"Високе недорікуватість" Осипа Мандельштама

Мандельштам. Це ім'я в поезії для мене пов'язано з відчуттям таємничого, не пізнається до кінця світу. Вірші Мандельштама - магічний кристал словесного мистецтва. За спогадами сучасників писав він небагато, але складав безперервно, тільки й дихав що магією образів і музикою слова.

Сергій Маковський, головний редактор журналу "Аполлон", в якому були надруковані перші вірші поета, писав: "Ніколи не зустрічав я віршотворця, для якого тембр слів, буквене їх якість, мало б більше значення. Звідси захоплена любов Мандельштама до латині і особливо до давньогрецького ".

Дійсно, античний світ він відчув до ясновидіння через мовну стихію давньогрецької мови. При цьому і російська мова починав у нього звучати як-то по-новому. Це пояснюється і тим почасти, що він не відчував російської мови спадково своїм, милувався ним трохи збоку, вслухаючись у нього і загоряючись від таємничих перемог над ним. Мабуть, російську мову полюбив він понад усе за багатство її словесних красот, полнозвучіе ударних голосних, ритмічне дихання рядка. У результаті - дивовижні вірші, які запам'ятовуєш назавжди:

Золотистого меду струмінь з пляшки текла

Так тягуче і довго, що мовити хозйка встигла:

-- Тут, у сумної Тавриді, куди нас доля занесла,

Ми зовсім не скучаем, - і через плече глянув.

Ну, а в кімнаті білою, як прядка, стоїть тиша,

Пахне оцтом, фарбою і свіжим вином з підвалу,

Пам'ятаєш, в грецькому будинку: улюблена всіма дружина, -

Не Олена - інша, - як довго вона вишивала?

Формально якийсь час Осип Мандельштам належав кухоль акмеїстів, на чолі якого беззмінно перебував Микола Гумільов. Мандельштама було близько те, що в підстава поетики акмеїстів "покладений" Логос, тобто слово осмислене. Його залучав пафос архітектури та будівництва, характерний для "готичних" віршів самого Мандельштама періоду "Каменя". Це перша поетична збірка поета, який побачив світ у квітні 1913 року. Повага до майстерності, ремесла, прекрасно зробленої речі дало свої багаті плоди. "Камінь" мав величезний успіх.

Моє улюблений вірш цієї збірки - "Раковина". Людина тут усвідомлює себе слабким і крихким істотою-речовиною на тлі сильної і неосяжної стихії Ночі і Моря. Але ось диво - істотою, не протистояли Ночі, але равностоящім з нею. Вони рівновеликі, органічно злиті світовим хаосом, нерозривні. Думається, що це і є образ самої поезії на всі часи.

Бути може, я тобі не потрібен,

Ніч; із безодні світової,

Як раковина без перлин,

Я викинутий на берег твій.

І тендітній раковини стіни, -

. Як нежитлового серця будинок, -

Наповнити пошепки піни,

Туманом, вітром і дощем ...

В Надалі своїй творчості Осип Емільович йшов своєю дорогою, не дотримуючись будь-яких теорій та не будучи членом поетичних угруповань. У нього є чимало віршів закінчених, як би ложноклассіческіх, в стилі Державіна. Але це виняток. Більшої ж частиною його довгі, композиційно-стрункі вірші нагадують громіздкі полотна на кшталт брюлловского "Останнього дня Помпеї". У Мандельштама завжди було прихильність до зовнішньої урочистості, до дзвону, з поетів йому подобався Расін. Цікаво, що Мандельштам піднімається до висот своїх саме там, де бурмоче, ніби відчуваючи, що в логічно-виразних віршах він сам себе обкрадає і говорить не те, що повинен сказати б, - відчуває це і в той же час не має сил своє бурмотіння до логіки довести.

грудня урочистий струменя своє дихання,

Як ніби в кімнаті важка Нева.

Ні, НЕ соломинка, Лігейя, вмирання -

Я навчився вам, блаженні слова.

Це дійсно "високе недорікуватість" за влучним висловом Гумільова. Душа поета відгукується на те, що смутно і солодко їй щось нагадує, а не вчить і розповідає, як у інших.

Так, Мандельштам - поет особливий. У цьому сенсі цікаво зауваження Георгія Адамовича, близько знав Мандельштама і залишив про нього свої спогади. Адамович намагається визначити місце поета в літературі нашій і його значення: "... Є блоковскій світ, як є пушкінський світ. Є царство Блоку, і вони це усвідомлюють чи ні, всі новітні російські поети - його піддані ... Але немає миру мандельштамовско-го ... Мимоволі зупиняюся і запитую себе: що ж є? Миру ні - що ж є? Є швидше різні вірші, ніж поезія як образ буття, як момент в історії народу і країни, є тільки різні, розрізнені вірші, але такі, що при думці про те, що їх, можливо, вдалося б об'єднати і зв'язати, паморочиться голова. Є шматки поезії, оскільки, важкі уламки її, схожі на шматки золота, є окремі рядки, але такі, яких у наше століття не було ні у одного з російських поетів ... "Біс-соніца, Гомер, тугі вітрила ... "- такої музики не було ні в кого чи не з часу Тютчева, і, що ні згадаєш, все поруч здається рідкуватий. Колись, пам'ятаю, Ахматова говорила після одного із зібрань "Цеху": "Сидить чоловік десять - дванадцять, читають вірші, то хороші, то рядові, і раптом наче якийсь лебідь злітає над усіма - читає Осип Емільович! "

Хотілося б відзначити, що високий вигострене майстерність Мандельштама ніколи не було холодним і відстороненим. У всіх його творах говорить його душа, його страждання і його щастя, - про що б він не марив. Світи, створені його уявою, різноманітні: легендарна Таврида, скіфське варварство, стародавня Москва з "п'ятиглавий собор", сучасний вмираючий Потерпілі з Ісак, що стоїть "сивою голубником". І розповіді про цих світах всі насичені захопленнями серця.

Ось дароносица, як сонце золоте,

Повисла в повітрі - чудовий мить.

Тут повинен пролунати лише грецька мова:

Взяв до рук цілий світ, як яблуко просте.

Богослужіння урочистий зеніт,

Світло в круглій оселю під куполом у липні,

Щоб на повні груди ми поза часом зітхнули

/ Про болонню тієї, де час не біжить.

І по темі, і за релігійною акценту ці вірші росіяни, в самій абстрактності їх таїться велика любов поета до російської вірі та російською доль. Релігійність цього "полудня" не тільки захоплено-християнська, але російська, іконописна релігійність. Дивно, як зумів перейнятися нею виріс в єврейській мелкомещанской сім'ї юнак, який набрав багатосторонньої освіченості в Швейцарії та Гейдельберзі!

Чудові спогади про Мандельштама залишила Ірина Одо-евцева. На сторінках її мемуарів ми знаходимо живі сцени з життя поетів Срібного століття, відображені влучним і в той же час захопленим поглядом юної учениці Гумільова. Одоевцева відтворює наступне зауваження свого вчителя: "Мені завжди здається, що свої вірші про божий імені Мандельштам написав про себе. Пам'ятаєте?

Боже ім'я, як великий птах,

Вилететло з моїх грудей.

Попереду густий туман клубочиться,

І порожня клітина позаду.

Мені здається, що він сам цей птах - боже ім'я. Чарівна, бідна, бездомна птах, заблукала в тумані. "

Характер поета і його скітальческій спосіб життя підтверджують цю думку. Мандельштам був по-дитячому наївний, відкритий, надзвичайно добрий, а тому вразливий. Він не любив літературних суперечок, ніколи не хизувався своїми знаннями, він ніби навіть соромився своєї ерудиції і без необхідності не виявляв її. Він здавався деколи легковажним, але насправді намагався глибоко приховати своє трагічне світовідчуття, відгороджуючись від нього сміхом і веселістю.

Дійсно, навіть у його ранніх віршах часто звучить ця сумна нота, нота-передчуття. Передчуття майбутньої біди. Навіть найбільш ранній цикл його віршів "Камінь" містить невідступний мотив - вечір, сутінки, ліс, постріл, іноді сосни, дорога

Як коні повільно ступають,

Як мало в ліхтарях вогню.

Чужі люди, мабуть, знають,

Куди везуть вони мене.

Це як бачення: майнуло - і немає. І знову:

Сьогодні поганий день

коників хор спить,

І похмурих скель покров

Похмурий гробових плит.

імен стріл дзвін І віщих ворон крик ... Я бачу поганий сон, За миттю летить мить.

Всі смутні передчуття тільки підтверджують тонкий слух поета, вловлює майбутні удари долі. За радянських часів, з 1925 по 1930 рік, Мандельштам практично нічого не пише. Але в ці роки "мовчав" не він один. І Анна Ахматова, і Борис Пастернак ... Густішала атмосфера неприязні до письменникам-попутників, у 30-і роки вона переродилася в охоту і відкриту цькування. Друкуватися ставало все важче, поет займався перекладами з французької, але це була лише імітація творчості.

Лише в жовтні 1930 року, в Тбілісі, після подорожі по Вірменії, Мандельштам почав знову писати вірші! І за сім років було написано понад 200 віршів. Без цих віршів "пізнього" Мандельштама російська поезія XX століття непредставіма. Ось один лише фрагмент вірша 1937 року:

На дошці малинової, червоної,

На кону гори крутопоклонной, -

втридорога снігом напоєне,

Високо занесений санний, сонний

Полу-місто, напів-берег кінний,

В збрую червоних вугілля запряжений,

Жовте мастикою утеплений

І перегоріли в цукор печіння.

Майстерність звукопису тут незвичайне. Поет, як і раніше вірний досконалості. Правда, змінилася лірична його налаштованість, змінилася і манера письма. І не дивно: пізні вірші Мандельштама написані часто-густо на езопівській мовою, - щоб невтямки було тим можновладцям, в яких мітять їх отруєні стріли. Взяти хоча б такі рядки: "Жорстоких зірок солоні накази" або "Час - величний підпасок", або "Тут пише страх, тут пише зсув Свинцевою паличкою молочної ... "

Ймовірно, його опьянала ця словесна еквілібристика у "похмурій безодні на краю". Загинуло все, що він вірив колись, що вважав метою і виправданням життя. З письменників, ймовірно, ніхто не був вражений "Жовтнем" сильніше, ніж Мандельштам, може Можливо, до втрати розумової рівноваги. Лякливий від природи, але в інший час сміливий до відчаю з благородства, поет дійсно збожеволів від більшовизму. Весь його внутрішній світ, пронизаний світлом світової гармонії, впав в потворною темряві народного і всесвітнього лиха.

Антйсоветсковть "Радянських" віршів Осипа Мандельштама - явище виняткове. І сам він на тлі цих часто зашифрованих віршів проти російських вершителів доль виростає в яскраву постать мученика за правду. Влада, мабуть, довго не розуміли, про що, власне вони, ці строфи, такі надзвичайно звучні і як би позбавлені людського сенсу ... Але врешті-решт цей сенс було роз'яснено у зв'язку з епіграмою на Сталіна і поета "ліквідували". У травні 1938 року його заарештували, а в 1939 році прийшло повідомлення про його смерть у таборі під Владивостока.

Назавжди в російській літературі залишиться цей драматітческій стогін засланого поета:

Мені на плечі кидається століття-вовкодав,

Але не волк я по крові своєї.

Запіхні мене краще, як шапку, в рукав

Жарко шуби сибірських степів

. Щоб не бачити ні боягуза, ні хисткою грязци,

Ні кроввавих кісток в колесі,

Щоб сяяли всю ніч блакитні песці

Мені у своїй первісній красі.

Виведіть мене в ніч, де тече Єнісей .. . "

І сосна до зірок дістає,

Тому що не волк я по крові своєї.

. І мене тільки рівний уб'є.

До читачеві вірші поета цього "гіркого" періоду потрапили набагато пізніше, під дружині поета Надії Яківні, яка зберегла рукописи. У 60-ті роки вірші Мандельштама розійшлися по всій країні в машинописних списках, за цим послідували журнальні публікації. У 1967 році вийшла перша в нашій країні посмертна книга Мандельштама "Розмова про Данте", і лише в 1973 році - тому його віршів у серії "Бібліотека поета".

Таким чином, опалу на мандельштамовскіе вірші розтяглася майже на третину століття, на вірші-ж Гумільова, Ходасевича, Георгія Іванова - чи не на півстоліття. Ціле покоління читачів були позбавлені золотого пласта російської поезії. Вірші ж Осипа Мандельштама Емільович чекають уважного і дбайливого прочитання, повної публікації і серйозного дослідження.

"Високе недорікуватість "Осипа Мандельштама

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.litra.ru/