Народногосподарський комплекс України

Народногосподарський комплекс України - це сукупність ланок народного господарства (областей, виробничих підприємств, організацій), діяльність яких тісно пов'язана з виробництвом, збереженням, транспортуванням, переробкою та збутом продукції. Народногосподарський комплекс формуються на основі агропромислового комплексу (АПК), в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва, і промислового потенціалу. Агропромисловий комплекс ділиться на агропромислові підприємства та агропромислові територіальні комплекси. За територіальними масштабами та особливостями вони різноманітні.
У галузевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство, промисловість з переробки сільськогосподарської сировини
(харчова, деякі галузі легкої промисловості); виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських та несільськогосподарських галузей
(машинобудування для сільського господарства, легкої та харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції; виробниче обслуговування комплексу (ремонт тракторів і сільськогосподарських машин, будівництво тощо); наука, управління, підготовка кадрів.
Складовою частиною АПК є також продовольчий комплекс, який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, бурякоцукровий, плодоовочевоконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний, молочний, олійно-жировий.

Функціональна структура АПК відображає його внутрішні комплексні зв'язку, які інтенсивно розвиваються в сфері виробництва і переробки конкретних видів сільськогосподарської продукції. Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси, що розвиваються на базі певних агропромислових циклів. Їхня територіальна структура складається з регіональних і зональних елементів.

АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає в наявності і зв'язаності окремих галузей, функціональних сфер
(блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).
Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм компонентної структури АПК -- це об'єднання взаємопов'язаних стадій одного виробничого процесу, що охоплює виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м'ясо-, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського виробництва і засобом вирішення питань його планової територіальної організації є аграрно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід розуміти певну систему територіальних формувань сільськогосподарських підприємств, для яких характерне повне стійке поєднання галузей і вироблюваних продуктів у виробничо - територіальних типах господарств, що склалося на основі новітніх технологічних процесів і раціональних виробничих зв'язків. АТК є результатом розвитку територіального поділу сільськогосподарської роботи, для якого характерні переважно горизонтальні виробничі зв'язки.

В Україні сформувався АПК республіки - важлива функціональна ланка всього народногосподарського комплексу України. Це другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На області, які входять до АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає близько 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів і чисельність зайнятих працівників.

Формування АПК і особливості його територіальної організації залежать від сукупної дії природно-і суспільно-географічних чинників.
Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямку.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно - географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково - технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно - географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України.
Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають кліматичні, грунтові і водні ресурси.

Кліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.
Кліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем теплозабезпечення та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 10 ° становлять від 2300 ° до 2600 °. Вегетаційний період збільшується і триває
190 - 215 днів. Річна сума опадів становить 550 - 750 рр..
У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10 ° становлять від
2600 ° до 2800 °, що дає можливість вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпечення. Суми температур понад 10 ° коливаються від 2900 ° на півночі до 3600 ° на півдні.
Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мг до 300 мг. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.
Сільськогосподарська зона південного Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять
11 ° - 130 °, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10 ° не перевищують
1600 ° - 1800 °. Період вегетації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.
Земельні ресурси України дуже різноманітні. На її території виділяють
Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і
Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні грунти, серед яких переважають торфо. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їх родючості в грунт обов'язково слід вносити органічні та мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощування озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів.
Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі і в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства та птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново і дерново-глінястие грунти. Грунти Передкарпаття в основному дернові. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.
Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі - коричневі грунти.
Основними галузями сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно-промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальна водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку з розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим - у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка складає більше 2/3. Основний споживач води -- зрошуване землеробство. Особливо високий його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські структури і розвивати всі основні галузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння.
Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території.
У сільському господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища
(11,4 %).

У зв'язку з тим, що в Україні сільське господарство поступається промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в Україні переважає промислово сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК і регулярність зв'язків між його основними частинами.

Одним з головних факторів, які впливають на формування та територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншої малотранспортабельних сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. У результаті одні регіони України мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх нестачу. Краще всього забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де густота сільського населення найвища. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша.
Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію агропромислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють трудомістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.

Для опису сучасного стану та характеру розміщення агропромислового комплексу перш за все необхідно вказати, які області
АПК є провідними (тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної продукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки сільськогосподарської продукції (або харчової промисловості).
Розглянемо відповідно кожну з цих областей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агропромислового комплексу, оскільки вартість сільськогосподарських виробничих основних фондів у суспільному аграрному господарстві на кінець 1995 р. в порівняльних цінах 1983р. становила 1691,0 млрд крб. В аграрному секторі зайнято майже 75% середньорічних працівників та виробляється понад 53% вартості продукції.

У структурі сільського господарства домінують такі області: рослинництво та тваринництво.
Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарського виробництва України. Частина рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.
Основа розвитку рослинництва - це земля, яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих етапів. Певний кількість землі відведено під присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників і службовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, які складають понад 80% всіх сільськогосподарських угідь України.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення конярства, кролівництва, ставкового рибництва, бджільництва, шовківництва і т.п.

Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має в приміських зонах, особливо великих і найбільших міст, молочно-м'ясний напрямок. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м'ясне виробництво, у південних районах переважає м'ясомолочне. Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней та птиці, виробництва молока.

Потужною областю продуктивного тваринництва України стало свинарство. Воно, як область скоростиглого виробництва, розвивається в всіх регіонах республіки. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон великих міст.

Вівчарство - найменш інтенсивна область тваринництва, яке розташовано переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним використанням концентрованих кормів.

високотоварне галуззю тваринництва за останні роки стало птахівництво. Воно постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій промисловості
- Пух і перо. Ця найбільш механізована і автоматизована область тваринництва, яке дає можливість використовувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї області. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст.

Не втратила свого значення і така галузь, як конярство.
Поголів'я коней становить в Україні близько 1 млн. Конярство зосереджено в колгоспах переважно в районах Карпат, Закарпаття, на
Поділля і Полісся.
Найважливішими факторами розміщення галузей харчової промисловості є чисельність і густота населення, сировинна база, форми організації виробництва, транспорт. Об'єктивними чинниками є природні умови і НТП. Залежно від дії основних факторів області первинної переробки сільськогосподарської сировини поділяються на такі групи: орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмале-патоковий, масляна; тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська, хлібопекарська; одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача: м'ясна, мучна.

М'ясна промисловість є однією з основних в харчовій індустрії.
На розміщення м'ясокомбінатів головний вплив має сировинна база, а фактором розміщення мясопереробативающіх заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розміщення м'ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах сировинної бази. Найбільші м'ясокомбінати знаходяться у Харкові, Полтаві,
Одесі, Києві, Вінниці, Дніпропетровську, містах Донбасу.

Молочна промисловість розвинута в усіх областях. У цих же районах розвивається і маслопроізводящая промисловість. Провідне місце у випуску тваринного масла належить Київській, Чернігівській, Хмельницькій, Сумській областям.

Промисловість - найважливіша структурна ланка господарського комплексу
України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого в народному господарстві.

Промисловість як провідна ланка господарства України визначає рівень її економічного розвитку, спеціалізацію економіки, масштаби участі в територіальному поділі праці й інтенсивності територіально - економічних зв'язків.

Структура промислового комплексу:
1. Важка промисловість:
- машинобудівний комплекс,
- металургійний комплекс,
- хіміко-лісовий комплекс,
- промисловість будівельних матеріалів,
- Паливно-енергетичний комплекс.
2. Легка промисловість.
3. Харчова промисловість.

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва (групи А) розвивалося найбільше, а його частка у загальному обсязі виробництва становила 71,2% (1989 р.). Частина виробництва групи Б
(виробництво предметів споживання) становила 28,8%. З 1990 р. почалися структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного споживання. У 1995 р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8%.
Ці прогресивні зміни мають і негативні риси тому, що головний їх чинник пов'язаний з великими темпами зниження виробництва групи А. У Особливо це стосується областей, які не мають достатньої сировинної бази або є труднощі в її розвитку. Найбільший спад виробництва відбувається в нафтопереробній, хімічній та нафтохімічній, вугільній промисловості, чорної металургії, будівельній індустрії.

Незважаючи на те, що частка виробництва товарів народного споживання збільшується, загальний обсяг виробництва значно зменшується. Це пов'язано з загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим рівнем інфляції, розпадом господарських зв'язків з країнами близького зарубіжжя.

Промислове виробництво розміщене по території республіки нерівномірно. Найвища його просторова концентрація склалася в індустріально розвинутих областях з переважанням підприємств важкої промисловості (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька).
Виділяються також Київська (включаючи м. Київ), Харківська, Одеська,
Львівська та інші області, де основний обсяг промислового виробництва територіально зосереджений в обласних центрах.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) складається з групи областей промислового виробництва, що спеціалізується на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передачі і використанні електроенергії й тепла.
Структура ПЕК України формується з урахуванням паливно-енергетичного балансу, що склався, і відображає територіальну специфіку видобутку
(виробництва) і споживання паливних та енергетичних ресурсів.

Паливна промисловість республіки складається з кам'яновугільної, нафто-і газовидобутку, торф'яної та нафтопереробної галузей.

Вугільна промисловість представлена видобутком кам'яного та бурого вугілля.
Вугільні шахти зосереджуються переважно у центральній і північних частинах Донецької та південній частині Луганської областей.

Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості її видобутку можуть бути більшими.

Нині перше місце з видобутку нафти належить Лівобережній частині
України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській, Сумській і
Полтавської області. Тут видобувають понад половину нафти в Україні. Друге місце займає Прикарпатська область, де працюють нафтогазовидобувні управління - Бориславнафтогаз і Долінонефтегаз. Поки що маштаби видобутку нафти невеликі через нестачу коштів і недостатні пошукові роботи.

Нафтопереробна промисловість України представлена
Лесечанскім, Кременчуцьким, Херсонським, Бердянським, Дрогобицький та Львівським нафтопереробними заводами.

Газова промисловість - наймолодша область паливної промисловості України.
Основні поклади природного газу розташовані у Харківській,,
Полтавській, Дніпропетровській та Чернігівській областях.

Торф'яна промисловість є однією з найдавніших областей паливної промисловості. Основні родовища торфу зосереджені в
Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській і Львівській областях. Видобуток його невелика.

Електроенергетика є складовою частиною ПЕК. Вона впливає не тільки на розвиток народного господарства, а й на територіальну організацію продуктивних сил.

Усі електростанції України поділяють на чотири види. В основу поділу покладено ознаку використовуваного ресурсу:
· Теплові електростанції, які працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі · гідравлічні, що використовують відповідні гідроресурси і поділяються на гідроелектростанції, гідростімуляціонние і припливні;
· Атомні, які у вигляді палива використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи;

Металургійна промисловість є основою розвитку машинобудування, металообробки і будівництва. Сучасна чорна металургія тримає одне з чільних місць у народному господарстві країни і є матеріальною базою всього комплексу важкої індустрії України.
Чорна металургія впливає на розвиток всіх галузей народного господарства
України як найголовніший споживач палива й електроенергії, води. До складу чорної металургії входить видобуток, збагачення та агломерація залізних, марганцевих і хромованих руд, виробництво чавуну, доменних феросплавів, сталі і прокату, електроферосплавов, металів промислового значення, вторинна переробка чорних металів і коксування вугілля, видобуток допоміжних матеріалів.

Кольорова металургія включає видобуток, збагачення, металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних і рідкісних металів, у тому числі виробництво сплавів, прокат кольорових металів, переробку вторинної сировини і видобуток кольорового каменю.

У структурі виробництва кольорових металів України провідне місце сяде алюмінієва промисловість, яка складається з виробництва глинозему і алюмінію. Основною алюмінієвою рудою є боксити, запаси яких у
Україні невеликі. В Україні є значні запаси нефелінових порід, які можуть бути сировинною базою великої алюмінієвої промисловості.

Машинобудівний комплекс охоплює два десятки спеціалізованих областей. До нього належать практично всі галузі машинобудування (крім часовий). Він є основою важкої індустрії й відіграє вирішальну роль у створення матеріально-технічної бази.

Хіміко - лісовий комплекс охоплює галузі промисловості, які виробляють сировину та конструкційні матеріали. До них перш за все належить хімічна і лісова промисловість, які забезпечують народне господарство мінеральними добривами, содою, Фабрі, паливно - мастильними продуктами, пластмасами, синтетичними волокнами, пиломатеріалами, папером, целюлозу та багатьма другими видами сировини та матеріалів.

Україна має потужну сировинну базу для розвитку хімічної промисловості.
Хімічна промисловість найбільш розвинена в Донбасі, Придніпров'ї та
Прикарпаття.

Нафтопереробна промисловість зосереджена в районах видобутку нафти, в портових городах України, у Донбасі, Придніпров'ї, Прикарпатті та центральній частині України. Це нафтопереробні підприємства Одеси,
Херсона, Бердянська, Кременчука, Лисичанська, Запоріжжя, Вінниці, Дрогобича,
Борісслава, Надвірної та Львова.

Складовими частинами лісового комплексу України є лісогосподарський, деревообробний, целюлозно-паперовий, лісохімічний підкомплекси.

Ліс в Україні заготовляється в основному в Івано-Франківських,
Закарпатській, Волинській, Житомирській, Київській та Чернігівській областях.

Промисловість будівельних матеріалів - комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, деталі, і конструкції для всіх видів будівництва.

У легкій промисловості найбільшою підгрупою є текстильна, до якої належить первинна обробка текстильної сировини, бавовняних, лляних, вовняних, шовкових, нетканих матеріалів, коноплі-джутова, текстильно-галантерейна, трикотажна підгрупи.

Основні проблеми та перспективи розвитку народногосподарського комплексу України

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всього народного господарства, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на групі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкового розвитку.
При цьому з об'єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління.
Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами опціонів, спекуляції, кривими
Філіпса та Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т.д.
Не викликає сумніву той генеральний курс, який був направлений на проведення глибоких економічних реформ у народному господарстві країни і перехід до ринкових методів господарювання. На превеликий жаль, маючи на господарстві великі національні та природні потенційні можливості, ми не змогли створити конкурентоспроможного товаровиробника. І що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалості життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріально-і трудомістким. За цих умов країні відведена роль сировинного придатка для країн з розвиненою ринковою економікою.

Потрібно визнати, що результати реформ, які тривають вже Протягом майже 12 років, далекі від бажаних. За 1991 - 2002 рр.. виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах
1983 р.) зменшилося на 41% і в 1998 р. перебувало на рівні 1960 - 1961 рр.., а випуск продукції харчової промисловості скоротився відповідно на
50% і знизився до рівня 50-х років.
Але в чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснюють це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитися. За минулі роки в господарському комплексі України відбулися величезні зміни в економічних відносинах. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі та майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад господарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю і безсистемністю реформ, ущербності психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиліттями, і тих політичних розбіжностей, які існують нині.

Що ж потрібно зробити для зміни ситуації?

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість на виготовлення конкурентоспроможної продукції. За якістю та стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу і конкурувати з іноземними аналогами.

Важливим завданням хімічної промисловості України є забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщо сільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами вітчизняного виробництва, то з економічної точки зору сільське господарство стане збитковим. Що природно викличе падіння рівня життя населення, зменшення робочих місць і банкрутство багатьох підприємств.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об'єктивне пояснення. Область просто не може оперативно відгукуватися на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. З огляду на це, у всьому світі сільське господарство підтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку вирощування лише пшениці виділяється близько 20 різних дотацій та субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар направляється до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не минуться, технічне переозброєння області не відбудеться.
Вихід із становища, яке склалося в господарстві України видно в державну підтримку вітчизняного виробника та наявності програми технічного переозброєння виробництва.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки введенню основного податку на землю та на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років.
Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати всі складові частини економіки, у тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських і дилерських контор, земельного банку.
Якщо Верховна Рада, Президент і Уряд України візьмуть необхідні заходи щодо пріоритетного розвитку, то вже в найближчі роки будуть створені всі необхідні передумови для активізації кардинальних змін в продуктивних силах інших галузей матеріального виробництва, тому що у всі часи господарський комплекс був і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Бібліографія

1. Мішогло Г.О. Економічна географія України з основами виробництва. -
Л: Світ, 1997.
2. Розміщення продуктивних сил України/за редакцією Є.П. Катана. - К:
Вища школа, 1997
3. Соціально-економічна географія України/за редакцією О.І.
Шаблія. - Л: Світ, 1994
4. Саблук П. Агропромисловий комплекс: проблеми розвитку//
Урядовий кур'єр. - 19 грудня 1999. - № 190
5. Сафін О. Планування в народному господарстві у нових економічних умовах// Економіка України. - 2001. - № 9.
6. Географічна енциклопедія України. 2 том. - К: Українська Радянська
Енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989