"Просвітитель" преподобного Йосипа Волоцький
Кириллин В. М.
Єресь жидівство
В
останньої третини XV - початку XVI століття громадськість Московської Русі
пережила таке бурхливе бродіння умів, якого до того часу ніколи не відчувала.
Відображення цієї, пережитої тоді, смути висловлювалася в наступної російської
битійственності всіляко і, між іншим, все ще не до кінця виявлені і
не зовсім осмислені. Мова йде про так звану новгородсько-московської єресі, а
точніше - про досить певному комплексі умонастроїв, які вже
сучасниками були оцінені як "жидівство",
"жідовствованіе", "єресь жидівство".
Повинно
відразу зазначити: зазначені умонастрої, за справедливими спостереженнями багатьох
дослідників, у своєму внутрішньому, сутнісному розвитку не досягли
доктриальною цілісності та єдності. Однак стосовно до християнства,
православ'я, власне російським церковно-релігійних традицій і засадам вони всі
ж виявилися однозначно деструктивними: живлять їхні ідеї по суті представляли
собою повне або часткове неприйняття, заперечення прийнятої на Русі системи
духовних цінностей і моделі суспільного й індивідуального релігійного
поведінки, конкретно ж - виражалися в деклараціях критики і протесту і
відповідних останнім вчинках.
В
ментальному плані і в контексті європейського середньовіччя "єресь
жидівство "явилась як периферійний і, мабуть, багато разів
переломлені рефлекс того потужного духовно-інтелектуального процесу, який
приблизно з кінця XIII в. розбурхував Західну Європу. Я маю на увазі велике,
звичайно ж, за своєю значимістю і наслідків рух гуманізму, безперечно,
залишило світовій культурі величезні багатства, але, на жаль, разом з усім
позитивним що несли в собі і негативне. Справді, не слід забувати:
оскільки європейський гуманізм зростав як дитя метафізичної боротьби розуму
проти духу, науки проти віри, а сенсом і метою цієї боротьби (може бути,
тоді - в середні віки - мало ким усвідомлюваною) була, по суті, емансипація
ідеї і буття людини від буття та ідеї Бога, остільки внутрішня логіка даного
руху закономірно і неминуче вела до поступового применшенню колись
домінуючої сфери релігійної думки за рахунок все збільшується сфери
секулярної думки, на нездоланною твердженням раціоналізму на постаменті
всепозволітельной і всепроникаючою критики і якщо і не до повного атеїзму, то до
очевидного прагнення використовувати теологію як інструмент громадського
управління і таким чином віру в Бога ощадливо підпорядкувати служінню суто
соціальних і індивідуалістичним інтересам. Звідси не дивно, що в лоні
гуманізму визріли умонастрої, що піддають сумніву і навіть відторгнення
глибоко гуманістичний зміст християнської релігії і релігійного досвіду
християнської церкви. Виявом таких напрямів думки були, зрозуміло, єресі,
причому - найбільш різної реакції. Історія християнства чимало їх знає. У
Зокрема, і середні віки з даного предмета доставляють багатий матеріал.
Єресі,
як відомо, виникали в різному середовищі - наприклад, профанної або елітарної,
розрізнялися за характером - скажімо, були раціоналістичними або містичними;
переслідували різні цілі - релігійні, політичні, соціальні. Але поряд з
відмінними рисами єресі завжди мали і щось спільне. По-перше, всі вони
зростали на грунті суб'єктивного, хоча і нерідко об'єктивно обумовленого,
неприйняття існуючого порядку речей, що склався способу життя, по-друге,
всі вони так чи інакше були критично спрямовані проти догматики і
організаційно-обрядових традицій, прийнятих церквою, по-третє, всі вони
знаходили ідейну опору, з одного боку в ранніх єретичних навчаннях епохи
вселенських соборів, а з іншого - у сучасних філософських концепціях, що з'являлися
у міру розвитку області наукового знання, причому часто - в інохрістіанскіх
культурах: іудейської, язичницької, ісламської. Власне, і ті умонастрої,
які відрізняють єресь жидівство, цілком виразно характеризуються
зазначеними спільними типологічними для всякої єресі, особливостями.
Отже,
в контексті всеєвропейського середньовічного менталітету єресь жидівство
видається, фігурально кажучи, хибним плодом гуманізму. І ось що
цікаво: народившись в православній "Русіі", плід цей виявився нежиттєздатним
дитиною, але дивним чином попередив ідейно аналогічні породження
Західної Європи - реформацію і протестантизм, настільки перетворили в кінці
решт духовне життя європейських народів, що колись - в огорожі
католицизму - відрізнялася все-таки відомим єдністю і гармонійністю.
У
єресі жидівство були, звичайно ж, не тільки глобальні ментальні
передумови. У науці багато говорено перш за все про конкретні
соціально-історичні причини, економіко-політичних та церковно-державних
мотиви її виникнення та поширення в Московській Русі. Ця зовнішня
сторона в загальному досить вивчена, і тому тут навряд чи варто приділяти
увагу даного предмета ще раз (тим більше, що публікується нижче текст
дозволяє цілком наочно представити і панораму і гостроту того, що сталося тоді
конфлікту). Набагато важливіше відзначити інше: а саме те, що зазначена єресь
виникла не раптом і не на порожньому місці, її поява мала, очевидно, свою
досить тривалу передісторію, хоча і погано освітлену. У всякому разі,
цілком можна говорити про попереднє і поступовому приготуванні окремих
російських умов до єресі, цілком можна вказати і на ту злоякісну грунт,
яка стала живильним середовищем для ересемислія.
Дійсно,
вже давно виявлена ідейна зв'язок "жидівська мудрагелів" з їх
попередниками - "стригольників", явівшіміся в новгородському
єпархії сторіччям раніше і сповідувати подібні погляди, які, зауважимо, і
до кінця XV ст. ще не були зжиті. Крім того, встановлено, що саме
стрігольнічество, у свою чергу, було ідейно пов'язано з єресями
"солунських" і "болгарських" жидівство XIV століття.
Щоправда, не всі вчені поділяють такий погляд на стрігольнічество. Відомі й
спроби його захисту, особливо в радянській медієвістики. Така, наприклад,
позиція академіка Б. А. Рибакова, який свою присвячене стрігольнічеству
дослідження побудував прямо як апологію йому. Сміливо розсовуючи історичні
рамки цього - суто російської - руху і розширюючи коло джерел, нібито
пов'язаних з ним (храмові розписи, іконопис, книжкова мініатюра і
орнаментика, дрібна пластика, пам'ятники літератури та інше), автор у підсумку
прийшов до висновку, що псково-новгородські стригольників були "той
передовій, найбільш культурної частиною російської міського посада ХIII-ХIV ст.,
яка закликала до Розуму, пропагувала книжність, встановила культ
Премудрості і подавала приклад "чистого житія", а також "вела
суспільство до більш високого рівня розуміння своїх завдань ". Здається, це
думка, хоч і належить маститому вченому, не відповідає історичній
правді.
Між
іншим, ідейно передував стрігольнічество єресі солунських та болгарських
жидівство теж мали джерело: мабуть, сформувалися не без впливу
з боку караїмство - неталмудіческого (контрраввіністіческого у первісній
основі) релігійного руху євреїв. Отже, одне тільки зародження
єресі російських жидівство було обумовлено очевидною традицією: часом саме,
що в надрах середньовічних православних держав і народів (Візантії,
Болгарії, Русі) до XV ст. накопичився вже значний досвід іноверія і інакомислення,
заснований саме на принциповій критиці християнства і перегляд його
корінних положень.
Необхідно
також мати на увазі і цілий пучок духовно-інтелектуальних імпульсів,
сприяли даному процесу. До еретічеству могли підштовхувати, наприклад,
не тільки імпульси негативні (невігластво, нерозуміння, неприйняття), а й
позитивні (допитливе любпитство, прагнення до освіти, самостійність
думки), не тільки внутрішні (власне спонукання, що закінчується від
перекрученості релігійних уявлень, зарозумілість), а й зовнішні (реальне або
містичний вплив з боку, сліпе, некритичне слідування чужому
думку), не тільки нібито творчі (добрий намір будь-що покращити),
але і руйнівні (злий намір, розрахунок на знищення) і т.п.
Мабуть,
крім того, пам'ятати, що в плані накопичення досвіду критицизму саме Новгород
Великий - завдяки своїм різноманітним зв'язків з навколишнім світом, своєму
старовинним волелюбства і гордовито прагнення до незалежності, включаючи і
духовну, від кого і чого б то не було - був особливо підходяще
місце: тут без праці, в безпосередньому спілкуванні могли бути відчути і
оцінені, наприклад, відмінності між православ'ям і католицтвом, між
християнством та іншими релігіями; тут запросто могли бути схоплені будь-які
бродили по світу ідеї і настрої, тут відмінно - в області знання взагалі --
спрацьовувала різниця потенціалів і, відповідно, легко виникало напружений
поле для розумових занепокоєнь і блукань. Так що зародження єресі
жидівство не де-небудь, а в Новгороді зовсім не дивно.
Судячи
з того, що відомо про початок єресі жидівство і характер перших її проявів,
- Дане вчення було завізних, іноземним, а його нововірці орієнтувалися (і,
мабуть, багато в чому) саме на нехристиянські, чужі православ'ю ідеї і
форми. Цьому, вважається, дуже сприяли: по-перше, найтісніші контакти
Новгорода з Литвою і Польщею, де перебувало тоді чимало іновірців, в
Зокрема, євреїв різних віросповідних розмов - караїмів, раввіністов,
каббалістів, по-друге, - відоме коливання Новгорода між великим князем
литовським і великим князем московським. Проте, будучи прищепленою ззовні, єресь
жидівство поширилася проте вже винятково в російському
суспільстві - спочатку в Новгороді, а потім у Москві, причому вразила собою як
простолюдді, так і привілейовані сфери, головним чином, біле
духовенство і мирян високого рангу.
Треба
визнати: хоча в цілому єретичне рух не був внутрішньо - концептуально і
дисциплінарно - єдиним, тим не менш, вона мала дуже сильними якостями,
вельми сприяли його успіху. Єретиків відрізняла близькість до владних
структурам, закритий, конспіративний характер спілкування і порівняльна
освіченість. На особливу увагу заслуговує саме остання властивість. Бо,
аналізуючи те небагато, що відомо про розумові інтересах і заняттях
єретиків, можна точніше визначити ідейні корені і краще зрозуміти сутність їх
навчання, - самий спірний предмет в науці.
Дійсно,
коло читання єретиків був досить широкий і різноманітний, причому існували серед
них твори були: або досить рідко зустрічається в російських бібліотеках
- З різних причин і, звичайно ж, не тільки через неготовність росіян
книжників сприймати змістовно складні тексти; або зовсім не
зустрічалися - в силу їх невідповідності духом і змістом православ'я; або,
нарешті, тільки-но відомими, але відомими під знаком саме шкідливості,
шкідливим для життя у Христі.
Популярні
у жидівство твори були в основному переказними і за своїм
походженням можуть бути розділені на дві групи - на християнські та
нехристиянські.
До
першої групи ставилися твори богословсько-полемічні і агіографічні --
наприклад, твори Діонісія Ареопагіта, "Житіє папи Сильвестра",
"Слова" Афанасія Олександрійського проти аріан, "Слово"
Козьми пресвітера проти богомілів, послання патріарха Фотія болгарському цареві
Борису-Михайлу. Всі вони, ймовірно, привертали увагу єретиків перш за все
що міститься в них ортодоксальної аргументацією щодо різних
догматичних, церковно-практичних та релігійно-філософських питань. Однак
такий суто конфесійної християнською літературою жидівство НЕ
обмежувалися. Їх цікавили і світські за змістом тексти - наприклад,
"Мудрість Менандра", збірник повчальних афоризмів і сентенцій
давньогрецького драматурга про кохання, дружбу, ворожнечі, добре, зле, праці, навчанні,
лінощів, сімейного життя і т.д.; причому головною, сполучною темою всіх цих
етико-філософських висловів, за переказами, зібраних воєдино святим Григорієм
Богословом, було питання про силу і можливості розуму, про значення освіти і
освіченості. Саме ця особливість збірки, мабуть, і викликала
спеціальний інтерес єретиків, які тяжіли до раціоналізму.
Отже,
популярна серед жидівство християнська літратура в цілому вказує на їх
очевидну прихильність до занять відверненими предметами і приналежність,
відповідно, до інтелектуальної еліти. Власне такий висновок підтверджується
і тими старозавітними текстами, які, опинившись у сфері уваги єретиків,
разом з тим взагалі в слов'янської писемності були досить рідкісні, або тільки-тільки,
до кінця XV ст., з'явилися в слов'янських перекладах. Мабуть, особливий інтерес у
єретиків викликали книги Буття, Царів, Приповістей Соломона, пророків, Премудрість
Ісуса, сина Сирахова. Але в чому конкретно був цей інтерес, якою була його
специфіка порівняно з православним підходом, поки не встановлено. Можна лише
в самому загальному плані припустити, що їх цікавили питання про долі
створеного світу, про месіанство і месіанських сподіваннях, про мудрість і божественної
людської.
Що
ж до текстів другої групи - нехристиянських, до яких тяглася думка
жидівство, то такі, як встановлено, у своєму первинному вигляді належали
до єврейської або арабської книжкової традиції, але на російську мову були переведені,
на думку більшості вчених, саме з єврейської. Ці тексти також розрізнялися
в плані змісту.
Одні
з них, здається, були цілком адекватні релігійним запитам жидівство.
Відомі, наприклад, деякі старозавітні тексти, перекладені на слов'янську
не з грецького - по "Септуагінті", а з староєврейського Масоретськом
оригіналу. Це "Книга Есфір", "Книга пророка Даниїла" і
ін Відома, крім того, і так звана "Псалтир єврейська", --
зроблений таким собі Федором "новохрещених" переклад з будь-то єврейська
молитовника (короткого варіанту святкового молитовника "Махазор").
І абсолютно справедливо зазначалося, що подібні тексти, будучи введеними в
побут давньоруського читання, призначені були, крім релігійних цілей, до
тому, щоб "засліпити малоосведомленних російських ідеєю перекрученості
старозавітній Біблії, на яку спиралася вся християнська церква ".
Особливо показова в цьому відношенні "Псалтир єврейська", тому що в
ній, по-перше, відсутні які б то не було пророцтва про Сина Божого
Ісуса Христа, по-друге, чітко просвічує "іудейська опозиція
вчення про троїчності осіб Божества ", по-третє, простежується
"тенденція відновлення земного царства єдиного Бога в Ізраїлі".
Звідси не дивно, що кожен давньоруський читач, схильний по натурі до
критицизму і недостатньо твердо тримається православ'я, цілком міг заразитися,
спокуситися таким текстом і прийняти його як ідейної опори для
власних довільних релігійних установлень, які, природно, повинні
були увійти в суперечність з комплексом понять, знань, переконань, обрядових
действованій, вироблених і кристаллізувався в християнському соборній досвіді
богопостіженія, богоісповеданія і богослужіння.
Іншу
різновид нехристиянських книг, популярних у єретиків, склали книги світські.
Це - або наукові, або паранаукові твори, які знову-таки і своїм
походженням і своїм змістом пов'язані були перш за все з розумовою
життям середньовічного єврейства. Так, книга "Шестокрил" представляла
собою слов'янський переклад трактату "Шеш кнафаім" - посібника з
математичного визначення місячний-сонячного руху, написаного в 1365 році
євреєм Іммануель бен Яўаковом Бонфіс. І прикметно, що на Русі дана
книга використовувалася саме в приблизно практиці. Читали жидівство і
перекладні праці з філософії. Прикладом може служити "Книга, глаголемо
логіка "- переказ твору" Міллот ха-хігайон ", автором
якого був відомий єврейський вчений XII-XIII ст., раввініст Мойсей бен
Маймун (Маймонід). До текстів з кола єретиків прийнято відносити також
"Трактат про сферу" Іоанна де Сакрабоско, абоДжона Галіфаксу,
англійського вченого XIII ст.; цей твір містилося в одній з давньоруських
"Космографію", перекладеної, між іншим, з єврейського оригіналу. Слід,
нарешті, відзначити і такі твори, як "Вчення лунніку",
"Рафлі", "Таємна таємних" (або "Арістотелеви
врата "). Історія названих книг знов-таки пов'язана з єврейською
середньовічної літературою (зв'язок їх, крім того, з арабомовних традицій в
даному випадку не має значення). І важливо, що, незважаючи на різницю в
зміст, всі вони виявляють відоме подібність, оскільки так чи інакше
стосуються теми таємного, езотеричного знання. У них, наприклад, є
приблизно-астрологічні розділи, де описані деякі способи передбачення
майбутнього, а також прийоми магічного впливу на реальність. Особливо
показові книги "Рафлі" і "Таємниця таємних": будучи
текстуально пов'язаними між собою, вони, виявляється, близькі також і до
згадуваної вже "Логіки" Маймоніда. Дана обставина
свідчить не тільки про належність зазначених творів до одного колі,
але, здається, і про те, що їх читачі - "жидівська мудрує" --
поєднували інтерес до природничих наук, до раціоналістичному образу думки і пізнання
з інтересом до метафізики, містики, окультизму.
Отже,
популярна серед єретиків нехристиянських література відрізняється в генетичному
відношенні очевидним єдністю з єврейської середньовічної книжності, причому,
судячи по зазначених творів, книжності саме раввіністичним, а не
караїмського толку. Але разом з тим нехристиянських література єретиків
характеризується ще і єдністю часу і місця її впровадження в сферу
східнослов'янської, зокрема, російської розумового життя. Дійсно, за
загальновизнаного думку, всі названі вище тексти у вигляді давньоруських
переказів з'явилися на Русі в другій половині XV ст.; тобто їх поява
цілком синхронно процесу зародження та поширення єресі жидівство. Всі
ці переклади, крім того, мають помітною мовною спільністю: вони відображають
більш-менш погане знання древнерусскорго літературної мови і містять
малоросійські, білоруські, польські діалектизми, а також Гебраїзм. Такі риси
дозволяють вважати, що батьківщиною даних перекладів була литовська Русь, а їх
авторами, найімовірніше, були особи єврейської національності, які проживають
тут у XV столітті у вельми неабияк кількості. До речі, саме до Литви і
Польщу і саме до зазначеному часу перемістилися із Західної Європи центри
єврейської освіченості. Цим, безперечно, виправдовується відома
переконаність щодо дійсного впливу з боку саме єврейської
книжності і думки на так зване пробудження суспільної свідомості, а
точніше - захоплення єретичними ідеями, що мало місце в Московській державі
в останній третині XV ст. Така переконаність, між іншим, цілком узгоджується з
тим, як на Русі інтерпретували саму єресь і єретиків сучасники-очевидці,
зберігали вірність православ'ю.
Повинно
однак зазначити: думка про єврейські коріння єресі не всіма визнається. Так, у
радянської медієвістики вчення жидівство іноді розглядали на більш
широкому тлі європейського гуманізму і класової боротьби, уникаючи разом з тим
конкретизації у вирішенні питання про витоки вчення. Але ж погляд на
жідовствованіе як на умонастрій, тісно пов'язане з впливом з боку
єврейського менталітету, крім вищенаведених доводів, підтверджується також
характером і істотою власного, оригінального тексту, що вийшов
безпосередньо із середовища російських єретиків. Я маю на увазі "Лаодикійському
послання "Федора Куріцин. Дійсно, останнім часом багато вчених
прийшли до висновку про зв'язок цього таємничого тексту з єврейською думкою (правда,
висловлювалися і альтернативні думки: про зв'язок пам'ятника з античної або навіть з
християнської святоотецької традицією). Причому ті, хто вбачає у творі
Федора Куріцин єврейське коріння, розходячись один з одним у конкретику своїх
припущень (Дж. Файн, наприклад, співвідносить "Лаодикійському послання"
з іудаїзмом, Ф. Кемпер - з фарисейством, І. Мейер - з працями Мойсея Маймоніда,
Ф. Ліліенфельд - з Каббалу), по суті, все ж сходяться, оскільки так чи
інакше, але вказують саме на раввіністичним лінію розвитку єврейської
релігійної культури як на очевидне джерело впливу, з якого черпав
натхнення та ідеї російська єретик Федір Куріцин.
В
цього особливо реальною представляється зв'язок "Лаодикійському
послання "з кабали. І ось чому. По-перше, серед жидівство були в
ходу деякі старозавітні книги, перекладені на російську мову, як уже
вказувалося, прямо з Масоретськом оригіналів. Але ж поява і
розповсюдження серед євреїв тексту "Святого Письма" у вигляді
"Масори", на думку деяких дослідників, пов'язане саме з
каббалістичної традицією. По-друге, поширювані єретиками книги
"Рафлі" і "Таємна таємних" також містять деякі
елементи, що дозволяють судити про зв'язок цих книг з Каббалою - точніше, з її
символічним розділом, який присвячений обгрунтуванню правомірності певних
спекуляцій з буквами і числами - наприклад, за допомогою гематріі і нотарікона,
нібито здатні розкривати таємничі шляхи божественної премудрості.
Зазначені відповідності та збіги, у всякому разі, вказують на їх
глибинне, сутнісна єдність і представляються симптоматичними. Думаю, маючи їх
на увазі, дослідник може з повним правом конкретизувати загальний висновок про
єврейський культурно-релігійний вплив на росіян жидівство. І найімовірніше
всього таке чинився з боку саме каббалістів, які в руслі
середньовічного іудаїзму представляли досить сильне учено-релігійна течія,
між іншим, конгеніальні раввінізму і що випливає з древнього фарисейства.
До речі, непрямим підтвердженням висновку про генетичного зв'язку міркувань російських
єретиків з іудейської Каббалою є та обставина, що буквально тоді
ж - тільки трохи пізніше, наприкінці XV - початку XVI ст., - і в Західній Європі
каббала використовувалася як позитивний джерело знання. Так, її всерйоз
намагалися пристосувати до християнства (причому з метою створення більш
досконалою, ніж всі існуючі, універсальної і синкретичної теології)
італієць Джованні Піко делла Мірандола і німець Йоганн Рейхлін. І, між
іншим, у лоні католицької церкви погляди названих мислителів-гуманістів були
теж кваліфіковані як єретичні. Без сумніву, зазначена тут
культурно-історична паралель не тільки виправдана, але й дуже показова,
- Особливо якщо розглядати її в контексті добре відомих контактів
Московської Русі в XV ст. як раз з Італією та Німеччиною.
Отже,
єресь жидівство, якщо говорити тільки про її ідейно-змістовної стороні,
виникла: по-перше, на історично підготовленої критикою і ложноучітельством
грунті, по-друге, як відображення загальноєвропейського гуманістичного руху;
по-третє, під впливом єврейської релігійної та науково-філософської думки. У
результаті духовно-інтелектуальний стан деяких російських людей було
третирувати умонастроями, по суті цілком ворожими православ'я і
заснованим на ньому засадам життя. Будучи распространяеми таємно, ці умонастрої
виявилися тим більше заразливі; будучи Підтримувано в самих верхніх сферах
світської влади вони погрожували бути тим більш згубними. Хуле і нехтуванням
піддалося найголовніше - віра, норми поведінки, святині християн. Реальність
"відродження знайшла катастрофічні форми, адже її перемога мала
радикально змінити життя нації - і не тільки в церковному відношенні, але також в
політичному, економічному, культурному, а головне - щодо
домобудівництва Божого про спасіння людства.
Зміст "Просвітителя"
Отже,
у своєму повному вигляді книга Йосипа Волоцький складається з історичного введення,
або "Сказання про новоявівшейся єресі ...", і шістнадцяти глав
викривально-полемічного змісту, або "слів на єресь новгородських
єретиків ".
В
"Оповіді" розглянуті зовнішні обставини зародження єресі в
Новгороді та її виявлення архієпископом Геннадієм. Згідно преподобному
Йосипа, винуватцем її став такий собі "жидовином" Схарія, який, з'явившись
до Новгорода в 1470 р., захопив тут своїми ідеями деяких новгородських
священнослужителів. Особистість цього Схаріі стала предметом принципових
наукових суперечок. Одні дослідники визнавали свідоцтво автора
"Просвітителя" достовірним і вважали Схарію реальної історичної
фігурою, інші вважали, що Волоколамський ігумен вдався в даному випадку до
тенденційному вимислу з метою посилення викривального пафосу своєї критики
єретиків, щоб переконливіше показати тотожність єретичного навчання з іудаїзмом.
Підставою для подібних суперечок є факт відсутності імені Схаріі в інших
давньоруських джерелах, які розповідають про єресі. Є лише непрямі
дані.
Так,
в 1488 р. чернець Сава (насельник Сенновского Троїцького монастиря, що знаходився
на Корельского перешийку, в Вотську Пятину новгородської області) склав
компіляцію виписок з різних протівоіудейскіх творів - "Послання на
жидів і на єретики ". У передмові до" Послання "Сава, звертаючись
до Дмитру Васильовичу Шеїну, ходівшему в 1487-1488 рр.. послом великого
московського князя Івана III до кримського хана Менглі-Гірея, писав: "І ти,
пан Дмитро, коли був єси послом і говорив єси з тим жидовином з Захарій
з Скара. І я, пан Дмитро, молюся тобі, що ти від нього чув словеса
добрі чи злі, то мабуть, пане, відклади їх від серця свого і від уст
своїх, якоже якийсь скупий ". Крім того, за документами Кримського
наказу відомо, що приблизно з кінця 1482 - початку 1483 по квітень 1500
Іоанн III вів переговори про перехід до нього на службу з якимось - проживання то в
Криму, то в Черкасах - Захарієв Скара або Захарієв Гуіл-Гурсісом, причому
називав його в різні роки по-різному: "жидовином",
"евреяніном", "Таманським князем", "черкасіном",
"Фрязіно". Нарешті, останнє непряме свідчення про Схаріі
надано святителем Геннадієм, архієпископом новгородським, який
особисто виявив єресь, справив розшук і з'явився перший докоряти цього
навчання перед великим князем і духовенством. В "Посланні" митрополиту Зосимі,
написаному в жовтні 1490 він так писав про початок єресі: "А що які
литовські окаянні справи прозяблі в Руській землі ... коли був у Новеграде князь
Михайло Оленковіч (Олександрович - В.К.), а з ним був жидовином єретик, та від
того жидовина розпростерлася єресь в ноугородской землі, а тримали її таємно ... і
яз почується те, до про те грамоту послав ".
Розглядаючи
наведені дані, історики одностайно вважали, що і у ченця Сави, і в
справах Кримського наказу мова йде про одну й ту ж особу - про Захарії Скаре
Гуіл-Гурсісе. Проте розбіжності викликала національна і релігійна
приналежність останнього, а також питання про його ставлення до "жидовином
Схаріі "Йосипа Волоцький і до безіменному" жидовином "архієпископа
Геннадія. У дореволюційній історіографії кримський і черкаський житель Захарій,
як правило, ототожнювався з єресіархи Схаріей, учівшім в Новгороді в
1470-1471 рр..; Слідом за автором "Просвітителя" вважали, що останній
справді був євреєм і дійсно звертав православних новгородців
саме в "жидівських віру", або в старозавітне іудейство.
В
радянській науці з цих питань висловлювалися різні думки. Найбільш
грунтовними є дослідження Я. С. Лурье, Г. М. Прохорова і К. В.
Айвазяна. Лурье, висловлюючи недовіру до преподобного Йосипа, повністю заперечував
реальне існування новгородського єресіархи Схаріі, вважаючи, що автор
"Просвітителя" вигадав його, використавши при цьому
"Послання" ченця Сави і архієпископа Геннадія. Що ж стосується
Захарія Скара Гуіл-Гурсіса, то, оцінюючи іменування останнього в "Кримських
справах "і в" Посланні "ченця Сави" жидовином "і
"евреяніном" як помилкове, що виникло в результаті непорозуміння,
Лур'є ототожнював цього "таманського князя" з згаданим у
генуезьких документах Захарієв Гвізольфі, італійцем за національністю і
католиком за віросповіданням. Таким чином знімалося питання про юдаїські
коріння єресі жидівство. Прохоров вважав, що і Схарія Йосипа Волоцький, і
Захарій Скара (або Захарія Гуіл-Гурсіс) "Кримських справ" і
"Послання" Сави, і Захарій Гвізольфі генуезьких документів - одне
особа, що виступало під різними іменами. За походженням цей Захарій був
полуітальянцем-получеркесом, тому його називали то "Фрязіно", то
"черкасіном"; а по вірі він був караїмів, тому іменувався то
"жидовином", то "евреяніном". Нарешті, Айвазян прийшов до
висновку, що Захарій Гвізольфі взагалі не мав ніякого відношення ні до єресіархи
Схаріі, ні до Захарія Скаре Гуіл-Гурсісу, тоді як два останні імені
відносяться до одного і того ж особі. В 1470 р. у Новгород разом з російсько-литовським
князем Михайлом Олександровичем дійсно приїжджав "жидовином
Схарія "- той самий, який пізніше листувався з Іваном III і
згадувався ченцем Савою. Однак він не був євреєм і не сповідував іудаїзму.
Автор "Просвітителя" навмисно "евреізіровал" його ім'я --
Скара, щоб надати більшу переконливість своїх звинувачень єретиків в
відпадати в "жидівських віру". Насправді, Скара був вірменином і
тримався поширеного в Угорщині, Валахії та Польсько-Литовському князівстві
павлікіанства - "арменской єресі", близької або навіть тотожною до
зародилася в Новгороді з кінця XIV ст. і зберігалася в XV ст. єресі
стригольників. Крім того, Айвазян, расссматрівая принципове питання про
трактуванні вживається Волоколамський ігуменом стосовно до єресі і єретиків
термінології, зокрема терміну "жидовином", і при цьому спираючись на
Прохорова думка про те, що в середні віки людей визначали швидше "за їх
вірі, ніж по крові ", - думав, ніби в Стародавній Русі слово
"жидовином" використовували не в етнічному сенсі, а в релігійному.
Звідси вірменина-павлікіанца Захарія Скара називали "жидовином" нібито
за подібністю сповідуваного їм навчання з іудаїзмом, але не тому, що він був
євреєм. Подібне відбувалося і з іншими особами. Однак такої інтерпретації суперечать
дані російської лексикографії. Згідно з останніми, слова "жид",
"жидовином" у багатьох давньоруських перекладних і оригінальних текстах
вживалися саме і насамперед у сенсі їхнього етнічного змісту, а
похідні від них слова - "жідовітіся", "жідовствоваті" і
ін - в вероісповедніческом сенсі. Ця обставина дозволяє засумніватися в
правомірності віднесення "жидовина Схаріі" до якої б то не було
національності та віри крім єврейської.
Поза сумнівом,
Йосип Волоцький (як і інші давньоруські письменники), говорячи
"жидовином", мав на увазі все ж єврея і по крові і по вірі. Між
іншим, непрямим підтвердженням такого висновку є іменування кримського
адресата Івана III "князем". Справа в тому, що у євреїв - зокрема,
у фарисеїв - довго зберігався давній звичай, за яким стосовно
законовчителем - гіллелітам - використовували титул "князь" --
"насі". Цього звичаю трималися і спадкоємці фарисеїв каббалісти. Так,
наприклад, наприкінці ХIII століття в Толедо місцеві каббалісти називали князем - в
знак особливої поваги - кабаліста ж Тодроса бен Йосипа Абулафія. Тому якщо
жидовином Схарія, згідно з автором "Просвітителя", розпорошились
новгородців в єресь, дійсно був каббалістом і дійсно тотожний
адресату Івана III, "жидовином" і "евреяніну" Захарії
Скаре, то звернення до нього одночасно і як до "таманському князю" не
дивно і зрозуміло. Нарешті, навряд чи взагалі справедливий і грунтовний
відомий скепсис по відношенню до свідчень Волоколамського ігумена.
Здається, жидовином Схарія все-таки реальна історична фігура. Цього, до речі,
не заперечують і єврейські вчені. Більше того, вони вважають навіть, що поява
Схаріі в Новгороді, як і легке засвоєння новгородцями що розповсюджувався їм
навчання, було цілком закономірно і обумовлено низкою культурно-історичних
причин.
Як
Хай там як, але нове релігійне вчення не тільки широко поширилося,
а й глибоко вкоренилася в російському суспільстві, склавши серйозну загрозу
віками сформованої на Русі церковно-державному свідомості і способу
життя. Тому основний зміст "Просвітителя" присвячено було,
по-перше, досить і досить грунтовної критики релігійних поглядів
жидівство як повної відмови від християнства, по-друге??, Дискурсивної
викладу догматичних основ православної віри, обрядів і звичаїв, по-третє,
викладу канонічних і юридичних прав церкви і держави судити і
карати єретиків. Таким чином, перші одинадцять глав книги присвячені
були досить значного кола основних питань: догматам про троїчності
Бога, про втілення Сина Божого і про його рятівної місії, вчення про тимчасове і
підготовчі значенні старозавітній релігії, вчення про шанування ікон,
хреста, святих подвижників, церковних таїнств і обрядів, про авторитетність
апостольських і святоотецьких творів, про чернецтво. В останніх п'яти розділах
праці розглянуті церковно-дисциплінарні питання, що стосуються відносини всіх
без винятку членів церковної спільноти до тих чи інших форм прояву
іноверія, єресі, відступництва і, відповідно, покаяння. Все своє
аргументацію Йосип Волоцький будував на підставі проникливого знання
старої-і новозавітних біблійних тестів, святоотецьких творінь (перш за все,
це творіння Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна, Іоанна Дамаскіна) і творів
різних церковних письменників (особливо Никона Чорногорія), церковних правил,
житійної літератури, використовуючи при цьому дивовижну силу власної думки і
логіки, а також неперевершений талант полеміста. По суті, його книга є
перша на Русі досвід власне богословсько-апологетичного твори. Дана
книга у багатьох відношеннях чудова: вона містить живий, наповнений яскравими
побутовими картинами та історичними аналогіями розповідь про діяння і безчинства
єретиків, детальний аналіз і непримиренну критику їх поглядів, проникливі
роздуми про Бога, Благовіст, порятунку, про життєву необхідність віри в
євангельські істини і дотримання апостольських і святоотецьких звітів.
Представляючи собою цікавий пам'ятник давньоруського богослов'я, а також
пам'ятник конкретної, гостро направленої полеміки, глибоко усвідомленого
патріотизму і громадянськості, книга преподобного Йосипа з'явилася у світ
російської розумового життя як нищівної теоретичне зброя, причому
однаково придатний і для аргументованого спростування неправомислящіх, і
для затвердження, освіти малосведущіх в корінних питаннях православ'я. Чи не
дивна тому величезна популярність цього твору серед давньоруських
Він їх: до нього, як до джерела істинного християнського знання, неодноразово
зверталися у своїй суспільно-релігійної боротьби послідовники преподобного
Йосипа. Наприклад, у середині XVI ст. до цієї книги виявляв інтерес цар Іван
Васильович Грозний, вона притягувалася так само при соборних розглядах єресей
Матвія Башкина і Феодосія Косого, її використовував як джерела Зіновій
Отенскій, складаючи власний твір "Істини показання"; в XVII
столітті, полемізує з розкольниками, на "Просвітитель" спирався
митрополит Сибірський і Тбіліський Ігнатій Корсаков.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матері
