Ігрова проза Віктора Пелевіна1

І. В. Азеева

-- Та ти хоч знаєш, що таке постмодернізм? - Презирливо спитав Максим.

-- Ще тільки не вистачало, щоб я це знав.

В. Пєлєвін. Життя насекомих2

В сфері гуманітарних наук відсутні узгодженість, єдиний підхід до осмислення такого явища, як постмодернізм. Визначення, які дають філософи, соціологи, історики та теоретики культури, часом не мають нічого спільного. Хронологічні рамки явища або зводяться до 1960-1990 років нашого століття, або розсуваються до шекспірівських, а то й гомерівських часів. Є і крапка зору, яка відмовляє цьому явищу в праві на існування. Більш м'який варіант цієї точки зору може бути виражений відомим горьківським питанням: "А чи був хлопчик? "

І все-таки хлопчик був. І він був заводієм в іграх. А це привід для вічного заздрості тих, хто лідером у грі не був і не буде. Виділення ігровий домінанти навряд чи можна назвати універсальним підходом до осмислення постмодернізму. Але навіть полярні позиції сходяться в цій точці.

Пристрасть постмодернізму до гри очевидно. Вона стала хоч і непевним, але знаменником у хаотично роздробленою постмодерністської картині світу.

Звичне локальне ігровий простір перетворилося на нескінченну. Гра перестала визначати себе по відношенню до серйозного. Аксіоми ігри (наявність правил, центру або ведучого, переможця і переможених) стали сумнівними. Заклик Ніцше "Поклонятися ілюзії, вірити у форми, звуки слова, в весь Олімп ілюзій" 3 виявився почутим. Стверджується рівноцінність інтерпретацій, яка дає можливість існування такої ж кількості ігрових комбінацій. Через наслідування, копіювання, пародіювання, тобто в ігровій формі, приходять традиції минулого.

Сучасна російська проза - окуповане грою простір. Традиції Гоголя та Булгакова виявилися затребувані не тільки для того, щоб стати предметом наслідування або розігрування, але і для того, щоб стати камертоном при настроювання власного інструменту. На жаль, камертон досить часто виявляється в руках того, хто позбавлений слуху. І тоді літературна критика не шкодує чорної фарби, живописуючи стан новітньої російської прози.

Справедливості ради зазначу, що чорний колір переважає, але не поглинув, хоча йому це і властиво, інші кольори і відтінки. Це породжує не модно нині почуття оптимізму. Оптиміст ж може помітити серед сучасних авторів здібних, обдарованих і навіть талановитих. Але присутність таланту не викликає почуття благоговіння і в оптиміста. Це насторожує.

Оптимістичний читач може помітити серед молодих авторів Віктора Пєлєвіна, проза якого - "Знакове явище в сучасній літературі" .4 Так вважає Павло Басінскій, додаючи, що з "сьогоднішніх" новітніх "Пєлєвін найбільшою мірою має право претендувати на роль якщо не "володаря дум", ... то все-таки літературного лідера для своєї частки читацького пирога "5. Костянтин Кедров, також подорожуючи в лабіринтах новітньої прози, помічає в них роман Пелевіна "Чапаєв і пустота". В результаті цієї зустрічі виникає думка, що "Пелевин, звичайно, знайде розуміння у тих, хто читає натовпів, так само, як знайшов його Фурманов. Але доблесний комісар не був боягузливим постмодерністом, а був справжнім дзен-буддистом по Мао, оскільки "не боявся труднощів, не боявся голоду, не боявся смерті ", чим і привернув серця." 6

Можна багато цитувати полярні оцінки, виставлені критикою Пелевіну, щоб висновок про відсутність визначеності у поглядах був ще більш переконливий. Існує лише один визначеність: інтерес до прози Пєлєвіна.

Артистична легкість, з якою письменник будь-яка подія робить приводом для гри, дає можливість припустити, що в грі (в перевтіленнях, метаморфози та наслідування) він шукає якщо не порятунок від власної невизначеності то крапку опори. У його книгах "немає героїв, там одні дійові особи" 7, особи грають, персонажі, які легко пристосовуються до мінливого світу, беруть умови гри і не виявляються в розгубленості, якщо несподівано умови змінюються або зовсім зникають.

Основний прийом письменника - реалізація, розігрування метафори. Він не прагне до створення оригінальній метафори, це не входить у правила його гри. Що можна придумати менш оригінальне, ніж уподібнити життя людей життя комах? І це не тільки метафора, покладена в основу роману "Життя комах", це, по суті справи, і весь його сюжет. Звичайно, роман, як і кожна з дванадцяти розділів, має свою систему подій, яка відрізняється навіть деякої завершеністю. Експозиційного першого розділу зводиться до того, що трансформація людини в комаха в інших розділах не повинна більше викликати почуття подиву. Центральні голови, де кілька персонажів розлучаються з життям, претендують на місце кульмінаційних. А яку роль грає остання (тринадцятий!) Голова, говорить сама її назва: "Ентомопілог". Така конструкція роману більш говорить не про наявність сюжету і його чіткої композиції, а про наявність гри в подієвому і смисловому ряді сюжету і його композиції.

При найближчому розгляді виявляється, що роман може бути проаналізовано з позиції гри і на інших рівнях. Подивимося, в які ігри письменник грає зі своїми персонажами. При реалізації переносного значення відбувається перевтілення буквальне. Пєлєвін описує, яке "страшне жвало" ворушиться під носом майора-мурашки. Але тут же зауважує його міцні долоні, протягнуті до героїні руки. Далі читаємо: "Мурашиний лев був голеним наголо рум'яним чоловіком в військовій формі двадцятих років "8. Згадаймо булгаковського Бегемота з його відчайдушними кавалерійськими вусами і людськими звичками. Асоціація викликана швидше не аналогічно підходу до створення образу, а сумним усвідомленням того, що все це вже було ... Аналогія якщо і є, то навмисно перебільшено. Повіяло самоіронією. Що цілком природно для Пелевіна, тому що прагнення до оригінальності і серйозності оповідання не його стиль.

Ілюзія цілісності образу виникає, щоб через мить зруйнуватися. Навіщо цього домагається письменник? Мураха з байки, що проголошує людську мораль, частіше - прописну істину, йому не потрібний. Це занадто старо. Грі навмисно задається збій. Деформованому негармонійним образу пропонується поєднуватися з такий же хаотичної поганий дійсністю. При реалізації переносного значення народжується нове осмислення.

Булгаковські традиції, мабуть, улюблені у Пелевіна, незважаючи на те, що подібний ряд у першу чергу змушує згадувати Кафку і Чапека. Точне ентомологічні опис відмінностей "ненашого" комара від нашого меркне після такої фрази: "Словом, зрозуміло, як виглядає Моска-Кантаторе поруч із двома цілком російськими комахами ".9" Словом, іноземець ". Коментарі зайві. А коли з цим іноземцем відбуваються стрімкі метаморфози після того, як він "вжив" крівцю нашого громадянина, відрізнявся пристрастю до прийняття всередину одеколону "Російський ліс", не можна не згадати булгаковського Шарикова.

В мовою роману практично відсутня авторська мова, і лише за характером жарти, іронії можна судити про його ставлення до того чи іншого персонажа.

Монтаж загальновідомих істин, займаних цвіллю, породжує метафору повісті "Омон Ра". Чи не герой, а головна дійова особа повісті (використовую термінологію автора, хоча Омон Кривомазова геройське звання підходить) мріє стати льотчиком: "Не пам'ятаю моменту, коли я вирішив вступити до льотного училища. Не пам'ятаю, мабуть, тому, що це рішення визріло в душі у мене ... задовго до закінчення школи ".10 Неважко в радянській мемуарної літератури знайти подібні фрази-близнюки. Гра штампами триває. Льотне училище повинне носити ім'я героя. Хто ж не пам'ятає "Історію легендарного персонажа (виділено мною: у Пєлєвіна Маресьєв не герой, не людина, а саме персонаж), оспіваного Борисом Полевим! .. Він, втративши в бою обидві ноги, не здався, а встав на протези, Ікаром злетів у небо бити фашистського гада ".11 Поява імені Маресьева логічно. І так само логічно поява в ритуалі посвячення в курсанти операції з видалення нижніх кінцівок. Але логіка появи цього ритуалу - логіка іронічної гри, в яку втягують і читача. І коли через кілька сторінок в повісті починають бити короткими чергами кулемети на стрільбищі піхотного училища імені Олександра Матросова, неважко уявити, через яке випробування довелося пройти курсантам-матросовцам.

Штампи, кліше, безумовні істини минулого, такі сумнівні зараз, народжують історію персонажа, уподібнення героям Космосу. Для Пелевіна Омон Кривомазов більше ніж персонаж або дійова особа. Він знак. У всякому разі письменникові дуже хотілося, щоб це було так. Доля Омон - бути водієм місяцеходу. І коли трагічно відкривається, що він ніколи не літав на Місяць і що місяцехід і не місяцехід зовсім, а безглузда конструкція на велосипедному ходу, що плазують по дну покинутої шахти метро, життя Омон перетворюється на метафору життя людини, що усвідомлює ілюзорність свого існування. Виходу з місяцеходу не може бути. Звідси -- таке легке перетворення простору вагона метро в знайоме простір місяцеходу. Спосіб життя Омон - це рух по червоній лінії до заздалегідь відомому кінця. Байдуже, в чому він по ній рухається: в кабіні уявного місяцеходу або в реальному вагоні метро. Простір свідомості виявилося легко захоплено ілюзорними цілями, організовано навколо помилкового центру.

багата "Червоної" атрибутикою і дуже злим іронізуванні з приводу недавніх святинь повість приваблює не цим. Її ігровий простір насичено відчуттям трагедії.

Останній роман Пєлєвіна "Чапаєв і пустота", що з'явився в 1996 році, наробив багато шуму, затвердивши раніше боязко висловлюється думка про приналежність пелевінскіх романів до масової літератури. Що стало причиною галасу? Успіх роману був вирішений наперед вибором головних дійових осіб. Ними стали легендарний Чапаєв і його доблесний ординарець. Однак очікування ігрового колажу з улюблених анекдотів не виправдано. Пелевіну в черговий раз тісно в рамках реальності. "Що може бути краще, щасливіше повністю керованого, з усіх боків контрольованого сновидіння! "12 - це зауваження критик робить і на адресу романіста Пєлєвіна. Письменник виправдовує очікування. Виявилося, що "написати панорамне полотно без такою собі прідурі, чертовщінкі "13 неможливо.

Відкривши першу сторінку роману, дізнаємося, що "метою написання цього тексту було не створення літературного тексту ", звідси" деяка судорожно оповідання ", а "фіксація механічних циклів свідомості з метою остаточного зцілення від так званої внутрішнього життя ".14 Зрозуміло, що це завдання не може бути виконана без проникнення на територію сну. Заявлено жанрове визначення тексту: "Особливий зліт вільної думки". І тут же надходить пропозиція розцінювати це як жарт, то є особливий зліт вільної думки це і є жарт. Автор ліпить з слів фантоми і жартома заповнює ними порожнечу розповіді, від чого вона не перестає залишатися порожнечею. Невже все вишезамеченное не відлякує читача? Чи не відлякує. Мало того, інтригує.

Пєлєвін не боїться читацького нерозуміння. Не зрозумів одне, зрозумієш інше. Згадаймо популярний на початку 80-х та й зараз роман "ім'я рози" італійського письменника і вченого, що займається семіотика, Умберто Еко. Одні читали його як детектив, інші як філософський або історичний роман, третій насолоджувалися середньовічної екзотикою, четверті ще чим-небудь. Але читали і читають багато. А деякі читали навіть "Нотатки на полях", вперше відкриваючи для себе теоретичні постулати постмодернізму. Вкрай складний роман став світовим бестселером. Участь російського бестселера може чекати й роман "Чапаєв і Пустота ".

І знову Пєлєвін "обманює" нас чіткою композицією. Чергування вчора і сьогодні, минулого і сьогодення. У парних розділах нас чекає 1918 рік, а в парних час наше. Але виявляється, немає сенсу ділити час на минуле і сьогодення, як це заявлено в композиції. Обидва часу співіснують на території сну, в маячною свідомості одного з головних дійових осіб, Петра Порожнечі. Пєлєвін намагається наново уявити минуле, відкривши його в даний, і навпаки. Він змішує їх в хаотичному просторі безумства, і тільки авторська іронія розрізняє тимчасові пласти. Немає потреби шукати на території сну і історичну правду.

"Чапаєв і Пустота ", з постмодерністської точки зору, найменш" правильно " ігровий з пелевенскіх романів, хоча наявність гри в сюжеті, у створенні образного ряду, у виборі персонажів, в їх діях, в мові роману очевидно. "Зіпсував гру" сам письменник, змінивши своєю звичкою не з'являтися на сторінках своїх романів. Думка про те, що під масками персонажів ховається сам автор, рідко приходить до читає "Життя комах" або "Омон Ра". "Боягузливий постмодерніст "Пєлєвін не виявляється" постмодерністом в законі ". Гра, яка, здавалося б, затівалася з метою гри, переступила ці рамки. Реальність, ставиться під сумнів за допомогою гри, раптом дала про себе знати через непорушні для письменника моральні категорії, серед яких не останнє місце займає краса.

Всі це дозволяє помітити, що журі Букерівської премії - 97, пояснюючи відсутність роману "Чапаєв і пустота" в списку фіналістів і посилаючись при цьому на "Немодно", несучасним постмодернізму, мріючи про наявність цілісних образів, психологізму і глибоких переживань описуваних собитій15, поквапилося поставити прозу Пелевіна в рамки постмодернізму. Від "Життя комах "до роману" Чапаєв і пустота "він рухається по шляху ігровий прози, не пристосовуючись до смаків масового читача, але й не відхрещуючись від них, не лякаючи явною складністю розповіді, інтригуючи незавершеністю своїх дійових осіб і своєї власної таємничістю.

Характер гри в пелевінскіх текстах дійсно відповідає постмодерністської моделі гри, в якій неможливо розмежувати "ігрове" і "серйозне", яка йде без правил, але управляється парадоксальною логікою іронії, яка, нарешті, претендує стати основою цілісності і не закінчується ніколи. Звідси, до речі, пристрасть Пєлєвіна до відкритих фіналів, в перспективі яких можливий хеппі-енд, "найкраще, що тільки може бути в літературі і в житті ".16

Можна все це назвати постмодернізмом, а можна "коротким замиканням розуму". Нідерландський історик культури Йохан Хейзінга хотів уникнути такого замикання, яке б пояснювало все тільки з позиції гри. З тих пір пройшло більше півстоліття. Коротке замикання розуму стало постійним ігровим напругою в сучасній російській прозі.

Примітки

Віктор Пєлєвін народився в 1962 році в Москві. Після закінчення Московського енергетичного інституту (МЕІ) навчався в аспірантурі МЕІ, в Літературному інституті. Працював інженером і журналістом. Почав писати прозу в 1987 році. Друкувався в різних "товстих" журналах та збірниках. До теперішнього часу в Росії видано 5 книг: "Синій ліхтар" (1992), "Омон Ра" (1993), "Бубон верхнього світу "(1996)," Бубон нижнього світу "(1996)," Чапаєв і пустота "(1996). За кордоном романи та збірки оповідань перекладені на англійську, французьку, норвезька, німецька, голландська, японська та корейська мови. Лауреат декількох премій.Жівет в Москві. (Відомості про автора поміщені у збірнику Російські квіти зла/Сост. В. В. Єрофєєв М.: Подкова, 1997. С. 500-501)

Пєлєвін В. Життя комах/Знамя. 1993. № 4. С. 41.

Ніцше Ф. Веселая наука// Сочинения в 2-х т. Т.1. М.: Думка, 1990. С. 497.

Басінскій П. Новітні белетристи// Литературная газета. 1997. № 22.

Там ж.

Кедров К. Пустота врятує світ// Известия. 1997. № 43.

На провокаційні питання не відповідаємо. Фрагменти віртуальної конференції в ZHURNAL. RU// Литературная газета. 1997. № 18-19.

Пєлєвін В. Життя комах. С. 28.

Там ж. С. 8.

Пєлєвін В. Омон Ра// Знамя. 1992. № 5. С. 34.

Там ж. С. 19.

Бавільскій Д. Сон у сні// Жовтень. 1996. № 12.

Там ж.

Пєлєвін В. Чапаєв і пустота// Знамя. 1996. № 4. С. 27.

Селіванова Н. Букер і Пустота// Известия. 1997. № 179.

На провокаційні питання не відповідаємо. Фрагменти віртуальної конференції в ZHURNAL. RU// Литературная газета. 1997. № 18-19.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту 302 Moved 302 Moved The document has moved here.