Ще раз про добрий смак (Пушкін і сучасна література)

О.А. Кутміна, І.М. Прокопченко, Омський державний університет, кафедра російської літератури ХХ століття і журналістики

Ця тема набуває особливої гостроти як правило в період ювілею поета. А між ювілейними датами і урочистостями тече літературний процес, в якому всі зріє, поволі і непомітно. І ось приходить час підбивати підсумки ...

Коли говорять про кризу сучасної літератури (а говорять про це все частіше), то в провину сьогоднішнім авторам ставлять перш за все поганий, поганий смак, їх закидають в загальному зниженні рівня та літератури і культури в цілому. У приклад ставлять Пушкіна, його епоху, високий рівень культури XIX століття. Це часом призводить до тому, що боротьба сучасних письменників з нав'язуються ззовні класичними ідеалами стає свого роду самозахистом. Багато сучасних дослідників, теоретики і культурологи, говорять про те, що всякий оригінальний талант відчуває консервативне вплив літературної традиції і підсвідомо бунтує проти неї, вільно чи мимоволі деформуючи спадщина класиків.

В нашої статті ми надамо слово двом сучасним авторам - Прігова і Петрушевський.

Так, Дмитро Олександрович Прігов (1) стверджує:

Питання про добрий смак - питання вельми

болісний

Тим більше, що народ у нас надзвичайно

вразливий [1]

Він підкреслює, що сама проблема болісно сприймається не стільки творцями, скільки публікою. Тому справа авторів - довести, що прагнення домогтися від них гарного смаку будь-що-будь загрожує наслідками:

Як часто [2] бажання відстояти і повсюдно затвердити хороший смак доводить

людей до озлоблення

Прігов завчасно попереджає:

... прагнення відстріляти поганий смак як вовка

Вельми небезпечна схильність

В підсумку він приходить до парадоксального висновку:

В цій справі небезпечніше всього чисті

і піднесені пориви і почуття

Я вже не кажу про тенденцію взагалі

відстрілювати культуру і мистецтво

Варто, на наш погляд, обговорити питання про "тенденції взагалі відстрілювати культуру і мистецтво ".

Андрій Вознесенський в есе-спогаді "Голубий зал з чорним каменем" розповідає про те, як йому довелося цілий рік мандрувати по країні після свого виступи на сумнозвісної зустрічі Хрущова з творчою інтелігенцією в Кремлі. Вознесенський свідчить: "Один з поетів, таврував з трибуни зборів у Спілці письменників, вимагав для мене і Євтушенко вищої міри, як для зрадників Батьківщини "[3].

"Вразлива народ "- головний герой Прігова. Про нього говориться прямо чи опосередковано, хоча сам цей герой іноді залишається десь за кадром. Народ висміюється за безпорадність і інфантильність, прагнення у важку хвилину звертатися за допомогою до якогось всемогутньому суті, не має значення, хто їм буде: Бог, Пушкін або хто-небудь ще - аби допоміг!

невтерпеж стало народу

Пушкін! Пушкін! Допоможи!

За тобою у вогонь і в воду

Ти нам тільки допоможи (с.91)

Це вірш Прігова підштовхує до висновку, що в 1917 р., після відомого політичного перевороту національно-психологічна модель не зазнала істотних змін: колишня російська соборність або ройовий початок (Л. Толстой) плавно змінилися соціалістичним колективізмом; людина так і залишився несамостійним і безвідповідальним, тому що він завжди сподівався "на лікоть товариша", за нього завжди Хтось вирішував, а йому залишалося тільки лагідно виконувати чужі накази. Переможний хід чеховської Душечка "обох статей" по всій країні!

Отже, що ж відповідає Пушкін (по Прігова) "вразливому народу"?

А з брил як з понад хмари

Голос Пушкіна проспівав:

Ви страждайте-веселіться

сам терпів і вам велю

"Глиба" і "височінь" створюють міфологізований образ Пушкіна-Бога, що підтверджується і останньою сакраментальною рядком. В іншому вірші Прігов називає Пушкіна "зимовим соловейком".

Цей образ також міфологізований. Образи-міфологеми концептуальних і підкреслюють всеосяжність розповсюдження ідеалу, і - головне - втілюють диктат тих, хто цей ідеал нав'язує. У пригніченому свідомості (підсвідомості) народжується образ - монстр:

привидівся сон мені вчора і на завтра:

Чудовисько у вигляді Великого театру

З величезне Пушкінській головою

На парі двох ніжок і з бородою

Великими устами щипати траву

Я вчасно сховав свою голову

В цьому вірші, як, втім, і в інших, Прігов і себе самого включає в склад народу, про який невпинно говорить: покірно йде разом з усіма, покірно несе свій хрест, не протиставляє себе іншим, як би кажучи кожного разу, що він теж плоть від плоті цієї маси і тільки "утробно" передає те, що характерно для натовпу.

Дослідники відзначають, що в XX столітті зберігається орієнтація авторів на магістральний монархо-поетичний міф російської літератури. Ця орієнтація виявляється в різних формах - тяжіння і відштовхування. Невипадково постійні звернення до відомих моделями і канонам. Так, щоб у жартівливій формі представити витоки і саму драму ізгоїв радянського періоду, Прігов використовує хрестоматійну модель:

Чим більше Батьківщину ми любимо

Тим менше подобаємося ми їй

Так я сказав в один з днів

І до цих пір не передумав (С.202)

Ці рядки не тільки зберегли свою актуальність у наш час, але, мабуть, розширилося коло людей, які приєдналися б до цього висловлювання. Таким чином, можна говорити про те, що Пушкінський стиль стає свого роду езоповою, кодовою мовою. Коротко, ясно, образно і доступно.

Даний теза має підтвердити і наше звернення до творів Людмили Петрушевський.

І. Смирнов в книзі "Породження інтертекст" (1985р.) пише про те, що автор, звертаючись до традиції, ніколи не обмежується переробкою одного джерела, але завжди включає в інтертекстуальний спілкування як мінімум два попередніх тексту. Звернувшись до "Пісням східних слов'ян" Л. Летрушевской, ми спробували виявити дві "пре-тексту", на які спирається сучасний автор, прагнучи до того, щоб не просто представити у своєму творі якесь зміст, а зробити тим самим певний вчинок. З огляду на сказане в статтях критиків, присвячених "Пісням східних слов'ян" [4], провівши власне спостереження, ми прийшли до висновку, що в основі тексту сучасного автора лежить жанрова форма билічкі і класичний літературний зразок -- "Пісні західних слов'ян" О. Пушкіна.

Термін "билічка" був введений в обіг Борисом і Юрієм Соколовим всього 50 років тому, і він запозичений у белозерських селян, які називали билічкой невеличке оповідання про лісовиків, будинкових, чортів і чаклунів.

Билічка - Це меморат, тобто спогади за формою. І в міфологічних билічках, що виникли, з точки зору Мелетинського, на маргіналіях міфологічних оповідань і разом з тим що дожили до наших днів, саме у формі мемората розповідалося про випадках контакту конкретних людей з різноманітними духами; результат цих контактів міг бути згубним або сприятливим для людини (до речі, у Петрушевський це найчастіше загибель). Билічкі ці дуже різноманітні й у рамках цього жанру не набули певного стереотипу через розмаїття духів в різних етнографічних ареалах.

Друга паралель - Пушкін і Петрушевська - досить зухвала. Поряд виявилися два зовсім, здавалося б, непорівнянні фігури. Пушкін дотримувався карамзінской думки про те, що "російський письменник повинен мати серце", вважав першоосновою всього милосердя та благодать і соромився все, що могло б зачепити його читача. Петрушевська пише про те, що бачить, а головне - чує, нітрохи цього низького не соромлячись і не маючи наміру відмовлятися від свого в ім'я чиїхось чужих ідеалів. Але паралелі з класикою - ці "знаки високої культури "(за визначенням М. Липовецького) їй необхідні. Завдяки їм ми бачимо контраст між "було" і "є" (цікаво, що ж "буде" далі, якщо слідувати Петрушевський!?), але при цьому з'являється якийсь новий кут зору, тепер це погляд як би з оповідання, з самого тексту.

Звернемося до конкретних схожість і відмінності. "Пісні західних слов'ян" написані в 1834 р. і являють собою особливий рід творів Пушкіна, творiв фантастичних і містичних. У деяких "піснях ..." ллється кров, героїв сковує холод страху:

Тут він бачить дивне видіння:

на помості валяються трупи.

Між ними б'є кров струмками,

Як потоки дощової осені.

Він йде, крокуючи через трупи,

кров по кісточки йому досягали ... [5]

В результаті з'єднання містичного сюжету, від якого віє жахом, і тією любові, яку несе в собі Пушкін, балади циклу набувають нейтральний характер, з билічек з їх похмурим, сумним результатом вони перетворюються в легені та цікаві казки.

Розглянемо, наприклад, восьму баладу циклу - "Марко Якубович". Сюжет її такий. Марко Якубович з дружиною Зоєю і синочком сидять на порозі свого будинку. Йде повз блідому незнайомцю Зоя виносить кухлик води, а той показує Марко свою криваву рану і велить поховати себе під зеленою вербою, після чого вмирає на руках Зої. Марко ховає незнайомця. Незабаром його син починає марніти - на білій шиї явно видно зуб вовкулака. Розрили могилу перехожого:

Бачать, - Труп рум'яний і свіжий, -

Нігті виросли, як воронячі кігті,

А особа обросла бородою,

Червоної кров'ю вимазані губи, -

Повна крові глибока могила [6].

Покійник тікає від Марко. Дитину розтирають могильної землею, творять молитви. Рівне через два тижні після появи незнайомця Марко і Зою відвідують велетень, високий незнайомець і карлик, але калуер проганяє їх молитвою, "і з тих пір він вже не повертався ".

Типова балада, на основі якої можна визначити характерні риси всього циклу. По-перше, герої - Марко і Зоя - доброзичливі: вони готові допомогти першій зустрічному, вони шанують передсмертну волю, будь-який перехожий для них - гість. По-друге, вони, як, мабуть, і жителі всього села, забобонні: у важкій ситуації на допомогу приходить калуер (швидше за все, це шаман або знахар). По-третє, тріумфує у результаті добро: вовкулака розкривають і виганяють. Так, ми нічого не знаємо про долю хлопчика, але її прояснює примітка: "Ліками від укушених упиря служить земля, взята з його могили ", тобто калуер все зробив правильно, тим самим залишивши нас впевненими в тому, що з дитиною все в порядку. І, нарешті, найголовніше: через всю баладу проходить ключове слово "молитва", який робить усе страхи не такими вже гнітюча. Виходить так: все, що відбувається, відбувається з волі Бога, отже, багато в благо людини. Що взагалі може трапитися поганого, "якщо в душі молитва "?!

Що ж у Петрушевський? Новела називається просто: "Рука" [7].

У одного полковника під час війни помирає дружина. Після похорону він виявляє, що втратив партквиток. У сні він бачить жінку, яка каже, що партквиток випав, коли він цілував її в гробу. Тепер він повинен забрати його, але тільки не в жодному разі не відкривати обличчя дружини, від чого полковник не утримується. На аеродромі якийсь льотчик пропонує відвезти його в частину, але прилітає в темний ліс. Там ходять люди зі страшними ранами, але на диво чистими особами. Жінка, що сидить у одного з вогнищ, картає його за те, що він не послухався дружину, і погрожує отсохшей рукою. Полковника знаходять на цвинтарі біля могили дружини без свідомості. Його рука "сильно пошкоджена і тепер, можливо, всохне"

Петрушевська пише не стільки для мас, скільки про маси; вона смакує страшні відчуття, властиві всім, відчуття, що межують з психічними аномаліями. Кажуть, що людська душа харчується власним щастям або чужим нещастям. Петрушевська звертається до другого, до тих патологічним моментів, які хоч раз відчув кожен: "У мене все в порядку. А ось у сусіда-то, у сусіда! "

Всі це нагадує стан людей у епоху середньовіччя, коли їх запрошували на аутодафе.

Велику роль відіграє і форма, обрана авторами "Пісень ...": у Пушкіна текст віршований, спочатку плавний і ліричний, "приглушують" зміст; у Петрушевський - прозовий текст, нехай і названий "піснею", але тим не менше залишається прозовим, що не дозволяє відволіктися від змісту, піти в сторону. У підсумку можна сказати, що Пушкін пише під знаком романтизму, а Петрушевська - у стилі постмодернізму.

Тексти Прігова і Петрушевський по типу відносяться до різоматіческім. Ж. Дельоз і Ф. Гуаттарі в роботі "Різом" виокремлює три типи книг. Перший -- книга-корінь. Вона породжує жорсткі осі і бінарні опозиції. (Від себе додамо, що, напевно, це Біблія). Другий - коренева система має мочкообразний корінь. У цьому випадку головний корінь породжує безліч бурхливо розвиваються вторинних коренів. (Напевно, це класична література). Третій - ризому. Це особлива грибниця, яка є як би коренем самої себе. "У Різом немає ділянки, який був би для якоїсь іншої ділянки кореневим, осьовим " [8], тобто панував би як тоталітарний і ієрархічний.

В Водночас слід погодитися з думкою багатьох дослідників, так і самих авторів, що нинішній час зближується з пушкінським відчуттям самодостатності поезії і свідомістю, що в поезії немає вищої мети, ніж сама поезія. Ми стоїмо зараз на порозі нового століття і нового тисячоліття. І якщо оглянути єдиним поглядом два минулі століття і зазирнути в майбутнє, то виявиться наступне. XIX століття з його гуманізмом майже укладається в пушкінські рядки: "І добрі почуття я лірою пробуджував ". Література і мистецтво переливаються, як молитва, з душі в душу. Та й основний літературний жанр епохи - роман -- визначається перш за все як твір про кохання. На зміну цьому м'якому і лояльному століття прийшов жорстокий двадцятий. Попередні століття плавно перетікали одна в іншій, XX століття протиставив себе і її попередники. На зміну культурі прийшла цивілізація. Настала ера дегуманізації мистецтва. Роман витіснили жанром есе, добрі почуття поступилися місцем інтелекту. Які ж прогнози на майбутнє? Вони більш ніж втішні.

Якщо автором XX століття визнали Достоєвського, який жив і писав у XIX столітті, але передбачив багато процесів, які відбулися в нашому столітті, то автором XXI століття С. Аверинцев вважає французьку письменницю Симону Вейлі [9], яка жила і писала в нашому столітті, і головне, що характерно для її творів, - Вони переповнені таким давно забутим і новим для багатьох почуттям, яке називається КОХАННЯ.

Отже, підведемо підсумки. Поняття про добрий смак у різних поколінь різна. Сучасні автори пропонують нам свою інтерпретацію цього поняття. Здається, що при цьому вони прагнуть адекватно висловити настрій і дух нашої епохи. Так, звичайно, правда життя вимагає травестірованія, зниження ... Метадіскурс епохи - річ невблаганна, автори перебувають "у часу в полоні". Але найголовніше полягає в тому, що і Прігов, і Петрушевська, відкидаючи "хороший смак "у загальноприйнятому розумінні цього слова, не приймають його тому, що це чужий смак, офіційний і тому холодний, вони ж визнають тільки своє розуміння хорошого тону в літературі, воно вироблено ними, вони його вистраждали і відстояли.

В Водночас сучасні автори звертаються до відомих пушкінським мотивів і образів, трансформуючи і по-своєму інтерпретуючи їх. Важливий сам факт звернення! Якщо збудуться прогнози Аверінцева і попри всі жорстокості, що минає століття радіти, любов і милосердя - це і буде прояв природного еволюції духовного потенціалу людства, продовження пушкінських традицій: утвердження віри в людину, в гуманні початку життя.

Зберігаємо відсутність авторських розділових знаків.

Список літератури

Дмитро Олександрович Прігов. Написане з 1975 по 1989. М., 1997.С. 92. Далі цит. твори Прігова за цим виданням із зазначенням стр. в тексті і збереженням відсутність авторських розділових знаків.

Підкреслено нами спеціально, щоб затвердити: так, справді часто.

А. Вознесенський. Аксіома самоіска. М., 1990. С.176-177.

Роботи М. Липовецького, Н. Іванової, Є. Канчукова, Г. Вирі, А. Куралех, Д. Бикова, Н. Агішевой, С. Бавіна.

А. Пушкін. Пісні західних слов'ян// Полн. зібр. соч.: В 17 т. Т.3. М., 1995.С. 338.

Там ж. С.350.

Л. Петрушевська. Пісні східних слов'ян// Собр. соч.: У 5 т. Т.2. М., 1996.С.143.

В. Куріцин. До ситуації постмодернізму// Новое литературное обозрение. 1995. 11. С. 204.

Cм. про це докладніше: С. Аверинцев. Вступне слово до статті С. Вейл "Іліада", або поема про силу// Новий світ. 1990. 6. С.249.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.omsu.omskreg.ru/