План.

План. 1
Вступ 2
1Адміністратівно-правові методи 3
1.1. Поняття адміністративно-правових методів 3
1.2. Види адміністрагівно-правових методів 6
2.Метод переконання 9
3.Поняття і види адміністративного заохочення 11
4. Метод адміністративного примусу 14
5. Управління в системі внутрішніх справ 20
Висновок 34
Список літератури. 37

Вступ

Приступаючи до вивчення змісту й особливостей методів державногоуправління, необхідно насамперед визначити, що ж таке управління?. Цейтермін став універсальним засобом характеристики визначеного видудіяльності, тобто сукупності дій, які виконуються заради досягненнявідповідних суспільно значимих цілей.

У самому широкому понятті управління означає керівництво чімосьУподібному розумінні воно трактується й у наші дні. Однак обмежитись такоюконстатацією недостатньо. Виникає потреба розкриття змісту цьогокерівництва, його функціонального значення. Загальнотеоретичні позиції,включаючи кібернетічні, дають достатні підстави для наступних висновків:

Управління є функція організованих систем різної природи (біологічних,технічних, соціальних), що забезпечує їхня цілісність, тобто досягненнязадач, що стоять перед ними, збереження їхньої структуріпідтрімка режимуїхньої діяльності.Термін «державне управління» широко використовується увітчизняній і закордонній науковій літературі, а також у законодавствібагатьох країн. Більш 70 років він вживався й у нас, створюючи тим самимконституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності
Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього вживається новий термін - виконавча влада. Чи означає це, що державне управліннянадалі не існує чи це чисто термінологічна Реформація?

На ці закономірні питання відповідь може бути одна, у відповідності до
Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу назаконодавчу, виконавчу і судову.

1Адміністратівно-правові методи

1.1. Поняття адміністративно-правових методів

Під методом звичайно розуміють спосіб або засіб досягнення поставленоїмети. Відповідно до цього адмінісгратіївно-право-вими методами є способи таприйоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу виконавчих органів
(посадових осіб) на підставі зак ріпленоїза ними компетенції, увстановлених мелісах та відповідній формі на підпорядковагіі їм органи тагромадян.
Методи проявляються у формах управління, через взаємодію суб'єктів таоб'єктів управління, зв'язки, що між ними склалися. У них відбиваються волядержави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчиморганам. Тому методи управління юри-дична оформлені, закріпленіадміністративно-правовими нормами.
Правильне розуміння методів можливе на підставі та у зв'язку з функціямиуправління. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собоюконкретну мету управління і дії, взаємопов'язані через завдання їїздійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності. Це дає змогувідокремити методи управління від понять, що вживаються в подібному до нихрозумінні. Наприклад, планування, контроль, облік та інші подібні до нихдії є функціями управління. Але, взяті як окремі прийоми будь-якої зфункцій управління, вони являють собою вже методи управління. Саме їхоптимальний вибір у конкретних умовах забезпечує ефективну діяльністьоргану управління.

Внаслідок значного різноманіття суб'єктів виконавчої влади таоб'єктів, що перебувають під їх впливом, методи управління теж єрізноманітними. Але це не виключає наявності у них загальних рис. Найбільшхарактерними для методів управління є: 1) способи впливу виконавчого органу
(посадової особи) напідпорядкований йо му орган та громадян; 2) вираження державного публічногоінтересу, керівної ролі держави; 3) засоби досягнення мсти; 4) способиорганізації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі здійсненняспільної діяльності, 5) способи реалізації компетенції.
При цьому прийоми та способи, що використовуються для реалізаціїуправлінських завдань, які стоять перед суб'єктом виконавчої влади, прямозалежать не тільки від його правового статусу, а й від особливостейадресата - об'єкта управління (форми власності, індивідуального чиколективного характеру і т. ін.). Будучи правильно поєднані, ці методистворюють єдину взаємопов'язану систему способів впливу. Проте це невиключає й суперечностей, що виникають тоді, коли ті чи інші методивикористовуються або всупереч об'єктивним умовам, або невиправдано широко.
Методи управління, що виражають різні аспекти практичної діяльності того чи
Іншого виконавчого органу (посадової особи), дають відповідь на запитання:і як вони діють, реалізуючи свої повноваження, як використовують різні 1засоби для досягнення поставленої мсти? Від уміння їх обирати та;застосувати залежить ефективність управлінської діяльності.
У практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб) з метоювироблення найбільш ефективного варіанту використовуються певні прийоми таспособи управлінської роботи. Як правило, до прийняття управлінськогорішення застосовується моделювання, здійснюються розрахунки, прогнозуєтьсяможливість досягнення відповідних результатів і т. ін. Але визнавати їхметодами управління немає підстав, бо вони не виражають безпосередньогоуправлінського впливу, не діють на об'єкт управління. Таким чином, дії, шомають зовнішнє юридично-', владне значення та вираження, слід відрізнятивід методів організації роботи апарату управління і методів процедурногохарактеру.1
Методи управляючого впливу є адміністративно-правовими методами. Саме в нихвиявляються всі якості державно-управлінсь-кої діяльності, в межах якоїреалізується виконавча влада.
За допомогою адміністративно-правових методів суб'єкт виконавчої владиздійснює управляючий вплив на об'єкт шляхом використання адміністративно -правових форм управління.адмініністратівному праві Загальновизнано, щометод і формауправління є взаємопов'язаними сторонами процесууправління.Саме у відповідній формі метод управління реально виконує рольспособу (засобу) управляючого впливу.

1.2. Види адміністрагівно-правових методів

У зв'язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмідержавного управління та організаційно-правовому статусі суб'єктівуправління надзвичайно актуальною видається проблема адміністративно -правових методів. Під дією змін, що відбуваються, змінюється також системаправових засобів, які застосовуються для забезпечення ефективногодержавного впливу на управлінську діяльність. Ці зміни відображуються як взаконодавстві, так і в управлінській діяльності, методах її практичногоздійснення.
Традиційно управлінські методи в цілому поділяються ще на наукові таненаукові, демократичні та диктаторські, державні та гро-мадсїкї, 'адміністративні та економічні, прямого та непрямого впливу. Внаслідок того,що одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам державноїдіяльності, всім державним органам, а інші - лише окремим із них, методиуправління поділяються на загальні, та слещальнь До загальних методів, якправило, належать методи переконання, та примусу, адміністративного таекономічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу,регулювання, керівництва та управління (у тому числі оперативного).
Такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертаютьувагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують належнуповедінку учасників управлінських відносин. Вони взаємопов'язані, маютьоб'єктивний характер, між ними існує діалектична єдність, ступінь їхвикористання визначається рівнем розвитку суспільних відносин. [1]

Адміністративні методи звичайно кваліфікуються як способи або засоби впливуна діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб тагромадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов'язків черезсистему наказів. Суб'єкт управління в межах своєї компетенції приймаєуправлінське рішення, юридичне обов'язкове для об'єкта управління. Такийпрямий управлінський вплив виходить безпосередньо з владної природиуправління - так реалізується виконавча влада. Без використанняадміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючи впливуна поведінку різних учасників управлінських суспільних відносин.
Адміністративні методи використовуються поряд з економічними, яківиступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з бокусуб'єктів державно-управлінської діяльності на відповідніоб'єкти управління через їх інтереси. Застосування економічних методівозначає формування таких економічних умов і стимулів, які створюють увиконавців зацікавленість у кінцевих результатах праці. При цьому об'єктиуправління не одержують обов'язкових вказівок, а мають змогу проявитиініціативу у виборі засобів діяльності для реалізації своїх матеріальнихінтересів. Звичайно це зводиться до одержання податкових, майнових пільг,матеріального заохочення і т. ін.
Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допомогою можнаоцінити стан справ, але він не дає змоги суб'єктам, які його здійснюють,втручатися в діяльність відповідних органів, організацій та посадових осіб.
Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання вдіяльність підконтрольних [суб'єктів дозволяє використання різних формконтролю.
Органи державного управління можуть впливати на об'єкти і управління шляхомнепрямого впливу.
Прямий вплив виражає волю відповідного органу -, н а к а з. Непрямий вплив --це створення умов зацікавленості у виконавців ", надання їм можливостіобрати варіант поведінки та ін.

Застосування методу Р е г у л ю в_а_н_н я,. означає встановленнязагальної політики та принципів щодо її реалізації через дер | жавнофінансування, пільги тощо. Керівництво має за мету (практичне втілення вжиття загальної політики та принципів, здійс-нення контролю запідпорядкованими об'єктами, розроблення на-і прямів їх діяльності.
Систематичний, безпосередній вплив суб'єктів [на об'єкти становить собоюметод управління.
Проблема методів державно-управлінської діяльності, або адмі-Іністратівно -правових методів, лежить в площині їх розумного поєднання з урахуваннямсуб'єктивних та об'єктивних чинників, інших ов. Послідовне вирішення цьогозавдання залежить від темпів ро-I боти по упорядкуванню всієї системидержавного управління відпо-I відно до мети політичного та економічногореформування суспільного життя.

2.Метод переконання

У системі методів державного управління важливе місце посідає переконання --особливий засіб правового впливу. Він поля-йгає в тому, щоб суб'єктидержавного управління додержуваліся певних вимог внаслідок їх внутрішньоговизнання, а не через сліпе підкорення велінням влади. Це означаєвпровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна громадськадисципліна і законність являють собою необхідну умову успішної побудовиправової, функції, форми та методи державного управління незалежної,демократичної держави, а також формування свідомої звички, спрямованої надодержання правових вимог, почуття недопустимості їх порушення, потребиактивно боротися з правопорушеннями.
Таким чином, переконання - це система заходів.дравшого і неправовогохарактеру, які проводяться державними та громадськими органами, щовиявляється у здійсненні виховних, роз'яснювальну та заохочувальнихметодів, спрямуйте "анйх" на "ф6рмування у громадян розуміннянеобхідності ~ чтгкого виконання законів та інших правових актів.
Основними формами переконання, які застосовуються в державному управлінні,є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішенняконкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів,проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове,моральне та ін.), особистий приклад; роз'яснення завдань державногоуправління (усне чи через засоби масової інформації); Інструктаж осібпідпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійовоговиконання поставлених завдань;. заохочення (моральне - подяка, нагородженняпочесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., матеріальне --грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи іповедінки окремих осіб.
Останнім часом в Україні все більшого поширення набувають правові формипереконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконаннятрудових, службових і громадських обов'язків. Зараз Урядом Українирозробляються юридичні акти, якими буде встановлено систему нагород тазаохочень.
зростаюче значення заохочень є важливим проявом посилення роліпереконання як важливого методу регулювання управлінської діяльності іжиття всього суспільства ..

3.Поняття і види адміністративного заохочення

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділяється такому методу,як заохочення правомірної поведінки громадян.
Вважається, що цей метод досить ефективно використовується в рядірозвинених країн (США, Японія, ФРН, Швеція та ін.). Передбачається, що зпобудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, вінпошириться і в діяльності наших органів управління.
Заохочення - спосіб впливу, що через інтерес, свідомість направляє волюлюдей на здійснення корисних, з погляду заохочуючи, справ. Заохочувальнийвплив сприяє виникненню інтересу до здійснення визначених справ, одержаннюматеріального, морального, іншого схвалення.
Як методу діяльності виконавчої влади заохоченню характерні наступніособливості:
• фактичною підставою для застосування заохочення є заслуга, діяння,позитивно оцінювані суб'єктами влади;
• заохочення пов'язане з оцінкою вже зроблених діянь, є складовою частиною державного контролю;
• заохочення персоніфіковане, застосовується у відношенні окремихіндивідуальних або колективних суб'єктів;
• заохочення укладається в моральному схваленні, наділенні визначенимиправами, матеріальними цінностями й іншими благами;
• в основному заохочення врегульоване правом, у багатьох випадкахреалізується у формі правозастосування;
• заохочення побічно впливає на волю заохочування, стимулюючи його.
В залежності від основ заохочення розрізняють:
• абсолютне заохочення, зумовлене абсолютними підставами заохочення.
Такими підставами є: сумлінне виконання трудових і службових обов'язків;виконання громадянського обов'язку (допомога в затримці злочинця, порятунокпотопаючого і т.п.); заохочення матерів, що народили і виховали більш п'ятидітей; ювілеї, заслуги іноземних громадян перед Україною в розвитку науки ітощо;
• відносне. Відносне заохочення регламентованих КпАП України,Дисциплінарними статутами. Норми зазначених актів зобов'язують заохочуватидобровільне відмовлення від неправомірної діяльності, щире розкаяння,добровільне усунення заподіяної шкоди. Статтею 34 КпАП України визначено,що щире розкаяння винного, відвернення Шіннім шкідливих наслідківправопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяноїшкоди є обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративнеправопорушенняЗ погляду правової основи розрізняють:
• формальне заохочення - заохочення, регламентованих правовими нормами
(відповідні міри оформляються спеціальними правозастосовча актами і, якправило, заносяться в трудову книжку, службову картку);
• неформальне заохочення - застосування різноманітних заходів впливу, непередбачених юридичними нормами (наприклад, публічна похвала).

За змістом заохочення може бути:
• моральним (подяка, грамота);
• матеріальним (премія, коштовний подарунок);
• статусне (змінює правовий статус громадянина, наприклад, присвоєнняпочесного звання "Заслужений юрист України");
• змішане (часто одна міра містить моральне, матеріальне і СТАТУТНЕзаохочення).
В залежності від кола осіб, до яких застосовуються заходи заохочення,розрізняють:
• заходи заохочення, що застосовуються до колективних суб'єктів (наприклад, оголошення подяки Президента України колективу
Академії ДПС України за заслуги по підготовці висококваліфікованихфахівців);

• заходи заохочення, що застосовуються до індивідуальних суб'єктів
(наприклад, для іноземних громадян і осіб без громадянства встановленезастосування такого заохочувального засобу, як надання особі почесногогромадянства
Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демократичних засадв управлінні вимагають в усіх сферах суспільного життя подальшого зміцненняправосвідомості громадян, виховання у кожного почуття громадськогообов'язку, підвищення дисципліни і організованості.
Додержання правил співжиття в правовій державі здійснюється свідомо ідобровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми єзагальнообов'язковими, спираються на підтримку держави і громадськоїдумки. [2]

4. Метод адміністративного примусу

У числі адміністративно-правових методів були згадані і засобиіндивідуального характеру, використовуючи які виконавчі органи забезпечуютьнеобхідний вплив, що упорядковує регулювання суспільних відносин. У своїйсукупності міри примусового забезпечення належного поводження підлеглихскладають інститут адміністративного примусу. Природно, що в першу чергумаємо на увазі адміністративно-правові норми, що регулюють застосуваннятакого роду засобів.

Будучи різновидом державного примусу, адміністративний примусвикористовується головним чином як крайній засіб забезпечення й охорони тапо забезпеченню суспільної безпеки і т.п.

. Правовий примус правопорядку в сфері державного управління, виконуєкаральну функцію. Однак його значення не вичерпується тільки цим. Одночасноз метою охорони права адміністративно-примусові міри виконують і іншогороду функції тобто застосовуються не тільки як покарання за правопорушення,але і для їхнього попередження. Це означає, що їх варто розуміти значноширше, ніж реалізація санкцій адміністративно-правових норм. У такімрозумінні вони забезпечують суспільний порядок і суспільну безпеку.Дляадміністративного примусу характерно наступне:

а) як правило, позасудове застосування передбачених законом чипідзаконними актами правових мір владою уповноважених на те виконавчихорганів;

б) застосування примусових мір НЕ усіма без винятку виконавчими органами, алише тими, котрі наділені спеціальними повноваженнями по здійсненнюадміністративної влади;

в) примусові заходи застосовуються з метою забезпечення дотримання не всіхадміністративно-правових норм, а тільки тих, котрі формують обов'язковіправила поведінки в сфері державного управління, що не мають відомчих меж.

г) як правило, примусові заходи застосовуються виконавчими органами,уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державногоуправління.

Особливе місце приділяється примусовим заходам, реалізованим у рамкахдержавно-службових відносин. Воно полягає в тім, щоб забезпечити належне ісвоєчасне виконання кожним органом нижчого підпорядкування управління, йогоструктурним чи підрозділом окремим службовцем розпоряджень вищих органів,підрозділів і посадових осіб. Мова йде про забезпечення вимог необхідноїдисципліни там, де вони не дотримуються добровільно. Як міридисциплінарного примусу застосовуються, з одного боку, психічний, вольовийпримус, спрямований на те, щоб зажадати, змусити виконати відповіднерозпорядження, а з іншого боку - дисциплінарна відповідальність. Однакбезпосередніми примусовими заходами вони не є, тому що не кожен керівникнаділений повноваженнями адміністративної влади.

Примусові заходи різноманітні. По цільовому призначенню вони можуть бутирозділені на три групи:

- адміністративно-попереджувальні міри;

- адміністративно-пріпіняючі міри;

- міри адміністративної відповідальності.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) виділяє такожміри процесуального забезпечення провадження по справах про адміністративніправопорушення. Однак вони самостійного юридичного значення не мають, томущо поглинаються трьома названими видами примусових заходів.

Адміністративно-попереджувальні міри примусового характеру, застосовуються,як це випливає з їхнього найменування, з метою попередження можливихправопорушень у сфері державного управління, запобігання інших, шкідливихдля режиму суспільної безпеки явищ.

Незважаючи на яскраво виражений профілактичний характер, міри подібногороду здійснюються в примусовому порядку, тобто в процесі однобічноїреалізації юридично-владних повноважень компетентних виконавчих органів.

Адміністративно-попереджувальні міри НЕ зв'язані зі здійсненнямправопорушень. Вони їх запобігають і, у цьому контексті, передуютьзастосуванню інших примусових заходів, спрямованих проти винних уздійсненні адміністративних правопорушень.

Міри такого роду різноманітні, застосовуються в різних областяхгромадського життя і різних суб'єктів з компетенцією контрольно-наглядовогохарактеру. В основному вони носять галузевий профіль, але можутьздійснюватися й органами з загальною управлінською компетенцією.

Найбільш типовими є наступні адміністративно-попереджувальні міри:

а) контроль і наглядові перевірки;

б) огляд речей і особистий огляд (митний, міліцейський);

в) перевірка документів, що засвідчують особу;

г) введення карантину (при епідеміях, епізоотіях);

д ) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні погрози суспільноїбезпеки;

е) огляд медичного стану особи і санітарного стану підприємств громадськогохарчування;

ж) реквізіція майна;

з) закриття ділянок державного кордону і т.п. Застосування цих і інших мірстрого регламентовано.

Адміністративно-припиняючи міри за своїм призначенням мають припиненняпротиправних дій і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Самі по собі вонине є мірами адміністративної відповідальності, але забезпечують можливістьзастосування таких мір і звичайно передують їм.

а) заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких невідповідає установленим вимогам;

б) заборона обмеження ремонтно-будівельних робіт на дорогах і вулицях,якщо не дотримуються здійснюється за допомогою юрісдікційніх, актів.

Примус застосовується строго на підставі закону. Юридичні норми регулюють,які норми, при яких умовах, у якому порядку і яких органах можутьзастосовуватися.

Тільки держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати Тількидержава в праві видавати юридичні норми і застосовувати встановленісанкції, і володіючи спеціальним апаратом примусу, вправі застосовуватипримусові міри до громадян.

Таким чином, примус, як спосіб забезпечення правопорядку, повинензастосовуватися строго на правовій основі, як правило, спеціальноуповноваженими державою органами, тільки до конкретних суб'єктів права взв'язку з їхніми неправомірними діями, шляхом прийняття актів застосуванняправа.

Оскільки примусові заходи різноманітні і мають численні ознаки, можливарізна класифікація їх у залежності від обраного критерію.

Так, по суб'єкті можна розрізняти:

- державно-правовий примус, що у свою чергу поділяється на судове іпозасудове,

- суспільно-правовий примус.

Основна задача примусових актів - захист правопорядку За способом йогоохорони, по функціональному призначенню варто розрізняти:

- припинення;

- відновлення;

- покарання (стягнення).

Адміністративно - правовий примус - один з видів державно-правового примусу.
Тому йому притаманні всі ознаки останнього.

У той же час він володіє колом особливостей, що визначають його якіснусвоєрідність.

Особливості адміністративно-правового примусу:

- примусові заходи застосовують у зв'язку з адміністративнимиправопорушеннями.

- воно здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування.

- множинність суб'єктів, що здійснюють адміністративну юрисдикцію.

- воно всебічно регулюється адміністративно-правовими нормами Примусздійснюється з метою охорони правопорядку. Ця мета досягається різнимиспособами: шляхом припинення правопорушень, відновлення шкоди, заподіяногопровиною, покарання. Тому в залежності від тієї безпосередньої мети, зарадиякої використовуються засоби примусу, можна розрізняти запобіжний заходу,пріпіняючі міри, стягнення.

На відміну від інших авторів Д.М. Бахрах вважає, що не можна поділяти наміри попередження, припинення і покарання.

Приводом є те, що на думку колективу авторів (А.П Альохіна, Ю. М. Козлова)мірами попередження є різноманітні засоби, що направляються на запобіганняправопорушень і інших наслідків. При наявності надзвичайних обставин организмушені встановлювати додаткові обов'язки, що поширюються на багатьохгромадян, більшість з них виконує дані обов'язки. Однак на думку Д.М.
Бахраха примусові міри застосовуються до тих, хто не виконує обов'язки,порушує заборони, тобто робить правопорушення. Відзначаючи велике значенняпримусових мір, варто визнати, що вони не є примусовими засобами. А відсанкції (знос самовільно зведених будівель, вилучення незаконне отриманогой ін. ) - Це особливий вид адміністративної відповідальності [3]

5. Управління в системі внутрішніх справ

1. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами
Основними завданнями органів внутрішніх справ є: гарантування особистоїбезпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпеченняохорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та іншихправопорушень; своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів,розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власностівід злочинних посягань; накладення адміністративних стягнень; гарантуванняпожежної безпеки.
До обов'язків міліції (як складової частини МВС України) належать участь унаданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах своєїкомпетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціямнезалежно від форм власності.
Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами Українивизначаються основи національної безпеки та забезпечення громадськогопорядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокоюналежить до сфери завдань публічної адміністрації (органів виконавчоївлади), Президента України як гаранта державного суверенітету та додержанняправ людини і громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих

державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Таким чином,забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян вширокому плані є завданням як державних, так і недержавних організацій.
Сутність управління у галузі внутрішніх справ і його особливість полягаютьв тому, що в процесі такого управління здійснюється безпосередня охоронаправ і свобод громадян, а також забезпечується громадський порядок тагромадська безпека.
Громадський порядок - це певна система відносин, належний порядок, щосклався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх їїгромадян. Це сукупність встановлених у державі правил поведінки угромадських місцях, які регулюються правовими, моральними та іншимисоціальними нормами.
Під термінами «громадська безпека» і «громадський порядок» взагалірозуміється певний позитивний стан, що існує в суспільстві, забезпеченняякого гарантує уникнення певних небезпек як перед суспільством, так і передокремими громадянами. Цінності, яким загрожує небезпека, є доситьрізноманітними.
Якщо йдеться про громадську безпеку, то з точки зору цього поняття наперший план виступає елемент загрози, що посягає на такі цінності, якжиття, здоров'я, власність, тобто це система відносин, яка складається впроцесі запобігання та усунення загрози життю, здоров'ю громадян та їхмайну. У більш широкому розумінні громадську безпеку можна визначити якстан, в якому громадяни не позначені індивідуально, як і інші державніоб'єкти, і їм не загрожує жодна небезпека, а також не існує загрозипорушення щоденного життя суспільства і нормального функціонуваннядержавних і недержавних організацій.
Причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії,неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я,власність, неконтрольоване використання механізмів і машин, що є джереломпідвищеної загрози, а також проведення окремих робіт, пов'язаних з ризикомдля населення, тощо.
Безпосереднє управління в галузі забезпечення громадського порядку тагромадської безпеки здійснюють МВС України та його органи на місцях.
Функції органів внутрішніх справ визначені як в законах України, так і впідзаконних актах, серед яких важливе місце посідає Положення про
Міністерство внутрішніх справ України від 7 жовтня 1992 р.1
Відповідно до головних завдань МВС України здійснює і основні напрями своєїдіяльності, а саме: забезпечує державну політику боротьби зі злочинністю;організує роботу органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядкуна вулицях та в інших громадських місцях, запобігання та припиненняадміністративних правопорушень; організує здійснення органами внутрішніхсправ профілактичних та оперативно-розшуковихзаходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів,провадження дізнання і попереднього слідства; безпосередньо здійснює роботупо виявленню, припиненню, розкриттю і розслідуванню злочинів, що маютьміжрегіональний та міжнародний характер, веде боротьбу організованоюзлочинністю і наркобізнесом, зі злочинами у сфері економіки, забезпечуєпрофілактику правопорушень; бере участь у наукових, кримінологічних ісоціологічних дослідженнях, розробках на їх основі державних програмборотьби зі злочинністю та охорони правопорядку; вживає разом з іншимидержавними органами за ходів щодо запобігання дитячій бездоглядності таправопорушенням серед неповнолітніх; забезпечує здійснення державногопожежного нагляду, пожежну охорону населених пунктів; організує надоговірних засадах охорону майна різних власників; бере участь у розробціпроектів міжнародних договорів (угод) України з питань боротьби зізлочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених
Україною договорів (угод) та ін.

Завдання та напрями діяльності МВС України визначають функціональнуструктуру його органів, яка складається із міліції, слідчого апаратуорганів внутрішніх справ, внутрішніх військ, пожежної охорони.
МВС України здійснює державне управління в галузі внутрішніх справ шляхомцентралізованого керівництва через відповідні нижчі органи внутрішніхсправ, а також безпосередньо.
Систему управління внутрішніх справ України утворюють МВС України, у складіякого функціонують головні управління, управління та "служби (керівництво,штаб, кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, міліція по боротьбіз організованою злочинністю, Головне слідче управління, відділ організаціїдізнання в органах внутрішніх справ, Управління Державної пожежної охорони,
Головне управління внутрішніх військ та ін.); Головне управління МВС
України в АРК; Управління МВС України в області, містах Києві та
Севастополі; районний відділ управління МВС України в області; міськеуправління МВС України в області; районний відділ міського управління.
Для колегіального обговорення і прийняття найбільш важливих управлінськихрішень з питань діяльності МВС України, органів внутрішніх справ вобластях, містах Києві та Севастополі, АРК створюються колегії.
Систему територіальних органів внутрішніх справ побудовано відповідно доадміністративно-територіального поділу держави.
Діяльність органів внутрішніх справ на транспорті поширюється на територіюкількох областей, носити міжтеріторіальній характер. Вони забезпечуютьохорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю на залізничному,повітряному, морському та річковому транспорті; на території вокзалів іпортів; на залізничному та

водному транспорті, що рухається. Система органів внутрішніх справ назалізничному транспорті підпорядкована Управлінню внутрішніх справ натранспорті МВС України. На Північно-Західній, Південній, Придніпровській,
Одеській, Донецькій та Львівській залізницях діють УМВС центральногопідпорядкування; на великих залізничних станціях - лінійні відділи УМВС; наінших - відділення і пункти міліції. У великих аеропортах, крупних морськихі річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядкованітериторіальним УМВС областей, міст.
Транспортні органи внутрішніх справ у порівнянні з територіальними маютьбільш просту побудову. До них входять всі основні служби, але вони нездійснюють такі функції, як нагляд за безпекою дорожнього руху, пожежнийнагляд та деякі інші.
У селищах міського типу, мікрорайонах і віддалених населенням?? пунктах можутьстворюватися відділи (на правах райвідділів) і відділення міліції, яківходять до складу територіальних органів внутрішніх справ.
На окремих промислових підприємствах, в установах і організаціях,діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер,особливо висока технічна небезпека виробництва та ін.), створюються відділивщ'іпрішпіх справ для роботи па закритих об'єктах.
Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які маютьособливе Народногосподарське значення або постраждали внаслідок стихійноголиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету
Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.
Організаційна структура центрального апарату МВС України відповідаєюридичне закріпленим основним напрямкам діяльності міністерства. В усіхорганах внутрішніх справ існують такі види структурних підрозділів:

1) галузеві (підрозділи міліції, слідчі апарати, пожежна охорона);
2) функціональні (кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичні),які виконують функції забезпечення;
3) загального керівництва (штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичніцентри), які виконують функції загального керівництва.
Служба в органах внутрішніх справ
Проходження служби в органах внутрішніх справ складається з прийому наслужбу, переміщення по службі, присвоєння спеціальніхзвань,

Згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницького складуорганів внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 20 липня 1991 р., На службу приймаються, які досягли
18-річного віку.
Підбір і попереднє вивчення кандидата на службу здійснюються на підставі
Інструкції про порядок відбору, вивчення та перевірки осіб, які приймаютьсяна службу в органи внутрішніх справ України.
Рішення про зарахування кандидатів на службу приймається тільки післяретельної перевірки їх ділових і моральних якостей, способу життя,оточення, а також придатності до служби. Після зарахування до кадрів МВС
України працівник складає присягу.
До особового складу органів внутрішніх справ належать громадяни України,призначені на посаду рядового чи начальницького складу. Особовий складподіляється на рядовий, молодшого начальницького, середній

Начальницький, старшого начальницького та вищий Начальницький. До рядового таначальницького складу входять особи, які перебувають в кадрах МВС України іяким присвоєно спеціальні звання.
Рядового та начальницького складу поділяється на три категорії: міліцію,внутрішню службу та слідчих. До міліції належать працівники, яким присвоєноспеціальні звання міліції; до внутрішньої служби - особи, яким присвоєнозвання внутрішньої служби. Слідчим присвоюються спеціальні звання міліції,але вони користуються всіма правами працівника міліції лише у випадку і підчас виконання ними функцій, передбачених ст. 10 Закону України від 20грудня 1990 р. «Про міліцію» 1 (зі змінами та доповненнями). Слідчівиконують