Дядя на Парнасі. Доля і слава наставника великого Пушкіна

М.М. Місюров, Омський державний університет, кафедра російської та зарубіжної літератури

Дядечко-поет, бажаний гість найкращих будинків "допожарной" Москви, модник і улюбленець жінок, утворений любитель неробства і раб власної панської ліні, -- такий був наставник юного Пушкіна на Парнасі, уявної горі муз і райських кущ літературного дозвілля. Сучасники були до нього небайдужі. Одні запевняли, що твори його "належать славі", інші кепкували з приводу його дендизму: "Парижем від нього так і віяло ... У простодушно самохвальстве давав він дамам обнюхувати свою голову ". Але цей вишуканий карамзініст, друг усіх друзів на світі, галантний співрозмовник і дамський любезнік був автором непристойний скандальної поеми ...

Распрощавщісь з "осьмнадцатим" сторіччям - згадуючи про петровськіх реформах та дикість біронівщини, з героями придворних утіх Єлизавети Петрівни і богатирями матінки Катерини, філософського пагуба вольтер'янства і блискучим театром "дворянського зерцала" - російська культура вступала в свій прийдешній золотий вік ... Смерть плешивого і кирпатого Великого Магістра Мальтійського Ордена сприйняли як милосердя Провидіння: страхи цілої Росії перед самодержавним ідіотизмом Павла скінчилися. Заплутаним обставинами насильницької смерті імператора на радощах не надали значення - ганебне холопство вже так укоренилося в російському характері, що безцеремонне повалення вчорашніх кумирів стане для нас на два століття вперед чимось на зразок національної забави ...

Престол посів старший син, шановний молодий чоловік, вихованець масонів, який мріяв як якомога швидше ощасливити плодами європейського Просвітництва ввірену йому Богом і долею державу. "Днів Олександрових прекрасний початок" - таку поетичну формулу епохи зронив Пушкін, племінник більш відомого тоді дядька (ледь помітна іронія - слід розчарування в очікуваннях суспільства). Муштра, рушничні артикули, статути та мундирних життя лякав великосвітських натовп Гатчини змінилися благопристойними парковими дозвілля Царського Села, балами, прогулянками у ставків (де втопилася карамзінская Бідна Ліза - здивувались приємному відкриття, що і селянки любити вміють!), неодмінним предобеденним читанням tete-a-tete в затишних гротах на англійський манер і китайських альтанках, похвальним захопленням всього двору витонченими мистецтвами.

Досліди у віршах і прозі стали загальним пристрастю, але поезія виявилася наймодніших серед всіх інших насолод утвореного смаку і восторжествувала. Поетів вистачало з надлишком. Фортуна до інших бувала лиходійкою-мачухою, славу добувати доводилося в жорстоких журнальних баталіях. Воювали з образами, до упаду, інваліди вибували з Парнасу прямісінько в "Дім божевільних" (один з поетів, А. Воейков, поріднився з В. Жуковським, друг "Арзамасцев", складав місяць за місяцем нескінченну сатиру, героями якій виявлялися чергові переможені суперники), інші нещасні піїти, раз і назавжди посоромленим літературними опонентами, безслідно канув у Лету, більш не з'являлися на сторінках альманахів і в світських салонах ...

Василя Львовича Пушкіна доля зберігала ... Кумедний красунчик і герой світських анекдотів, дамський угодник, дотепник і веселун, приємний співрозмовник, природжений артист-декламатор (читання вголос та імпровізації на літературні теми були в моді!), завзятий театрал і кумир закулісної життя, шанувальник гарненьких актрісок і товариш в загульних "подвиги" геніїв російської сцени. Він пристрасний бібліофіл, чиїм книжковим зборами захоплювалися розумники обох столиць, не менш пристрасний пан-хлібосол, чиїм московським прийомам дивились гастрономи і шанувальники Бахуса. Він водив дружбу з Карамзіним, співаком Бідної Лізи, і Жуковським, поетичним "дядьком" всіх чортів та відьом, князем Вяземським, народженим селянкою, і бароном Дельвіг, спадкоємцем стародавнього лицарського роду. У його домі бували Денис Давидов, героїв з героїв і гуляка з гуляк, і Адам Міцкевич, литовець по крові, поляк за духом, поет за покликанням. Що ж до недоброзичливців і ворогів, то їх у нього не було!

Рід Пушкіних рясний фамільними зв'язками і відомий з допетровських часів і у вищому суспільстві, і в помісних дворянських колах; бували серед них і бояри, і графи. Наш герой народився в сім'ї відставного полковника-артилериста і безвилазно що живе в Москві поміщика Лева Пушкіна в 1766 р.; дідусь майбутнього творця "Євгенія Онєгіна" був людиною далеко не бідною і зумів дати дітям своїм прекрасну домашню освіту.

В 1791 Василь та Сергій з'явилися на службу в Ізмайловський полк, змалку записані, як було прийнято в ті часи, в доблесні гвардійці. Олександр Пушкін в "Капітанської дочці" посміється потім над цією звичкою чадолюбивий російських дворян простодушним обманом полегшувати государеву службу нащадкам: "Матінка була ще мною черевата, як я вже був записаний в Семенівський полк сержантом, з ласки майора гвардії князя Б., близького нашого родича ".

Хоч і влаштовувалися жорстокі бої на великому театрі військових дій - доброї половині Європи від Брауншвейга до Ізмаїла, Василь Пушкін ревно освоював поетичне терені, незважаючи на тяготи військової служби. У 1793 р. майбутній "дідусь" Крилов, а поки видавець і комедіограф, у своєму журналі "Санкт-Петербурзький Меркурій" опублікує перші віршовані опуси Василя Львовича. Так, не ходив він з непереможним фельдмаршалом і князем Звавсь Італійським Суворовим через Альпи, не ганявся за польськими конфедератами під Гродно під проводом хороброго генерала Міхельсона! Кожному своє: народжений поетом не вміє носити рушницю, майстерно володіти шаблею і обороняти вітчизну, помітив один німецький юнак-романтик - Вільгельм Ваккенродер - саме в цей же бурхливе і суворий час. Це тільки Гаврило Державін і в сідлі з шпагою, і за столом з ложкою, і на придворному Куртаг, і у конторки з пером у руках однаково добре виглядав ...

Поетичні дозвілля измайловцев-сентіменталіста мали успіх. Сатири на панів скотініних і глупомотових, так само як і чутливі "піескі", а також застільна анакреотіка були помічені переглядає його столичним товариством. У 1797 р. Василь Львович вирішив не спокушати фортуни і вийшов у відставку, оселившись в Москві -- подалі від очей імператора Павла. Він прибився до тихої сімейної гавані, одружившись на відомій красуні Капітоліна Вишеславцевой. Однак скоро вибухнула буря: розгнівана дружина зажадала від Священного Синоду розірвання шлюбу, викриваючи чоловіка в "перелюбі з вільновідпущені дівкою Аграфену дочкою Іванової ". Хороша поди була ця дівка, на чиї ласки проміняв Василь Львович спокій і щастя сімейне - судився він аж до 1806 р.! Церковний суд покарав його обітницею безшлюбності (недовго сумував "любезнік" - з'єднав незабаром життя свою навіки з московської купчиха Ворожейкіної, вона народили йому діточок, а він клопотав про передачу власної частки пам'ятного всім нам села Болдіно в забезпечення майбуття "вихованців", бо законними дітьми їх не визнавали) ...

Позбувшись від обіймів ревнивою дружини і залишивши разлюбезную дівчину Аграфену, Василь Львович відправився подорожувати - світ подивитися і себе показати. І те, і інше вдалося йому, улюбленцем долі! .. Сентиментальна подорож чутливого спостерігача з добрим серцем і гострим розумом в дусі Лоренса Стерна і не зрозумівши його іронії викривача Радищева все ще було модним modus vivendi: найдобріший Карамзін в "Листах російського мандрівника" умудриться навіть французьку революцію описати в стерніанскіх категоріях, і славний племінник Василя Львовича віддасть данину цьому "гумористичному" жанру в своєму "Подорожі з Москви до Петербурга" - як би навпаки, пародіюючи "заборонену" книгу і полемізуючи з попередником ...

Німецькі землі, туманний Альбіон (в континентальну блокаду Наполеоном взята Англія) і, звичайно ж, жадана для всіх подорожуючих російських дворян Франція. Він не тільки оглянув Лувр, Політехнічну школу, Будинок інвалідів і Версальський парк, але і удостоївся прийому у першого консула - Бонапарта. Майбутній імператор Наполеон зійшовся з дивакуватим російським паном на театральних захоплення: обидва схилялися перед талантом славетного трагіка Тальма, обидва поблажливо сприйняли миле позерство один одного (вибився в люди Корсиканець ще був демократичний у спілкуванні, а небагатий російська аристократ був ввічливий і відрізнявся душевністю).

Знайомство з володарем умов тогочасної Європи допомогло Василю Львовичу прилаштувати в престижному журналі "Mercur de France" свій переклад чотирьох росіян народних пісень. Випадок небувалий на ті часи! Галломанія ще не перейшла у "французоедство", і будь-яка інша національна культура без жодного сумніви шанувалася дитячої у порівнянні з французькою. Два листи з Берліна в дусі "сентиментального подорожі" були надруковані в карамзінском "Віснику Європи". Прийшла бажана і заслужена слава!

В отечество Василь Львович повернувся в усій красі закордонної моди, московські дами були від нього без розуму. Князь Вяземський уїдливо повідомляв: "Одягнений він був з паризької голочки з голови до ніг; зачіска a la Titus, умащения ... "Пушкін-модник став героєм літературних експромтів і світських жартів: "Все стежки знаю булевара, Всі магазини нових мод ..." Пушкін-племінник не упустить випадку подтруніть над Дядечків милими слабкостями, наважившись в жартівливій поемі "Граф Нулін" наділити свого забавного персонажа деякими рисами обожнюваного старшого родича: "У Петрополь їде він тепер З запасом фраків і жилетів, Капелюх, віял, плащів, корсетів, шпильок, запонок, лорнетом, Кольорових хусток, панчіх a jour ... "

франтівство, слава Богу, не заступило в ньому захопленого книжника і розумного оповідача - співрозмовника. А вже скільки поетичних новинок, іноземних і російських, знав він напам'ять і чудово декламував! З-за кордону вивіз він не одні склянки з помадою і духами, а й безцінну бібліотеку: разом з домашніми книгами його збори виявилося одним з кращих в Росії - граф Бутурлін, сам книжник і багач, заздрив страшно! ... Оскільки батьки Сашеньки Пушкіна вихованням майбутнього російського генія майже не займалися, а бібліотека татонька складалася здебільшого з французьких "шедеврів" грайливо напрямку, то можна здогадатися, що бібліотека дядька і Дядечків піклування врятували для нащадків "хлопчика жвавого і кучерявого" (не забудемо, що в Царськосельський Ліцей прилаштує племінника саме Василь Львович, завдяки своїй популярності у придворних колах і особистому знайомству з вдовуюча імператрицею-матір'ю) ...

Рідкісна столична, так само як і повітова панночки, не мали на своїх альбомах віршиків Василя Львовича. Добропорядні батьки сімейств з провінції стовпи московського панства, важливі чиновники Північної Пальміри - всі знали його байки (байок великий труд Крилова тільки-но був початий першою книгою, а байок талант Дмитрієва явно вичерпувався - вічно дотепність і виховувати жартома мало кому вдавалося!).

Рідкісний гарнізонний прапорщик і тим більше гвардійський гульвіса не мали затаєного списочки його скандально-чарівної поеми "Небезпечний сусід"! Ось вже де розгорнувся талант Василя Львовича! Один з мемуаристів здивовано записував, що Пушкін перевершив самого себе, бо поема з ризикованою сюжетом (хтось Буянов веде оповідача до публічних дівкам і влаштовує там сп'яну герої-комічну колотнечу, описану складом Гомера!) не образила нічий слух, всім сподобалася: "... змусила самих строгих людей посміхатися спокусливим сцен, з неймовірною жвавістю розповіді, проте ж з деякою пристойності їм зображеною ". Друг Василя Львовича, поет Батюшков вигукував: "От вірші! Яка швидкість, який рух! .."

І вибір предмета, і склад і справді могли здивував хоч кого: "Що прибутку, друзі, перед вами замикатися! Я все перекажу: Буянов, мій сусід, Маєток своє прожив у вісім років З циганками, з блядь, в трактирах з танцівниці, Прийшов до мене вчора з неголеними вусами, Розтріпаний, в пуху, в кашкеті з козирком, Прийшов, - і понесло всюди шинком ... "Настільки пікантного сюжету Фривольна поема поширювалася, зрозуміло, у списках. А то нам все твердили, що листувалися вночі при свічці тільки революційні вірші масонів-декабристів Рилєєва з Пестелем. Чи не вже, що читає Росія багато що любила! Василь Львович НЕ прітворнічал і не ображався навіть на "піратське" мюнхенське видання 1815 р. - слава йому лестила, і він зізнався, що вважає "Небезпечного сусіда "найкращим своїм творінням. Почитайте-ка, насолодіться жартівливим епосом про звичайні і за двісті років не змінився Досугах російської людини! ..

Коли в 1812 р. в покинуту Москву входили французи, Василь Львович ледве встиг виїхати, з ворогами і мародерами він не бажав спілкуватися на їх галантно французькою мовою (багато хто тоді у вищому суспільстві раптом заговорили рідною наріччям, хто з патріотизму, а хто з переляку згадали про свою русскости). У вогні нещасливого московського пожежі загинуло все нажите майно, згоріла безцінна бібліотека, розгубилися-розійшлися по друзях рукописи його творів. Він не сумував, хоча в Нижньому Новгороді страшно бідував, оселившись в простій мужицькою хаті і не маючи навіть шуби в люту російську зиму. Василь Львович продовжував писать - патріотичні вірші, передрікав Наполеону, "який пишається на стінах древнього Кремля ", безславний результат з Росії. Проте і на каламбури його вистачало, як і раніше, жартував і комічно підігравав чутливим смакам дам, з чоловіками "сперечався до сліз про переваги французької словесности "(відокремлюючи" нашестя двунадесятих мов "і безчинства зголодніли і зневірившись у очікуванні справедливої відплати французької орди в Першопрестольній від безсумнівних заслуг французької культури перед цілим світом).

Він повернувся додому негайно ж після вигнання ворога: "Москва красується лихами своїми і на неї повинні звертатися погляди всієї Європи ". Василь Львович діяльний спосіб брав участь у становленні московського Благородного зборів, клопотався про інших, писав вірші і журнальні памфлети. У знаменитих битвах прихильників адмірала Шишкова, літературного "Старовєра", і прихильників Карамзіна з його майже домашнім спільнотою "Зелена лампа "Пушкін-дядько був по один бік з Пушкіним-племінником.

Відносини меж "братами по Аполлону" були дивовижними, молодший обожнював наставника і суперника: "Я ще не зовсім втратив розум, Від рим бахіческіх хитаючись на Пегасі. Я знаю сам себе, хоч рад, хоча не радий, Ні, ні, ви мені зовсім не брат, Ви мій дядько і на Парнасі ... "Василь Львович ж справедливо вважав, що рано чи пізно їх улюблений "Цвіркун" стане першим серед них: "Бажання твої схожі з моїми; я істинно бажаю, щоб непокойние віршотворці залишили нас у спокої. Це може статися тільки після дощику в четвер. Я хотів було відповідати на твій лист віршами, але з деяких пір Муза моя стала дуже лінива ... Ми від тебе багато чого чекаємо ... "

В листах до "люб'язностями" друзям і близьким з численної рідні Василь Львович все частіше чесно зізнавався, що натхнення його "торсати треба, щоб вийшло щось путнє"; прохання про якісь черевичках для Ганнусі, скарги про непрівезенном, але обіцяний кимось тютюн, нарікання на порушення заведених правил Аглінского клубу при черговому балотування старшин і плітки про галасливих карткових програшах, пристрастях навколо приданого який-небудь іменитої нареченої все більше затуляють в його листуванні розбори літературних новинок, міркування про хід вітчизняної словесності. Але християнський оптимізм не покидає його доброї натури: "Бажаю, щоб всі ми воскресли до нових радощів і нових задоволень! "

клопотами друзів і за підтримки передплатників вийшло в 1822 р. майже повне видання його творів - "Вірші Василя Пушкіна" (зрозуміло, без скандальної поеми!). Він і в 1820-і рр.. як і раніше жив літературою, брехав, відповідав на дружні послання і колючі епіграми недругів його друзів, друкувався переважно в "дамському журналі" і "Літературному музеумі ", все частіше сприймали його як талановитого дядька геніального племінника ... Незадовго перед смертю він відправив йому, "поету-чарівникові", скромний поетичний подарунок - віршований памфлет проти ще одного прискіпливого критика (Н. Полевому за несправедливі нападки на пушкінське послання "До вельможі" дісталося добряче!).

"Бідний дядько Василь! - Описував сам Гарматин останні години і слова нещасного, на смертному одрі вигукує: "як нудні статті Катенін!" - Ось, що значить померти чесним воїном, на щиті, з бойовим кличем на вустах! "Князь П. Вяземський назвав це "лебединою піснею літератора старих часів, тобто літератора перш за все і вище за все ". На початку тихого московського бабиного літа 1830 "Нестора Арзамаса, в боях вихованого поета" і "небезпечного для співаків сусіда" ( "на страшній висоті Парнасу") смиренному поховали на кладовищі Донського монастиря ... "Той вічно молодий, хто співає ", - написав йому одного разу К. Батюшков; майже сімдесятирічний улюблений дядько і добрий, безкорисливий як поетичний суперник наставник був для Олександра Пушкіна воістину "Парнасский батьком" і настільки життєлюбним, вічно молодим "братом по Аполлону".

Список літератури

Пушкін В. Л. Вірші. Проза. Письма/Сост., Вст. ст., примеч. Н.І. Михайлової. М., 1989.

Пушкін А.С. Повна. зібр. соч./Изд. АН СРСР. 3-е изд. М., 1962-1966. Т.1-3, 4, 10.

Батюшков К.Н. Досліди у віршах і прозі/Изд. підго. І.М. Семенко. М., 1977.

Вяземський П.А. Записники/(Лит. пам'ятники). М., 1963.

Вацуро В.Е. З історії літературного побуту пушкінської пори. М., 1989.

Кунин В.В. Бібліофіли пушкінської пори. М., 1979.

Масон Ш. Секретні записки про Росію/Пер. з фр.; Вст. ст. Є.Е. Лямін. М., 1996.

Михайлова Н.І. "Парнасский мій батько". М., 1983.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.omsu.omskreg.ru/