С.17].

Мотив галасливого застілля друзів-поетів, створений Катулл, у Кібірова присутній у вигляді сновидіння ( "Ти бачив сон, про Лева?/Я бачив його не раз!" [4. С.16]). Сон закінчується пробудженням, що свідчить в контест всього послання, що безтурботність Катулла для автора рівносильна безвідповідальності і навіть смерті.

Симптоматично кібіровскіе послання кореспондують з деякими паралельно виникають у культурі явищами. Як видається, характерна, зокрема, публікація в Наприкінці 1990-х рр.. книги перекладів Катулла, зроблених протягом ряду попередніх років модним московським поетом Максимом Амеліна. Культурним симптомом, що передує цій публікації (як і публікації збірки Кібірова), можна вважати монографію І. В. Шталь, присвячену Катулла. Її автор класифікує основні елементи пафосу дружніх послань римського поета. За думку І. В. Шталь, "розуміння дружби як глибоко інтимного, морального і крихкого союзу для "дозвільних юнаків" Катулла було полемікою з святенницькою офіційною ідеологією, спробою подолати власну відкинули люди Його, відмежуватися від громадських бур у сфері вузько особистих Інтерс "[12. С.137]. Пошук однодумців, створення універсальних програм розвитку літературної мови і різке відмежування, ідеологічна неприязнь до опонентів - такою була атмосфера "другого культури" 80-х рр.. ХХ століття.

Як пише Борис Іванов, самвидав до початку 1980-х фактично став "ноpматівной Форма існування нової Pусский культуpы. Виpосло покоління автоp (у їхньому числі і Тимур Кибіров. - Т. Г.), який ніколи не пеpеступалі поpога казенних спілок письменників, художників, ніколи не пpедлагалі своїх pукопісей госудаpственним, паpтійним видавництвам. За межа офіційної культуpы вже до кінця 1960-х сфоpміpовалась твоpческая сpеда з Внутрішня пеpеклічкамі, своїми геpоямі і анекдотами і навіть своїм побутом "[3], яка не мала і не хотіла мати нічого спільного з радянською реальністю. Дистанція між поетом і офіційним світом, поетом і широким читачем була реальним фактом існування. Вона стала саме тим внутрішньолітературної поруч, який був необхідний для появи жанру послання.

За думки В. С. Баєвського, в основі появи послання як жанру лежить формальний факт відстані між автором і адресатом (Горацій в селі - серпні в Римі). Поняття відстані як стимулу для створення послання в практиці Кібірова отримує різні осмислення. Воно залежить від конкретної культурної ситуації. Тимур Кибіров, який створював свої послання в атмосфері андеграунду 1980-х, ймовірно, відчував нездоланну дистанцію, що відділяла його від широкого читача-сучасника. У ситуації 90-х років поняття відстані набуває інший зміст. Поет гостро відчуває, що від нього йде, здавалося б, тільки що знайдений разом зі свободою слова читач-сучасник. Широкий читач стає фігурою проблематичною, віддаленій, неочевидною ... "На жаль! Читач розбещений/гортає "Інфо-СНІД" і більш не стежить/за тим, хто, нарешті, в битві переможе/свободи ль один Сарнов иль Кожинов державний ... "[4. С.102], пише з цього приводу Кібіров в посланні Ігорю Померанцева. Мабуть, в цьому новому сенсі в Кримському клубі Ігоря Сіда на одному з літературних вечорів у листопаді 1997 року він нарікає на "втрату читача "[5]. І в надії на відгук останнього в 1998-м випускає відомий збірник.

Мотив листування Цвєтаєвої та Пастернака "зустріч - незустрічі" став багато в чому ключовим для неофіційного художника пізньорадянської епохи. Поет Ольга Седакова згадує: "Так, у другій (тобто неофіційною. - Т.Г.) культурі ми придбали відсторонений погляд на те, що відбувається, погляд десь із Місяця на "музей мракобісся", як ми називали нашу офіційну культуру. Платою за цю відстороненість стала розлука з сучасним широким читачем, до якого самвидав не доходив. Ця незустрічі не компенсується запізнілими публікаціями. У Гераклітову річку вдруге не ввійдеш "[1. С.192].

Між тим, дружнє послання припускає широкого читача. Ще в практиці карамзінского салону, прямим спадкоємцем якого був Арзамас, було прийнято писати інтимне дружнє послання з урахуванням того, що потім воно буде показано або прочитано публічно. Воно навіть будується так, що торсає будь-якого - далекого і близького, вимагає безпосереднього відповіді, визнання своїх ідейно-есте-тичні положень. Може бути, "заручник демократичної товариськості і потреби у спілкуванні "[2.С.210], Тімур Кібіров, використовуючи традиційні стратегії дружнього послання, намагався знайти новий, заснований на щирості і взаємній довірі спосіб порозуміння з широким читачем. Однак нерідко його відвідують сумніви в тому, наскільки реальний цей читач взагалі.

Набагато більш очевидним адресатом здавався тому для Тимура Кібірова той "катулловскій" гурток однодумців, який збирався на кухні Михайла Айзенберга з 1972 по 1986 рр.. До нього входили літератори Євген Сабуров, Віктор Коваль, Дмитро Прігов, Лев Рубінштейн, Сергій Гандлевскій, Семен Файбісовіч. За спогадами останнього, "ці багаторічні посиденьки ... стали чимось на зразок садового товариства .... У кухонних тісноті, балачки та випивання (часто - сильному), читанні віршів, хоровому співі радянського ретро ... здійснювалася кругова оборона наших садків від "об'єктивної реальності ", не тільки від" системи, але і від буденних паліативом: боротьби з нею, загравання з нею або виїзду з неї ... "[1. С.197].

Замкнена простір комунальної кухні дуже часто було тим єдиним місцем, тим крихітним твердим п'ятачком, де можна було сховатися від "хлябей дурних ... каналізації гордої, бунтівній, прорвала перепони і колобродящей 70 років на великому просторі ... "[4. С. 92]. Часто тільки тут, в особі своїх друзів, "у сфері вузько-особистих інтересів" поет знаходив єдино реальних читачів, а художник - цінителів майстерності. Коло тих, що сидять за одним столом однодумців давав відчуття зворотного зв'язку тим, кого не зрозуміла б і не прийняла б широка публіка і офіційна культура, створював атмосферу свободи творчості, взаємної довіри і щирості.

Дух старого сентіменталістского салону був не чужий андеграунду кінця 1970-х -- початку 1980-х рр.. Друга літературна дійсність існувала тоді як безліч невеликих дpужескіх кpужков, літературних об'єднань, салонів, мало або майже нічого не знали друг про дpугих. Ось один з описів, що належить Олександру Бараш:

На Пушкінській один салон відкрився -

там, де атланти ледве тримають дах

споруди епохи ренесанс.

Там збирався горищні поети

читати свої підпільні поеми,

і голосно ржал вечорами Пегас

[1. С.179].

На питання "А взагалі навіщо ви пишете?" багато хто з тих, хто збирався на комунальних кухнях, відповіли б так само, як Семен Файбісовіч: "Для себе і для своїх друзів "[11. С.168]. Ради їх задоволення, заради їх веселощів, заради спільного для всієї компанії приємного проведення часу. За твердженням Тимура Кібірова, тексти збірки були написані і для того, щоб бути прочитаними серед дружнього застілля що сидить поруч адресату і всім учасникам бенкету.

Підкреслена з'єднання поезії з ледарством, дозвіллям, задоволенням спілкування було не тільки протестом проти вимог серйозності і вірності офіційної ідеології в творчість, але й одним із способів досягти і зберегти той високий поетичний професіоналізм, якого вимагала аж ніяк не радянська, а світова і російська класична літературна традиція. Той же Семен Файбісовіч описує час створення кібіровскіх послань як час, коли неактуальними опинилися всі "традиційні уявлення про професіоналізм і, взагалі, як" [11. С.187].

Думка Файбісовіча пояснює Тимур Кибіров: "Я дуже багато читав віршів графоманів - Вони ... по суті своїй нітрохи не відрізнялися від гарних віршів радянських поетів "[7. С. 13]. А от" дрібнички "і" безделкі "[12. С.137], що читаються на кухні?? йзенберга, де слухачами були такі ж упереджені і, звичайно, не радянські поети, вимагали навичок робити свою справу добре. У цій можливості з'єднання дозвілля з професіоналізмом, як нам здається, криється одна з причин актуальності жанру дружнього послання для Кібірова і тієї епохи в цілому.

В культури андеграунду 1970-х-1980-х стала відчуватися потреба в отриманні нової мови. Як згадує Семен Файбісовіч, "в замкнутій атмосфері кухні Айзенберга формувався альтернативний і дисидентсько-інтелігентній і квазінонконформістскому тип свідомості і поведінки, де ідеї відповідальності за народ, долі країни, людства, мистецтва, культури і т.п. переплавлялися в ідею особистої відповідальності за якість власного існування "[1. С.172-199]. Сама можливість появи такого нового типу поведінки свідчила про те, що езопову мову, який був поширеним у другий культурі 1960-х - 1970-х рр., застарів. І. Уварова-Даніель згадує: "... ми не стільки цінували художні достоїнства твору, скільки прихований зміст, алюзії, іносказання. Умовні знаки, що подаються автором своєму читачеві: про те, що він, письменник, не "за", а "проти". Це роздвоєне існування породжувало звичку до (...) якийсь побічно поведінки, "метафоричності" [10. С.205]. Але з'явилася нова потреба - просто називати речі своїми іменами, не граючи в хованки з офіційною культурою.

Реалізацією цієї чергової нової простоти поряд з рок-культурою, культурою рок-н-ролу (Майк Науменко) став і "езопову мова навпаки" дружніх послань Тимура Кібірова: "Лексична прямизна як би подвоює природність його речей, і та, переливається через край, звертається в свою протилежність ... Автор має на увазі не "лисиці десь бог ...", а щось на зразок "шірокошумние діброви ...", але пише: у-у, суки, мать вашу, ща всіх урою! "[8. С.197]. - вважає Михайло Айзенберг.

Кібіровскіе послання стали прикладом нової і черговий "внутрішньолітературної, інтимності, підкресленою навмисної грубості, інтимного лихослів'я, брутальної еротики " [13]. Точніше, усвідомленням всього перерахованого вище поезією. Тоді, за словами поета, "шірокошумние діброви", також як точна римування, чистота ритму і порівнянь сприймалися "в ролі блатний фени, (...) особливої радянської літературності, такий цедееловской, (...) що викликає огиду " [7. С.13]. Тому суспільству потрібна була мова, побудований на "мінус-прийом", на дзеркальному відображенні радянського літературного канону. Потрібна була мінус-риторика "(Ю. Лотман), суб'єктивно сприймається як зближення з реальністю і простотою, але включає свого естетичного противника у власний культурно-семіотичний код і обертаються складністю в квадраті. Складністю, адекватної для нової строкатою, різношерстою постмодерністської епохи.

Таким типом говоріння, відродила граничну щирість, природність поетичного висловлювання, стали дружні послання Тимура Кібірова.

Список літератури

Андерграунд вчора і сьогодні// Знамя. 1998. № 6.

Єрмолін Е. Слабке серце// Знамя. 2001. № 8.

Іванов Б. Під час перебування Петербурга Ленінградом// Новое литературное обозрение. 1996. № 14.

Кібіров Т. Вибрані послання. СПб., 1998.

Кримський клуб в цитатах http://www.fortun-ecity.com/boozers/grapes/293/organz/2009.htm НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА, 01.11.97.

Кузнецова І. Правила гри// Питання літератури. 1996. Випуск 4. С. 214-225.

Кулле В. "Я не ведуть мовлення - я балакаю". Інтерв'ю з Тимуром Кібірова// Літературне обозреніе.1998. № 1.

Особисте справа №. Альманах. Сост. Лев Рубінштейн. М., 1991.

Лотман Ю. М. Поезія 1790 - 1810-х років// Поети 1790 - 1810 - х років. Л., 1971.

Уварова-Даніель І. Чи то бувальщина, чи то небилиця// Новое литературное обозрение. 1997. № 25.

Файбісовіч С. Прогулянки з загальних місць// Новий світ. 2000. № 8.

Шталь І.В. Поезія Гая Валерія Катулла. М., 1977.

Характеристика процитована з опису Ю. Тинянова еволюції листи у А.С. Пушкіна. Див Тинянов Ю. Літературний факт. М., 1993. С. 132.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.yspu.yar.ru