КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКІ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА.

Реферат на тему:

"ДЖЕРЕЛА І Основні риси ПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ, ТА

ПОЧАТОК 20 В. "

Виконував - Карпов

С.А.

Преревирів - Лютий А. Д.

ПЛАН:

1. Кодифікація ПРАВА.

2. СУД І ПРОЦЕС

2.1 СУДИ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ.

3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО.

4. Кримінальне законодавство.

5. АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

6. ВИСНОВОК.

7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Кодифікація ПРАВА.

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю Ліквідовані в кінці XVIII ст., То III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве Звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво кодіфікаційнімі роботами здійснював тоді
М. Сперанській. Українську кодіфікаційну комісію очолив граф П. Завадський.
Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в
1810 році на російській моді покажчика до нього під назвою "Ручной словарь, або короткий зміст польських й литовських законів, які служать керівництвом в судових позовах всякого роду, зібраних для вживання в присутствених місцях і литовських провінцій ". У 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського.
Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.

Визначена урядом програма роботи кодіфікаційної комісії ( "Комісіїскладання законів ") передбачала кодифікацію загальноімперського імісцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права буланеобхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодіфікаційноїкомісії. Перша експедиція працювала над кодіфікацією основ права Російськоїімперії в цілому; друга - над кодіфікацією права окремих місцевостей; третя
- Редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодіфікацією права України в складі другої експедиції з 1804 по 1808рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розроблялаправо Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга,під керівництвом Ф. Давидовича, - Лівобережжя (Полтавської і Чернігівськоїгуберній). Задачами кодифікації було приведення місцевих норм увідповідність із загальвоімперськім законодавством, а також складаннязводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в якихзберігались би тільки ті відмінності, небхід-ність яких визначаласьмісцевими особливостями.
Підсумком роботи групи А. повстанського був проект під назвою "Звідмісцевих законів губерній й областей, приєднаних від Польщі ". Група Ф.
Давидовича підготувала "Зібрання цивільних законів, що діють в
Малоросії "(" Зібрання малоросійських прав ").
Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містилидіючі в Україні норми. Майже все "Собрание малороссяйскіх прав" спорядженапокажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457 --на Саксонський зерцало, 224 - на хельмс ьке, 58 - на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично
"Зібрання малоросійських прав"-де перший проект цивільного кодексу
України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і
Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційнозатверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодіфікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому
(шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній.
З початком російсько-французької війни кодіфікаційні роботи булипризупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділцарської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено.
Керівництво кодіфікаційнімі роботами було знову покладено на М.
Сперанського. Результатом кодіфікаційніх робіт стало підготовлене в 1830році "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російськоїімперії "(1833 року).

У той же час в 1830-1833 роках спеціальною групою у складі іншоговідділу під керівництвом І.. Даниловича було підготовлено "Звід місцевихзаконів західних губерній "(Правобережжя України і Білоруси). У 1838 роціпроект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірникматеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Першачастина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в якихрозглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів.
Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулюватиправо власності зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася зтрьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведенняцивільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснитимісцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід побудованотаким чином, щоо російське законодавство виступає в ньому джерелом права,яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право - яктаке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повноїідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законівзахідних губерній ". Після затвердження Звід планувався до введення в дію на
Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієїімперії законодавства, в якому не було місця для місцевіхзаконів. У 1840 -
1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне ікримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право булоскасоване беззастережно. У Полтавській і Чернігівській губерніях указом від
15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство зсудочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російськоїімперіїв 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з "Зводу місцевихзаконів західних губерній "(головним чином, це були норми III Статуту 1588року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях.
Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейнівідносини.

2. СУД І ПРОЦЕС
На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. У Слободсько-
Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судовасистема була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складусудової системи в цих губерніях входили губернські суди (палатакримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційноюінстанцією для судів нижчого рівня. Над становили були совісні і придворнісуди, які були створені на рівні губерній.

Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палатакримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадовізлочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду - справи пронерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

совісні суди розглядали "колдовські" справи і справи про злочинибожевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ - майнові суперечки міжродичами. Рішення совісного суду не мали примусової сили і були розрахованіна виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не булиобов'язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні і цивільнісправи осіб, становив належність яких було важко визначити, а також справичиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншомумісті в справах служби. Необхідність і склад цього суду визначалисягубернатором.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян),а в містах - магістраті і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в 1808 роцібув створений комерційний суд.

земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідствоі здійснювали виконання рішень та вироків.

У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і
Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною інстанцією для нижче стоячих судів - повітових, підков морських, магістратськіх і ратушних судів. Він складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становив судом для дворян і селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудкі (асесорі), нотар (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося четверо метушні, у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморській суд - становий суд першої інстанції в земельних справах. Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний.

У містах судовими органами були магістраті і ратуші. Магістраті складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також
Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського виконання судових вироків було покладено в повітах - на повітові суди, в містах - на міські. У 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок виконання судових вироків: вони були передані в містах - міській поліції, в повітах
- нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України по місцевим особливостям була подібнадо судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тутбув Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на
Правобережжі. Генеральний суд складався з двох департаментів, які булиукомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) іп'ятьма засідателямі (вибиралися від дворян кожні три роки).

Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищоюсудовою інстанцією був Сенат.

Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особливості судовоїсистеми України. У 1832-1834 роках були скасовані підкоморські і міськісуди.

Генеральний і Головний суди були перетворені в палахті кримінального іцивільного судів, голови яких призначались імператором з подання міністраюстиції, а радники призначалися міністром юстиції.

На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзького права в містах
Правобережної України, її судова система була приведена у відповідність зсудовою системою Великоросії. Відмінність залишалася тільки в тому, що в
Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими актами 1828 і
1829 років у судах Київської, Волинської і Подільської губерній булавведена російська мова судочинства.

У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобережжі булапризупинена дія місцевого права. У 40-х роках судова сістема.У країни булаприведена у відповідність із загально російською. Вона була доповненаволосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосноїрозправ. Цей суд розглядав справи державних селян.

Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах насуму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі булипідсудні цивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні справи,покарання за які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб арешту абопокарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися напідставі місцевих звичаїв.

2.1 Суди в Україні після судової реформи 1864 року.

Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічнодосконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню їїможна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне ікримінальне право не реформувалася, нова інституційна і процесуальнаструктура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовоютрадицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції ісудової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та
Великобританії. Судові устави, обнародувані 20 листопада 1864 року, і новепроцесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежнихсудів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремленівід адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки правопомилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальностісторін, введення суду присяжних і адвокатури - все це створило важливігарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізаціяпрокуратури та введена адвокатура.

Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона збереглаінститут станбвіх судів для інородців, комерційні суди, а також судивійськові і духовні. Реформа містила багаторазові застереження таобмеження. Незважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже повільно,особливо в Україні.

У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення загальнихсудів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській,
Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України булодозволено створення лише місцевих судів, та й то через декілька років післяоголошення змісту реформи, наприклад, у Чернігівській губернії - з 1869року, в Київській і Подільській - з 1871 року. При цьому склад місцевихсудів у Київській, Волинській і Подільській губерніях не обирався, апризначався міністром юстиції.

Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вонавідбувалась тут майже паралельно з введенням в дію законів, які обмежувалиабо скасовував значну частину її прогресивних положень. У післяреформенніроки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Судприсяжних був позбавлений розгляду справ. про пресу і політичні злочини.
Частина друга Положення про земських дільничних начальників ліквідувалаінститут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались земськіначальники, в містах - міські судді, в повітах - повітові члени окружнихсудів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значнозбільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються новимисудовими і слідчими посадами. З 1906 року в Україні ючалі діяти воєнно -польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь натерор лівацькіх організацій. Тільки за вісім місяців а серпня 1906 рокуцими судами було винесено 1100 смертних вироків.

Наступні зміни в судову систему вносяться в роки лерщої світової війни.
Воєнно-судовий устав було доповнено розділом "Про суд в воєнний час", вякому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених навоєнний стан, військово-судова влада Належить воєнним судам. При надзвичайнихобставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан,запроваджувались військово-польові суди. В Положенні про них повністювідтворені норми Положення про військово-польові суди 1906 року.

3. Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів
Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзірегламентували норми сімейного права, в другій, третій та четвертій --норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали правовласності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третійкнизі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертоїкниги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення іприпинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності,кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності тайого захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту.
Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воновизначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічноі спадково.

У зобов'язувальному праві регламентували загальні вимоги до змістудоговорів і види договорів. У першій половіш XIX ст. деяка своєрідність удоговірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин правапродавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішеннязнаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальнихінтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали загальний знормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністюсправ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктівзастосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з перелікуоб'єктів власності. У законах про стани були перелічені надані їм особистіта майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельниминаділамі. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволусільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірноїсвободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промисловоговиробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулюваннятрудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, якіотримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші з них: "Промалолітніх, що працюють на заводах, фабриках й мануфактурах "від 1 червня
1882 року; "Про заборону нічної работьі неповнолітнім й жен-щінам нафабриках, заводах й мануфактурах "від 3 червня 1885 року;" Про нагляд зазакладами фабричної про-мьішленності й о взаімннх відносинах фабрикантівй робітників "від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). У
Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській,
Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття --в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей законрозповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричнихзаконів передбачалося тільки на приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюютьохорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажуними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансовогопідприємництва. Століпінське аграрне законодавство змінило правовестановище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося безперешкод виходити з громади, була розширена їхня цивільна правоздатність. Уцей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприянняутворенню монополістичних об'єднань, розвитку акціонерної, промислової ібанківської справи.

4.Крімінальне законодавство.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III
Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року - 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодіфікаційної техніки книга перша 15 - го тому Зводу законів - Кримінальне уложення - була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було
775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання.
Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією.

уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувалаза обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочинвизначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховноїі встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватнихосіб ". проступок визначався як" порушення правил, призначених для охоронивизначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі ".
Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширеноперелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покаранькримінальних та виправних, а всього - 35 видів покарань. Треба підкреслитидосить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки задержавні та карантинні злочини.

Як джерело кримінального права використовувався також "Сільський судовийустав ", у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такіпокарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками.
Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в лореформенній період.
У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції "Уложення пропокарання ", в 1886 році -" Військово-морський статут про покарання ". Уостаннє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс -
"Кримінальне уложення" 1903 року, яке було підписане імператором, алеповністю так і не ввійшло в дію. У 1906 році було введено в дію тількирозділ про державні злочини та деякі окремі статті "Кримінальногоуложення ". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазногокримінального права.

5. Адміністративне законодавство.

Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. Усистемі адміністративного законодавства центральне місце займало "Положенняпро заходи до охорони державного порядку та громадського спокою "1881 року.
На підставі цього "Положення" губернатори використовували такі видиадміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму абофортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовувализемські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалосяобмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені маніфестом 17 жовтня
1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.

"Тимчасові правила про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і
26 квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпецідержави, закликали до страйків на підприємствах та припинення занять вучбових закладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно з "тимчасовими правилами про товариства та спілки" від 4 березня
1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадськійморалі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала громадськомуспокою та безпеці.

"Тимчасові правила про зібрання" від 4 березня 1906 року практичновиключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і присутностіїї представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.

6. Висновок.

Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами вокремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське ікримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в
Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення новихкодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ лігнаціональний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру,самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньомудопомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони,активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно -політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськімі і східноукраїнськіміземлями. В умовах переслідування російським царизмом української культурипоступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурномурусі, в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення
України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель вєдиній соборній демократичній державі.

7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -
Львів, 1996.

2. Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А. Й. Рогожина. - К.,
1996. - Ч. 1.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. - К., 1991. - Кн. 1.4. Історичні передумови возз'єднання українських земель: Зб/ст. -К., 1989.

5. Кириченко В. Е. О проведений стольшінской аграр-ної реформи на Україні
// Проблеми совершенствова-ня законодавства Украіньї й практики його застосовано-ня в современньїх умовах. - К., 1992.

6. Кульчицький В. С "Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права
України. - Львів, 1996.

7. Лазанскал Т. Й. Государственнного селяни Украіньї в період кризи феодально-кріпосницької системи. - К., 1989.

8. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку самоврядування в
Україні// Юридичний вісник. - 1995. - № 2.

9. Теплицький В. П. Реформа 1861 р.. і аграрні відносини на Україні. - К.,
1959.

10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К.,
1968.

11. Франко І.. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині: 36. творів. -
К., 1986. - Т. 47.
12. Щербина П. Ф. Судова реформа 1864 року на Пра-Лівобережна Україні. -
Львів, 1974.