ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Осип Мандельштам (1882-1939 )
         

     

    Біографії

    Осіп Мандельштам

         жізнь і творчество    

    Робота учнівської 11-А класу загальноосвітньої школи I-III ступеня № 21 Абібулаевой Біяни керівник: Єгорова О. І.

    Сімферополь.2001г.
    План:

    1.Начало життєвого і творчого шляху.

    2.Тема свободи у творчості.

    3.Вліяніе жовтня на поета і його творчість.

    4.Антісталінскіе вірші.

    5. Поет в Грузії.

    6. Смерть поета.

    О. Мандельштам.

    (життя і творчість)

    «... І у зірки вчися тому, що знає світ».

    Мандельштам.

    Осип Мандельштам прожив 47 років. З них тридцять були неподільно віддані поезії. У сімнадцять років він писав вірші, не поступаються своїми мудрості, духовної зрілості і свіченню таланту віршам, написаним через три десятиліття. І він по праву зайняв своє особливе місце в блискучій плеяди великих російських поетів послеблоковской епохи, прикрашеної - одне за одним - іменами Маяковського, Ахматової, Хлєбникова, пастернаку, Цвєтаєвої, Єсеніна. Обтяжений спадкової мудрістю і скорботою, сприйнятими і від біблійних прабатьків і від великої прародительки своїй - російської поезії, він у перших же віршах заявив не лише про «глибокої печалі» та «смертельної втоми», а й про «цнотливих чарах» «високого ладу» і «глибокого світу», до яких тягнувся всю життя і які одразу ж прозрів у духовних надрах і прекрасному вигляді батьківщини і людства. Бо він мав рідкісним даром бачити, розуміти і приймати світ таким, яким він є, в його реальність, так, як про це краще за всіх було сказано Блоком - «Зітри випадкові риси, і ти побачиш - світ прекрасний ». А випадкових рис було багато на всьому тридцятирічному шляху, що випало на долю поета. Було багато горя і маете - від десятих до тридцятих років століття. У 1910 році поет писав про «фатальному і невтомний маятник», який «гойдається» над ним і «хоче бути його долею ». Він став її долею. Петербург - Крим - Грузія - Ленінград - Вірменія - Москва - Кама - Воронеж - Далекий Схід - це не маршрути мандрівника, це - пунктиром, позначений маятником долі. Але найменше хотів поет, щоб годинник історії зупинилися. Він завжди відкрито і гордо йшов назустріч долі.

    Вже в 1937 році Мандельштам в «Віршах про невідомого солдата» визначив своє положення в історії:

    Я народжений в ніч з другого на третє

    січня в дев'яносто одному

    Ненадійною році - і столетья

    Оточують мене вогнем, - ...

    У 1920 році, вже після революції, вже відчувши на собі перші недобру розгойдування маятника часу, вже минувши кримську і першого по рахунку грузинську віху свого шляху, він повертається в холодний і голодний Петербург, в «місто, знайомий до сліз, до прожтлок, до дитячих припухлих залоз», до міста, звідки він крок за кроком, через бездомність і злидні почав свій шлях до загибелі, неминучою для нього, який написав: «Усі твори літератури я поділяю на дозволені і написані без дозволу. Перші - це мразь, другий - крадений повітря ».

    Йому довелося вибирати між душею і життям. Рятував душу - втратив життя. Він передбачав це, коли в1930 році у вірші «Куди як страшно нам з тобою »написав:

    Міг би життя просвістеть шпаків,

    заїсти горіховим пирогом,

    Та, видно, не можна ніяк.

    Власну життя прожити інакше Мандельштам не міг. І виною тому - поезія: це вона визначила його долю, зміст і сенс всього, що він робив, чим він жив. Серед поетів Мандельштам був чи не єдиним, хто так рано міг розглянути небезпеку, що загрожувала людині, яку без залишку підпорядкував собі час.

    Відділяти свою долю від долі народу, країни, нарешті, від долі своїх сучасників Мандельштам не хотів. Він твердив про це наполегливо, голосно:

    Спробуйте мене від століття відірвати!

    Ручаюся вам, собі повернете шию!

    Він хотів, але не міг вписатися в цей світ, про який сказав: «Я входжу в світ, і люди хороші.

    Доля Мандельштама була важкою і несправедливою. Особисте життя - короткою і гіркою, але яка б вона не була, не виявилось, що поет насильно відкинутим «многодонную життя поза законом», він і справді міг бути «тільки у відповіді, але не в збиток». І навіть у найважчі для себе і для країни роки він не міг не опинитися природно і закономірно на найвищому гребені доступного йому історичного прозріння і самоосягання. Живцем похований, він все ж таки прошепотів, вибормотал, вимовив, прокричав, - коли як виходило і вдавалося - всю правду про правду народу і людства:

    Так, я лежу в землі, губами ворушачи,

    Але те, що я скажу, завчити кожен школяр:

    На Красній площі круглий всього земля,

    І скат її твердне добровільний.

    На Красній площі земля всього круглий,

    І скат її - ненавмисно протяжно,

    відкидаючи вниз до рисових полів,

    Доки на землі останній живий невільник.

    І з висоти цієї правди він мав, зрозуміло, право кинути в обличчя своїм ворогам мужні й суворі, скорботні і гнівні, але сповнені віри та гідності слова:

    Позбавивши мене морів, розбігу та розльоту,

    І дав стопі упор насильницької землі,

    Чого домоглися ви? Блискучого розрахунку:

    Губ шевелящіхся відняти ви не могли.

    Про що він говорив, «губами ворушачи»? Казав поет про тирані і диктатора Сталіна, який своєю жадібністю і прагненням до влади перетворив народ в табірний пил. Цей страшний чоловік змусив людей боятися всіх і всього, зробив їх сірими і безрадісним, злими і жорстокими.

    Мандельштам, який мріяв у 1914 році - «Посох мій, моя свобода - серцевина буття, скоро ль істиною народу стане істина моя? », в середині тридцятих років визнавав:« Я серцевини частина до нескінченності розширеного години ... години грізних площ з щасливими очима » і «цій площі, з її прапорів лісами» (Червоній площі). Цей час звучав для нього «годин кремлівських боєм», опиняючись, у свою чергу, «мовою простору, стисненого до точки ». І він твердо повторював - «Я в серці століття», - навіть тоді, коли «час віддалило мета», але не змогло її вбити або скасувати ні в житті народу, ні в серце поета. І великий радянський поет Мандельштам, не сперечаючись зовсім з собою - акмеїстів 1914 року, а продовжуючи і поглиблюючи свій духовний пошук, заявив уже про те, що істина народу стала його істиною, що поезія і народ зустрілися на шляху до істини, бо вона єдина і неподільна, навіки будучи надбанням всіх гідних носити горде, але відповідальне звання людини.

    І Шуберт на воді, і Моцарт в пташиному гамору,

    І Гете, свіщущій на в'юнкої стежці,

    І Гамлет, мислячий полохливими кроками,

    Вважали пульс натовпу і вірили натовпі ...

    І тут Мандельштам підходить до наріжної думки свого художницької символу віри, висловивши її в прекрасному поетичному парадоксі:

    Бути може, перш губ вже народився шепіт?

    І в бездревесності кружляли листи?

    І ті, кому ми присвячуємо досвід,

    До досвіду набули рис?

    Мовою естетичної науки цей образ розшифровується, як визнання первородства і примату життя в його взаємозв'язку з мистецтвом. Але як далека ця думка від байдужого отображательства і описовості! Вона вимагає від поета «шостого почуття», слуху і зору, здатних зрозуміти життя і її першоджерела.

    Мандельштам хотів розвідати багатства світу, «зрозуміти простору внутрішній надлишок». Мета цього пошуку, цього артезіанського буріння чітка і єдина:

    ... Народу потрібен світло і повітря блакитний,

    І потрібен хліб і сніг Ельбрусу.

    ... Народу нужен стих таємниче родной ...

    Синє небо і чисте повітря не даються запросто й задарма. Щоб небо було небом - потрібен очисний грім, потрібно творчість. Потрібні Історія та Мистецтво. І Гамлет і Моцарт:

    Я скажу це накреслив, пошепки,

    Бо ще не пора, -

    Досягається потім і досвідом

    Безотчестого неба гра.

    «Шепіт» і «лепет», часто згадувані в віршах Мандельштама, а ще частіше чутні в них і, як правило, «Батюшковскім» полегшенням звучать услід за складними, багатошаровими циклопічними словотвір, слідом за бурхливим дев'ятим валом вірша, коли «Біжить хвиля - хвилею, хвилі хребет ламаючи, кидаючись на місяць в невольничьей тузі, і яничарська безодня молода - неусипанная столиця хвильова - кривеет, кидається і риє рів в піску », - навіть цей шепіт і лепет, це натхнення, і, здавалося б, цілком мимовільне і ненавмисне поетичне бурмотання і майже шаманське стіходейство у Мандельштама і справді досягаються невидимими нам «потім і досвідом». Говорячи його ж словами, «він досвід з белькоту ліпить і лепет з досвіду п'є ». Несвідома гра зоряного неба і життям і поезією відображаються лише як підсумок, і корона терплячого праці і розраховано творення:

    Збережи мою мову назавжди

    за присмак нещастя та диму,

    За смолу кругового терпіння,

    За совиний дьоготь праці ...

    Поет, який заявив ніколи, і не без підстав, - «мова кругляка мені голуба зрозумілою», але знає ціну «Світловий павутині» і переконаний, що не хлібом єдиним живе людина, але і «блакитним повітрям» і «снігом Ельбрусу», і «таємниче рідним віршем», відав і цю таємницю світлоносного і променистістю вірша:

    Він тільки тим і промінь,

    Він тільки тим і світло,

    Що пошепки могутній

    І лепетом зігрітий.

    Органічність на рідкість глибокої розробки в пізній ліриці та ліричної етики Мандельштама соціально-політичної та громадянської проблематики невипадкова. Сам характер мандельштамовской переклички з російським класицизмом та просвітницьким вольнодуміем визначив багато в чому майбутнє ідейно-філософське поглиблення в збагаченні його поезії. Значною віхою на шляху поета, як і на шляху всій російської літератури, виявився жовтня. Наївно і наполегливо звучало б предположніе, що поет відразу і повністю осягнув весь історичний сенс потрясли світ революційних подій. Але його поезія виявилася куди ближче до блоковской, ніж поезія більшості його друзів по поетичному цеху. Тут точніше за все була б паралель з Андрієм Білим, з тим лише корективи, що Мандельштам з властивою йому поетичної коректністю висловлював думки, які у Білого вдягалися в більш абстрактні символічні шати. За дуже правильним визначенням Миколи Чуковського, автора перших після Іллі Оренбурга і надзвичайно цікавих спогадів про Мандельштама і одного з перший публікаторів невиданої лірики поета, «він вітав Жовтневу революцію», яка «здавалася йому Страшній, грізною, але великою, гідною прославлення. І він прославляв її ». У 1918 році Мандельштам виступає з віршами, які справедливо можна поставити в ряд з« Дванадцятьма »Блоку і його статтями про революцію, а також з поетичною зверненням Андрія Білого «Современником». Впадає в очі і пряма, явно навмисна перекличка мандельштамовского вірші з цим пророчим стіховещаніем Білого про Землю, яка мертвим грудкою котилася під млу небуття, поки в громе землетрусів не схилив до неї свій велетенський лик мовив Геній народу - Справедливий Суддя, що той, хто пізнав повстання світла і за громовий порожниною, застелений сонце, яке наблизило його справжній схід. Вірш «Сутінки свободи» повно часткової інтервенції, чужою Мандельштама символічної образності:

    У киплячі нічні води

    опущений огрядний ліс тенет.

    приходиш ти в глухі роки, -

    О, сонце, суддя, що народ.

    Прославимо фатальне тягар,

    розпочавши в сльозах народний вождь бере,

    Прославимо влади сутінок тягар,

    Її нестерпний гніт ...

    Земля пливе. Будьте сильні, мужі.

    Як плугом, океан ділячи

    Ми будемо пам'ятати і в летейской холоді,

    Що десяти небес нам коштувала земля.

    Так увійшов вперше - у 1918 році - у вірші Мандельштама образ народного вождяі рульового революції - Леніна. Ця тім'я пройде червоною ниткою через усю творчість Мандельштама - аж до останньої її цивільної поетичної клятви зими 1937 року. Сприйняття ж і осмислення самої революції Мандельштамом пройде всі стадії процесу, характерного для прогресивної російської інтелігенції, яка прийняла революцію, що залишилася на батьківщині, щоб розділити з нею радість і горе, щоб чутливим інструментом свого мистецтва допомогти Каламутне і розлюченого століття знову знайти гармонію і лад, щоб «флейтою-хребтом» зміцнити закривавлений становий хребет часу:

    Вік мій, звір мій, хто зуміє

    Заглянути в твої зіниці,

    І своєю кров'ю склеїть

    Двох століть хребці? ...

    ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...

    Щоб вирвати століття з полону,

    Щоб новий світ почати,

    Вузлуваті днів коліна

    Потрібно флейтою зв'язати.

    А у горя, біди, страждань, крові, неминучих «на порозі нових днів», яких повинен боятися лише «захребетника», тобто дармоїд, що живе чужою працею, була й інша, що відкриває поетові іпостась:

    Тане в бочці, мов сіль, зірка,

    І вода студена чорніше,

    Чище смерть, солона біда,

    І земля правдивої і скромніше.

    Це все ті ж «чорнота» і «сладімость» оспіваної поетом у тридцятих роках колодязної води, якою тільки й дано відобразити в собі зоряне світіння ...

    Але зв'язок «вічних», «блукаючих снів» поезії з новим століттям, з новим світом налагоджувалася непросто. Поезія, заглянувши безстрашно в очі століття і готова при всій незворотності, а головне, непохитності своїх основних поривів і рішень, не могла не зазнати разом з тим і болісного внутрішнього розладу, болючої рефлексії. У поезії Мандельштама в 1929 році починають з'являтися образи «рожевої крові» і «Сухої трави», які уособлюють образи часу і поезії, про відновлення порушеної взаємозв'язку які мріє поет:

    Щоб рожевої крові зв'язок,

    Цих сухеньким трав дзвін,

    накраденого знайшлася

    Через століття, сінник, сон.

    Але в нещадної щирості своєї поет не приховує, що часом його відвідують думки про можливість вирішення дилеми:

    Не своєю лускою шарудить,

    Проти шерсті світу співаємо,

    Миру будуємо, немов поспішаємо

    обрости волохатим руном.

    ... Щоб рожевої крові зв'язок

    І трави всохла рука дзвін

    розпрощалась: один скріпити,

    А інша - в заумный сон.

    Це близьке єсенінськи - «віддам всю душу жовтня і маю, але тільки ліри милою не віддам» - настрій. Але воно в цьому випадку ефемерно і ілюзорне. Поети залишилися в негайних рядах. Рідний звукоряд їх чекав там. Зв'язок рожевої крові і дзвону Сухоруких трав знайшлася. І через століття, а не через сон, хоча б заумный. Була біль, була хвороба, але хвороба висока, спільна з хворобою століття. І поезія продовжувала свою роботу, настройку ліри, пошуки слова, навіть якщо воно могло звучати проти шерсті світу:

    Яка біль шукати втрачене слово,

    Хворі повіки піднімати

    І з вапном крові для племені чужого

    Нічні трави збирати.

    ... Мені хочеться втекти від мого порога.

    Куди? На вулиці темно,

    І, немов сиплють сіль мощення доріг,

    Белеет совість переді мною.

    Чиста совість не дозволила поезії розпрощатися з порогом нового дня:

    Москва - знову Москва. Я кажу їй: «Здрастуй!»

    Не вибачай ... »

    У віршах цих, озаглавлених «1 січня 1924 року», похмурими тінями маячать бачення непівської пори з її контрастами і гримасами, а й них звучить той річний мотив, знайомий по віршах Мандельштама середини тридцятих років ( «не скиглити! Чи для того різночинці розсохлося топтали чоботи, щоб я тепер їх зрадив? »). Поет і на цей раз підтягує пляшкове гирку крупно скачуть годин шорсткого часу, як би передбачаючи свою клятву вірності ідеалам попередників:

    Невже я зраджу похорному злослов

    Присягу, дану четвертому стану

    І клятви великі до сліз?

    Москва стає для поета осередком і символом новизни часу, джерелом нової музики, що прийшла на зміну, вірніше, що продовжувала звучання, до яких прислухався Блок у жовтні сімнадцятого року в революційному Петрограді. І ось влітку 1931 року, вже після друга свого перебування в Грузії, після гощенія у Вірменії, повернувшись до Москви, Мандельштам пише вірші в зовсім інший, можна навіть сказати, щасливою і радісною, незважаючи на одвічне «присмак нещастя та диму», тональності:

    Річка москва в четирехтрубном димі -

    І перед нами весь розкритий місто:

    Купальники - заводи і сади

    Замоскворецький. Чи не так,

    Відкинувши палісандровою кришку

    Величезного концертного рояля,

    Ми проникаємо у звучне нутро?

    Порівняно велика кількість віршів Мандельштама припадає на 1931-1934 роки. Вони, як правило, радісні або пройняті все тієї ж «світлій печалью2.

    У 1933 році було написано вірш «ми живемо, під собою не чуючи стр?? ни », що стала підставою для арешту, посилання. Обстановка в країні 1933 змальована поетом з граничною точністю:

    Наші мови за десять кроків не чути,

    А де вистачить на полразговорца,

    Там пригадають кремлівського горця.

    Намальований у вірші образ Сталіна свідчив не про повагу до «кремлівського горця», а про ненависті до нього. Портрет сатирично шаржований:

    Його товсті пальці, як черв'яки, жирні,

    А слова, як пудові гирі, вірні,

    Тарганячі сміються очиськами,

    І блищать його халяви.

    Образ «вождя» зайняв весь простір вірші, придушивши, витіснивши собою все живе. Ті, хто перебуває поруч з ним ( «набрід тонкошеіх вождів»), приречені на роль «напівлюдей», віддано принизливим заняттям: «Хто свистить, хто нявкає, хто пхикає ». У світі, де Сталін «як підкови кує за указом указ - кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в око", жити людині неможливо, фізично ще існуючи, він приречений на роз'єднаність з країною, з людьми: «Ми живемо, під собою не чуючи країни ...»

    Незабаром Мандельштам був репресований.

    До останньої години він залишався поетом. І сидів у «серці століття», хоча власний шлях ставав все важче.

    ... Особливо гнобили довгі зими, хоча в них були просвіти - відвідування анни Андріївна, що залишила нам образ однієї з таких воронезьких зим:

    І місто весь варто замерзле.

    Як під склом дерева, стіни, сніг.

    За кришталю я проходжу несміливо,

    візерункових санок так невірний біг ...

    ... І тополі, як зрушені чаші,

    Над нами відразу задзвенять сильніше,

    Начебто п'ють за радість наше

    На шлюбному бенкеті тисячі гостей.

    А в кімнаті опального поета

    Чергують страх і муза в свій час.

    І ніч іде,

    Яка не відає світанку.

    Точність не тільки пейзажу, але і поліфонія настроїв, захоплений поета, тут дивовижна. Ніщо не випадково - ні згадка пам'ятника Петру, ні образ ворона, ні «Куликівської битвою що віють схили могутньої, переможно землі», ні нервовий біг візерункових санок по замерзле місту, ні радість потоків, яких муза відвідувала все-таки частіше, ніж хотілося б її черговому зміннику.

    Автор передмови до публікації воронезького журналу «Підйом» А. Немирівський згадує цю картину дуже значними деталями: «в пам'яті людей, які знали Осипа Емільович в ті роки, він зберігся прямим, з виправкою офіцера (Воронезькі хлопчаки, побачивши Мандельштама говорили: «Генерал йде»), з гордо закинутий головою, зі швидкими рухами, з нервовим профілем. Він не був похмурим людиною. Йому були властиві пустощі і жарт ... Мандельштам любив Воронеж. Гострим поглядом художника він підгледів його риси і відобразив у своїх віршах, стоячи на горі, що над вулицею Степана Разіна, він милувався крутояр, занесеними снігом і запряженими, як у збрую, вогнями будиночків. І на другий день він уже читав вірші про воронезьких пейзажах, які порівнював з картинами фламандців. Йому подобалися намісник дали, відкривалися з майданчика, на якій стояв його будиночок. Вбираючи на повні груди повітря, він писав: «Рівнини особу диво». Любив він і воронезьких поетів - Кольцова та Нікітіна, захоплювався пейзажами в Никитинском віршах »... Тут цікаво висвітлена одна з сторін життя поета у Воронежі. Як би не любив він Воронеж, як би дороги не були йому його рідкісні відвідування Ахматової, як би не підтримувала його самовіддана любов від самого повітря поезії не могли не пригнічувати Мандельштама. Самотність було часом нестерпно, але у поета було протиотруту від відчаю - його «таємна свобода», його гордість і безстрашність, «безгрішність цитрі праці». Джерела внутрішньої свободи і «насолода» були, однако. Не тільки в ньому самому, не тільки в голосі власного серця:

    ... Гуді, помічник і моїх праць,

    Садко заводів і садів.

    ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ..

    Гуді протяжно в глибину століть,

    Гудок радянських міст.

    Та ж тема варіюється в «Стансах», виражена ще сильніше, у формі сповіді і ліричного монологу, в якому «слух» поета налаштований на хвилю, доносять до нього відгомін і радісних і рокових подій, що вторглися в століття, у світ, - і творчий подвиг радянського народу, і трагедію трудової германии, стогнучий під батогом гітлерівських катів:

    Я повинен жити, дихаючи і большевея,

    Працювати мова, не слухаючись, сам-один,

    Я чую в Арктиці машин радянських стукіт,

    Я пам'ятаю все - німецьких братів шиї

    І що ліловим гребенем Лореллеі

    Садівник і кат наповнив своє дозвілля.

    Є в «Стансах» красномовні рядки, які змальовують духовний контакт поета зі світом, є і рядки з роздумом про безглуздість і безглуздості розлуки його з усім, що йому було кровно близько:

    Проклятий шов, безглузда затія.

    Нас розлучили. А тепер зрозумій -

    Я повинен жити, дихаючи і большевея,

    І перед смертю хорошея,

    Ще побути і пограти з людьми.

    «Станси» - дуже значне і знаменна твір Мандельштама. Не випадково тут саме «пушкінське» заголовок віршів, які налаштовують їх камертоном «надії, слави і добра».

    У середині тридцятих років, коли Гітлер імуссоліні не тільки плекали звірячі плани захоплення «місця людини у всесвіті », але вже і спрямували свою« палицю дикуна »спочатку на Абіссінію, щоб потім опустити її на Іспанію, і тінь війни готова була вже пащу на всю Європу, читач вірша згадає і строфи Мандельштама 1923 року, коли поет піднесли свій голос поета і громадянина:

    Знову війни різноголосиця

    На древньому плоскогір'я світу,

    І лопаттю пропелер лисніє,

    Як кістка точена тапіра.

    Як шапка холоду альпійського

    З року в рік, у спеку і літо

    На лобі високому людства

    Війни холодні долоні ...

    І так само, як і раніше, тавруючи звірячий лик війни, мріяв про часи, коли люди знову зможуть дихати благородним ефіром, поет і нині восславил час жаданого і неминучого торжества «знедоленого світу» і «ображеної ери».

    Продовживши в 1937 році приголомшливу з духовної сили і поетичної силі тему, Мандельштам створює одне з вершинних своїх творів - «Вірші про невідомого солдата», що славлять людини і людяність, клеймящіе ганьбою і прокляттям звірячу жорстокість убивць:

    ... Для того ль повинен череп розвинутися

    На весь лоб - від скроні до скроні -

    Щоб в його дорогі очниці

    Не могли не вливатися війська?

    Як він знав ціну «місця людини у всесвіті», щасливому небохраніліщу », названому їм« розсувним і прижиттєвим домом ». Але завжди, у самі важкі роки, перед лицем самої грозою розгойдування «маятника долі» поетові було на батьківщині «більше неба», хоча б у тому ж Воронежі:

    Де більше неба мені - там я бродити готовий -

    І ясна туга мене не відпускає

    Від молодих ще воронезьких пагорбів

    До вселюдськими - яснеющім в Тоскані.

    А бродити він був готовий. «Хаіди-баіди - поїдемо до Азербайджану», - любив жартувати. А у віршах чаклував:

    О, метелик, о, мусульманка,

    У розрізаному савані вся -

    Жізняночка і уміранка,

    Така велика - ся ...

    Крим, Вірменія, Грузія були чи не счатлівейшімі віхами його подорожей.

    І вставала у віршах Таврида, де йому ввижалися кордону еллінського духу:

    ... У кам'янистій Тавриді наука Еллади - і ось

    Золотих десятин шляхетні іржаві грядки ...

    І снився йому Тіфліс - «килимова столиця», «чорнявий і різноголосий» місто. Його бачення, що виникає в «хмільний для ока оболонці світу», до кінця днів буде супроводжувати поета.

    І виникало Єреван, що надихає поета на одне з кращих його циклів, дуже споріднений йому своєї суворої барвистістю, своєю сарьяновской статтю, гордим і мужнім небогатством, тобто багатством ще більшим:

    ... Ах, Еривань, Еривань! Не місто - горішок розпеченим,

    Вулиць твоїх большеротих криві люблю Вавилону.

    Про побивки поета в Єревані крупним планом виділяється фраза з скупий сторінки спогадів Гургена Маарів, значна хоча б по іменах, званим в ній: «Потім я ще одного разу зустрів його у Черенца. Вони розмовляли про поезію, про Єсеніна, Маяковського, Багрицьким ». А як знаменно тут сама згадка про дружбу Мандельштама з Черенцем і яким закономірним ланкою заповнює воно золотий ланцюг дружби Мандельштама і Черенца з Тіцианом Табідзе і Паоло Яшвелі ...

    Грузія вперше виявилася представленою в поезії Мандельштама у вигляді ... петербурзької красуні-грузинки Соломії Андроніковой, якій поет присвятив низку віршів, що ввійшли пізніше до збірки «Tristia» (Марина Цвєтаєва писала у своєму мемуарної нарисі про Мандельштама: «У книзі« Tristia »вірші« У різноголосиця дівочого хору »,« на санях, покладених соломою » ... Належать мені, вірші ж «Соломинка» і ряд наступних - Соломії Миколаївні Гальперн, народженої кн. Андроніковой ... »). Це та« красуня тринадцяте року », яку згадувала Анна Ахматова в 1940 році, пов'язуючи її ім'я з ім'ям Мандельштама:

    Завжди ошатний всіх, всіх рожевий і вище,

    Навіщо ти спливати з дна загиблих років?

    І пам'ять хижа переді мною колише

    Прозорий профіль твій за склом карет.

    Як сперечалися тоді - ти ангел чи птах!

    соломинкою назвав тебе поет.

    Так само на всіх крізь чорні вії

    Дарьяльскіх очей струменів ніжний світло.

    Вірші, присвячені їй, датовані 1916 роком. Але нитки, що зв'язують Соломію Андронікову, - а тим більше вірші Мандельштама, - з Грузією, були, зрозуміло, дуже тонкі, якщо і не цілком ілюзорні. У 1917 році, згадуючи літо минулого року, проведене в Криму, Коктебелі, в гостях у Волошина, в дружбі з Мариною Цвєтаєвої, вдаючись до аттичний марень, Мандельштам повторював захоплено: «Золоте руно, де ж ти, золоте руно? »Однак перше побачення з Колхіда, вірніше, обставини, йому попередні і супутні, виявилися, дуже далекими від цих романтичних мрій. Знову опинившись у Криму в розпал громадянської війни, Мандельштам був заарештований врангелівцями, які визнали його більшовицьким шпигуном. Лише зусилля Максиміліана Волошина врятували поета від розстрілу. З Криму Мандельштама вдалося вибратися в Батумі, де меншовицькі влади примудрилися прийняти його вже за подвійного агента - і Врангеля і більшовиків - і теж засадили до в'язниці, з якої його визволили знову ж таки поети - цього раз грузинські, випадково приїхали в Батумі і прочитали в газеті сенсаційну версію про «подвійному агента». Так опинився Мандельштам в Тбілісі, де був оточений любов'ю і турботою своїх нових друзів - Тиціана Табідзе і Паоло Яшвілі. У Тбілісі встетілся Мандельштам з Іллею Оренбургом, описали у своїх мемуарах і цю зустріч і два осінні тижні 1920 року, проведені там вже разом і здалися їм «ліричним відступом»: «Кожен день ми обідали, більше того, кожного вечора вечеряли. У Паоло і Тиціана грошей не було, але вони нас приймали з розкішшю середньовічних князів. Ніколи досі я не був на Сході, і старий Тбілісі мені здався містом з «Тисячі і однієї ночі». Ми ходили по нескінченному Майдану: там продавали бірюзу в смолі і гарячі коржі, англійські піджаки і кинджали, кальяни і грамофони, пахучі трави і гвинтівки ... Торговці запрошували, торгувалися, марнували барвисті компліменти, клялися життям численних домочадців ... Ми побували в сірчаних лазнях ... У древніх храмах ми дивилися на кам'яних цариць, до яких ластилася барси. Ми захоплювалися в Духані картинами Піросманішвілі, грузинського Руссо, художника - самоучки, який за шашлики і вино розписував стіни льохів. Він був простий, патетичний, вражав вмілої композицією і повнотою світла ... різні століття існували в цьому дивовижному місті ... Весь час я був з новими друзями, яких відразу полюбив: з Паоло Яшвілі і Тіцианом Табідзе ... Тиціана і Паоло любили багато російські поети - і Єсенін, і Пастернак, і Тихонов, і Заболоцький, і Антокольський. А ми були першими радянськими поетами, які знайшли в Тбілісі не тільки душевний відпочинок, але і романтику, відчуття висоти, дещицю кисню - я говорю і про гори, і про людей -- адже не можна відокремити Паоло і Тиціана від навколишнього їх пейзажу ...

    Альпи у Франції - спорт, туризм, санаторії, лижі, готелі, рюкзаки, листівки. А без Кавказу важко уявити собі російську поезію: там вона відходила душею, там була її стартовий майданчик ... Але я зараз пишу всього лише про двох коротких тижнях 1920 року, коли грузинські друзі пригріли і поселили нас. Друзів цих вже немає, залишається поклонитися горах Грузії. Яшвілі і Табідзе проводили нас по Військово-Грузинської дорозі до першого привалу, і зараз ще в моїх вухах звучить високий пронизливий голос Тиціана: «На пагорбах Грузії лежить нічна імла; шумить Арагві передо мною. Мені сумно і легко; печаль моя світла; печаль моя повна тобою »...»

    Ліризм цих спогадів і їх благородна елегічна тональність народжені часом - пішли роки, люди, життя ... А тоді, той восени, Тбілісі, природно, відкрився гостям головним чином своєю екзотичною стороною і східним колоритом. Це зафіксовано в спогадах Еренбурга і позначилася в свій час і в знаменитих віршах Мандельштама, написаних з повернення в Росію в тому ж 1920 році:

    Мені Тифліс горбатий снився,

    Сазандарей стогін дзвенить,

    На мосту народ юрбиться,

    Вся килимова столиця,

    А внизу Кура шумить ...

    Вірші ці, і викликали їх спогади довго жили в душі поета і збагачені новими враженнями 1930 року, дали через сімнадцять років, за обставин куди менш щасливих, дивовижні виходи. А в 20-х роках вони продовжували звучати так само озорно і тріумфально, про що розповів у своїй новій, воістину чарівної прозі Валентин Катаєв, який назвав цю прозу, як би аукнувшісь з мандельштамовскім чином колодязя, що відображає під Різдво семіплавніковие зірки, - «Святим колодязем».

    Мандельштама снився в Москві Тифліс, а Катаєва - Мандельштам і його вірші про Тіфлісі і фантасмагорія викликаних цим сном видінь різних років, взаємопереплетання і сфокусованих в цій кращою точці земної кулі: «... Цієї ночі мені довго і солодко снився Осип Мандельштам, що біжить в дощ по Тверському бульвару при світлі лампіонів, повз мокрого чавунного Пушкіна з капелюхом за спиною, слідом за екіпажем, в якому я і Олеша відвозили Надійку. Надійко - це дружина Мандельштама, Надія Яківна ... Ми відвозили її на Маросейка кут Покровського бульвару, в пивну, де виступали цигани ... У нас це називалося: «поїдемо екуте де Богемі». Ми тримали Надійку з обох сторін за руки, щоб вона не вискочила здуру з екіпажу, а вона, сміючись, виривалася, кудкудакали і кричала в ніч: - Ося, мене крали! Мандельштам біг за екіпажем, дитячим, примхливим голосом шепелявив кілька в ніс: - Надюся, Надюся ... Почекайте! Візьміть і мене ... Я теж хочу екуте! ... А ми замість того, щоб їхати на Маросейка кут Покровського бульвару, чомусь їхали в грузинський ресторан ... йшов дощ, і ми все-таки втягли Надійку за руки на другий поверх в окремий кабінет ... сюди нам прінелі пляшечку «Теліані», а як тільки його принесли, зараз з'явився мокрий і збуджений Мандельштам, який прибіг на нашу сліду, і він зараз же почав з завиванням і дуже переконливо - «Як Батюшков Дельвігу»! - Читати нові вірші, щось на кшталт:

    Я буду бігати по табору вулиці темної

    За гілкою черемхи в чорній ресорною кареті,

    За капором снігу, за вічним за млиновим шумом ...

    І так далі - можна перевірити за книжкою Мандельштама, якщо її вдасться дістати, - мені саме так і приснилося: «Якщо її вдасться дістати», а Манднльштам мого старого сновидіння тим часом сів пити «Теліані», згадав гористу країну і, шепелявлячи завиваючи, став вкрадливо і разом з тим великі речі, навіть сатанинських-гордо декламувати про таку собі килимовій столиці, що розкинулася над шумляче гірською річкою, і про певний духанчіке, де «вино і милий плов» ... »

    У травні 1938 року Мандельштам був вдруге заарештований і засуджений на п'ятирічний термін. У середині жовтня він потрапив на пересильний лагерь3/10 «Друга річка» під Владивостока. Смерть прийшла до нього у сталінських таборах. Він був репресований за вірші, принизливо малювали Сталіна. Але навіть якщо б не було антисталінського віршів, Мандельштам все одно був би знищений - сам лад його мислення не вписувався в ідеологію побудови комунізму. Точна дата та обставини загибелі Осипа Мандельштама багато років були невідомі. У книзі спогадів вдова поета Надія Мандельштам наводить ряд версій щодо цього.

    «У червні сорокові роки брата Осипа Мандельштама, Шуру, викликали в ЗАГС Бауманського району г Москви і вручили йому для мене свідоцтво про смерть Мандельштама. Вік - 47 років, дата смерті - 27 грудня 1938 року.Причина смерті - параліч серця.

    За відомостями Хазіна (що сидів у тому ж таборі, що Мандельштам) Мандельштам помер під час висипного тифу.

    За розповідями іншого табірники, Казарновської, Мандельштам помер так: 2Однажди, не дивлячись на крики і підганянь, Мандельштам не зійшов з нар. У ті дні мороз крепчал ... усіх погнали чистити сніг, а Осип залишився один. Через кілька днів його зняли з нар і відвезли до лікарні.

    Незабаром Казарновський почув, що Мандельштам помер і його поховали, вірніше, кинули в яму ... Ховали, зрозуміло, без трун, роздягненими, якщо не голими, щоб не пропадало добро, по декілька чоловік в одну яму - покійників завжди вистачало, - і кожному до ноги прив'язували бирку з номерком ».

    Хтось Р., теж поет, призводить третю версію загибелі поета.

    «Вночі, розповідає Р., постукали в барак і зажадали« поета ». Р. злякався нічних гостей - чого від нього хоче шпана? З'ясувалося, що гості цілком доброзичливі і просто кличуть його до вмираючого, теж поету. Р. застав вмираючого, тобто Мандельштама, в бараці на нарах. Був він не то в бреду, не то без свідомості, але при вигляді Р. відразу прийшов до тями, і вони всю ніч проговорили. До ранку Мандельштам помер, і Р. закрив йому очі. Дат, звичайно, ніяких, але місце вказано правильно - «Друга річка», пересильний табір під Владивостоком.

    І, нарешті, за свідченням фізика Д., Мандельштам швидше за все помер в ізоляторі в період між груднем 1938 р. і квітнем 1939

    Тільки в 1989 р дослідникам вдалося дістатися до особової справи «на арештованого Бутирській тюрми »Осипа Мвандельштама і встановити точну дату смерті поета. Він помер 27 грудня 1939 о 12.30, а поховали вже на початку 1939 року.

    ***

    Лише в середині 1960-х років почався повільний процес повернення віршів Мандельштама читачеві. Вся його поезія містить дивовижні прозріння, драматичні й трагічні ноти звучать в його віршах, що говорять не тільки про трагедію особистості, а й про трагедію долі народу, цілого покоління:

    Допоможи, Господь, цю ніч прожити,

    Я за життя боюсь, за твою рабу ...

    У петербурге жити - ніби спати у труні.

    Молитва, звернена до Господа, життя йому зберегти не змогла, а душу він вберіг.

    Список використаної літератури:

    О. Мандельштам. Вірші ( «Бібліотека поета, Велика серія).

    «Питання літератури»

    Семенко І. М. Поетика пізнього О. Мандельштама (від чорнових редакцій до остаточного тексту). Москва, 1986

    О. Мандельштам. Зібрання творів у двох томах. Москва, «Художня література», 1990.

    Лук'янова Е. Г., Лук'янов С. А. «Інтегрований курс літератури» 2001р.

    «Тисяча й одна смерть». Видавництво «Вагриус», 1995 р.

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати !