А.П. Чехов. Оповідання "Людина у футлярі", "Агрус", "Дама з собачкою", комедія "Вишневий сад ".

Аникин А.А.

(Географія і простір російської літератури XIX століття)

Простір Чехова - вигаданий і узагальнений місто. Тут Чехов слід за Гоголем і Салтикова-Щедріна. Це місто провінційне, він знаходиться десь у центрі Росії. Втім, він позбавлений якої б то не було географічної визначеності. У ньому живуть чеховські чиновники, або вчителя, чи лікарі, які теж у кінцевому підсумку черствіють душею і перетворюються на чиновників. Нудьга і вульгарність цього сірого і похмурого міста знищують у них все людське.

Місто Чехова - це футляр. У ньому люди ховаються в свої власні маленькі футляри. Їх головна життєва мета - знайти підходящий футляр, щоб потім поступово переміститися зі свого тимчасового футляра в самий кращий і зручний футляр, який надійно сховає їх від життя тепер уже на віки віків. Цей футляр -- труну. Учитель Бєліков, нарешті обретший цей футляр, - символ людини взагалі у Чехова. А чеховський місто - символ миру, в якому людина задихається, стає пошляків і гине як особистість.

Чехов в оповіданні "Людина у футлярі" звужує простір до межі. Створюване їм простір навколо людини подібно раковині, куди ховається равлик. Ось портрет Бєлікова, де речі, якими він володіє, означають лише одне: трохи більший або трохи менший футляр: "Він був чудовий тим, що завжди, навіть у дуже гарну погоду, виходив у калошах і з парасолькою і неодмінно в теплом пальто на ваті. І парасольку у нього був в чохлі, і годинник в чохлі з сірої замші, і коли виймав складаний ніж, щоб очинь олівець, то і ніж у нього був у чехольчику; і обличчя, здавалося, теж було в чохлі, так як він все час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха закладав ватою і коли сідав на візника, то наказував піднімати верх ". Навіть" мертві мови ", якими захоплювався Бєліков ( "О, як звучить, який прекрасний грецька мова! Антропос! (Людина по-грецьки. - А.Г.) - говорить він, піднявши палець.), - Це теж своєрідний футляр, спроба піти від життя, не спілкуватися з людьми.

В Чехова місті діє епідемія страху. Але якщо, скажімо, в "Ревізорі" страх хоча би зрозумілий: чиновники бояться ревізора, то в чеховському оповіданні він безпідставні і безпричинно. Вчителі бояться Бєлікова, тому що він усіх пригноблює своєю обережністю, керуючись двома життєвими принципами: "як би чого не вийшло" і "як би не дійшло до начальства ". Він пропонував товаришам по службі знизити бал учня 4-го класу Петрову або Єгорову, а потім і зовсім виключити їх з гімназії. Ніхто з вчителів не був з ним згоден, але в результаті надходили саме так, як він хотів. Страх Бєлікова заразливий, він охоплює все місто: "Ми, вчителі, боялися його. І навіть директор боявся. Підіть же, наші вчителі народ все мислячий, глибоко порядна, вихований на Тургенєва і Щедріна, проте ж ця людина, що ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках всю гімназію цілих п'ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто! Наші дами по суботах домашніх вистав не влаштовували, боялися, щоб він не дізнався, і духовенство соромиться при ньому їсти скоромне, грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєліков, за останні десять-п'ятнадцять років у нашому місті стали боятися всього ... голосно говорити, надсилати листи, знайомитися, читати книги, допомагати бідним, навчати грамоти ..."

Футляр, в який йде з головою Бєліков, - його ліжко з пологом, куди забирається Бєліков і накривається з головою ковдрою, зі страху уявляючи, що його заріже кухар Опанас, що служить йому замість жіночої прислуги. Ця ліжко органічно перетворюється на смертне ложе: "Тепер, коли він лежав у труні, вираз у нього було лагідне, приємне, навіть веселий, наче він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! "

Вислухавши розповідь учителя Буркіна про свого колегу Бєлікова, ветеринарний лікар Чімша-Гімалайський узагальнює даний випадок і доводить, що всі люди цього міста (і ширше - світу взагалі) живуть в тому чи іншому "футлярі": "... в духоті, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в гвинт, - хіба це НЕ футляр? А те, що ми проводимо все життя серед ледарів, сутяг, дурних, дозвільних жінок, говоримо і слухаємо різний нісенітниця, - хіба це не футляр? .. зносити образи, приниження, не сміти відкрито заявити, що ти на стороні чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це з-за шматка хліба, через теплого кута, з-за якого-небудь чінішка, яким гріш ціна, - ні, більше жити так неможливо! "

В такому ж футлярі живе і брат ветеринарного лікаря Чімші Гімалайського Микола Іванович Чімша-Гімалайський з оповідання "Агрус". Зовні він живе в маєтку, про який мріяв багато років. Але цей простір - аж ніяк не нагадує простір тургенєвських садиб, "дворянських гнізд". Це своєрідне ідеологічне простір. З його допомогою Чехов вирішує проблему щастя, може бути головне для людини. Це потворне простір, згубний для людської душі, потворне і страшне, тому що в кінцевому підсумку воно перетворює людину на свого заручника, просто в свиню. У Чехова, виходить, намальовано простір, породжене людською мрією, плоскою і банальної до непристойності, з одного боку. З іншого боку, освоєний і придбане простір само впливає на людину, і людина стає полоненим цього потворного простору, стаючи ще пішла і потворною.

Уривок з розповіді: "Брат Микола через комісіонера, з переведенням боргу, купив сто дванадцять десятин з панським будинком, з людської, з парком, але ні фруктового саду, ні агрусу, ні ставків з качечки; була річка, але вода в ній кольором як кава, тому що по одну сторону маєтки цегельний завод, а з другого -- костопальний. Але мій Микола Іванович мало сумував, він виписав собі двадцять кущів агрусу, посадив і зажив поміщиком.

В Минулого року я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю, подивлюся, як і що там. У листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклова пусткою, що Гімалайської тож. Приїхав я в "Гімалайської тож" після полудня. Було спекотно. Скрізь канави, паркани, огорожі, понасажени рядами ялинки, - і не знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Йду до будинку, а назустріч мені руда собака, товста, схожа на свиню. Хочеться їй гавкати, та лінь. Вийшла з кухні куховарка, голоногі, товста, теж схожа на свиню, і сказала, що пан відпочиває після обіду. Заходжу до брата, він сидить у ліжку, коліна покриті ковдрою: постарів, погладшав, обрюзгнув; щоки, ніс і губи тягнуться вперед, - ось-ось, рохне в ковдру ".

Футляр Миколи Івановича Чімші-Гімалайського ще гірше футляра Бєлікова, тому що таким футляром стає мрія. Але що це за мрія? Купити садибу і насадити там кущі агрусу. Однак, як тільки він стає власником садиби з агрусом, з тихого, скромного, люблячого чоловіка, боязкого чиновника він перетворюється на пошляка, начиненого банальностями, який висловлює їх безапеляційно, як міністр, пихкаючи від зверхності: "Освіта необхідно, а для вас воно передчасне ";" тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках вони корисні і незамінні "." Я знаю народ і вмію з ним звертатися ... для мене народ зробить все, що захочу ". Ця людина стає суспільно небезпечний, тому що починає думати, що завжди і в усьому прав, оскільки купив маєток з агрусом. Простір, таким чином, змінює людину за своєю подобою.

В оповіданні "Іонич" герой, молодий талановитий лікар з передовими прогресивними поглядами і переконаннями, не витримує повсякденності і вульгарності провінційного міста, виявляється не здатний протистояти середовищі, і його особистість гине, заражаючи вульгарністю. Людина з часом, перебуваючи в середовищі обивателів, інтереси яких - їжа та гроші, поступово втрачає гідність, доброту, здатність любити, а потім повністю втрачає людську подобу.

Самая талановита сім'я міста - сімейство Туркин, - де мати - письменниця, дочка - Музикантка, батько - гуморист, а слуга - лицедій, насправді виявляється зборищем нездар і пошляків. Чехов малює їх гостинний будинок з непередаваною іронією. У цьому будинку, поки Віра Йосипівна читає свій роман, пахне смаженою цибулею. "Сідаючи у візок і дивлячись на темний будинок і сад, які були йому такі милі і дороги коли-то, він згадав все відразу - і романи Віри Йосипівни, й гучну гру Котика, і дотепність Івана Петровича, і трагічну позу пави - і подумав, що якщо найталановитіші люди в усьому місті так бездарні, то який же має бути місто ".

Історія любові Котика та Старцева розвивається на просторі між заповітної лавкою закоханих біля будинку Туркин і кладовищем, де Котик призначає побачення Старцеву об 11 годині вечора, і де на душу Старцева сходить умиротворення і тиша. Правда, цвинтар провіщає розрив і духовну смерть Старцева, що став Іонич, власником дохідних будинків, а також лікарем, який ненавидів своїх пацієнтів і любили тільки звук шурхотить купюр, яких він відвозить в банк і кладе на свій рахунок.

Оглядаючи ще один будинок, який він має намір придбати на додаток до своїх двох дохідних будинкам, Іонич одним своїм виглядом лякає жінок і дітей: "... і коли йому говорять про якийсь будинок, призначений до торгів, то він без церемоній йде в цей будинок і, проходячи через усі кімнати, не звертаючи уваги на неодягнений жінок і дітей, які дивляться на нього з подивом і страхом, тицяє в усі двері палицею і каже: - Це кабінет? Це спальня? А тут що? ... "

Ось лікар і цілитель людських душ! Він став свинею почище Миколи Івановича Чімші-Гімалайського, він перетворився на "язичницького бога", що гордо що сидить у своїй колясці, а його кучер грізним криком розганяє перехожих, поки Іонич їде по вулицях міста.

збірному образу вульгарного провінційного міста протистоять реальні Москва і Ялта. Чехов, який приїхав з Таганрога, полюбив Москву. Безліч його коротких гумористичних оповідань відбуваються в Москві. У Ялті він жив в останні роки життя. Ялта і Ореанда, містечко під Ялтою, - ось місце дії "Дами з собачкою", де Гуров закохується в Анну Сергіївну, спочатку вважаючи, що їх любов -- скороминуще курортне пригода, вульгарна інтрижка. Набережна Ялти, де вони прогулюються разом з іншими відпочиваючими; павільйон у Верне, звідки Гуров спостерігає даму в білому берете з Шпиці і де потім вони п'ють воду з сиропом і їдять морозиво; міський сквер; Чорне море з баркасів на хвилях; поїздки на візнику в Ореанду, звідти вони милуються вечірньою, в туманному серпанку Ялтою -- одним словом, вся ця незвичайна, не пересічна природа - фон, на якому на вигляд вульгарна інтрижка перетворюється на справжню любов. Чеховська Ялта і Ореанда, втім, не малюються Чеховим як екзотика, вони написані швидше пастельними тонами, а іноді вугільним олівцем.

"Вони гуляли і говорили про те, як дивно освітлено море, вода була бузкового кольору, такого м'якого і теплого, і по ній від місяця йшла золота смуга. Говорили про те, як душно після спекотного дня ". (...)

"Потім, коли вони вийшли, на набережній не було ні душі, місто зі своїми кипарисами мав зовсім мертвий вигляд, але море ще шуміло і билося в берег; один баркас гойдався на хвилях, і на ньому сонно блимав ліхтарик. Знайшли візника й поїхали в Ореанду. (...) У Ореанді сиділи на лавці, недалеко від церкви, дивилися вниз на море і мовчали. Ялта була ледь видно крізь ранковий туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилася на деревах, кричали цикади і одноманітний, глухий шум моря, долинав знизу, говорив про спокій, про вічне сні, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і буде шуміти так само байдуже та глухо, коли нас не буде ".

З Ялти дія переноситься до Москви. У порівнянні з повнокровним, що кипить життям, зимової Москвою Ялта, здається, іде на периферію, представляється чимось далеким, провінційним. Однак крізь завивання хуртовини в каміні, крізь звуки органу в московському ресторані Гурову чувся голос Ганни Сергіївни, мерехтіли кримські гори в тумані, бачився мовляв у Ялті.

Уривки з розповіді: "Вдома у Москві вже все було по-зимовому, топили печі і по вранці, коли діти збиралися до гімназії і пили чай, було темно, і няня ненадовго запалювала вогонь. Вже почалися морози. Коли йде перший сніг, у першій день їзди на санях, приємно бачити білу землю, білі дахи, дихається м'яко, славно, і в цей час згадуються юні роки. У старих лип і беріз, білих від інею, добродушне вираз, вони ближче до серця, ніж кипариси і пальми, і поблизу них вже не хочеться думати про гори і море. Гуров був москвич, повернувся він до Москви на гарний, морозний день, і коли одягнув шубу і теплі рукавички і пройшовся по Петрівці і коли в суботу ввечері почув дзвін дзвонів, то недавня поїздка і місця, в яких він був, втратили для нього все чарівність ".

"Приїхав він в С. вранці і зайняв в готелі кращий номер, де вся підлога була обтягнутий сірим солдатським сукном, і була на столі чорнильниця, сіра від пилу, з вершником на коні, у якого була піднята рука з капелюхом, а голова відбита. Швейцар дав йому потрібні відомості: фон Дідеріц живе на Старо-Гончарній вулиці, у власному будинку, - це недалеко від готелю, живе добре, багато, має своїх коней, його всі знають в місті. Швейцар вимовляв так: Дридиріц. Гуров не поспішаючи пішов на Старо-Гончарна, відшукав будинок. Як раз на дім тягнувся паркан, сірий, довгий, з цвяхами. "Від такого паркану втечеш", - думав Гуров, поглядаючи то на вікна, то на паркан ".

Гуров їде до міста С. до Анни Сергіївні фон Дідеріц. Що це за місто? Може бути, Саратов? У всякому разі, це губернію. У ньому є театр, де вони зустрічаються. Але це місто - знову чеховський провінційне місто з довгим сірим парканом, з номером готелю, який не набагато краще, ніж той, у якому мешкав гоголівський Хлєстаков. У цьому місті важко дихати, і зрозуміло, чому Гуров з Ганною Сергіївною потім зустрічаються в готелі "Слов'янський базар" в Москві, такої відчутної, купецької, реальною. Адже їх любов у Ялті, занадто хитка, пастельні, майже безтілесна, повинна знайти плоть і кров, втілитися в щось матеріальне. Чехов порівнює Гурова і Ганну Сергіївну з перелітними птахами в клітці. У Москві вони повинні звільнитися "від нестерпних пут ", знайти рішення, щоб" почалася нова прекрасне життя ". Ця фінальна нота суму і надії те саме що відчайдушному вигуки чеховських трьох сестер, що рвуться з провінції "до Москви, до Москви".

В Москву з маєтку Гаєва-Раневської їде Петя Трофімов. Він відправляється в Московський університет доучуватися, адже він "вічний студент", то його у раз виганяють з університету, можливо, за революційну діяльність. У Харків їде у справах Лопахін. Чеховський вишневий сад знаходиться десь у центрі Росії, але в той же час, імовірно, не так вже далеко від Малоросії. Вишневий сад, як звичайно у Чехова, не прив'язаний до конкретних географічних координат. Це гранично узагальнений, символічний образ, як і образ чеховського міста. Колись, ще до скасування кріпосного права, коли імені Гайового процвітало, вишню сушили, маринували і відвозили на возах до Харкова на продаж, про що згадує восьмідесятісемілетній лакей Фірс. Значить, Харків десь близько: в нього можна потрапити не тільки на поїзді, а й на конях. Варя плекає мрію піти з молитвою по Святих місцях: спочатку в безіменну пустель, потім до Києва, потім до Москви. Київ ближче до вишневому саду, ніж Москва, що узгоджується з недалеким Харковом, у якому Лопахін веде справи. Швидше за все, найближчий до вишневому саду місто, де вишневий сад іде з аукціону, - Бєлгород. Це місця, де квітнуть вишневі сади, де не рідкість глинобитні будинку (англійці на ділянці Симеонового-Пищик знаходять білу глину і виплачують йому гроші).

Отже, вишневий сад - перевалочний пункт між Парижем, Києвом, Харковом, Москвою і Ярославлем. З Парижа приїжджає з дочкою Анею і слугою Яшею Раневська. У Парижі Аня літала на повітряній кулі. У Франції дачу Раневської в Ментоні продали за борги. З Ярославля бабуся Ані надсилає 15 тисяч для виплати боргів за вишневий сад. Раневська, позбувшись вишневого саду, знову їде в Париж до коханця. Дворянська культура як би емігрує, рятується з Росії втечею. Яша ненавидить Росію, називає все навколишнє "невіглаством", кричить із захопленням хама, вилаяли власну матір: "Vivat la France!" - Коли Раневська знову берейого з собою в Париж.

Що таке вишневий сад? Це - образ Росії. Він такий великий, що і в енциклопедії про нього писали, як каже Гаєв. Лопахін, який збирається вирубувати його під дачі, зауважує, що прекрасніше цього саду "немає нічого на світі": "Вишневий сад тепер мій!" Величезну територію цього прекрасного саду, в якому ще доживає свій вік дворянська культура, здають у найм дачникам: десятину - по 25 рублів. Образ Росії, розтягнули на десятини, де кожен дачник (читай: губернатор) викачує з своєї десятини все, що може, - Цей сумний чеховський образ Росії виявляється пророчим. "Вся Росія - наш сад ", - говорить Петя Трофімов. Цей спорожнілий сад із слідами сокири, просто пустир, в якому похазяйнували спочатку Лопахін, потім співати Трофимова, що перемогли в революції, - метафора Росії та її сорокоуст. Замкнений будинок, де вмирає всіма забутий Фірс зі словами: "Ех, недотепа ...", звук сокири і лопнула струни - от і все, що залишилося від чеховської Росії.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru