Образ маленької людини у Н. В. Гоголя ( "Шинель") і у Акутагава Р. ( "Бататовая каша")

Рудольф Сікорскі

Образ маленької людини відомий давно - завдяки, наприклад, таким мастодонтам, як Микола Гоголь чи Федір Сологуб, - і невичерпний, на мій погляд, не дивлячись на те, що в більшості випадків загрожує летальним результатом свого носія. І це майже обов'язкове обмеження народжує цілком закономірний інтерес: чи справді воно обов'язково, і чи не може існувати в природі варіанту, який хоча б залишає надію на більш бажаний шлях розвитку подій для цієї маленької людини, що викликає жалість навіть у свого жорстокого оточення, - повинен викликати її і в авторів.

І ось в 1916 році, майже три чверті століття по тому після гоголівської "Шинелі", не такий відомий в наших вітчизняних літературних колах, як А. Чехов (теж майстер розробки характерів "маленьких людей "), але ніяк не менш талановитий, тоді ще Двадцятичотирилітній автор кількох оповідань Акутагава Рюноске робить спробу - майже скалькована першу половину "Шинелі" - принципово змінити її друге, вирішальну частину. І в далекому Токіо "маленька людина" бачить промінь світла - натяк на можливість повного звільнення. Не варто й казати, що спроба юного японського Дракона виявилася надзвичайно вдалою.

Людина, що володіє контрольним пакетом моєї любові, поваги і захоплення, безумовний авторитет у даному питанні - Аркадій Натанович Стругацький, в даному випадку який виступив у ролі перекладача з японської на російську саме "Бататовой каші ", свідчить, що подібний досвід не з'явився ні перше, ні, тим більше, єдиним на творчому шляху Акутагава. Таким було й першим твір, який приніс йому популярність, - "Ворота Расемон", ті ж прийоми використовував він в новелах "Сад", "Панночка Рокуномія" та інших. Рано зрозумівши, що гіперболізувати внутрішній світ героя можна лише з допомогою події, він направив свою думку на його пошуки - у минуле. Подією, що говорить він, може бути що завгодно: від всесвітньої катастрофи - до підлої дрібниці життя -- наприклад, придбання нової шинелі. Причому, на авторство ідей Акутагава НЕ претендує - його свідома роль полягає в тому, щоб в старих сюжетах виявити новий зміст. Стругацький відзначає, що особливий інтерес у цьому плані викликає оповідання "Бататовая каша". В його основу покладено стародавній анекдот про бідного самурая, все життя мріяв "нажертися" бататовой каші, і як він нею об'ївся, коли сильні світу цього надали йому таку можливість. Однак Акутагава побудував на цьому невибагливим анекдоті відвертий парафраз "Шинелі" Гоголя, що підтверджується багатьма прозорими моментами, безперечно вказують на першоджерело. Михайло Йосипович Веллер атестує це прийом як "літературне заперечення": "Акутагава в" Бататовой каші "запропонував зворотний варіант "Шинелі" Гоголя: бідний маленька людина отримує бажане в величезних розмірах. "Але витоки новели Акутагава - це" Шинель ", подивимося, як вони розвиваються, і де саме починаються розбіжності.

. Перше, що ми бачимо, відкривши обидва твори, - це повідомлення про невизначено давньому часу, в якому відбувається дія, тут же йдеться і про неважливості дати для його опису. Далі йдеться про місце роботи головного героя - теж не важливе. З ім'ям починається перша плутанина: якщо Гоголь, великий насмішник, обдаровує свого піддослідного чудово дурною назвою - Акакій Акакиевич так ще й Башмачкіна, тим самим попереджаючи читача про початок веселощів, то вже схильний до детального і скупого реалізму за рахунок антуражу у виписуванні характерів Акутагава позбавляє свій персонаж якого-небудь власного імені, і в разі потреби характеризує його згідно з незначною посади, займаної їм, - гої. Що стосується зовнішнього вигляду героїв, то тут спостерігаються маленькі непринципові відмінності, які не залишають можливості говорити про нього інакше, ніж про маленьку: невисокий зріст, страшненький ніс, тупувате вираз обличчя ... Обидва героя можуть похвалитися своєю невезучості: Башмачкіна володіє особливою харизмою "ходячи по вулиці, поспівати під вікно саме в той самий час, коли з нього викидали всяку погань, і від того вічно ніс на капелюсі кавунові і динние кірки і тому подібний дурниця. "Гої не везе з бажаною кашею - у разі великих свят, на які її готували, йому вистачало її "вельми небагато, тільки змастити горло. "Одягаються бідолахи теж як попало: потерту шинель Башмачкіна товариші по службі називають капотом, старий одяг і облуплений меч гої теж не додають йому популярності. Взагалі, немає такого людини в хронотоп цих новел, який не скористався б можливістю образити маленької людини - тут, до речі, все збігається: дивимося у Гоголя: "У департаменті не була до нього ніякої поваги." У Акутагави: "У самурайських казармах на гої звертали не більше уваги, ніж на муху. "В ієрархічному контексті - відносини такі ж. Найбільш прозорий момент - у Гоголя: "Молоді чиновники [...] сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. "А ось у Акутагави:" ... до вузла волосся на маківці йому причіплювати клаптики паперу ... "Скарги на життя в обох маленьких людей вчиняються однаковим способом і викликають такий же слабкий, але гіркий резонанс: доведений до крайності Акакій Акакиевич вимовляє: "Дайте мені, навіщо ви мене ображаєте?", А гої говорить, скорчить незрозумілу гримасу: "Що вже ви, справді, не можна ж так ...", причому вид їх робиться таким жалюгідним, що і тут, і там знаходиться не остаточно зачерствілого душа, яка тлумачить при цій нечасто скарзі весь жах їх безпорадного стану і Той, хто соромиться своїх дій та припиняє їх надалі -- але це трапляється спорадично ... Знущатися над Башмачкіна знаходить приємним навіть п'яниця-кравець Петрович, лякаючи його астронономіческой ціною на шинель. Гої лякає самурай Тосіхіто, що везе його до себе за бататовой кашею, відмовляючись говорити, де ж саме розташований пункт призначення їх подорожі по небезпечним провінціях.

Співпадає також і перше захоплення обох невдах - це служба, хоча Башмачкіна навчився любити свою роботу (переписування), а гої, здається, всього лише ищет порятунку від свого оточення - від життя, якщо завгодно. Гоголь пише: "Мало сказати: він служив ревно, ні, він служив з любов'ю. [...] Поза цим переписування, здавалося, для нього нічого не існувало. "Акакій Акакиевич бере роботу додому і переписує папери заради власного задоволення. "Написати всмак, він лягав спати, посміхаючись заздалегідь при думки про завтрашній день: що-то бог пошле переписувати завтра. "Про безіменному гої повідомляється лише, що він вважає за краще працювати, ніж спостерігати "розваги" колег, жертвою яких він був, мабуть, тому, а не за природного схильності "... він з дуже давнього часу щоденно і невтомно відправляє одні й ті ж обов'язки ..."

Але в обох цих персонажів є інша, таємна мрія, яка об'єднує їх, і з якою починаються серйозні розбіжності в сюжеті розглянутих оповідань. До речі, обидва твори носять назву саме бажань, стающіх другою натурою героїв і рушійною силою їхніх доль. Гоголь наділяє свого героя бажанням, обумовленим необхідністю: шинель, довгі роки захищала Акакія Акакійовича від злих петербурзьких морозів, з часом перетворилася на нездатну кого-небудь зігріти ганчірку; хотів він того чи ні, - купувати нову шинель все одно довелося. І тільки нелегко змирившись з цією необхідністю пан Башмачкіна усвідомив, яким щастям може стати для нього це придбання. З цієї миті Башмачкіна пропав; вимушений голодувати на користь обновки "... він харчувався духовно, носячи в думках своїх вічну ідею майбутньої шинелі. З цього часу ніби саме існування його стало якось повніше, як ніби він одружився [...] Вогонь іноді показувався в очах його, в голові навіть миготіли самі зухвалі й відважні думки: не покласти чи точно куницю на комір. "І день, коли Петрович приніс готову шинель, слав самим радісним, найвидатнішим в житті маленької людини Акакія Акакійовича Башмачкіна. Тут ми маємо справу з божевільним щастям того, хто дозволив собі щось мало не життєво необхідне.

Кілька інша ситуація з гої Акутагава. Його мрія - це бажання в чистому вигляді; бажання як таке. Здавалося б - їжа, ще й солодка ... Такі бажання виникають хіба що у дітей. У дітей - і в тих, хто позбавлений всього - навіть елементарного самоповаги. Втім, така дрібниця, як солодка каша, занадто сильно заволоділа єством гої. Читаємо: "Ось уже кілька років він мав незвичайну прихильність до бататовой каші [...] І поїсти досхочу бататовой каші було давньою і заповітною мрією нашого гої. [...] ... він і сам, мабуть, не зовсім чітко усвідомлював, що все його життя пронизане цим бажанням. І тим не менше можна сміливо стверджувати, що жив він саме для цього ".

Далі обидва маленьких людини йдуть своїми шляхами, по-перше, Башмачкіна отримує свою шинель. І що ж виявляється? вона дуже змінює його характер. Ще в період очікування "Він став якось жвавіше, навіть твердіше характером ..." Нове захоплення навіть витісняє старе: "Один раз, переписуючи папір, він трохи було навіть не зробив помилки, тому що майже вголос вигукнув: "ух!" і перехрестився. "Шинель робить його більш вагомою фігурою на службі: з ним розмовляють, його розпитують, врешті-решт його запрошують в гості! Зате, власне кажучи, саме шинель і вбиває його: навряд чи без неї виникла б необхідність виходити ввечері з дому - втім, без неї у Башмачкіна нічого б і не відібрали. Далі, шукаючи справедливості для зниклої шинелі, він напевно вперше в житті підвищує голос і чогось потребує. Крім того, він вперше не з'являється на службі. Скажу більше: саме шинель винна в тому, що після смерті Башмачкіна міняється місцями з тими, хто його ображав, залякує і тероризує все місто, перетворившись на примари-месника, розшукує свою шинель.

Бататовая ж каша до пори до часу має досить обмежений вплив на гої - вона надає йому хоробрості: він дуже боїться їхати в таку далечінь з Тосіхіто: "Якщо б надія бататовой каші не порушила його сміливості, він, ймовірно, тут же залишив би Тосіхіто і повернув назад у Кіото. "

До речі, повинна зазначити, що у обох авторів високої майстерності досяг прийом опису через деталь: Гоголь розцвічують кравця Петровича кривим оком і "рябізной на поверхні", багато уваги приділяючи великого пальця на його нозі "із будь-то знівеченим нігтем, товстим і міцним, як у черепахи череп. "У Акутагави такі речі зустрічаються на кожному кроці: чиряк на правій щоці слуги в "Воротах Расемон", відрізаний палець у "Сумніви", гої, чхали в срібний казанок в "Бататовой каші ".

Так ось, гої, якого Тосіхіто привіз до себе в Цуругу з метою подивитися, скільки ж бататовой каші він здолає, з одного боку - потрапляє в рай: аж два підбитих ватою кімоно з блискучого шовку, саке, обіцяна бажана каша, батати для якої вже на стадії збору спритними слугами, а з іншого - жах охоплює гої: далеко від дому, у чужих могутніх людей, які владні знущатися над ним, як завгодно - він вже не хоче цієї каші, а тлько щоб все закінчилося. Акутагава запевняє: "Ще з більшою силою, ніж раніше, він відчув, як йому хочеться по можливості відтягнути частування бататовой кашею, і це відчуття зловісно зміцнилася в його свідомості. [...] І чим більше він думав, тим сумніше йому ставало. "Тут все дзеркально змінено: якщо Акакій Акакиевич спочатку був виконаний радісного передчуття щастя, яка обернулася трагедією, то гої, навпаки, був охоплений жахом, від якого врятувався завдяки втручання долі. А що б сталося з Акакієм Ака-кійовичем, запитує Аркадій Стругацький, якби в нього не відняли шинель, а, навпаки, подарували б йому десяток шинелей, сотню шинелей, завалили б його шинелями? Що відбувається в психіці маленької людини, коли її маленькі мрії збуваються з гомеричним надлишком? Саме цей експеримент поставив Акутагава в своїй розповіді. Бідолаха прийшов в жах від кількості бажаною каші. Він ледве здолав маленький казанок. Мрія його при зустрічі з перспективою повного задоволення перейшла в панічний страх, а страх - у безнадійний жаль про втраченої мрії. Але врешті-решт зникло і жаль. Маленькому людині набагато легше і простіше жити без всяких бажань.

Напевно, горіти мені в пеклі, але я не згодна з Аркадієм Натанович, який, як я розумію, сприймав інцидент з нездатністю гої здолати більше одного казанка вистражданої бататовой каші і його ненависть до цього предмета своїх мрій, як його символічну смерть як особистості. Але я чомусь бачу це зовсім інакше - як символічне звільнення гої, як отримання ним несподіваною душевної свободи: є такий вислів, що коли хтось втрачає все, йому вже нема чого втрачати. Я не хочу представляти все в такому похмурому світлі, я б скоріше сказала, що йому нічого боятися, а це ж найкращий шлях до звільнення. Після бататовой каші що ще можна залякати гої? що ще можна відібрати в нього? Як сказав Веллер про професії двірника: "... не тебе знизити - нікуди, не звільнять - Самим вулиці помсти доведеться ..."

Наостанок хочу зупинитися на принципово новому прийомі, введеному Акутагава Рюноске: елементі казковості (не плутати з містичністю). Всім відома слов'янська казка про хитрого мужика, що продав панові за шалені гроші звичайного зайця, попередньо зробивши вигляд, що посилає його додому з наказом дружині зустріти і нагодувати їх. До цього ж прийому вдається самурай Тосіхіто, бажаючий таким чином як слід налякати і без того переляканого гої своїм величчю: він ніби відсилає лисицю до своїх слуг з аналогічним повідомленням. Можливо, Акутагава використав цей епізод, щоб трохи виправити акценти, показавши марнолюбна хвастощі Тосіхіто і вдалу політику невтручання, обрану все-все розуміє гої.

Це щодо казковості.

Що стосується містичності, то привид Башмачкіна, що краде шинелі у Гоголя, у Акутагави врівноважується перевертнем у вигляді лисиці-кіцуне, персонажа японського фольклору, що втілюється в дружину Тосіхіто і в такому вигляді оповіщає про двір його волі, а не власною персоною, як було б у нас. Та ж лиса з'являється під кінець в образі долі, чинами свого обранця - гої від бажаної бататовой каші, що стала йому ненависною.

Таким чином Акутагава Рюноске довів, що навіть такий обмежений образ, як образ маленької людини, - не обов'язково має зводитися нанівець закладеним в ньому набором якостей і бажань, а головне - те, що він взагалі замислився над тим, що у медалі може бути дві сторони, а у проблеми - як мінімум два шляхи вирішення.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://zhelty-dom.narod.ru/