Міністерство освіти Російської Федерації

Муніципальна загальноосвітня середня школа № 20

А.А. Говоров

И Р А К

РЕФЕРАТ

Виконав учень XI-в класу

МОСШ № 20 м. Тули

Говоров А.А.

Керівник учитель історії

МОСШ № 20 м. Тули

Темно В.І.

Тула 2000

Зміст

Вступ 3
1. Ірак (Джумхурія аль-Іракія) - Геополітичне положення 3
2. Коротка історія Іраку - Історичні віхи 4
3. Розвиток країни. Нафта і газ 5
4. Найяскравіші події в 20 столітті 7
4.1. Коротка історія Курдистану 7
4.2. США - ІРАК 11
4.3. РОСІЯ - ІРАК 14
5. Саддам Хусейн - Президент Іраку. Політичний портрет 15
5.1. Саддам Хусейн Сатанізм в дії 16
6. Культура і побут народу Іраку 20
Список використаної літератури 22

Введення
У цей час досить актуальною є проблема відносин Росії з країнами третього світу, до яких відноситься наш сусід по Близькому Сходу -
Ірак. Ця проблема особливо загострилася після початку в березні 1999 року війни країн НАТО проти Югославії - нашого союзника в Європі.

Ірак - Іракська республіка

(Аль-Джумхурія аль-Іракія)

1. Геополітичне положення Іраку

Ірак (Джумхурія аль-Іракія) - держава в Південно-Західній Азії.
Омивається Перською затокою. Більшу частину Іраку займає месопотамську низовина, на півночі і північному сході країни оточують хребти Вірменського та
Іранського нагорій. Головні ріки - Тигр і Євфрат. Переважаючі ландшафти -- степу, пустелі, напівпустелі.

Площа Іраку - 444 тис. кв. км. Населення - близько 20 млн. чоловік.
Основні етнічні групи: араби - 75% населення, курди - 20%, турки, перси, вірмени, туркмени, айсори и др. - 5%. Державна мова -- арабська. Частина населення говорить курдською мовою. Переважна релігія
- Іслам: 97% віруючих - мусульмани (60% - шиїти, 37% - суніти), інше населення сповідує різноманітні чутки християнської релігії (несторіане, халдеї, грігоріане).

Столиця - Багдад (населення - понад 3 млн. чоловік). Великі міста -
Басра, Мосул, Кіркук, Карбан. Грошова одиниця - Іракський динар (1000 філсам). Головні порти: морський - Басра, річковий - Багдад.

Експорт - нафта, фініки, шкірсировину, вовну (за даними на 1998 р. - $
6,5 млрд.) Імпорт - продовольство, медикаменти та товари народного споживання (за даними на 1998 р. - $ 4,7 млрд.)

Основні зовнішньоторговельні партнери - Йорданія, Італія, Росія, Німеччина та ін Зовнішній борг - $ 126 млрд (за даними на 1998 р.) Борг Іраку Росії коливається, за різними оцінками, від $ 7 до 14 млрд.

В даний час країна поділена на 16 губерній (мухафаз). Вищий орган державної влади - Рада Революційного Командування (СРК), головою якого є президент (Саддам Хусейн, який з травня
1994 року також очолює кабінет міністрів, а з липня 1979 є верховним головнокомандувачем збройними силами). У вересні 1995 року до
Конституції Іраку були прийняті поправки, які дозволяють обирати президента шляхом загальнонаціонального плебісциту. 15 жовтня 1995 був проведений референдум, на якому переважна більшість іракців проголосували за Саддама Хусейна. Наступний референдум відбудеться в 2001 році.

Вищий законодавчий орган - однопалатний Національна Рада -- складається з 250 депутатів. Має обмеженими повноваженнями. Правляча партія - Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Глава партії - Саддам Хусейн. Глава уряду країни - Саддам Хусейн аль - такріті. Заступник прем'єр-міністра - Тарік Азіз. Міністр нафти - Амір
Мухаммед Рашид.

2. Історичні віхи в розвитку Іраку

Територія сучасного Іраку, що збігається в основному з Дворіччям, або
Месопотамією, є одним з найдавніших вогнищ цивілізації. На початку 3 -- го тисячоліття тут виникають міста-держави (Шумер). У 21 столітті створюється об'єднане царство Шумеру та Аккада, а після його розпаду виникла держава Вавилон (розквіт у 1750 - 1790 рр.. до нашої ери). У
30-і роки 7 століття нашої ери Дворіччя була завойована арабами. У 762 році був заснований Багдад, який став політичним та культурним центром всього мусульманського світу. Протягом декількох сторіч він визначав розвиток арабської культури середньовіччя. Це був період найвищого розквіту країни.

Зростання могутності місцевих феодалів і повстання селян, ремісників і рабів вже в 8 столітті поклали початок розпаду країни. У 1055 Багдад, а потім і вся Месопотамія були завойовані сельджуками, а у 2-й половині 13 століття - загонами монголів, які у 1258 році оволоділи Багдадом і зруйнували його. Наприкінці 14 - початку 15 століть територія Іраку увійшла до складу імперії
Тимура, після розпаду якої вона стала ареною багаторічної боротьби спочатку між окремими ватажками монголо-тюркських пологів, а потім між
Сефевідів і турками-османами.

З приходом в 7 в. на територію Іраку арабів набули поширення арабську мову та іслам. З 30-х рр.. XVII ст. до кінця Першої світової війни
Ірак входив до складу Османської імперії; до кінця війни Месопотамію окупували англійські війська.

У 1921 було створено залежне від Великобританії королівство Ірак.

З 1922 (фактично з 1920) по 1932 Ірак був підмандатної територією Великобританії.

3 жовтня 1932 - День незалежності Іраку.

У 1958 проголошений республікою. У тому ж році були ліквідовані англійські військові бази, в 1958-59 розпочато проведення соціально - економічних реформ.

З 1968 при владі в країні перебуває Партія арабського соціалістичного відродження (Баас; створена в 1954).

У 1975 завершено процес націоналізації нафтової промисловості.

У наприкінці 1979 року загострилися відносини з Іраном, які в 1980-88 роках прийняли форму збройного конфлікту (з 1988 досягнуто перемир'я).

У серпні 1990 Ірак здійснив збройне захоплення Кувейту; в лютому
1991 зазнав поразки від багатонаціональних збройних сил на чолі з США і вивів свої війська з Кувейту.

Після вторгнення Іраку в Кувейт світовим співтовариством були введені торговельно-економічні санкції і встановлена морська, сухопутна і повітряна блокада Іраку. Війна та її наслідки завдали серйозної шкоди
Іраку.

3. Розвиток країни. Нафта і газ

Нафтопереробний завод в Іраку

| Ірак займає друге місце в світі за запасами вуглеводневої сировини, |
| поступаючись лише Саудівській Аравії |
| Доведені запаси на 01.01.98 (за західними оцінками) - 112,5 млрд. |
| барелів. Прогнозні - 215 млрд. барелів. |
| З урахуванням санкцій ООН, видобуток нафти в січні-серпні 1998 склала в |
| середньому 2 млн. барелів на день (західні оцінки). |
| У разі скасування санкцій ООН Ірак заявляє про свої можливості в |
| протягом одного року вийти на рівень видобутку 3 млн. барелів на день. |
| Через 3-5 років - на 3,5 млн. барелів на день і на 6 млн. барелів на |
| день після 10 років. |
| При повному завантаженні своїх трубопроводів Ірак здатний експортувати |
| 1,4-2,4 млн. барелів на день (0,8-1,6 по трубопроводу Кіркук-Джейхан |
| і 0,6-0,8 млн. барелів на день через порт Мина Аль-Бакр). |
| Споживання нафти - 600 тис. барелів на день. Запаси природного газу |
| (на 01.01.98) - 109,8 трлн.куб.футов. Видобуток природного газу (1997 |
| р.) - 128 млрд.куб.футов. Споживання природного газу (1997) -128 |
| млрд.куб.футов |
| |
| Ірак націоналізував нафтовидобувну промисловість у 1972 році, |
| віддавши галузь під контроль Міністерства нафтової промисловості і |
| Іракської державної нафтової компанії. Іракська націоналізація |
| закінчилася конфіскацією активів іракської нафтової компанії (Iragi |
| Petroleum Company), учасниками якої були British Petroleum, |
| Total, Shell, Exxon, Mobil, і Partex. До ірано-іракської війни поряд |
| с Іракської нафтовою компанією за контрактами в Іраку також працювали |
| Petrobras і Elf Aquitaine. Всіма цими компаніями в Іраку був відкритий |
| ряд найбільших родовищ, таких, як Кіркук (1927), Румейла |
| (1953), Бузурган (1969), Абу Джіраб (1971), Меджнун (1976) і Нахр |
| Умар (1977). |
| |
| Основна компанія - Іракська державна нафтова компанія (Irag |
| National Oil Company). Їй підпорядковані автономно працюють: |
| Державна компанія нафтових проектів - State Company for Oil |
| Projects (SCOP), - відповідальна за роботи, пов'язані з розвитком |
| upstream і downstream проектів. |
| Oil Exploration Company (OEC), що відповідає за геологорозвідувальні та |
| геофізичні роботи |
| State Organization for Oil Marketing (SOMO) - займається торгівлею |
| нафтою і відповідальна за зв'язки з Організацією країн-експортерів |
| нафти (ОПЕК) |
| Іракська компанія нафтових танкерів - Iragi Oil Tankers Company |
| (IOTC) - транспортна компанія Танкерна |
| Північна нафтова компанія - Northern Oil Company (NOC) |
| Південна нафтова компанія - Southern Oil Company (SOC) |
| Останні дві компанії займаються видобутком нафти відповідно в |
| північній, центральній і південній частинах Іраку |
| |
| Найбільші нафтові родовища |
| Доведені запаси (у млрд. барелів): |
| Меджнун - 20, Західна Курна - 15, Халфайя - 5, Зубейр - 4, Бай |
| Хассан - 2, Бузурган - 2, Хабаз - 2, Абу Джіраб - 1,5, Назір - 2, |
| Хормай - 1,5. |
| Перспективні запаси (у млрд. барелів): |
| Східний Багдад - 11, Кіркук - 10, Румейла - 10, Нахр УМР - 6 |
| Найбільші нафтопереробні заводи |
| Проектна потужність (у тис.баррелей на день): |
| Північний Байджи - 140, Басра - 126, Даура - 100, Кіркук - 27, |
| Назір -27 |
| Основні порти |
| Мина Аль-Бакр, Хор Аль-Майя, Хор Аль-Зубаір, Умм Кяср |
| Основні трубопроводи |
| Пропускна здатність (в млн.баррелей на день): |
| Кіркук-Джейхан (0,8-1,6), Ірак-Саудівська Аравія (1,65), Баньяс |
| (1,1-1,4), Стратегічний іракський трубопровід (1,4). |

На завершення зауважимо, що оцінки запасів нафти Іраку в найближчому майбутньому можуть суттєво зрости, оскільки сучасні технології горизонтального і багатостороннього буріння можуть істотно розширити можливості видобутку нафти на іракських родовищах. Крім того, необхідно підкреслити, що більшість досліджень і розробок в Іраку до останнього часу не носило повномасштабний характер. Дослідження нафтоносних глибоких шарів на юрському і тріасском рівнях (головним чином, в Західній Пустелі) можуть відкрити нові додаткові запаси вуглеводнів, проте до цих пір дослідження в цьому районі не проводилися.

4. Найяскравіші події в 20 столітті

Резюме багато подій 20 століття були вже викладені в попередніх розділах цього реферату. Але більшість сучасних проблем Іраку тісно пов'язані з історією курдського народу.

Коротка історія Курдистану

Історія курдів жваво пов'язана з історією інших народів, що на Протягом століть змінювали один одного на такий повної драматизму історичної арені, як Західна Азія. Доля курдського народу склалася так, що після падіння держави Мідія (VI ст. до н.е.) курдам ніяк не вдавалося створити своє єдине загальнонаціональне держава. Їхня батьківщина була ареною нескінченних воєн чужоземних загарбників, головним чином між шахський Іраном і
Османською імперією. Але курдський народ ніколи не схиляв своєї голови перед ворогами. Протягом багатьох століть він вів боротьбу за національну незалежність, за збереження мови, самобутню стародавню культуру.

Сьогодні мало хто знає, що цивілізація в Західній Азії виникла завдяки найдавнішим попередникам курдів. Про це йдеться в працях знаменитих давньогрецьких і давньоримських авторів - Геродота, Тита Лівія,
Птолемея, Страбона, Плутарха, Ксенофонта і вірменських авторів - Матвія
Едісского і Мойсея Хоренський (V століття), а також арабських середньовічних творців. Археологічні знахідки в Межиріччя (річки Тигр і Євфрат) останніх років - кам'яні пам'ятники, що відображають штрихи стародавньої культури предків курдів, дають підставу вважати, що вони належать до цивілізації, що з'явилася раніше шумерської. А шумери жили в Месопотамії 4500 - 4000 років до н. е..

З погляду відомого вченого Н.Я. Марра, курди зберігають елементи стародавньої культури Передньої Азії. Хоча питання про походження курдів має потребу в подальшому дослідженні, а й тепер, судячи з шумерським і вавілонським письмовими джерелами, ясно, що курди є нащадки давніх мідійцями. Концепції мідійського походження курдів дотримується у своїх дослідженнях також і відомий курдолог В. Мінорскій. Інші відомі вчені-сходознавці Нельдеке, М. Гартманн, Вейсбах підтверджують думку античних авторів, зокрема Страбона, що Кирті або Курта, які жили в
Малої Мідії і Персісе, були курдами.

Важливе географічне і стратегічне положення Курдистану приваблювало увагу сусідніх держав, які прагнули підкорити його. Після падіння мідійського держави (VI ст. до н. е..) Курдистан став ареною нескінченних війн. З VII по IX століття він опинився в складі арабського халіфату.
Але, як пише англійська курдолог А. Сафрастян, "курди не підкорилися арабам, що окупували їх територію ". У XI столітті на територію Курдистану із Середньої Азії вторглися племена кочовиків - тюрків і монголів.
Незалежні курдські князівства Шахрезур і Мерванідов були розгромлені монголами і турками-сельджуками.

Курди досягли своєї могутності за великого Салах - Еддін (Саладін)
- Курда з Ербілі, який успішно воював з хрестоносцями. Об'єднуючи курдів Південно-західного Курдистану в XII столітті, він створив Аюбітское держава. Багато незалежні курдські держави, такі як Шедадідское і Хасанавендское, були утворені в середні віки, коли влада халіфів виявилася ослабленою. Численні курдські феодальні держави, на які ділився Курдистан в середні століття, лише номінально входили до складу деспотичних монархій. Вони зберігали свою незалежність.

У 1514 році після Чалдиранской битви Курдистан був розділений між
Туреччиною та Іраном. В 1639 році цей розділ був "узаконений" договором між ними в Каср Ширін. Цей розділ зберігся аж до 1918 року. Однак фактично ці держави оволоділи Курдистаном лише в другій половині XIX століття. З цього часу починається новий етап боротьби курдського народу за незалежність - проти Туреччини та Ірану. Ця боротьба вилилася в численні повстання, такі як повстання під керівництвом курда Абдурахман - наші
(1806 р.), повстання 1815 та інші. Курди боролися проти турецьких влади і під час російсько-турецької війни (1828 - 1829). У 1827 році в внаслідок потужного повстання під керівництвом Махмеда паші Ревандузі була проголошена незалежність країни. Це повстання набагато полегшувало перемогу російських військ над турками.

Під час Кримської війни 1853 - 1856 рр.. курди знову продемонстрували прагнення домогтися свободи: курдська кіннота в кількості двох полків у складі російської армії стрімкі завдавала ударів по турецьким військам.
Збройні виступи проти турецького режиму, зокрема, посилюються під час російсько - турецької війни 1877 - 1878 рр.. Курди в союзі з ассирійцями захопили територію від Мехабада і Урмії до Шамзінана.

В історії визвольної боротьби курдів гідне місце займає також повстання 1880 під керівництвом шейха Обейдули, яка переслідувала мету домогтися незалежності Курдистану. Багатий фактичний матеріал про це повстання міститься в книзі П.І. Аверянова "Курди у війнах Росії з
Персією і Туреччиною протягом XIX століття ", виданої в Тіфлісі в 1900 р.

У XX столітті серед численних повстань курдського народу найбільш значними є збройні повстання в провінції Кочгері (1920 р.) на чолі з Алі - шером, повстання під керівництвом шейха Сайда (1925 р.), в
Агри і Залане (1930 - 1935 рр..), Сайда Реза (1937 - 1938 рр..) Однак вони зазнали поразки, оскільки мали локальний характер і не переросли в загальнонаціональний рух. Для них характерні неорганізованість і відсутність загального політичного керівництва.

На початку XX століття в зв'язку зі зростанням національно-визвольного руху на Близькому і Середньому Сході курдські лідери робили кроки до створення політичних організацій. Першим кроком на цьому шляху стало видання друкованих видань на курдській і турецькою мовами. Ще в 1898 році в Каїрі починає видаватися газета "Курдистан", потім був організований випуск газети
"Хетаві-курд" ( "Сонце курдів"). У 1910 році група курдських студентів - юристів створює товариство "Хіва Курд" ( "Надія курдів"), яке стало видавати щомісячний журнал під назвою "Рожа Курд" ( "Курдська день ").

У роки I Світової війни (1914 - 1918) курди дотримувались в основному російської орієнтації. Відомий курдолог В. Нікітін у своїй книзі "Курди" наводить численні факти про це. Він пише, що Каміль - бей -
Бадирхан з Бохтана в 1916 році в Тіфлісі виклав курдські національні ідеї великому князеві Миколі, наміснику Кавказу і головнокомандувачу російсько
- Турецького фронту. З'ясувалося, що тодішнє російське уряд не займало щодо курдів ясної і певної позиції. Курдська проблема перепліталася з перспективою створення Вірменії як незалежної государство.
Під час I Світової війни державами Антанти, куди входила в той час і Росія, було вперше поставлено питанні необхідності автономії Курдистану. Таку автономію гарантував Севрський мирний договір (10 серпня 1920 р.), підписаний Туреччиною та державами Антанти. Проте перемога кемалістською руху в Туреччині перекреслила цей договір. На зміну Севрського прийшов
Лозаннський договір (24 липня 1923 р.), згідно з яким стався новий розділ Курдистану, на цей раз між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією.

Хоча Севрський договір залишився тільки на папері, проте він знаменував собою дуже важливий поворот у розвитку курдської проблеми. Вперше в історії в дипломатичному документі піддався розгляду питання про автономії Курдистану. З цього часу курдська проблема набуває все більше міжнародне значення. Утвердившись при владі, Кемаль Ататюрк почав активно проводити політику насильницької асиміляції та тюркізаціі нетурецьких народів, що населяли нинішню територію Туреччини, під гаслом:
"Одна країна - одна нація", "Єдність" турецької нації було зафіксовано у всіх турецьких конституціях, включаючи й нині діючу.

На практиці будь-які прояви національної самосвідомості нетурецьких народів розглядалися як сепаратизм і жорстоко карали. Особливо важкий удар було завдано по курдам. Курдська мова, курдські звичаї, самі поняття
"курд" і "Курдистан" були заборонені. Курди були оголошені "гірськими турками ", такими, що втратили свою національну ідентичність. Курдська мова вважався (і вважається досі) сумішшю з турецької, перської і арабської мов.

У 1928 році був прийнятий Акт про переселення, що передбачав примусову депортацію курдського населення в чисто турецькі райони.
Спалахували в результаті таких заходів курдські повстання топилися в крові.
Всього з 1925 по 1940 роки тільки в Північному Курдистані, де проживало і проживають близько 20 млн. курдів, відбулося 27 повстань. У ході їх придушення було вбито до 1 мільйона чоловік і стільки ж депортовано у внутрішні райони Туреччини. Навчання велося виключно на турецькою мовою.
Проводилась політика брутальної асиміляції. В економіку Курдистану НЕ проводилось ніяких інвестицій, і область перебувала в стані глибокої занепаду.

Після того, як Південний Курдистан разом з Іраком опинився під мандатом
Англії, курди вели активну боротьбу за визнання своїх національних прав.
Між 1919 і 1930 роками шейх Махмуд Барзанджані з Сулейманії, який оголосив себе королем Курдистану, очолив національно - визвольний рух курдів у Південному Курдистані. Однак цей рух не призвело до перемоги. На початку 30-х років спалахнуло нове повстання під керівництвом
Ахмеда Барзані в провінції Барзан.

У свою чергу, курди Сирії, опинилися під французьким мандатом. Вони знаходилися під враженням антікурдской політики турецької влади, спрямованої на насильницьку асиміляцію та фізичне знищення своїх братів по крові.

Південно-західна частина Курдистану в сучасній історії курдів - розвинена в культурному відношенні область. Саме тут видатні курдські просвітителі брати Бадірхан видавали журнал "Хавар" і вели велику просвітницьку роботу серед курдського населення. Курди цього регіону роблять значний внесок у національно - визвольний рух, в боротьбу за свободу і незалежність курдського народу.

Положення курдського народу під час II Світової війни характеризувалося тим, що 13 січня 1946 року в Мехабаде (Східний Курдистан) при сприяння СРСР була проголошена Курдська (Мехабадську) республіка на чолі з Казі Мухаммадом. Вона проіснувала недовго.

Після жорстокого придушення численних курдських збройних повстань турецьким кривавим режимом у Північному Курдистані в 20-ті - 30-е роки центр національно - визвольної боротьби переміщується в Південний
Курдистан. Тут боротьба розгорталася під керівництвом Демократичної партії Курдистану (Ірак) на чолі з її лідером Мустафою Барзані. Партія домагалася надання Південному Курдистану статусу автономії в рамках єдиного іракської держави.

Проте досягти позитивних результатів не вдалося. Проголошений в
1974 Курдська автономний район не відповідав інтересам курдського народу.
Основна частина території Курдистану залишилася поза межами автономного району. Природно, курди відкидали нав'язану їм формальну автономію. У
1974 іракський уряд знову почав широкомасштабну війну в
Курдистані. В результаті загинули десятки тисяч мирних жителів, були знесені з лиця землі більше 4 тисяч курдських сіл. У 1988 році саддамскій фашистський режим застосував заборонене міжнародним співтовариством хімічна зброю в курдському місті Халабджа, де було знищено понад 5 тисяч мирних жителів, 20 тисяч стали інвалідами і сотні тисяч - біженцями. У 80-і роки
Південний Курдистан перетворюється на арену бойових дій між Іраном і Іраком.

У 1991 році під час війни в Перській затоці курди, спровоковані
США і країнами Західної Європи, повстали проти центральної влади і оголосили про створення федеральної держави у складі Іраку, але вони в черговий раз виявилися ошуканими, внаслідок чого десятки тисяч людей загинули, сотні тисяч опинилися без даху над головою і стали біженцями. Ця політика -- політика розігрування курдської карти і масового знищення курдів у Південному
Курдистані - триває і сьогодні.

В історії національно-визвольної боротьби курдського народу почався новий етап, коли з 70-х років на сцені з'явилася нова організація -
Робоча партія Курдистану (РПК) на чолі з Абдуллою Оджаланом. Вихід РПК на політичну арену сприяв швидкому зростанню національної самосвідомості курдів на основі ідеї визволення Курдистану. РПК - потужна військово -- політична сила, яка сьогодні очолює загальнонаціональне збройне визвольний рух курдського народу. Її авторитет і вплив все ширше розповсюджуються серед населення всіх частин Курдистану і курдів, проживають поза межами країни.

Протягом багатьох століть курди створили свою національну культуру і письмову літературу. Найдавніші літературні пам'ятки курдського народу мають більш ніж тисячолітню історію. В Сулейманії, наприклад, знайдено фрагменти поеми невідомого автора ( "Сулейманійскій пергамент"), що відносяться до VII століття.

Душа курдського народу розкривається також у його багатому фольклорі.
Курдська фольклор за різноманітністю жанрів і сюжетів займає одне з перших місць серед фольклору народів світу. Великої сумом пройняті траурні пісні і голосіння, в яких відображено багатовікові страждання курдів.
Глибока народна мудрість відчувається у курдських прислів'ях і приказках.

Невелика частина курдів (близько 1 мільйона) проживає на території колишнього СРСР. У роки Радянської влади для них був створений алфавіт на основі російської графіки. За своєї релігійної приналежності переважна більшість курдів - мусульмани-суніти. Незначна частина курдів є прихильниками іншого напряму ісламу - шиїзму. Серед курдів існують і релігійні секти, такі як АХЛ-і-хакка (али - Ілах). Для курдів чужий нинішній ісламський фундаменталізм.

Частина курдів зберегла свою стародавню релігію - езідізм, язичницьку віру
(зардашт). Курди-єзіди в основному проживають в провінції Мосул (Південний
Курдистан) в районі Шейхан, де знаходиться центр язичницької віри Лалеш. У країнах СНД курди-єзіди проживають в основному у Вірменії, Грузії та Росії.
В останні 20 років з Північного Курдистану (Туреччина) багато хто курди емігрували до країн Європи, головним чином до Німеччини. Їх число в даний час досягає 2 мільйонів. Серед них багато прихильників езідізма. Серед курдів є і християни.

Іслам в Курдистані був поширений насильницьким шляхом. У період ісламізації в Курдистані було знищено понад 250 книг, рукописів і інших пам'яток давньої історії та культури курдів. Якщо араби, турки, перси і інші народи приймали іслам з метою використання його для зміцнення своєї державності і захоплення чужих земель, то в Курдистані впровадження ісламу призвело до розпаду єдиної курдської віри, до деградації курдської національної культури, до поділу території Курдистану і роз'єднання його народу.

Релігійне різноманіття історично уповільнювало процес загальнонаціональної та політичної консолідації курдського народу. Воно використовувалась і нині використовується його внутрішніми і зовнішніми ворогами.
Проте в наш час - в період бурхливого зростання общекурдского визвольного руху - релігійні відмінності не мають для курдського народу визначає значення. Головне завдання - це боротьба за незалежність.

США - ІРАК. Перській затоці:

ПРОТИСТОЯННЯ на межі нервового зриву

В даний час США зосередили в районі Перської затоки 14 бойових кораблів і 14 тис. військовослужбовців, свідомо поставивши себе на грань майже неминучою військової операції проти Іраку. Але разом з тим Штати немов чекають слушного моменту, такого собі "години Ікс". "Схоже, питання зараз - не "якщо?", а "коли ?",-- зауважує з цього приводу заступник головного редактора інтернетівського видання Intellectual Capital Боб
Коласкі. У світлі останніх подій варто було б питання "Коли?" доповнити ще одним - "У якому обсязі?". Мається на увазі можливість застосування
Сполученими Штатами тактичної ядерної зброї, про що останні дні запекло сперечаються ЗМІ всього світу.

Слід зауважити, що офіційно з цього приводу адміністрація Клінтона до певного моменту не висловлювалася. Відповідну інформацію надала газета "News Day", пославшись, як водиться, на "джерело з
Білого дому "і надсекретну директиву, яка регламентує застосування ядерної зброї. Інше американські видання повідомило про так звану
"гібридної" бомбу ( "комплексної бойової системі поза зоною ураження ППО"), яка входить до числа озброєнь, що знаходяться на борту авіаносця "Німіц".
Можливості цього новітньої зброї американські військові нібито збираються випробувати на "зарвалися диктатора". В обох випадках застосування зброї масового знищення розглядається як надзвичайний захід, відповідь на використання Саддамом Хусейном хімічної чи бактеріологічної зброї проти Ізраїлю або інших країн регіону.

Після прес-конференції, проведеної прес-секретарем американської адміністрації Майклом Маккері, стало ясно, що "витік інформації", організована через пресу і, що є елементом психологічної війни проти Саддама, вже не є такою. Тут більше підійде термін
"соцопитування". США стурбовані не стільки ймовірними діями Хусейна, скільки реакцією світової спільноти на власні дії. Очевидно, що застосування ядерної зброї в районі Перської затоки не принесе необхідного тактичного ефекту (так само як "Буря в пустелі" 1991 року не позначилася на міцності іракського режиму). Зате наслідки подібних наступальних ініціатив - нехай навіть і демонстративного порядку - можуть бути самими непередбачуваними: радіаційні хмари можуть виявитися над територією суміжних держав, а так звані "предпороговие" країни (Індія, Пакистан, Іран, Ізраїль, ПАР, Бразилія, Північна Корея) активізують процеси створення ядерної зброї. Причому зроблять це з максимальним шумовим ефектом.

Про ці наслідки знають все і перш за все - самі американські стратеги. У зв'язку з цим слід зазначити, що з колишніх союзників часів війни в затоці поряд з США залишилася тільки Великобританія. Навіть Туреччина відмовилася надати американським ВМС свою базу в Інсірліке. Створюється враження, що США зараз переймаються тільки одним - визначенням "межі дозволених дій ". Якщо американці готові переступити цю межу (а проблема ставиться саме так), то питання про те, чи буде це виключно американська атака чи США стануть чекати підтримки своїх союзників по коаліції часів війни в затоці - здається, відпадає.

Безпосередньою причиною (або приводом) загострення американо-іракських відносин став горезвісний січневий доповідь Річарда Батлера, голови
Спеціальної комісії ООН (УІНСКОМ), що здійснює нагляд за ліквідацією зброї масового ураження в Іраку. Саме його заяву про те, що Ірак намагається призупинити перевірку низки об'єктів, стало "юридичної" передумовою до ланцюга подальших подій. Представник США в ООН Білл
Річардсон, виступаючи на неофіційному засіданні РБ після доповіді Батлера, резюмував: "Реакція Іраку може бути охарактеризована одним словом -
"зневагу". Це зневага було продемонстровано стосовно всіх резолюцій Ради безпеки, вимог інспекційної групи ООН і міжнародного співтовариства.

Батлер став головним об'єктом для нападок з боку ЗМІ, в тій чи іншою мірою твердять, ніби американський зовнішньополітичний курс. Спроби спецкомісії ООН дістатися до "режимних" об'єктів, під якими, як виявилося, Батлер розуміє навіть іракські тюрми, зрозуміло, не могли не викликати відповідної реакції. По суті, більшості аналітиків особливо цікаво, продиктовані чи дії Батлера директивами з
Вашингтона. Бути може, він проявив самостійність? У такому випадку виходить, що він просто виконував свою роботу, а ситуацію спровокував іракський режим. В односторонньому порядку.

Моніка Левінські, передбачувана жертва домагань Клінтона, як-то непомітно теж виявилася втягнута в американо-іракський колізію. Першими зв'язок між скандалом у Білому домі і звинуваченнями Батлера "виявили" арабські газети (див. "БДГ" N6). З їхньої точки зору, успішні бойові дії проти Багдада могли б врятувати нинішнього президента і весь кабінет. Версія захоплююча, але її творці не врахували чи не захотіли врахувати специфічні особливості американської політичної системи з її "верховенством закону".
Клінтон в даній ситуації не бере участь у виборчій кампанії, а США -- це не Азія, де харизматичну і легітимну складові влади не завжди можливо відрізнити один від одного. Іншими словами, мундир головнокомандувача
США не впливає на імунітет.

Заступник прем'єр-міністра Іраку Тарік Азіз не раз звинувачував УНСК в те, що вона нібито перевищує свій мандат, поширюючи перевірки на президентські і режимні об'єкти без відповідного дозволу з боку
Ради безпеки, тобто прагне отримати право "робити в Іраку те, що вона хоче ". Ця точка зору не позбавлена (або не зовсім позбавлена) підстав, особливо якщо врахувати неприховане прагнення американських представників спецкомісії продовжити режим санкцій на невизначений термін.

З іншого боку, останні заяви Багдада звучать ще більш сенсаційно, ніж готовність США застосувати ядерні засоби: нещодавно отримане Посувалюком у Саддама згоду на перевірку восьми президентських резиденцій виявилося фікцією. Подібних обіцянок Багдад нібито не давав взагалі! Іншими словами, Саддам Хусейн цього разу фактично відмовився від посередницьких послуг Москви і має намір діяти самостійно. Тобто воювати.

Дійсно, велика спокуса єдиним винуватцем (і першопричиною) американо-іракської колізії оголосити Саддама Хусейна, тим більше, що його поведінка погіршує ситуацію. Але якщо взяти до уваги можливі наслідки нової "Бурі в пустелі" (про які йшлося вище), то не може не виникнути запитання: чи рівноцінні ці наслідки і горезвісна "іракська загроза "?

Складно уявити, що нинішній ослаблений Ірак може собі дозволити промислове виробництво бактеріологічної чи хімічної зброї, причому в умовах тотального спостереження із супутників і розвідувальних літаків У-2. З іншого боку, хіба менш загрозливим (для демократії, глобального світу та ін.), ніж іракські антиамериканські філіппіки, виглядало, наприклад, заява Пакистану про наявність у нього атомної бомби
(вересень 1997 р.)? Звичайно, диктувати інспекторам ООН умови перевірки
Саддаму не варто було. Але якби причина конфлікту полягала лише в
"неадекватності" іракського диктатора, то інцидент, як кажуть, давно б себе вичерпав.

Передвоєнні кризи звичайно налаштовують багатьох аналітиків на пошук так званих приводів (або безпосередніх причин - на зразок фатального пострілу в Сараєво в 1914 р.). Тим часом, якщо відволіктися від цих, на наш точки зору, безперспективних спроб, можна виявити досить складний комплекс явищ або, точніше, "внутрішніх пружин" набирає силу конфлікту.

Власне, яким чином корелюють між собою "іракська проблема " і криза в Азії? Спільне в них те, що в обох випадках американські дії в значній мірі залежать від визначального питання міжнародної політики США в 1990-і роки: чи слід Сполученим Штатам очолювати світ самостійно або ж у складі міжнародної коаліції? Перевалив за $ 1 млрд борг США Організації Об'єднаних Націй, як і питання фінансового участі США в різних міжнародних організаціях, - це різні сторони однієї і тієї ж проблеми.

Протягом багатьох років на сторінках політичних альманахів і на різних симпозіумах американські вчені вели дебати про роль, яку
Сполученим Штатам слід грати в постбіполярної світі, і про те, де знаходяться межі горезвісної "сверхдержавності". По суті, це не нова проблема: у тій чи іншій формі вона виявляла себе з моменту створення ООН і затвердження Плану Маршалла. У період війни в затоці подібні суперечки майже не велися. Втім, відомо з якої причини: світовий політичний горизонт здавався не таким похмурим, і багатьом ідеологам, експертам і політикам здавалося, що світ еволюціонує відповідно до знаменитої теорії конвергенції З.
Бжезінського. Нині все інакше - починаючи від складних відносин із союзниками по
СБ і закінчуючи азійським кризою, та й просто тим фактом, що американську владу лихоманить.

Чи вирішать США на односторонню акцію щодо Іраку - це проблема американської зовнішньої стратегії періоду "після холодної війни".
Зараз ми спостерігаємо кризу "стратегічної невизначеності", що виражається в тому числі і в спробах оголосити імпічмент президенту Клінтону, до цього день не дало відповіді на головне питання "американської філософії". З певною часткою впевненості можна сказати, що незалежно від політичної кар'єри Клінтона конфлікт з Іраком - справа майже вирішеною.
Якщо за нього не візьметься нинішній президент, це завдання змушений буде вирішувати його наступник.

Отже, перед США стоїть завдання перегляду власної ролі в світі, і в тому числі - своїх взаємин з колишніми союзниками і колегами по різних політичних місій. Якщо Америка переступить "грань дозволеного "(що взагалі-то сумнівно), ми станемо свідками різкої трансформації нинішньої системи міжнародних відносин.

Інша річ, що всяка спроба визначитися з владою в масштабах планети, як показує історія, нерідко є індикатором занепаду. У разі не надто успішного результату своєї операції або не дуже сприятливої реакції з боку світового співтовариства США почнуть швидко
"розчинятися" в НАТО і в інших міжнародних організаціях. Але це - якщо міркувати про перспективи.

У контексті нинішньої ситуації не позбавлені підстави міркування головного редактора "Foreign Policy" Ч. У. Мейнеса: "Як всякий раз переконувалися розвинуті країни, у боротьбі між технічно досконалими та недосконалими часто має місце така ж велика недооцінка політичної рішучості, як і технічної спроможності. Захід, загалом, має велику здатність вбивати, але низькою готовністю вмирати ... Ам