ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Пушкін про призначення поезії та місії поета
         

     

    Література і російська мова

    Пушкін про призначення поезії та місії поета

    Мета поезії - поезія.

    А. С. Пушкін

    Пушкін - Перший російський поет, що присвятив себе цілком мистецтва, більше того, перший, хто відмовився від будь-якої державної служби ради права бути поетом. Усім своєю творчістю він прагнув відповісти на запитання "що є поезія?"

    Тема призначення поезiї та місії поета має два аспекти: соціальний і філософський. З ліцейського лави відстоюючи своє право на заняття літературою і тільки нею, Пушкін йшов на відкритий конфлікт із суспільством. Суспільство так і не змирилося з цим: яскравим прикладом цього служить присвоєння Пушкіну Миколою I звання камер-юнкери - пристойного для молодої людини і негідного дорослого чоловіки. Цар не просто хотів принизити і шпигнути, він прагнув "втиснути" вільного поета в певну соціальну клітинку, даючи зрозуміти, що не визнає за письменником ніякого соціального статусу. У достатньою мірою небажання державної системи "визнати" літературу викликалося страхом перед її впливом на розуми і зіграло роль у формування в Росії особливого ставлення до творцям. Дійсно, ні один література світу так не усвідомлювала своєї пророцької місії, як російська. І тут змикаються соціальний і філософський аспекти проблеми призначення поезії. Юний Пушкін під впливом ідей просвітителів, які проповідував в Ліцеї професор Куніцин, під впливом бесід з Чаадаєвим, з майбутніми декабристами бачить призначення поезії в служінні спільній справі - справі визволення Росії від застарілої державної системи. В оді "Вільність" він визначає це так:

    Хочу оспівати Свободу світу,

    На тронах вразити порок.

    В нарисі про волелюбною ліриці поета вже йшла мова про те, як змінювалося пушкінське ставлення до місії поета у 1823-24 роках, як прийшло розуміння того, що поезія самодостатня, не може і не повинна служити навіть самим благородним починанням. Що шлях підпорядкування мистецтва будь-якої величної мети - тупиковий. Знаменно лист Пушкіна

    В. А. Жуковському (1825): "Ти питаєш, яка мета у" Циганов "? Ось на! Мета поезії - поезія ... "Думи" Рилєєва та целят, а всі невпопад ". Аж ніяк не випадково в листі згадка Рилєєва: майбутній декабрист послідовно проводив у життя ідею підпорядкування мистецтва справі революції. Його "Думи" прямолінійно били по кріпосництва і самодержавству - і від цієї прямолінійності безнадійно програвали в художньому відношенні, бо поезія ставала для автора лише засобом для досягнення основної мети, ніякого відношення до мистецтва не має. Заочна полеміка з Рилєєвим означає для Пушкіна відмова від рилеевскіх концепцій, які він поділяв в 1817-1823 рр..

    В 1826 Пушкін створює вірш "Пророк" - свій поетичний маніфест, де проголошує божественну підпорядкованість мистецтва і пророче призначення поета.

    ''Пророк'' написаний як вільне перекладення фрагмента шостого розділу книги біблійного пророка Ісаї:''І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці у нього палаючий вугілля, який він узяв кліщами з жертовника, і доторкнувся до губ моїх, і сказав: Ось, це торкнулося уст твоїх, і беззаконня віддалене від тебе, і гріх твій очищено. І почув я голос Господа, що говорив: Кого мені послати? І хто піде для нас? І я сказав: Ось я, пошли мене''. Цей вірш - про перетворенні людини в пророка, до вісника Божої волі. Але воно починається не з моменту перетворення, не з появи "Шестикрилого Серафима". Воно відкривається двома рядками, що пояснюють, до кого з'явився серафим:

    Духовної спрагою Томім

    В пустелі похмурої я ширяємо ...

    Весь біблійний пафос вірша виправдовує образ похмурої пустелі. Але це не просто пустеля, бо спрага, що нудиться ліричного героя, - не фізична, а духовна, це велика біда, про недосконалість людини. І виникає образ іншої пустелі: пустелі світу, пустелі людських натовпів і міст, де ніщо не може вгамувати духовної спраги. І над образом самотнього, вмираючого від спраги на піску подорожнього постає образ нескінченного самотності духу в "пустелі світу", образ добровільного відходу від світу в пошуках джерела якихось вищих істин. Ціна, яку платить пророк за дар "божественного дієслова", - виснажлива духовна робота. І коли всі можливості світу для нього вичерпані і ніщо не може вгамувати духовної спраги - з'являється на роздоріжжі шестикрилий серафим і здійснюються перетворення. Людині замінюють зір і слух - йому дано "віщі зіниці "і здатність все чути: і" неба здригання ", і ''Горний ангелів політ'', і "дольной лози животіння". Серафим НЕ підніс його в інший світ - він лише змінив сприйняття світу. І людський світ, колишній мить тому "похмурої пустелею", раптом наповнився сяйвом і звуками - відкрився у нових вимірах: поет бачить і дослухається так, як не дано сприймати людині.

    І він до уст моїх припав,

    І вирвав грішний мій язик ...

    Замість "марнославні і лукавого" мови подорожньому дано "жало мудрыя змії ". Це дуже глибокий образ. З одного боку, змія - символ мудрості, слово пророка - завжди мудре слово. З іншого - образ зміїного жала асоціюється з влучністю поетичного слова. Навіть "трепетного серця "людського не залишається у подорожнього:

    ... угль, палаючий вогнем,

    Під груди отвору водвінул.

    Бо це вугілля має вічно палити поета, не давати йому ні на хвилину забути про його високому призначення. Здавалося б, перетворення завершено. Мудрець дано нове зір і новий слух, а з ними - всевідання, повнота знань про світ; мудрий мову, палаючий угль замість серця ... Людина пройшов через страждання, щоб його слово стало''дієсловом ". Але -

    Як труп в пустині я лежав ...

    Не відбулося головне: Бог повинен звернутися до пророка. Перетворення вимагає не тільки фізичного, а й морального перетворення. Без божественного ''приписи''пророк мертвий. Ні мистецтва без натхнення. Вдумаймося в споконвічний зміст цього слова: вдих, вдихнути в людину життя. У цьому й криється божественна місія пророка, тому і не підпорядковується поезія ніяким практичних задач: вона служить духу, підпорядковується натхненню. Тільки тоді поетичне слово дійсно буде "палити серця людей". Думка про особливому, вищому призначення поета прозвучить в Пушкіна у віршах "Арейон" і "Поет", написаних слідом за "пророком" - В 1827 році.

    Вірш наступного - 1828 року - "Поет і натовп" сприймається як центральне у цій темі. Про що суперечка співака і черні? - Про головне, про призначення мистецтва: "Навіщо так звучно він співає? .. до якої він цілі нас веде?" "Пісня" поета "хвилює, мучить" - і натовп закликає його до відповіді: "Яка користь нам від неї?" Ось він, ключ: користь. Натовп згодна помучитися, аби була користь. Це викликає гнівну відповідь співака:

    Тобі б користі все - на вагу

    Кумир ти цінуєш Бельведерський.

    Ти користі, користі в ньому не зришь ...

    Ні і не може бути практичної користі від мистецтва: Це кредо поета. Той, хто вимагає користі, нехай задовольняється "пічним горщиком": для приготування їжі Аполлон Бельведерський абсолютно не придатний. І, здається, чернь погоджується з поетом. Але вимагає, щоб він, "небес обранець", вжив високий дар на благо людям! Дивіться, як лукавий Пушкін: у другому призов черні немає вже міркувань "низької прози". Навпаки, як натовп ніби прагне духовної досконалості:

    Ти можеш, ближнього люблячи,

    Давати нам сміливі уроки,

    А ми послухаємо тебе.

    Чому ж жене їх поет:

    Підіть геть - яке діло

    Поетові мирному до вас!

    Так тому, що чернь знову вимагала від мистецтва користі: нехай мистецтво її виправляє, дає їй уроки, так чи інакше, але нехай служить натовпі. Ось цього й не бажає співак, більше того - не може собі дозволити. Бо мистецтво не має, і просто не в силах когось чомусь навчити, воно поза практичної користі. Згадайте "Пророка": Бог посилає свого вісника не "вчити народи ", але" Глаголом палити серця людей ". Не можна навчити бути добрим, справедливим, шляхетним, вільним, розумним. Цьому не вчать - всі ці якості є результат постійної духовної роботи людини, його безкорисливого служіння Істини. Мистецтво може і має не давати уроки - але створювати прекрасне, залучати людей до духовності, до істини, будити душі (в вірші''Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний ...''сказано саме так: ''... Добрі почуття я лірою пробуджував ...''). Ті ж, хто боїться духовної роботи, хто обирає не тернистий шлях мук, метань духу в пошуках істини, але легку дорогу уроків (навчіть нас бути добрими і мудрими!) і є "чернь тупа ". Для сприйняття мистецтва необхідний певний рівень духовності - Той, на якому вже не чекають "уроків". Подивіться, що протиставляє поет "уроків": "Не пожвавить вас ліри голос". Вчити - чи лишати при житті, одухотворяє. Несприйнятливість натовпу до звуків "ліри натхненною "є знак її духовної ущербності, убогості:" Душе огидні ви, як труни ". Немає і не може бути в поета ніякої "користі":

    Ми народжені для натхнення,

    Для звуків солодких і молитов.

    створиться враження, що поет замкнувся в гордій самоті, що слухач йому зовсім не потрібен. Чи не так? - Звичайно, немає! Адже саме вірш звернено до читачеві, саме читача бере поет у союзники. Подивіться на епіграф: "Procul este, profani" - "Геть, непосвячені." Поезія -- для "посвячених", для тих, хто розуміє справжнє призначення мистецтва і не чекає від нього користі, користі. "Поет і натовп" -- вірш особливої долі. Воно - у ряді центральних творів російської літератури, до нього так чи інакше звертаються письменники і критики, розмірковуючи про "цілі поезії". Плоско зрозуміли Пушкіна прихильники "чистого мистецтва" (ті, хто прагнув взагалі вигнати з літератури громадянське звучання) визнали Олександра Сергійовича Пушкіна "своїм" - саме на підставі цього вірші. Їх супротивники, які зрозуміли Пушкіна так само спрощено, дорікали і його, і прихильників "чистого мистецтва". Перечитайте, наприклад, некрасовські "Поет і громадянин" і ви знайдете суперечку з Пушкіним, саме з віршем "Поет і натовп". Пушкіну не прощали відмови від участі в "життєвих заворушення" і "битвах". Але ж у вірші є пряме пророче застереження. Поет заявляє натовпі:

    Під градах ваших з вулиць галасливих

    змітають сміття, - корисна праця! -

    Але, забувши своє служенье,

    Вівтар і жертвопринесення,

    Жерці ль у вас мітлу беруть?

    Однак був час, коли "жерці" брали в руки мітлу:

    Поет вилизував чахоткіни плювки

    Шершавым мовою плаката,

    -- сказав Маяковський і точно визначив, що це для нього означало:

    Я себе впокорював, стаючи

    на горло власній пісні.

    Для нього це поетичне самогубство закінчилося пострілом у скроню - самогубством фізичним. Для суспільства, для натовпу, заради якої він все життя''простояв на горлі власної пісні'', - відлученням від мистецтва, забороною на духовну життя, яку замінили сурогатом соцреалізму. Поет не має права змінювати собі - або він перестає бути поетом. Наслідки трагічні для всіх. Творець поза суду натовпу - про це і пушкінський сонет "Поетові", де шлях істинного поета, не підкориться "натовпі холодної", названий "благородною подвигом ". Чому? Тому що це шлях самотності, відмови від всіх мирських спокус: слави, пошани, влади над умами черні - заради високого служіння мистецтву. У 1818 році молодий Пушкін закінчив вірш "До Н. Л. Плюсковой "рядками:

    І непідкупний голос мій

    Був відлуння російського народу.

    Цей образ виявився на диво точним - і в 1831 році Пушкін знову осмислює його у вірші "Ехо". У чому суть луни? -

    На всякий звук

    Свій відгук у повітрі порожньому

    Народиш ти раптом.

    Так і поет: сприймає все, що відбувається у світі і відгукується "про всяк звук "- для того й дано нелюдські слух і зір (згадаймо "Пророка"!). Але відлуння нескінченно самотньо:

    Тобі ж немає відгуків ... Такий

    І ти, поет.

    Шлях пророка - шлях подвижництва. Відмовившись "давати сміливі уроки", вигнавши "непосвячених" і поставив себе поза їх суду, поет обирає цей шлях. Однак для Пушкіна заклик: "Поет, не дорожи любов'ю народної ", - ні в якому разі не означає байдужості до суспільства, до минулого, сьогодення та майбуття історії країни та людства. Йдеться про те, що справжнє мистецтво неможливе без твердих моральних переконань художника -- саме про це говорить Пушкін вустами свого героя Моцарта:

    Геній і злодійство

    Дві речі несумісні ...

    Естетична і громадянська поезія в розумінні Пушкіна нерозривні. І в підсумковому вірші "Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний ..." ця думка знову прозвучить як одна з головних. Саме вірш не можна сприйняти повно поза історичного контексту. Йому предпославши епіграф з оди великого давньоримського поета Горація''Exegi monumentum''. Основний сенс вірша Горація в тому, що творчість поета і є пам'ятник йому, який буде стояти, поки стоїть Рим (мається на увазі Рим як держава). За стилем, ритму вірш Пушкіна максимально, місцями дослівно, наближене до вільному перекладу гораціевой оди -- вірша "Пам'ятник" Державіна. Тобто Пушкін свідомо вписує свій твір у літературний ряд Горацій - М. В. Ломоносов - Г. Р. Державін, і тим виразніше відмінності між позиціями поетів. Горацій пов'язує свій пам'ятник зі славою Риму, Державін також бачить нерозривність своєї творчості і держави Російської:

    І слава зросте моя, не в'янучи,

    Доки Славянов рід вселенна буде шанувати.

    Порівняйте це з пушкінської концепцією. Він говорить не про державу, і навіть не про свій народі. Його звернення космічність - до людства, до душі будь-якої людини:

    І славен буду я, аж поки в підмісячному світі

    Жив буде хоч один поет.

    Не менш разюче відрізняються один від одного позиції Пушкіна і Державіна у 4-ій і 5-ої строфах. Розмірковуючи про прожитий та зроблений, що вважає своїм Державін головним досягненням, що обіцяє йому безсмертя?

    Що перше я знайшов потребу в забавному російською складі

    Про чеснотах Феліція кликав,

    В душевній простоті розмовляти про Бога

    І істину царям з посмішкою говорити.

    Він говорить про свої художні досягнення "у російській складі" і про мужність говорити царям істину. Звернемо увагу, Гаврило Романович Державін як би розділяє себе - поета і себе - громадянина: адже так і було на самому справі, він був міністром і говорив "з царями" перш за все як міністр. Пушкін, твердо відмовився від державної служби, мислить себе поетом і не розділяє в собі художника і громадянина:

    І довго буду тим люб'язний я народу,

    Що добрі почуття я лірою пробуджував,

    Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу

    І милість до занепалим закликав.

    Творче і людське кредо Пушкіна єдині. Він сам визначає, що головне в його поезії: він не вчив людей, не проповідував - він будив "почуття добрі "в їх душах, прагнув дати людям потужний імпульс до духовного самовдосконалення, пробудити до життя щось добре, що є в кожній душі -- єдине, до чого може і має апелювати мистецтво. Протиставлення "жорстокого століття" Свободі, заклик до милосердя - це і є ті "добрі почуття", які пробуджує пушкінська ліра. Остання рядок вірша за змістом дуже близька сонету 1830 "Поетові" і''Пророкові''. Пушкін знову повертається до думки про непідсудність мистецтва думку натовпу, про те, як трагічно для поета небайдужість до "хвали і наклеп", про вірність поета божественного обіг. ''Заповітна ліра''в цьому контексті може бути прочитана і як ''заповідана''від Бога. Цей вірш - не "список благодіяння", не пред'явленими нащадкам "рахунок на безсмертя". Воно - надзвичайно лаконізму і філософській глибині поетична формула місії мистецтва.

    Список літератури

    Монахова О.П., Малхазова М.В. Російська література XIX століття. Ч.1. - М.-1994

    Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.gramma.ru

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !